Артикул 4. Ісус Христос страждав за Понтія Пилата, і був розп'ятий, і помер, і був похований. § 2. Ісус помер на хресті

Частина перша. Визнання віри.

Розділ другий. Xристиянське визнання віри.

Глава друга “Вірую в Ісуса Христа, Сина Божого Єдинородного”

Поділ серед юдейських властей стосовно Ісуса

595    Серед релігійної влади Єрусалима не тільки знайшлися фарисей Никодим (Пор. Ів. 7, 50.) чи статечний Йосиф з Ариматеї, що були таємними учнями Ісуса (Пор. Ів. 19,38-39.), а й довший час тривали суперечки про Нього (Ів. 9, 16-17; 10, 19-21.), так що напередодні Його страстей св. Іван міг сказати, що «чимало увірувало в Нього, навіть із знатних», хоча й дуже недосконало (Iв. 12,42). У цьому немає нічого дивного, якщо взяти до уваги, що наступного дня після П’ятидесятниці «велика сила священиків були слухняні вірі» (Ді. 6,7) та «деякі з секти фарисеїв, що були увірували» (Ді.15,5), так, що св. Яків міг сказати св. Павлові: «Бачиш, брате, скільки тисяч є між юдеями, що увірували, і всі вони ревнителі Закону» (Ді. 21,20).

596    Релігійна влада в Єрусалимі не була одностайною стосовно Ісуса (Пор. Ів. 9, 16; 10, 19.). Фарисеї погрожували відлученням тим, хто піде за Ним (Пор. Iв. 9, 22.). Тим, хто боявся, що «всі увірують у Нього, тож нагрянуть римляни, місто наше знищать та й народ наш!» (Iв. 11,48), первосвященик Каяфа мовив, пророкуючи: «Ліпше вам буде, коли один чоловік за народ помре, а не ввесь люд загине» (Iв. 11,49-50). Синедріон заявив, що Ісус «винен смерті» (Мт. 26,66) як богохульник, але, не маючи права засуджувати на смерть (Пор. Iв. 18,31.), віддає Ісуса римлянам, звинувативши Його в політичному бунті (Пор. Лк. 23, 2.). Це ставить Ісуса поряд із Вараввою, звинуваченим у «заколоті» (Лк. 23,19). Політичними погрозами первосвященики чинять тиск на Палата, вимагаючи, щоб той засудив Ісуса на смерть (Пор. Iв. 19, 12. 15. 21.).

Не всі юдеї відповідальні за смерть Ісуса

597    Беручи до уваги історичну складність суду над Ісусом, як це показано в євангельських оповіданнях, і те, яким міг бути особистий гріх учасників процесу (Юди, Синедріону, Пилата), що відомо єдиному Богові, не можна покладати відповідальності за це на всіх юдеїв Єрусалима, незважаючи на крики підбуреного натовпу (Пор. Мр. 15, 11.) і загальних звинувачень у закликах до навернення після П'ятдесятниці (Пор. Ді. 2, 23. 36; 3, 13-14; 4,10; 5, 30; 7,52; 10, 39; 13, 27-28; 1 Сол. 2, 14-15.). Сам Ісус, прощаючи на хресті (Пор. Лк. 23, 34.), а згодом і Петро, визнав «незнання» (Ді. 3,17) юдеїв Єрусалима і також їх провідників. Тим більше не можна поширювати у просторі й часі відповідальність за розп'яття Ісуса на інших євреїв, посилаючись на вигуки народу: «Кров Його на нас і на наших дітях» (Мт. 27,25), - що було легальною формулою затвердження вироку (Пор. Ді. 5, 28; 18,6.):

Тому Церква проголосила на Другому Ватиканському Соборі: «...те, що було скоєно під час Страстей Христових, не може бути поставлене у провину як усім живим тоді євреям, так і євреям нашого часу (...). Євреї не повинні вважатися як відкинуті Богом ані як прокляті, наче б це випливало зі Святого Письма» (ІІ Ватиканський Собор, Декл. « Nostra aetate », 4.).

Усі грішники були призвідниками Христових Страстей

598    Церква в найвищому навчанні своєї віри та у свідченнях своїх святих ніколи не забувала, що власне «грішники стали призвідниками і немов знаряддям усіх страждань, які витерпів Божественний Відкупитель» (Римський Катехизм, 1, 5, 11; Пор. Євр. 12, 3.). Враховуючи те, що наші гріхи торкаються Самого Христа (Пор. Мт. 25, 45; Ді. 9, 4-5.), Церква не вагається приписувати християнам найвищу відповідальність за страждання Ісуса, відповідальність, яку вони надто часто звалювали тільки на євреїв:

«Ми повинні вважати винуватцями цього страшного гріха тих, хто частіше потрапляє у гріхи. Позаяк наші злочини були причиною муки Господа Нашого Ісуса Христа на хресті, тому напевне ті, що потопають у розпусті і злі, «знову собі самим розпинають Божого Сина і прилюдно зневажають» (Євр. 6,6). І треба визнати, що наш злочин у цьому разі є більший, ніж злочин юдеїв. Бо вони, за свідченням апостола, «коли б спізнали, то не розіп’яли б Господа Слави» (1 Кор. 2,8). Ми ж, навпаки, відкрито визнаємо, що знаємо Його. І коли відрікаємося від Нього нашими вчинками, то підносимо на Нього, певним чином, наші насильницькі руки» (Римський Катехизм, 1, 5, 11.).

«Ні, не біси Його розп'яли; це ти з ними розіп'яв Його і продовжуєш розпинати, насолоджуючись злими звичками та гріхами» (Св. Франциск із Асижу, Повчання, 5, 3.).

ІІ. Спасительна смерть Христа у Божому Задумі спасіння

Ісуса видано «згідно з визначеним Задумом Божим»

599    Насильницька смерть Ісуса не була випадковим результатом нещасливого збігу обставин. Вона належить до містерії Божого Задуму, як це пояснює св. Петро юдеям Єрусалима у своїй першій промові в день П’ятидесятниці: «Отого (Ісуса), згідно з визначеною постановою і передбаченням Божим, ви видали...» (Ді. 2,23). Ця біблійна мова не означає, що ті, що «Його видали» ,і. 3,13), були тільки пасивними виконавцями сценарію, заздалегідь написаного Богом.

600    Для Бога всі моменти часу є теперішніми в їхній актуальності. І Свій вічний задум «призначення» Він установив, вмістивши в ньому довільну відповідь кожної людини на Його благодать: «Зійшлися бо справді у цім місті проти слуги Твого святого Ісуса, Якого Ти помазав, Ірод і Понтій Пилат з поганами й людьми ізраїльськими (Пор. Пс. 2, 1-2.)) зробити те, що Твоя всемогутність і мудрість уже наперед були постановили, щоб сталося» (Ді. 4,27-28). Бог допустив їхні вчинки, що виникли із засліплення (Пор. Мт. 26, 54; Ів. 18, 36, 19, 11.), щоб сповнити Свій задум спасіння (Пор. Ді. З, 17-18.).

«Помер за наші гріхи, згідно з Писанням»

601    Цей Божий Задум спасіння через видання на смерть «Слуги, Праведного» (Іс. 53,11; Пор. Ді. 3, 14.) був заповіданий наперед у Св. Письмі як таїнство загального відкуплення, тобто викупу, який звільнить людей від рабства гріха (Пор. Іс. 53, 11-12; Ів. 8, 34-36.). Св. Павло у визнанні віри, яке, за його словами, він «прийняв» (Пор. 1 Кор. 15, 3.), проголошує, що «Христос «2 умер за наші гріхи, згідно з Писанням»(1 Кор. 15,3; Там само, пор, також Ді. З, 18; 7, 52; 13, 29; 26, 22-23.). У спасительній смерті Ісуса особливо сповнюється пророцтво про Страждаючого Слугу Господнього (Пор. Іс. 53, 7-8 і Ді. 8, 32-35.). Сам Ісус розкриває сенс Свого життя і Своєї смерті у світлі Страждаючого Слуги (Пор. Мт. 20, 28.). Після Свого Воскресіння Він дав таке тлумачення Св. Письма учням в Емаусі (Пор. Лк. 24, 25-27.), а потім і самим апостолам (Пор. Лк. 24, 44-45.).

«Бог для вас зробив Його гріхом»

602 Отже, св. Петро може так сформулювати апостольську віру в Божий Задум спасіння: «Ви були вибавлені від вашого життя суєтного, яке ви прийняли від батьків ваших, дорогоцінною кров'ю Христа, непорочного й чистого Ягняти, передбаченого перед заснуванням світу і об'явленого, ради вас, останніми часами» (1 Пт. 1,18-20). Карою за людські гріхи, вчинені після первородного гріха, є смерть (Пор. Рим. 5, 12; 1 Кор. 15, 56.). Посилаючи Свого Сина в образі раба (Флп. 2, 7.), подібним до гріховного людства, яке через гріх було приречене на смерть (Рим 8, 3), Бог для нас зробив жертвою за наш гріх «Того, Хто не знав гріха, Він за нас зробив гріхом, щоб ми стали Божою праведністю в Ньому» (2 Кор. 5,21).

603    Ісус не зазнав такого осудження за власний гріх (Пор. Ів. 8, 46.). Але у Своїй спасенній любові, яка завжди єднала його з Отцем (Пор. Ів. 8, 29.), Він прийняв на Себе тягар нашого гріховного відхилення від Бога, так що міг сказати від нашого імені на Хресті: «Боже Мій, Боже Мій! Чому еси покинув Мене?» (Мр. 15,34; Пс. 22,1). Роблячи Його таким чином солідарним з нами, грішниками, «Бог власного Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас» (Рим. 8,32), щоб «ми примирилися з Богом смертю Його Сина» (Рим. 5,10).

Божий почин всезагальної спасенної любові

604    Видавши Свого Сина за наші гріхи, Бог показав тим самим, що Його задум щодо нас є задумом прихильної любові, що випереджує будь-які наші заслуги: «Любов же полягає не в тому, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас і послав Сина Свого - умилостивлення за гріхи наші» (1 Ів. 4,10; Пор. 1 Ів. 4, 19.). «Бог же показує Свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (Рим. 5,8).

605    Це любов без винятків, Ісус нагадав про це наприкінці притчі про загублену вівцю: «Так само і в Отця Вашого небесного немає волі, щоб загинув один з тих малих» (Мт. 18,14). Він говорить, що прийшов, щоб «дати життя Своє на викуп за багатьох» (Мт. 20,28); цей вислів не має обмежувального значення: він протиставляє цілість людства єдиній особі Відкупителя, Який віддає

402    Себе, щоб нас спасти (Пор. Рим. 5, 18-19.). Церква вслід за апостолами (Пор. 2 Кор. 5, 15; 1 Ів. 2, 2.) навчає, що Христос помер за всіх людей без винятку. «Немає, не було і не буде жодної людини, за яку Христос не страждав би» (К'єрський Собор 853 р.: DS 624.).

III. Христос Сам пожертвував Себе Отцеві за наші гріхи

Усе життя Христа є жертвуване Отцеві

606    Син Божий, Який «зійшов з неба не для того, щоб волю власну чинити, а волю Того, Хто Його послав» (Iв. 6,38), «входячи у світ, говорив: (...) Ось іду (...), щоб учинити Твою волю, Боже (...) Силою тієї волі ми освячені приносом тіла Ісуса Христа раз і назавжди» (Євр. 10,5-10). Від першої хвилини Свого Втілення Син присвячує Себе Божому задумові спасіння у Своїй місії відкупленім: «їжа моя - волю чинити Того, Хто послав Мене, і діло Його вивершити» (Iв. 4,34). Жертва Ісуса «за гріхи усього світу» (1 їв. 2,2) є вираженням Його єдності в любові з Отцем: «За те Отець Мій Мене й любить, бо Я кладу Моє життя» (Iв. 10,17). «Але щоб світ знав, що Я Отця люблю, то так, як Отець Мені заповідав, Я і чиню» (Iв. 14,31).

607    Це бажання віддати Себе задумові спасенної любові Отця надихає все життя Ісуса (Лк. 12, 50; 22, 15; Мт. 16, 21-23.), бо Його відкупляючі Страсті є мотивом Його Втілення: «Спаси мене, Отче, від години цієї! Але на те ж Я і прийшов - на цю годину» (Iв. 12,27). «Чашу, яку дав Мені Отець, - чи не мав би Я її пити?» (Iв. 18,11). А ще на Хресті, перед тим як «звершилось» (Iв. 19,30), Ісус каже: «Почуваю спрагу» (Iв. 19,28).

«Агнець Божий, Який світу гріх забирає»

608    Погодившись хрестити Ісуса разом із грішниками (Пор. Лк. 3, 21; Мт. 3, 14-15.), Іван Хреститель побачив і показав в Ісусі «Агнця Божого, Який світу гріх забирає» (Iв. 1,29; Пор. Iв. 1, 29. 36.). Він показує таким чином, що Ісус є водночас і Страждаючим Слугою, Який і в мовчанні дає Себе повести на заріз (Іс. 53,7; Пор. Єр. 11, 19.), і забрав гріхи багатьох (Пор. Іс. 53, 12.), і пасхальним Ягням — символом відкуплення Ізраїля в час першої Пасхи (Вих. 12,3-14; Пор. Iв. 19,36; 1 Кор. 5,7.). Усе життя Христа виражає Його місію - «служити й віддати Своє життя як викуп за багатьох» (Мр. 10,45).

Ісус добровільно віддається спасительній любові Отця

609    Леліючи у Своєму людському серці любов Отця до людей, Ісус «полюбив їх до кінця» (Iв. 13,1), бо «ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15,13). Так через муки і смерть Його людська, природа стала вільним і досконалим виявом Його Божественної любові, яка бажає спасіння людей (Пор. Євр. 2, 10. 17-18; 4, 15; 5, 7-9.). Справді, Він добровільно прийняв муки і смерть із любові до Свого Отця і до людей, яких Отець хоче спасти: «Ніхто життя в Мене не забирає, бо Я Сам кладу його від Себе» (Iв. 10,18). Звідси найвища свобода Сина Божого, Який Сам іде на смерть (Пор. Iв. 18, 4-6; Мт. 26, 53).

На Тайній Вечері Ісус наперед здійснив добровільну жертву Свого життя

610    Ісус найвиразніше показав добровільну офіру Себе Самого на вечері з дванадцятьма апостолами (Мт 26, 20.) «тієї ночі, якої був виданий» (1 Кор. 11,23). Напередодні Страстей, коли Він ще був вільним, Ісус перетворив цю Останню Вечерю з апостолами на спомин Своєї добровільної офіри Отцеві (Пор. 1 Кор. 5,7.) за спасіння людей: «Це - Моє тіло, що за вас віддається» (Лк. 22,19). «Це кров Моя (Нового) Союзу, яка за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт. 26,28).

611    Євхаристія, яку Він встановлює у цей момент, буде «спомином» (1 Кор. 11,25) Його жертвоприношення. Ісус залучає апостолів до Своєї жертви й просить, щоб вони її увічнили (Пор. Лк. 22, 19.). Цим Ісус робить Своїх апостолів священиками Нового Союзу: «Віддаю Себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині» (Iв, 17,19; Пор. Тридентський Собор: DS 1752; 1764.).

Агонія в Гетсимаиії

612    Чашу Нового Союзу, яку Ісус наперед прийняв на Тайній Вечері, жертвуючи Себе Самого (Пор. Лк. 22, 20.), Він приймає згодом із рук Отця під час передсмертних терпінь у Гетсиманії (Пор. Мт. 26,42.), ставши «слухняним аж до смерті» (Флп. 2,8; див. Євр. 5,7-8). Ісус молиться: «Отче Мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша Мене...» (Мт. 26,39). Так Він виражає жах, який смерть викликає в Його людській природі. Адже Його природа, як і наша, призначена для вічного життя; до того ж, на відміну від нашої, Його природа цілковито вільна від гріха (Пор. Євр. 4, 15.), який є причиною смерті (Пор. Рим. 5, 12.); та головне - вона прийнята Божественною Особою «Творця життя» (Ді. 3,15), «Живим» (Од. 1,18; Пор. Iв. 1,4; 5, 26.). Приймаючи Своєю людською волею волю Отця (Мт. 26, 42.), Він приймає Свою смерть як відкуплення, щоб «у Своїм тілі винести наші гріхи на дерево» (1 Пт. 2,24).

Смерть Христа - єдина й остаточна жертва

613    Смерть Христа є водночас пасхальною жертвою, яка звершує остаточне відкуплення людей (1 Кор. 5, 7; Iв. 8, 34-36.) «через Агнця Божого, Який світу гріх забирає» (Iв. 1,29; Пор. 1 Пт. 1,19.), і жертвою Нового Союзу (І Кор. 11,25.), яка повертає людині спілкування з Богом (Див. Вих. 24, 8.), примиривши її з Ним Кров'ю, «яка за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт 26,28; Лев 16, 15-16).

614    Ця жертва Христова - єдина, вона завершує і перевищує усі жертви (Євр. 10, 10.). Насамперед вона є даром Самого Бога Отця: Отець видає Свого Сина, щоб примирити нас з Собою (Пор. 1 Iв. 4, 10). Водночас це офіра Божого Сина, що став людиною, Який добровільно і з любові (Пор. Iв. 15, 13) жертвує Своє життя (Пор. Iв. 10, 17-18.) Отцеві Святим Духом (Пор. Євр. 9, 14.), щоб виправити наш непослух.

Ісус заступає Своїм послухом наш непослух

615    «...як через непослух одного чоловіка багато людей стали грішниками, так і через послух одного багато людей стане праведними» (Рим. 5,19). Своїм послухом аж до смерті Ісус став Страждаючим Слугою, Який кладе Своє життя як жертву заступництва, «виправдає багатьох, а їхні беззаконня понесе на Собі» (Іс. 53,10-12). Ісус виправив наші провини і приніс задовільний дар Отцеві за наші гріхи (Пор. Тридентський Собор: DS 1529.).

Ісус завершує Своє жертвоприношення на Хресті

616 Саме любов «до кінця» (Iв. 13,1) надає жертві Христа вартості відкупленім, спокути, очищення і відшкодування. Він нас усіх пізнав і полюбив через пожертву Свого життя (Пор. Гал. 2, 20; Еф. 5, 2. 25.). «Бо любов до Христа спонукує в нас цю думку: Коли один умер за всіх, то всі були вмерли» (2 Кор. 5,14). Жодна, навіть найсвятіша, людина не може прийняти на себе гріхи всіх людей і за всіх віддати себе в жертву. Існування у Христі Божественної Особи Сина, Яка перевищує й водночас охоплює всіх людей і ставить Його Главою усього людства, робить можливою Його відкупляючу жертву за всіх.

617    «Своїм найсвятішим терпінням на дереві хреста Він заслужив нам оправдання», - навчає Тридентський Собор DS 1529, підкреслюючи унікальний характер жертви Христа, Який «спричинився до вічного спасіння» (Євр. 5,9). Церква вшановує хреста, співаючи: «Витай, Хресте, єдина надіє наша!» (Літургія Годин, Гімн « Vexilla Regis ».).

Наша участь у жертві Христа

618    Хрест - унікальна жертва Христа, єдиного «посередника між Богом і людьми» (1 Тим. 2,5). Але тим, що у Своїй втіленій Божественній Особі «Він певним чином Сам з'єднався з кожною людиною» (ІІ Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 22, § 2.), Він «дає всім можливість тільки Богові знаним шляхом приєднатися до Пасхальної містерії» (ІІ Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 22, § 5.). Ісус закликає Своїх учнів «узяти хрест свій і йти за Ним» (Мт. 16,24), бо і Він «страждав за нас, лишивши нам приклад, щоб ми йшли Його слідами» (1 Пт. 2,21). Він прагне залучити до Своєї відкупляючої жертви саме тих, які перші нею користуються (ІІор. Мр. 10, 39; Iв. 21, 18-19; Кол. 1, 24.). Це найвищою мірою здійснюється в особі Його Матері, котра залучена тісніше, ніж будь-хто інший, у таїнство Його спасенного страждання (Пор. Лк. 2, 35.).

«Поза Хрестом немає іншої драбини, щоб піднятися до неба» (Св. Роза Лімська, Чудесне життя.).

КОРОТКО

619    «Христос умер за наші гріхи згідно з Писанням» (1 Кор. 15,3).

620    Наше спасіння випливає з почину Божої любові до нас, бо «Він полюбив нас і послав Сина свого — примирення за гріхи наші» (1 Iв. 4,10). «Бог у Христі примирив собі світ» (2 Кор. 5,19).

621    Ісус добровільно пожертвувався за наше спасіння. Він провіщає цей дар і здійснює його наперед на Тайній Вечері: «Це — моє тіло, що за вас віддається» (Лк. 22,19).

622    Відкуплення, здійснене Христом, полягає в тому, що Він «прийшов дати життя Своє на викуп за багатьох» (Мт. 20,28), тобто, «полюбивши своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця» (їв. 13,1), щоб «були вибавлені (...) від життя суєтного, яке вони прийняли від батьків своїх» (1 Пт. 1,18).

623    Своїм послухом Отцеві в любові «аж до смерті, смерті ж - хресної» (Флп. 2,8) Ісус виконує спокутну місію (Пор. Іс. 53, 10.) Страждаючого Слуги, Який і «виправдає багатьох, їдені беззаконня понесе на Собі» (Іс. 53.11; Пор. Рим. 5, 19.).

[ Повернутися до змісту книги: "Катехизм Католицької Церкви" ]

Читайте також - Католицький народний катехизм

Читайте также - Катехизис католической церкви

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!