Невідступне питання

З книги Джон і Стейсі Елдредж - "Чарівна" (таємниця жіночої душі)

Вона знала зраду, грабунок, обман, хіть та инші пороки
предосить,
Щоби жінкою бути.

ДЖОН ДОН

О найзгубніша жінко!

ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР

Я стояла в черзі в гастрономі, купуючи кілька найпотрібніших речей, коли почула її голос. «Це черга для тих, хто купує п’ятнадцять речей і менше, пані», - зашипіла вона. Я озирнулася навколо, намагаючись побачити, про кого йдеться. У моєму візочку були дозволені п’ятнадцять речей. Я знала це. Я перелічила їх двічі для певности. Коли вона рукою показала чоловікові, де цей злісний безбожник, я зрозуміла, що звинувачення спрямовані на мене! Повернувши голову, я сказала їй, що в моєму візочку є тільки п’ятнадцять дозволених речей. Вона відійшла, пихкаючи від гніву.

Згодом вона вже стояла у черзі поряд разом зі своїм чоловіком. Жінка бурмотіла голосно, обурливо, з інтонацією, сповненою сарказму: «Вона каже, що в неї тільки п’ятнадцять речей». Якщо сказати, що в цю мить я обурилася, це буде дуже великим применшенням. Лють кипіла у мені. Я спалахнула, сама здивувавшись, наскільки інтенсивна моя реакція. Нахилившись над шоколадними батончиками, я сердито заговорила до неї: «Пані, я маю тільки п’ятнадцять речей. Ви хочете прийти сюди і полічити їх?» Чоловік підніс руку угору, показуючи мені, щоб я відійшла, дала їй спокій.

Зніяковівши, я замовкла і заплатила за своє замовлення, реабілітована тим, що в моєму візочку справді п’ятнадцять речей. О, як я хотіла показати їй свій чек. Їдучи додому в авті й далі сердячись, я не витримала і зупинилася на узбіччі. Мною просто трусило. Щойно в мене була «сутичка» з незнайомою людиною через чергу для п’ятнадцяти і менше речей. Що відбувається? Навіщо все це?

ЩО ТРАПИЛОСЯ З ЄВОЮ?

Єва була дана Богові як втілення прекрасного, чарівного Бога - коханця, що дарує і рятує життя, фахівця зі взаємин, сповненого лагідного милосердя й надії. Так, вона принесла у світ силу, однак це не була вигострена і цілеспрямована сила. Вона, знаджувала, спокушала, зачаровувала.

Чи саме такими ви бачите знайомих вам жінок? Чи саме такими инші бачать вас?

Чому так мало жінок не мають чогось хоч трохи схожого на романтичне кохання? Самотність та порожнеча набагато поширеніші, настільки повсюдні, що більшість поховали своє прагнення до романтичного кохання дуже давно і тепер живуть тільки для того, щоб вижити, перебути ще один тиждень. І йдеться не тільки про романтичне кохання. Чому більшість жіночих взаємин перевантажені незлагодою? Їхня дружба, сім’я, найкращі друзі, як видається, уже в зародку були заражені вірусом недоступности, і тому жінка кінець кінцем зостається самотньою. І навіть коли стосунки добрі, їх ніколи не вистачає. Звідки з’явилася ця бездонна яма в нашій душі?

Крім того, жінки втомлені. Виснажені. Але не від життя сповненого спільних пригод. Ні, жіноча втома проходить через життя, наповненого рутиною, щоденними обов’язками, сотнями вимог. А. Чехов писав: «Будь-який ідіот може пережити кризу. Якраз буденне життя виснажує нас». Десь колись, між юністю і вчорашнім днем, ефективність починає замінювати пригоду. Більшість жінок не відчувають, що вони виконуют незамінну роль у великій Історії. О ні. Часто ми навіть сумніваємося, чи взагалі потрібні. Будучи вдома, ми соромимося того що не маємо «справжнього життя» у зовнішньому світі. Нас поглинає прання. Дбаючи про кар’єру, ми почуваємося так, наче нехтуємо набагато важливіші речі - подружжя і дітей. Нас поглинають ділові зустрічі.

НАЙГЛИБШЕ ЗАПИТАННЯ ЖІНКИ

Врешті-решт жінки дуже сумніваються, що мають хоч трохи краси, яку здатні розкрити. По суті, це один з наших найбільших сумнівів. Коли йдеться про всі проблеми, що пов’язані з красою, ми коливаємося між прагненням та зневірою. Нові дієти, нова одежа, новий колір волосся. Тренуйтеся; працюйте над своїм життям; випробовуйте цю систему самодисципліни чи нову програму самовдосконалення. Ні, забудьте про це. Кому це, зрештою, потрібно? Піднесіть угору щит і живіть своїм життям. Заховайтеся. Заховайтеся у бізнесі; заховайтеся в церковній діяльності; заховайтеся в депресії. У мені немає нічого чарівного. І, безумовно, нічого чарівного у душі. Я буду щаслива, коли досягну успіху ззовні.

Коли я збираюся йти на вечірку, соціяльний захід або просто на вечерю в оселі друзів (будь-куди, де зустрічаю инших людей), у мене з’являється нервозність. Часто я не усвідомлюю того, що насправді відчуваю, однак машинально ще раз змащую губи помадою в автомобілі, коли їду туди. І що більша моя нервозність, то більше помади я витрачаю. Коли звертаю на їхню вулицю, то на губи лягає один шар «Сансет Ровз» чи чогось иншого. Не так давно я замислилася над цією «звичкою», спіймавши себе на тому, що накладаю ще один непотрібний шар. Що я роблю? Я злякалася. Принаймні, якщо мій макіяж виглядає добре, то щось у глибині моєї душі, вважала я, не стане явним. Не розкриється. Не буде помітним.

Кожна жінка глибоко у своєму єстві пам’ятає про Єву. Вона знає (і не тільки коли іде повз дзеркало) що не зовсім та, якою має бути. Ми набагато гостріше усвідомлюємо власні хиби, ніж будь-хто инший. Спогад про славу, яка колись належала нам, тільки змушує серце жадати того, що вже давно втрачене. Це надто великі сподівання і надто велика втрата.

Бачите, кожна дівчинка (і кожен хлопчик) питає про одну фундаментальну річ. Однак це дуже різні запитання, залежно від того, хто ви - хлопчик чи дівчинка. Хлопчики хочуть знати відповідь на запитання «Чи це мені до снаги?» Уся ця стусанина, усе це зухвальство і перевдягання героєм є наслідком того, що хлопець хоче довести свою спроможність. Він був сотворений на образ Бога-воїна. Майже все, що робить чоловік, зумовлене пошуком самоствердження, прагненням знайти відповідь на своє запитання.

Дівчатка запитують себе: «Чи я гарна?» Кружляння у спідниці, перевдягання, прагнення бути вродливою і помітною - ось що для них головне. Ми шукаємо відповідь на своє запитання. Я пригадую, як п’ятирічною дівчинкою стояла на журнальному столику у вітальні свого дідуся й бабусі і без кінця співала. Я хотіла привернути увагу, особливо увагу батька. Я хотіла бути чарівною. Ми всі такі. Але у юності ми здебільшого чули таку відповідь на своє запитання: «Ні, у тобі немає нічого чарівного. Злізай з журнального столика». Майже все, що робить жінка в дорослому житті, зумовлене прагненням викликати захоплення, жаданням бути прекрасною, незамінною, дістати на своє запитання відповідь «Так!»

Чому це запитання так переслідує нас? Чому ми не здатні знайти чудесну, інтимну відповідь для свого серця та опертися на неї?

ПАДІННЯ ЄВИ

На початку світу і чоловік, і жінка були невинні - «нагі, та не соромилися» (Бут. 2, 25). Вони не мали чого ховати. Просто... ходили у славі. І на початку світу, коли ми також були молоді, гарні і сповнені життя, на нас чекала несподіванка. Трапилося те, що ми чули, але ніколи цілковито не розуміли, бо инакше щодня бачили би продовження цієї історії у своєму житті, а також помічали б повсякчасну нагоду виправити те, що сталося.

З усіх же польових звірів, що їх сотворив Господь Бог, найхитріший був змій. Він і сказав до жінки: «Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?»

Жінка відповіла змієві: «Нам дозволено їсти плоди з дерев, що в саді. Тільки плід з дерева, що посеред саду, Бог наказав нам: «Не їжте його, ані не доторкайтесь, а то помрете».

І сказав змій до жінки: «Ні, напевно не помрете! Бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло».

Тож побачила жінка, що дерево було добре для поживи й гарне для очей і приманювало, щоб усе знати; і взяла з нього плід та й скуштувала й дала чоловікові, що був з нею, і він теж скуштував (Бут. 3,1-6).

На жаль.

Бракує слів.

Ридайте. Бийте себе в груди. Довго і самотньо голосіть про свій гіркий жаль.

Жінку переконали. Оце й усе? Так просто? За одну мить? Переконали в чому? Загляньте у своє серце - і ви побачите. Переконали, що Бог приховує щось від неї. Переконали, що вона не може вірити Його прихильности. Переконали, що вона має взяти справу в свої руки, для того щоб зажити якомога краще. І вона це зробила. Вона упала першою. Не послухавшись Бога, вона також зневажила власну сутність. Єва мала бути ezer kenegdo, тою, що приходить на порятунок. Вона мала принести йому життя, запросити його до життя. Натомість вона запросила смерть.

І також, будьмо чесними, Адам не поспішив їй на порятунок.

Дозвольте мені спитати вас: «Де був Адам, коли змій спокушав Єву?» Він стояв поряд: «Й дала чоловікові, що був з нею, і він теж скуштував» (Бут. З, 6). Гебрейське «з нею» означає поряд, плече до плеча. Адам не був десь далеко в другому кінці лісу; у нього немає алібі. Він стоїть просто там, спостерігаючи за всіма подіями. Що він робить? Нічого. Він не сказав ні слова, не поворухнув пальцем. (Я вдячний Краббу, Гадсону та Ендрюсу за те, що звернули на це увагу в «Мовчанні Адама».) Він не ризикує, не бореться і не рятує Єву. Нашого першого батька - першого справжнього чоловіка - схопив параліч. Він заперечив свою природу і був пасивний. І кожен чоловік після нього, кожен син Адама носить у своєму серці ту саму невдачу. Кожен чоловік повторює гріх Адама, щодня. Ми не ризикуємо, не боремося і не рятуємо Єву. Ми справді з одного поля ягоди («Дике серце»).

Ви можете побачити, як це відбувається щодня. Чоловіки саме тоді, коли ми потребуємо їх найбільше... зникають, змовкають і байдужіють. «Він не хоче говорити зі мною», - часто нарікають жінки. Вони не хочуть боротися за нас.

А жінки? Ми схильні бути чіпкими, запопадними, владолюбними. Ми часто зачаровуємося, як Єва, і так легко падаємо жертвою брехні нашого Ворога. Позбувшись довіри до Бога, ми переконані в тому, що зможемо досягти бажаного життя, коли візьмемо справу в свої руки. І ми страждаємо від порожнечі, яку ніщо не може заповнити.

ПРОКЛЯТТЯ

А жінці сказав:

«Помножу вельми болі твої і твою вагітність, в болях будеш народжувати дітей. І тягти буде тебе до твого чоловіка, а він буде панувати над тобою».

Адамові ж сказав:

«За те, що ти послухав голос твоєї жінки і їв з дерева, з якого я наказав тобі не їсти, проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити, і їстимеш польові рослини» (Бут. З, 16-18).

Тепер варто звернути пильну увагу на ці події, особливо на прокляття, які виголосив Бог. Оскільки ця історія пояснює наше теперішнє життя, на схід від Едему. Бо прокляття Адама не може обмежуватися тільки справжнім терням й будяками. В иншому разі чоловік, який вирішить не бути хліборобом, зможе уникнути прокляття. Оберіть офісну роботу - і ви залишитеся безкарним. Ні, смисл його глибший, а наслідки стосуються кожного сина Адама. Чоловік проклятий даремністю та невдачею. Життя для чоловіка буде важким саме там, де він відчуватиме це найбільше. Невдача - це найбільший його страх.

Так само прокляття Єви та її дочок не може обмежуватися тільки дітьми й подружжям, бо в такому разі кожна самотня жінка без дітей змогла би уникнути прокляття. Але ж ні. Смисл його глибший, а наслідки стосуються кожної дочки Єви. Жінка проклята самотністю (стражданням у стосунках), прагненням до влади (особливо над своїм чоловіком) і домінуванням чоловіків (цього не мало статися, і ми не стверджуємо, що це щось позитивне, а радше наслідок гріхопадіння і сумний історичний факт). (Я вдячний Дану Алендеру, який вперше звернув мою увагу на ці здогади).

Хіба це справді не так? Хіба ваші найглибші клопоти і страждання не пов’язані зі стосунками, не мають зв’язку з кимось? Навіть коли все гаразд. Хіба ваше безмежне жадання близькости здатне заспокоїтися надовго? У нашому серці є порожнеча, яку ми невпинно прагнемо наповнити. І хіба ви не бачите, наскільки потребуєте контролювати все, дарма, чи це бізнесовий проект, служіння, подружжя? Чи комфортно ви себе почуваєте, коли довіряєте свій гаразд комусь иншому? І чи не відчували ви, що опинилися у «світі для чоловіків», де ви надто вразливі, бо вважаєтеся там зайвим тягарем? Більшість жінок ненавидять свою вразливість. Ми не знадливі, а обережні. Свою енергію ми витрачаємо переважно на те, щоб приховати своє справжнє «я» і контролювати власний світ заради хоч якогось відчуття безпеки.

Коли чоловік гіршає, а кожен чоловік так чи инакше погіршав після гріхопадіння, найглибше занепадає його сила. Він або стає пасивним, слабким чоловіком (відкинутою силою), або жорстоким, одержимим (безумною силою). Коли жінка позбувається благодати, то найбільше страждає її лагідна вразливість, краса, що запрошує до життя. Вона стає владолюбною, деспотичною жінкою чи самотньою, нужденною, боязкою. Або якимсь чудернацьким поєднанням обох, що залежить від особистих обставин.

ДЕСПОТИЧНІ ЖІНКИ

Замисліться на мить, які жіночі персонажі у фільмах викликають у вас антипатію і навіть зневагу. (Щоб бути більш толерантними, зазначимо, що вони все-таки вигадані). Анні Маклін у «Заклиначеві коней» (яку грає Крістін Скот Томас) - це меткий, досвідчений професіонал, редактор популярного жіночого журналу. Також вона неймовірно владолюбна жінка. Дочку Анні госпіталізують у критичному стані після невдалої верхової їзди, де сталася низка трагічних подій: загинула її найкраща подруга, вона сама втратила ногу і був дуже травмований її кінь. Зрозуміло, що Анні тяжко вражена. Вона намагається впоратися з кризою, підкоряючи собі инших: лікарів, медсестер, чоловіка і навіть свою скалічену дочку. В один момент вона зауважує, що в неї закінчуються внутрішньовенні ліки.

- Цим людям не можна довіряти.

(Вона виходить в коридор і затримує медсестру, що саме надійшла).

- Пробачте, моїй дочці потрібні внутрішньовенні ліки.

- Так, я знаю, вона на обліку...

- Гаразд, але подбайте про це негайно, будь ласка.

(«Будь ласка» - це погано прихована погроза, що більше нагадує

«бо инакше»),

Анні заходить назад у кімнату і пояснює своєму спантеличеному чоловікові:

- За цими людьми треба повсякчас наглядати.

Вона не потребує нікого. Вона на чолі, «постійно наглядає за всім». Це жінка, що знає, як досягти свого. (Деяким з нас це навіть подобається!) Але зверніть увагу на те, що у ній немає нічого милосердного, нічого ніжного і, безумовно, нічого вразливого. Вона забула суттєві аспекти своєї жіночости.

У «Чутті й чуттєвости» є жалюгідна пані Дешвуд, Батько Джона Дешвуда вмирає на початку історії, покинувши дружину і трьох дочок під опікою свого єдиного сина, якому заповів цілий свій маєток. Але перед самою смертю він наказав, щоб жінки були фінансово забезпечені з доброї волі сина. Повертаючись у кареті з похорону, пані Дешвуд - хитра і жадібна братова - плете сіті маніпуляцій навколо свого чоловіка Джона. Коли поїздка закінчується, матір і сестри залишаються без жодного пенні. Пригадайте наречену Тома Круза на початку «Джеррі Маґвайра» (яка підглядає за ним): «Я не дозволю тобі цього, Джеррі». Або матір Роуз в «Титаніку»: «Ми мусимо вижити». Те саме повторює недобра матір у «Танцях без правил». І всі ці негідниці, як Круелла де Віль та Есмеральда («Дзеркальце, дзеркальце на стіні»). Зауважте також, що більшість злих відьом є жінками. І мачухи також. Чи ви колись цікавилися, чому з давніх-давен (аж поки з початком феміністського руху на це не почали іронічно звертати увагу) урагани називають жіночими іменами? Так, безумовно, розважливий, безсердечний чоловік може бути страшним негідником. Але чомусь навіть гірше, коли ним стає жінка.

Гріх Єви панує в її стосунках. Вона відмовляється бути вразливою. І не маючи змоги подбати про свої взаємини, вона вбиває прагнення свого серця до близькости, щоб дістати безпеку й контроль. Вона стає жінкою, «якій більше ніхто не потрібен, особливо чоловік». Як такі уподобання формуються впродовж життя і як рани дитинства видозмінюють переконання її серця - це дуже складна історія, яку варто знати. Але в самому низу, у самій основі лежить проста істина: жінки прагнуть до влади й контролю, тому що бояться своєї вразливости. Видається, що далеко від Бога і далеко від Едему жити так є розумно. Але зважте також на таке: «Все бо, що не з віри, - гріх» (Рим. 14, 23). Тому прагнення до самозахисту у взаєминах з иншими не має нічого спільного зі справжньою любов’ю, а також глибокою довірою до Бога. Це інстинктивна реакція на небезпечний світ.

Однак ми не маємо на увазі, що жінки не можуть бути сильними. Йдеться про те, що надто багато жінок жертвують своєю жіночістю заради безпеки та контролю. Їхня сила виглядає більше чоловічою, ніж жіночою. У них немає нічого спокусливого й звабливого, нічого ніжного й милосердного. Типовим прикладом є горезвісна леді Макбет, яка просить богів «позбавити її статі», знищити її жіночість, щоб дістати владу над долею свого чоловіка і таким способом забезпечити власну долю.

До владолюбних жінок належать ті з нас, хто не дозволяє нікому иншому водити свій автомобіль, допомагати на кухні, виголошувати промови на своїх реколекціях та зборах, нести свої речі. А також ухвалювати рішення, на яке ми маємо «право», зокрема, запропонувати инший одяг, програму, ресторан, маршрут. Під час подорожей ми живемо окремо. Ми плануємо ідеальні вечірки на день народження своїх дітей. Цілком може видатися, що ми просто «намагаємося бути доброю мамою» чи добрим другом, однак насправді хочемо керувати чужим життям. Як сказав К. С. Люїс, владолюбні жінки належать до «типу людей, що живуть заради инших. Инших ви можете впізнати за виразом відчаю на їхньому обличчі».

Владолюбні жінки схильні діставати дуже велику винагороду в нашому грішному світі. Ми отримуємо корпоративні підвищення. Саме нам доручають керувати жіночими служіннями. Ми належимо до того типу жінок, які усе знають, усе можуть, усе виконують. Жінок, яким ніколи навіть не спадало на думку, що перфекціонізм Марти Стюарт може не бути чеснотою. Ми ніколи не замислювалися, що, живучи таким владолюбним та деспотичним життям, насправді відмовляємося вірити Богові. І також ми ніколи не розуміли, що втрачаємо щось дуже цінне. Те, чого дуже сильно від нас потребує світ.

ПРИГНІЧЕНІ ЖІНКИ

На одному кінці спектра ми бачимо, як грішна Єва стає твердою, суворою і владолюбною, тоді як на другому знаходимо жінок самотніх, нужденних і надто вразливих. Таких як Рут Джемісон у «Смажених зелених помідорах». Вона наївна, нещасна, позбавлена будь-якої самосвідомости. Вона страждає від надуживань поганого чоловіка і не має достатньо волі, щоб звільнитися. Усуньте всі картини надуживання, тоді отримаєте таку жінку, як Маріанна (у «Чутті й чуттєвості»), яка надміру готова присвятити своє життя чоловікові, що не гідний довіри. Вона відчайдушно прагне любови. А зостається з розбитим серцем.

Самотніми жінками керує болісна прірва в душі. Це вони купують книжки «Чоловіки, які ненавидять жінок, і жінки, які люблять чоловіків», «Жінки, що люблять надто сильно» і «Подолання взаємозалежности». Їх поглинає голод взаємин. Наш друг, двадцятирічний чоловік, нарікав на те, як часто мама телефонує йому. «Як часто вона телефонує?» - спитала я, подумавши, що він перебільшує. «Щодня». Ого. Щодня телефонувати синові, який вже покинув дім, - це аж надто часто.

Як це не сумно, самотні жінки також схильні приховувати своє справжнє «я». Ми певні, що коли инші знатимуть нас, то не сподобаємося їм, не можемо ризикувати втратою стосунків. Це такі жінки, як Тула в «Моєму великому грецькому весіллі», яка буквально ховається за прилавком, коли привабливий чоловік заходить до її кафе. Вона приховує свою красу за великими окулярами (в епоху контактних лінз?), незграбним вбранням, старомодними зачісками тільки тому, що вони не привертають уваги. Бо не вірить, що гідна її. Самотні жінки можуть бути заклопотаними жінками, які ховаються за словами «У мене дуже багато роботи». Саме так жінки в моїй (Стейсі) сім’ї звикли жити.

Моя матір виростала у сільській місцевості Північної Дакоти. Її батьки прожили все своє довге життя в тому самому будинку, де вона народилася. Її батько був холодним, нечуйним чоловіком. Він ніколи не говорив слів, які хочуть (ні, потребують) чути дівчатка. Дочка ніколи не чула від батька, що вона люба і мила. Він ніколи навіть не говорив, що любить її. Жодного разу. Після одного жахливого дня в школі вона прибігла додому з рясними сльозами. Глибоко скривджена, з розбитим маленьким дівочим серцем, вона ризикнула прибігти до тата за розрадою. Він відштовхнув її.

Вона знала, що її любить матір. Однак та не спішила розповідати про це дочці. Але була охайна... і неймовірно владолюбна. Моїй матері не дозволяли приводити додому друзів і гратися, тому що вони могли нанести бруд у дім. Вітальня призначалася не для життя, а для оглядин. Усі предмети в оселі належали матері, і було заборонено торкатися їх чи, Боже упаси, переставляти. Уявіть собі, у цій оселі не було веселих дитячих ігор. Там не будували фортець, не бавилися, не пустували. Він був охайний, чепурний... і бездушний.

Одного дня, коли батьки приймали гостей, моя матір була нагорі у ванній кімнаті. Вона була дуже чемною дівчинкою, тому заткнула зливний отвір, перш ніж помити руки в умивальнику, як її навчали. Тоді трапилося щось дуже страшне. Вона не могла закрутити кран і витягнути корок. Обидва застрягли. В оселі із суворими правилами було заборонено турбувати батьків, коли ті розмовляли з дорослими. Моя мама не знала, що робити. Вода текла далі. Щось зламалося, і це була її вина. На неї чекають проблеми... Тому моя мама зробила те, що всі ми робимо, злякавшись кари за провину, яку мають виявити. Вона сховалася.

Вона пішла з ванної кімнати у спальню, заповзла під ліжко і сховалася там, тремтячи від страху. Вода переповнила умивальник і потекла на підлогу, просочилася через стелю і почала капати на гостей її матері. Ой! І те, що вона сховалася, тільки погіршило ситуацію. Те саме трапляється з нами.

«Злякався, бо я нагий, тож і сховався» (Бут. З, 10).

Під час навчання в коледжі зі мною в одній кімнаті жила дуже вродлива молода жінка, однак вона не знала про це. Вона була добра й весела, розумна і кмітлива. Але також боязка і налякана. Вона просиджувала вечори перед особистим телевізором. Відхиляючи запрошення, вона залишалася в кімнаті щовечора, щотижня і щомісяця. Скривджена, пригнічена всіма лихами, які тільки можуть спасти вам на думку, вона знаходила розраду в комедіях і закусках. Надто боязлива, щоб жити у цьому світі, вона натомість ховалася від нього, наважуючись лише відвідувати заняття і поновлювати запаси харчів.

Ті з нас, хто належить до боязких жінок, ніколи не виголошують промов на біблійних студіях, батьківських зборах чи будь-яких инших заходах. Ідучи повз гарну сукню на вітрині, ми кажемо собі: «Я ніколи не змогла би одягнути це». Ми повсякчас заклопотані на сімейних зборах і вечірках, які не можемо уникнути. І воліємо піти до кінотеатру, ніж на вечерю з подругою. Ми ніколи не є ініціяторами сексу в подружніх взаєминах. Відкидаємо будь-які компліменти. Даємо змогу иншим ухвалювати замість себе рішення.

Як і Єва, що скуштувала забороненого плоду, жінки ховаються. Ми ховаємося за своїм макіяжем. Ховаємося за гумором. Ховаємося за допомогою сердитої тиші та тяжкого усамітнення. Приховуємо свою найглибшу сутність і пропонуємо тільки те, що, на нашу думку, бажане й безпечне. Намагаємося захистити себе і відмовляємося пропонувати речі, у які щиро віримо. Ми не ризикуємо бути відкинутими і виглядати, наче дурні. У минулому наші слова натикалися на порожні погляди і глузливий регіт. Ми не можемо допустити цього знову. Ми ховаємося від страху. Ми були травмовані, і травмовані глибоко. Люди грішили проти нас, і ми грішили також. Ховатися - означає бути в безпеці, зазнавати менше болю. Принаймні так ми вважаємо. І, ховаючись таким способом, ми беремо справу до своїх рук. Ми не повертаємося до Бога зі своїм розбитим і відчайдушним серцем. І нам ніколи не спадало на думку, що таким способом ми втрачаємо щось дорогоцінне - те, чого дуже і дуже від нас потребує світ.

ДОГОДЖАННЯ СОБІ

Байдуже, чи прагнемо ми до влади й контролю, чи ховаємося в усамітненні, все одно... біль залишається. Глибоке жадання в серці жінки не зникає так просто. І тому ми догоджаємо собі.

Ми купуємо собі щось гарне, коли відчуваємо, що нас не цінують. «Дозволяємо» собі ще одне морозиво чи дуже велику порцію чогось, коли самотні. Переселяємося у світ фантазій, щоб знайти трохи вологи для свого спраглого серця. Любовні романи (мільярдна індустрія), мильні опери, ток-шоу, плітки, гори жіночих журналів - усе це має живити внутрішній світ соціяльних мрій та вуаєризму, що на певний час замінює реальні речі. Однак усе це не здатне насправді задовольнити нас, і тому ми пробуємо заповнити решту порожнечі невеликими втіхами («поганими звичками»). Брент Куртіс називає їх «невеликі романи серця». Саме їм ми присвячуємо своє серце, замість того щоб прийти до серця Божого.

Ми подорожуємо у мріях. Уявляємо собі змістовні розмови або важкі ситуації, де вражаємо своєю красномовністю. Ми марнуємо силу своєї уяви на дешеві романи, змальовуючи себе прекрасною героїнею - знадливою, жаданою, прекрасною. Ми безконечно вигадливі у цих догідливих пориваннях, своїх зрадах серця. Звісно, ми не обмежуємо себе чимось одним.

Замисліться на хвилинку про своє становище. Коли ваше серце починає кричати від болю, то куди ви йдете, замість того щоб звернутися до Бога? Витрачання грошей, азартні ігри, переїдання, очищення шлунка, відвідування крамниць, алкоголь, робота, прибирання, фізичні вправи, фільми, комедійні серіали, ток-шоу і навіть негативні емоції можуть перетворитися на залежність. Коли в серці оселяється сумнів, осудливі думки чи навіть сором (ці емоції стають звичними й комфортними), ми без віри догоджаємо собі, замість того щоб дозволити цьому глибокому болю наблизити нас до Бога.

На жаль, догоджаючи собі, ми почуваємося краще... на деякий час. Видається, що ці засоби «допомагають», однак насправді вони тільки збільшують потребу догоджати собі. Така залежність стає жахом. Вона набагато гірша за «наркотичні речовини». Ми віддаємо своє серце усіляким «коханцям», що вимагають нашої уваги, вимагають подальшого догоджання. Ми пробуємо те, що видається нам добрим, і наша туга на хвилину згасає, однак згодом знову опиняємося в порожнечі, яку потрібно наповнювати знову і знову.

І способи, якими ми прагнемо вгамувати свої муки, поривання і біль, не можна назвати лагідними. Вони злоякісні. Вони влазять нам у душу, наче рак, і, присмоктавшись, перетворюються на залежності, жорстокі й безжальні водночас. Хоча ми прагнемо їх, шукаючи рятунку від життєвих незгод, залежності повстають проти нас, заковують у кайдани і відокремлюють від Божого серця та серця инших. Це тюрма самотности, яку збудували ми самі, кайдани, які були викувані у вогні нашого догідливого рішення. Проте «наші коханці настільки переплелися з нашою ідентичністю, що відмова від них більше нагадує особисту смерть... Ми запитуємо себе, чи можливо жити без них» («Священний роман»).

Нам не слід соромитися болю свого серця, того, що ми спраглі і голодні чимраз більшого. Болять усі серця. На певному рівні кожне серце невдоволене і сповнене жадання. І саме наша ненаситна потреба більшого спонукає нас до Бога. Нам потрібно лише бачити, що будь-яка деспотичність і переховування, будь-яке догоджання собі фактично тільки відокремлює нас від серця. Ми втрачаємо зв’язок з тими пориваннями, що роблять нас жінкою. І замінники ніколи не вирішують глибинних проблем нашої душі.

ЗАТАЄНИЙ СТРАХ ЄВИ

Кожна жінка знає, що вона не така, якою мала бути. І вона боїться, що про це невдовзі стане відомо (якщо ще не виявилося) і її покинуть. Наодинці вона загине смертю серця. Це жіночий найбільший страх - бути покинутою. (Хіба ні?) Замість того, щоб повертатися до Бога, виправляючи поставу, що стала першопричиною кризи (яку повторюємо, взявши приклад з Єви), ми йдемо тим самим шляхом, докладаючи якомога більше зусиль, щоби почуватися безпечно в загрозливому і непередбачуваному світі.

І десь у глибині серця зостається наше запитання. Без відповіді. Чи, радше, ми залишаємося з тою самою невдалою відповіддю, яку одержали ще в юності. «Чи я мила? Ви помічаєте мене? Ви хочете бачити мене? Чи зачаровує вас те, якою я постаю перед вами?» Ці запитання не відступають від нас протягом життя, однак ми все одно не усвідомлюємо, що вони потребують відповіді.

У юності ми не знаємо нічого про Єву, те, що вона вчинила, і як це вплинуло на всіх нас. Ми не звертаємося з питанням свого серця до Бога. Надто часто, перш ніж це зробити, дістаємо дуже болісну відповідь. Ми зазнаємо таких ран, що починаємо вірити у моторошні речі про себе. Так кожна жінка приходить у світ, де на неї чекає жорстоке розчарування.

[ Повернутися до змісту книги: "Чарівна" (таємниця жіночої душі) ]

[ Скачати книгу: "Чарівна" (таємниця жіночої душі) ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!