Артикул 9. Вірую у святу Католицьку Церкву. § 3. Церква - Єдина, Свята, Католицька й Апостольська

Частина перша. Визнання віри.

Розділ другий. Xристиянське визнання віри.

Глава третя “Вірую у Святого Духа”

812    Лише віра може пізнати, що Церква черпає ці прикмети зі свого Божественного джерела. Проте навіть їх історичні прояви є також знаками, які ясно промовляють також до людського розуму. «Церква, - нагадує Перший Ватиканський Собор, - з огляду на свою благородну святість, на свою вселенську єдність, на свою непереможну стійкість сама є великим і безперервним мотивом довіри та незаперечним доказом своєї Божественної місії» (І Ватиканський Собор: DS 3013.).

І. Церква є одна

«Святе таїнство єдності Церкви» (II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 2.)

813    Церква є одна з огляду на своє джерело: «Найвищим взірцем і головною причиною цього таїнства є єдність одного Бога Отця і Сина у Святім Дусі в Особах Трійці» (II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 2.). Церква є одна з огляду на свого Засновника: «Бо втілений Син примирив усіх людей з Богом Своїм Хрестом, відновивши єдність усіх в одному народі й одному Тілі» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. « Gaudium et spes », 78, § 3.). Церква єдина з огляду на свою «душу»: «Дух Святий, що проживає у віруючих, наповнює усю Церкву та керує нею, здійснює цю дивовижну спільність вірних, єднає їх усіх так тісно у Христі, що Він і є першопричиною єдності Церкви» (II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 1.). Отже, належить до сутності Церкви, що вона є одна:

«Яке предивне таїнство! Є один Отець усесвіту, одно Слово у всесвіті, а також і один Дух Святий - всюди Один і Той Самий; є одна Діва, що стала Матір'ю, і я люблю називати її Церквою» (Св. Клемент Олександрійський, Педагог, 1, 6, 42.).

814    Від початку ця одна Церква постає, однак, у великій різноманітності, яка походить водночас із різноманітності Божих дарів і численності тих, що їх приймають. У єдності Божого Народу зібрані різні народи і культури. Між членами Церкви існує різноманітність дарів, завдань, умов і способів життя; «у церковній спільноті законно існують окремі (помісні) Церкви, що мають свої власні традиції» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 13.). Велике багатство цих різноманітностей не суперечить єдності Церкви. Однак гріх і тягар його наслідків безперервно загрожують цьому дарові єдності. Тому апостол закликає «зберігати єдність Духа зв'язком миру» (Еф. 4,3).

815    Якими є ці зв'язки єдності? «А над усе будьте в любові, що є зв'язком досконалості» (Кол. 3,14). Але єдність Церкви-прочанки запевнена також видимими зв'язками співпричастя:

– визнанням єдиної віри, отриманої від апостолів;

– спільною відправою богослужінь, передусім святих таїнств;

– апостольською спадкоємністю через святе таїнство Рукоположення, яка підтримує братерську згоду в Божій родині (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 2;  II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 14; Кодекс канонічного права, кан. 205.).

816    «Є одна Христова Церква (...), та, яку наш Спаситель після Свого воскресіння довірив Петрові, щоб він був її пастирем, доручаючи йому та іншим апостолам, щоб вони поширювали її та керували нею (...) - Ця Церква, установлена та зорганізована у цьому світі як громада, існує в (subsistit in) католицькій Церкві, керованій наступником Петра і єпископами, які є в сопричасті з ним» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 8.):

Декрет Другого Ватиканського Собору про екуменізм пояснює: «Лише через католицьку Церкву Христову, що є «загальною допомогою спасіння», можна досягнути всієї повноти засобів спасіння. Бо тільки апостольському Соборові, головою якого є Петро, Господь довірив, згідно з нашою вірою, усі багатства Нового Завіту, щоб створити на землі єдине Тіло Христове, у яке повинні включитися цілковито всі, хто вже якимось способом належить до Божого Народу» (II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 3.).

Рани єдності

817    Насправді «у цій одній і єдиній Божій Церкві від початку виникали певні поділи, що їх Апостол всіляко відкидав як гідні осуду; упродовж наступних століть виникають більші розколи, внаслідок чого значні громади відділилися від повного спілкування з католицькою Церквою, іноді не без вини людей з одного і з іншого боку» (II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 3.). Поділи, які ранять єдність Тіла Христового (треба розрізняти єресь, відступництво, і схизму; Пор. Кодекс канонічного права, кан. 751.), не виникають без гріхів людей:

«Там, де є гріх, там також є множинність, там - схизми, там -єресі, там - незгоди; але там, де є чеснота, там є і єдність, там є і злагода, завдяки якій усі віруючі мають одно тіло й одну душу» (Ориген, Проповіді на Єзекиїла, 9, 1.).

818    Ті, що народжуються нині у спільнотах, які походять від таких поділів, і «живуть вірою в Христа, не можуть бути звинувачені у грісі розбрату, і католицька Церква оточує їх братерською пошаною та любов'ю (...). Виправдані вірою, отриманою 9 Хрещенні, поєднані з Христом, їх справедливо називають християнами, а сини католицької Церкви справедливо визнають їх братами в Господі» (II Ватиканський Собор, Декр. «Unitatis redintegratio», 3.).

819    Окрім того, «багато елементів освячення та правди» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 8.) існують поза видимими межами католицької Церкви: «писане Слово Боже, життя у благодаті, віра, надія та любов й інші внутрішні дари Святого Духа та інші видимі прояви» (II Ватиканський Собор, Декр. «Unitatis redintegratio», 3; пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 15.). Дух Хрнєта послуговується такими Церквами і церковними громадами як засобами спасіння, сила яких іде від повноти благодаті та правди, що її Христос довірив католицькій Церкві. Усі ці блага йдуть від Христа і ведуть до Нього (Пор. II Ватикаиський Собор, Декр. «Unitatis redintegratio», 3.), закликаючи самі собою до «католицької єдності» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 8.).

На шляху до єдності

820    «Від самого початку Христос дав єдність Своїй Церкві. Ми віримо, що вона невід'ємно триває в католицькій Церкві, і сподіваємося, що вона зростатиме день у день аж до кінця віків» (II Ватиканський Собор, Декр. «Unitatis redintegratio», 4.). Христос завжди дає Своїй Церкві дар єдності, але Церква повинна завжди молитися і трудитись, щоб підтримати, зміцнити і вдосконалити ту єдність, якої Христос для неї бажає. Саме тому Ісус Сам молився в час Своїх страстей і не перестає молитися Отцеві за єдність Своїх учнів: «... щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, щоб і вони були в нас об'єднані; щоб світ увірував, що Ти Мене послав» (Iв. 17,21). Прагнення знову віднайти єдність усіх християн є даром Христовим і закликом Святого Духа (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. «Unitatis redintegratio», 1.).

821    Щоб адекватно на це відповісти, потрібні:

– постійне оновлення Церкви у щораз більшій вірності її покликанню. Таке оновлення стає рушійною силою руху до єдності (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. «Unitatis redintegratio», 6.);

– навернення серця «щоб кожний намагався жити згідно з Євангелієм» (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 7.), позаяк невірність членів дарові Христовому є причиною поділів;

– спільна молитва, бо «навернення серця і святість життя, разом з публічними і приватними молитвами за єдність християн, повинні вважатися душею всього екуменічного руху і можуть бути справедливо названі духовним екуменізмом» (II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 8.);

– взаємне братерське пізнання (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 9.);

– екуменічне виховання вірних, а насамперед священиків (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 10.),

– діалог між богословами та зустрічі між християнами різних Церков і спільнот (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 4; 9; 11.);

– співпраця між християнами в різних ділянках служіння людям (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 12.).

822    Турбота про здійснення єдності «стосується як цілої Церкви, так і вірних і пастирів» (II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 5.). Але треба також усвідомити собі, що цей святий намір примирення усіх християн в єдності одної і єдиної Христової Церкви виходить за межі людських сил і здібностей». Тому-то ми покладаємо всю нашу надію «на молитву Христа за Церкву, на любов Отця до нас і на силу Святого Духа» (II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 24.).

II. Церква є свята

823    «Церква (...) сповідується вірою незмінно святою. Бо Христос, Син Божий, Якого з Отцем і Духом величаємо як «Єдин Свят», полюбив Церкву як Свою Наречену, віддав Себе за неї, щоб її освятити, приєднав її до Себе як Своє Тіло і щедро наповнив її даром Святого Духа на славу Божу» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 39.). Отже, Церква - це «святий Божий Народ» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 12.), а її члени називаються «святими» (Пор. Ді. 9, 13; 1 Кор. 6, 1; 16, 1.).

824     Церква, з'єднана з Христом, освячена Ним; через Нього і в Ньому вона також стає освячуючою. «Усі діла Церкви прямують До своєї мети - до освячення людей у Христі і прославляння Бога» (II Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 10.). У Церкві перебуває «повнота засобів спасіння» (II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 3.). У ній «ми набуваємо святості Божою благодаттю» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 48.).

825    «Церква вже на землі прикрашена правдивою святістю, хоча й недосконалою» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 48.). Членам Церкви ще належить здобути досконалу святість: «Маючи стільки великих засобів спасіння, усі віруючі в Христа в будь-яких умовах життя і в будь-якому міз стані покликані Богом, кожний на своїй дорозі, до досконалої святості, як і Сам Отець є досконалий» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 11.).

826    Любов — душа святості, до якої всі покликані; вона «керує всіма освячуючими засобами, їх формує і приводить до мети» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 42.):

«Я зрозуміла, що коли Церква має тіло, складене з різних членів, то їй не лише не бракуватиме найнеобхіднішого, най благороднішого з них; я зрозуміла, що Церква має Серце і що це Серце палає Любов'ю. Я зрозуміла, що єдина Любов спонукає членів Церкви до діяння, і якщо б Любов згасла, апостоли не проповідували б більше Євангелія, мученики відмовилися б проливати свою кров (...). Я зрозуміла, що Любов містить у собі всі покликання, що Любов є всім, що вона охоплює всі часи і всі краї (...) Одне слово, вона вічна!» (Св. Тереза від Дитятка-Ісуса, Автобіографічні рукописи.).

827    «Тимчасом як Христос - святий, невинний, непорочний, не знав гріха, прийшов лише, щоб спокутувати за гріхи людей, Церква, яка об’єднує грішників у своєму лоні, є водночас i святою, і такою, що потребує очищення, і постійно йде шляхом покаяння і оновлення» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 8; пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 3; 6.). Усі члени Церкви, у тому числі й ті, що мають духовну владу, повинні визнати себе грішними (Пор. 1 Iв. 1,8-10.). У всіх кукіль перемішаний із добрим зерном Євангелія аж до кінця віку (Пор. Мт. 13, 24-30.). Отже, Церква збирає грішників, об'єднаних Христовим спасінням, але й завжди перебуває на шляху до освячення:

Церква «є, отже, святою, хоча й об'єднує у своєму лоні грішників, бо вона не користується іншим життям, крім життя благодаті: саме живучи її життям, її члени освячуються; уникаючи її життя, вони обтяжуються гріхами і провинами, які перешкоджають поширюванню її святості. Тому Церква страждає і покутує за ці гріхи, від яких має владу оздоровлювати своїх дітей кров'ю Христа і даром Святого Духа» (Павло VI, « Sollemnis Professio fidei », Символ віри Народу Божого, Урочисте визнання віри, 19.).

828    Канонізуючи деяких вірних, тобто урочисто проголошуючи, що ці вірні героїчно практикували чесноти і жили у вірності Божій благодаті, Церква визнає силу Духа святості, який є в ній, і підтримує надію вірних, даючи їм святих як взірець і заступників» (ІІ Ватиканський Собор, Догм. конст. « Lumen gentium », 40; 48-51.). «У найважчих обставинах історії Церкви джерелом та початком відновлення були завжди святі чоловіки і жінки» (Іван-Павло II, Апост. зверн. « Christifideles Laici », 16, 3.). Справді, «святість є таємничим джерелом і непомильним мірилом її апостольської діяльності та місіонерського запалу» (Іван-Павло II, Апост. зверн. « Christifideles Laici », 17, 3.).

829    «Коли ж бо в особі Преблагословенної Діви Церква вже досягає досконалості, завдяки якій існує без плями чи зморшки, вірні без упину ще спрямовують свої зусилля на зростання у святості через перемогу над гріхом, тому вони підносять свої очі до Марії» (ІІ Ватнканськнй Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 65.): у ній Церква вже вповні свята.

III. Церква є католицька

Що означає «католицька»?

830    Слово «католицький» означає «загальний» у значенні «всеохопний» або «цілісний». Церква є католицькою у двоякому значенні:

Вона католицька, бо в ній присутній Христос. «Там, де є Ісус Христос, є й католицька Церква» (Св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Смирний, 8, 2.). У ній існує повнота Тіла Христового, з'єднаного з його Головою (Пор. Еф. 1, 22-23.), а це означає, що Церква отримує від Нього «повноту засобів до спасіння» (II Ватиканський Собор, Декр. « Ad gentes », 6.), які Він хотів їй уділити: правильне і повне сповідування віри, цілісне сакраментальне життя і священиче служіння (в апостольській спадкоємності. У цьому основному значенні Церква була католицькою в день П’ятидесятниці (II Ватиканський Собор, Декр. « Ad gentes », 4.) і буде такою завжди, аж до дня Другого приходу Христа.

831    Вона католицька, бо післана Христом до всього людського роду (Мт. 28, 19.):

«Усі люди покликані стати частиною Божого Народу. Тому цей народ, залишаючись одним і єдиним, призначений поширюватися на цілий світ і на всі віки, щоб сповнився задум волі Бога, Який створив на початку єдину людську природу і постановив у кінці зібрати в одно Своїх синів, що були розпорошені. Ця ознака вселенськості, яка прикрашає Божий Народ, є даром Самого Господа, завдяки якому католицька Церква успішно і безперервно прямує до повного об'єднання всього людства з усіма його благами з Христом-Главою в єдності Його Духа» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 13.).

Кожна окрема Церква є «католицькою»

832    «Церква Христова справді присутня в усіх законно оформлених місцевих громад вірних, які, об'єднані зі своїми пастирями, у Новому Завіті називаються Церквами (...). У них вірні зібрані проповідуванням Христового Євангелія і здійснюється таїнство Господньої Вечері (...). У цих спільнотах, якими б часто малими і бідними, або й розпорошеними по світі вони не були, присутній Христос, силою Якого Церква встановлена єдиною, святою, католицькою й апостольською» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 26.).

833    Під окремою (партикулярною) Церквою, якою передовсім є дієцезія (або єпархія), розуміємо спільноту вірних християн, що перебуває в єдності віри і святих таїнств зі своїм єпископом, висвяченим в апостольській наступності (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Christus Dominus », 11; Кодекс канонічного права, кан. 368-369; Кодекс канонів Східних Церков, кан. 177, § 1. 178. 311, §1. 312.). Ці єпархії «утворені за взірцем вселенської Церкви»; і саме в них існує і з них «складається одна і єдина католицька Церква» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 23.).

834    Окремі Церкви є вповні католицькими завдяки сопричастю з однією з них - Римською Церквою, «яка головує в любові» (Св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Римлян, 1, 1.). «Бо з цією Церквою, з огляду на її виняткову першість, повинна узгоджуватись кожна Церква, тобто вірні звідусіль» (Св. Іриней, Проти єресей, 3, 3, 2; пор. І Ватиканський Собор: DS 3057.). «Справді, від часу приходу до нас Втіленого Слова всі християнські Церкви вважали і вважають велику Церкву, яка є там (у Римі), єдиною основою та фундаментом, бо, згідно з обітницями Спасителя, ворота пекла ніколи її не перемогли» (Св. Максим Сповідник, Твори богословські й полемічні.).

835    «Але остерігаймося погляду, що вселенська Церква є простою сумою чи федерацією окремих єпархій. Сама Церква, яка є вселенською у своєму покликанні і місії, оскільки вкорінюється в різних культурних, суспільних і соціальних обставинах, набирає у різних частинах світу різного вигляду і різної форми вираження» (Павло VI, Апост. зверн. « Evangelii nuntiandi », 62.). Багате розмаїття церковних дисциплін, літургійних обрядів, богословської та духовної спадщини, властивих помісним Церквам, прямуючи до єдності, «ще величніше показує католицькість неподіленої Церкви» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 23.).

Хто належить до католицької Церкви?

836    «До католицької єдності Божого Народу (...) покликані всі люди; до цієї єдності по-різному належать або до неї спрямовані і вірні католики, й інші віруючі у Христа, і, врешті, усі люди без винятку, яких Божа благодать кличе до спасіння» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 13.).

837    «Повністю належать до церковної громади ті, що, маючи Духа Христа, приймають увесь її устрій та всі засоби спасіння, в ній установлені та поєднані в її видимій структурі – через зв'язки визнання віри, святих таїнств, церковної влади й

церковного співпричастя - з Христом, що керує нею через Верховного Архиєрея і Єпископів» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 14.).

838    «З тими, що охрещені і носять добре ім'я християн, але не визнають цілості віри або не зберігають єдності співпричастя під керівництвом наступника Петра, Церква усвідомлює себе пов'язаною з багатьох причин» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 15.). «Бо ті, хто вірить у Христа і прийняв важливе Хрещення, перебувають у певному, хоч і недосконалому єднанні з католицькою Церквою» (II Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 3.). З православними Церквами така єдність настільки глибока, «що дуже мало бракує, аби вона досягла повноти, яка дозволила б спільне відправлення Господньої Євхаристії» (Павло VI, Промова 14 грудня 1975 р.; пор. П Ватиканський Собор, Декр. « Unitatis redintegratio », 13-18.).

Церква і нехристияни

839    Щодо тих, хто ще не прийняв Євангелія, то вони також різними шляхами спрямовані до Божого Народу (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 16.):

Ставлення Церкви до єврейського Народу. Церква, Божий Народ Нового Союзу, досліджуючи своє власне таїнство, відкриває свій зв'язок з єврейським Народом (Пор. ІІ Ватиканський Собор, Декл. « Nostra aetate », 4.), «до кого Господь Бог наш промовляв раніше» (Римський Мисал, Богослужіння Великої П'ятниці, 13, загальна молитва VI.). На відміну від усіх інших нехристиянських релігій, юдейська віра вже є відповіддю на Боже об'явлення в Старому Завіті. Це єврейському Народові «належить усиновлення, і слава, і завіти, і законодавство, і богослужба, й обітниці; їхні отці, з них І Христос тілом» (Рим. 9,4—5), бо «дари Божі і покликання незмінні» (Рим. 11,29).

840    А втім, якщо розглядати майбутнє, то Божий Народ у Старому Завіті і новий Божий Народ прагнуть до подібної мети: очікування приходу (або повернення) Месії. Але, з одного боку, це - очікування другого повернення Месії, умерлого й воскреслого, як визнаного Господа і Сина Божого, а з іншого - очікування приходу Месії, риси Якого приховані до кінця віку; очікування, супроводжуване драмою незнання або не визнавання Ісуса Христа.

841    Відношення Церкви з мусульманами. «Задум спасіння охоплює також і тих, що визнають Творця, насамперед мусульман, які зберігають віру Авраама і вшановують разом з нами єдиного Бога, милосердного, що судитиме людей в останній день» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 16; пор. II Ватиканський Собор, Декл. « Nostra aetate », 3.).

842    Зв'язок Церкви з нехристиянськими релігіями є насамперед зв'язком спільного походження і спільної мети всього людського роду:

«Бо всі народи утворюють єдине суспільство; вони мають спільний початок, тому що Бог оселив рід людський на землі; вони мають також одну кінцеву мету - Бога, провидіння Якого, свідчення доброти і задум спасіння поширюються на всіх, аж поки вибрані не об'єднаються у святому місті» (II Ватиканський Собор, Декл. « Nostra aetate », 1.).

843    Церква визнає в інших релігіях пошуки - «ще в тіні і в образах» - Бога незнаного, але близького, бо Він дає усьому життя, дихання і все і бажає, аби всі люди спаслися. Таким чином, Церква розглядає все, що можна визнати добрим і правдивим у цих релігіях, «як приготування до Євангелія і дар Того, Хто освічує кожну людину, щоб врешті-решт вона мала життя» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 16, пор. II Ватиканський Собор» Декл. « Nostra aetate », 2, Павло VI, Апост. зверн. « Evangelii nuntiandi », 53.).

844    Однак у своїй релігійній поведінці люди виявляють також обмеженість і помилки, які спотворюють у них образ Божий:

«Досить часто люди, обмануті лукавим, нікчемніли у своєму розумуванні і заміняли Божу правду на брехню, слугуючи радше створінню, ніж Творцю, або ж, живучи й умираючи без Бога в цьому світі, наражені на крайню розпуку» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 16.).

845    Щоб знову зібрати всіх Своїх дітей, яких гріх розпорошив і ввів в оману, Отець захотів скликати всіх людей у Церкві Свого Сина. Церква є тим місцем, де людство повинно знову віднайти свою єдність і спасіння. Вона є «примиреним світом» (Св. Августин, Проповіді, 96, 7, 9.). Вона є кораблем, який «плаває у цьому світі подихом Святого Духа під повними вітрилами Хреста Господнього» (Св. Амвросій, Про дівицтво, 18, 119.); за іншим образом, прийнятим Отцями Церкви, Церква є Ковчег Ноя, який єдиний рятує від потопу (Пор. вже 1 Пт. 3, 20-21.).

«Поза Церквою нема спасіння»

846    Як слід розуміти це твердження, яке часто повторювали Отці Церкви? Якщо його сформулювати позитивно, воно означає, що всяке спасіння йде від Христа-Голови через Церкву, яка є Його Тілом:

«Спираючись на Святе Письмо і Традицію, Святий Собор навчає, що ця паломницька Церква є необхідною для спасіння. Власне, один тільки Христос є посередником і дорогою спасіння, Він для нас стає присутній у Своєму Тілі, яким є Церква; виразно наголошуючи на необхідності віри і Хрещення, Він водночас підтвердив необхідність самої Церкви, у яку люди входять через Хрещення, немов через двері. Саме тому не можуть бути спасенними ті люди, які, знаючи, що Вселенську Церкву заснував Бог через Ісуса Христа як необхідну, не хочуть вступити до неї або залишатися в ній» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 14.).

847    Це твердження не стосується тих, які не з власної вини не знають Христа і Його Церкви:

«Ті, що не з власної вини не знають Євангелія Христа і Його Церкви, але шукають Бога щирим серцем і намагаються під впливом Його благодаті діяти так, щоб сповнити Його волю, так, як їм диктує їхнє сумління, можуть осягнути вічне спасіння» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 16; пор. Конгрегація віровчення, Послання до архиєпископа Бостона: DS 3866-3872.).

848    «Хоча Бог відомими лише Йому шляхами може привести людей, які не з власної вини не знають Євангелія, до віри, без якої «неможливо подобатися Богові» (Євр. 11,6), Церква має обов'язок, а водночас і святе право, проповідувати Євангеліє» (II Ватиканський Собор, Декр. «Ad gentes», 7.) усім людям.

Місія - вимога, що випливає з католицькості Церкви

849    Місіонерський обов'язок. «Послана Богом до народів, щоб стати «універсальним таїнством спасіння», Церква, силою внутрішніх вимог своєї власної католицькості, слухаючи наказу свого Засновника, прагне проповідувати Євангеліє всім людям» (II Ватиканський Собор, Декр. «Ad gentes», 1.): «Ідіть, отже, і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав. Отож Я з вами по всі дні, аж до кінця віку» (Мт. 28, 19-20).

850    Початок і мета місії. Місіонерський наказ Господа має своє остаточне джерело у вічній любові Пресвятої Трійці: «Церква-прочанка є місіонерською за своєю природою, тому що вона сама бере свій початок від післанництва Сина і Святого Духа, згідно із задумом Бога Отця» (II Ватиканський Собор, Декр. «Ad gentes», 2.). I кінцевою метою цієї місії є не що інше, як зробити людей учасниками співпричастя, яке існує між Отцем і Сином у їхньому Дусі любові (Пор. Іван-Павло П, Енц. «Redemptoris Mater», 23.).

851    Мотив місії. З любові Бога до всіх людей Церква у всі часи черпала обов'язок місії і силу для свого місіонерського запалу: «Бо любов до Христа спонукає нас...» (2 Кор. 5,14; Пор. АА 6; Іван-Павло II, Енц. «Redemptoris Mater», 11.). Справді, Бог «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим. 2,4). Бог хоче спасіння для всіх через пізнання правди. Спасіння знаходиться у правді. Ті, що послушні впливові Духа правди, уже є на шляху до спасіння; але Церква, в»,  якій ця правда довірена, повинна йти назустріч їхньому прагненню, щоб нести її їм. Саме тому, що Церква вірить у вселенський задум спасіння, вона повинна бути місіонерською.

852    Шляхи місії. «Святий Дух є головним виконавцем церковної місії» (Іван-Павло II, Енц. «Redemptoris Mater», 21.). Він веде Церкву дорогами місії. Церква «продовжує і розвиває впродовж історії місію Самого Христа, Який посланий, щоб проповідувати вбогим Добру Новину. Тому Церква під дією Христового Духа повинна йти цією самою дорогою, якою йшов Сам Христос, тобто дорогою убожества, послуху, служіння і самопожертви аж до смерті, з якої Він переможно вийшов через Своє Воскресіння» (II Ватиканський Собор, Декр. «Ad gentes», 5.). «У такий спосіб кров стає насінням християн» (Тертуліян, Апологетик, 50, 13.).

853    Але у своєму паломництві Церква також переконується, наскільки існує «відстань, яка відділяє зміст того, що вона об'являє, і людську неміч тих, яким довірене Євангеліє» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 43, § 6). Лише йдучи дорогою «покаяння та оновлення» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 8; пор. 15.), «вузькою дорогою Хреста» (II Ватиканський Собор, Декр. «Ad gentes», 1.), Божий Народ може поширювати Царство Христове (Пор. Іван-Павло II, Енц. «Redemptoris Mater», 12-20.). Справді, «як у вбогості й переслідуванні Христос довершив Відкуплення, так і Церква покликана вступити на цю ж дорогу, щоб уділити людям плоди спасіння» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium»,, 8.).

854    Через свою місію «Церква йде разом з усім людством і ділить земну долю світу; вона є неначе закваскою і, так би мовити, душею людського суспільства, покликаного до відновлення у Христі і Преображення в Божу родину» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 40,§2.). Отже, місіонерська праця вимагає терпіння. Вона починається проповідуванням Євангелія народам і групам, які ще не вірять у Христа (Іван-Павло II, Енц. «Redemptoris Mater», 42-47.); «вона продовжується в заснуванні християнських спільнот, щоб вони були «знаками присутності Бога у світі» (II Ватиканський Собор, Декр: «Ad gentes», 15.), та в заснуванні місцевих Церков (Пор. Іван-Павло II, Енц. «Redemptoris Mater», 48-49.); вона розпочинає процес інкультуризації, щоб утілити Євангеліє в культуру народів (Пор. Іван-Павло II, Енц. «Redemptoris Mater», 52-54.). Але не бракуватиме й невдач. «Що стосується людей, груп і народів, то Церква доходить до них і проникає їх лише поступово і таким чином залучає їх до католицької повноти» (II Ватиканський Собор, Декр. «Ad gentes», 6.).

855    Місія Церкви вимагає зусилля, спрямованого до єдності християн (Пор. Іван-Павло II, Енц. «Redemptoris Mater», 50.). «Поділ між християнами перешкоджає Церкві здійснювати повноту католицькості, яка властива тим її дітям, які хоч і належать до неї через Хрещення, але відділилися від повного співпричастя з нею. Більше того, і для самої Церкви важче виражати у всіх аспектах повноту католицькості, навіть у самій дійсності п життя» (II Ватиканський Собор, Декр. «Unitatis redintegratio», 4.).

856    Місіонерське завдання передбачає шанобливий діалог з тими, які ще не прийняли Євангелія (Пор. Іван-Павло II, Енц. «Redemptoris Mater», 55.). Віруючі можуть мати користь для себе з цього діалогу, навчившись краще пізнавати «все, що вже було в народів правдивим і благодатним, немов через таємничу присутність Бога» (II Ватиканський Собор, Декр. «Ad gentes», 9.). Якщо вони й проповідують Добру Новину тим, хто її не знає, то це для того, щоб зміцнити, доповнити й підняти правду і добро, які Бог поширив між людьми і народами, І щоб очистити їх від похибок і зла «на Славу Бога, на посоромлення диявола і для щастя людини» (II Ватиканський Собор, Декр. «Ad gentes», 9.).

IV. Церква є Апостольського

857    Церква є Апостольською, бо заснована на апостолах, і це - у потрійному значенні:

– вона була і залишається побудованою «на підвалині апостолів» (Еф. 2,20; Од. 21,14), свідків, вибраних і посланих на виконання місії Самим Христом (Пор. Мт. 28, 16-20; Ді. 1, 8; 1 Кор. 9, 1; 15, 7-8; Гал. 1, 1; і т.п.);

– вона зберігає і передає з допомогою Святого Духа, що живе в ній, вчення (Пор. Ді. 2, 42.), святу спадщину, здорові слова, почуті від апостолів (Пор. 2 Тим 1, 13-14.);

– апостоли продовжують навчати, освячувати й керувати нею аж до повернення Христа завдяки своїм спадкоємцям у пастирській місії - тобто колегії єпископів, якій «допомагають священики в єдності з Наступником Петра, Найвищим Пастирем Церкви» (II Ватиканський Собор, Декр. «Ad gentes», 5.).

«Пастирю вічний, Ти не залишаєш Свого стада, але зберігаєш його через святих апостолів під Твоєю постійною опікою, аби керували ним ті самі керівники, яким Ти доручив пастирську владу як намісникам Свого Сина» (Римський Мисал, Префація апостолів.).

Місія апостолів

858    Ісус є Посланцем Отця. Отож від початку Своєї діяльності Він «покликав тих, що їх Сам хотів (...). І Він призначив Дванадцятьох, щоб були при Ньому та щоб їх посилати із проповіддю» (Мк. 3, 13-14). Відтоді вони стануть Його «посланими» (це значення грецького слова àπόστολος). У них Ісус прoдoвжує Свою власну місію: «Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас» (Iв. 20,21; Пор. Iв. 13, 20; 17, 18.). Таким чином, їхня діяльність - це продовження Його власної місії: «Хто вас приймає, той Мене приймає», - сказав Ісус Дванадцятьом (Мт. 10,40; Пор. Лк. 10, 16.).

859    Ісус залучає їх до Своєї місії, отриманої від Отця: як «не може Син нічого робити від Себе» (Iв. 5,19.30), а отримує все від Отця, Який послав Його, так само й ті, котрих послав Ісус, не можуть нічого чинити без Нього (Пор. Iв. 15, 5.), від Котрого вони отримують мандат і владу на здійснення місії. Отож апостоли Христа знають, що вони призначені Богом як «слуги Нового Завіту» (2 Кор. 3,6), «слуги Божі» (2 Кор. 6,4), «посли замість Христа» (2 Кор. 5,20), «Слуги Христові й завідувачі тайн Божих» (1 Кор. 4,1).

860    У місії апостолів є один елемент, який неможливо передати: вони є вибраними свідками Воскресіння Господа і фундаментом Церкви. Але є також один постійний елемент їхньої місії. Христос обіцяв залишитися з ними аж до кінця віку (Пор. Мт. 28, 20.). «Та Божа місія, довірена Христом апостолам, триватиме аж до кінця віків, бо Євангеліє, яке вони повинні передавати, є для Церкви принципом усього її життя до кінця днів. Тому апостоли подбали про те, щоб встановити (...) наступників» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 20.).

Єпископи - наступники апостолів

861    «...щоб місія, довірена їм, могла продовжуватись після їхньої смерті, апостоли передали як заповіт повноваження своїм найближчим співробітникам завершити їхнє завдання й зміцнити справу, розпочату ними, наказуючи їм стерегти стадо, у якому Святий Дух настановив їх пасти Божу Церкву. Вони поставили, отже, таких людей і постановили згодом, щоб після їхньої смерті інші випробувані люди прийняли їх служіння» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 20; пор. св. Климент Римський, Послання до Коринтян, 42, 4; 44, 2.).

862    «Так само, як місія, довірена особисто Господом Петрові - першому з апостолів - залишається постійною і має передаватись його наступникам, так постійною є також місія, довірена апостолам, бути пастирями Церкви, а її тривалість забезпечується священним саном єпископів». Тому Церква вчить, що «єпископи, силою Божої установи, е наставниками апостолів як пастирі Церкви, так що хто їх слухає - слухає Христа, хто їх відкидає - відкидає і Того, Хто Його послав» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 20.).

Апостольство

863    Уся Церква є апостольською, оскільки вона перебуває через наступників св. Петра й апостолів у єдності віри й життя зі своїм джерелом. Уся Церква є апостольською, оскільки вона «післана» на цілий світ; усі члени Церкви, хоча й різними способами, беруть участь у цьому посланництві. «...християнське покликання за своєю природою є також покликанням до апостольства». «Апостольством» називається вся «діяльність містичного Тіла», що прямує до «поширення Царства Христового по всій землі» (ІІ Ватиканський Собор, Декр. « Apostolicam actuositatem », 2.).

864    Тому що «Христос, посланий Отцем, є джерелом та початком усього апостольства в Церкві», очевидно, що плідність апостольства, як рукоположених служителів, так і світських, залежить від їхнього живого зв'язку з Христом (Пор. Ів. 15, 5; II Ватиканський Собор, Декр. « Apostolicam actuositatem », 4.). Відповідно до покликань, вимог часу, різних дарів Святого Духа апостольство набирає різноманітних форм. Але завжди любов, почерпнута насамперед з Євхаристії, є «душею усякого апостольства» (II Ватиканський Собор, Декр. « Apostolicam actuositatem », 3.).

865    Церква є єдина, свята, католицька й апостольська у своїй глибокій і остаточній тотожності, бо в ній уже є і при кінці часів сповниться «Царство Небесне», «Царство Боже» (Пор. Од. 19, 6.), що прийшло в Особі Христа і таїнственно зростає в серцях тих, хто з'єднаний з Ним аж до Його повного есхатологічного явлення. Тоді всі люди, відкуплені Ним, що в Ньому стали «святими і бездоганними перед Богом у Любові» (Пор. Еф. 1,4.), будуть зібрані як єдиний Божий Народ, «Наречена Агнця» (Од. 21,9), «місто святе ... що сходить з Неба від Бога, опромінене славою Божою» (Од. 21,10-11); і «міський мур мав дванадцять підвалин, а на них - дванадцять імен дванадцятьох апостолів Агнця» (Од. 21,14).

КОРОТКО

866    Церква є єдина: вона має одного Господа, визнає одну віру, народжується від одного Хрещення, утворює одне Тіло, оживлене одним Духом, в одній надії (Пор. Еф. 4, 3-5.), при сповненні якої будуть подолані всі поділи.

867    Церква є святою: Пресвятий Бог є її Творцем; Христос, її Наречений, віддав Себе, щоб посвятити; Дух святості оживляє її. Хоча вона охоплює грішників, вона є «безгрішна, яка складається з грішників». Святість Церкви ясніє у святих; а в Марії Церква вже є повністю святою.

868    Церква є католицькою: вона проповідує цілісність віри; несе в собі і розділює повноту засобів до спасіння; вона послана до всіх народів; звертається до всіх людей; охоплює всі часи; «Церква є місіонерською за своєю природою» (II Ватиканський Собор, Декр. « Ad gentes», 2.).

869    Церква є апостольською: вона збудована на міцних основах - «дванадцятьох апостолах Агнця» (Од. 21,14); вона незнищенна (Пор. Мт. 16, 18.); вона непомильно збережена у правді; Христос керує нею через Петра та інших апостолів, присутніх у їхніх наступниках - Верховному Архиєреї Папі й Колегії Єпископів.

870    «Єдина Церква Христова, яку ми визнаємо у Символі віри як єдину, святу, католицьку й апостольську (...), існує у католицькій Церкві, якою керують наступник Петра та єпископи, з'єднані з ним, хоч численні освячуючі елементи і правди існують поза її структурами» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium», 8.).

[ Повернутися до змісту книги: "Катехизм Католицької Церкви" ]

Читайте також - Католицький народний катехизм

Читайте также - Катехизис католической церкви

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!