Гомілія на псалом 14

Повернутися до змісту книги "Святий Василій Великий. Гомілії"

Господи, хто перебуватиме в оселі Твоїй і хто оселиться на Твоїй святій горі (Пс. 14, 1)?

1. Святе Письмо, розповідаючи про досконалу людину, яка всіма силами прагне досягнути блаженства, радить нам, яким шляхом іти та в якому напрямку слід рухатися і з чого належить розпочати. Там написано: Господи, хто перебуватиме у оселі Твоїй? Наше теперішнє життя дочасне, скороминуче перебування на цій землі, що дає нам надію на переселення до життя вічного й досконалого. Святу людину між іншими вирізняє те, що вона, живучи цим швидкоплинним земним життям, стремить до иншого, небесного. Саме тому пророк Давид говорить про себе: Мандрівник я був у Тебе, і приходень, як і батьки мої (Пс. 39, 13). Мандрівником був і Авраам, який не посідав і клаптика землі, і коли потребував місця для кладовища (і поховання Сарри), то мусив придбати його за гроші. Отож, Святе Письмо вчить нас, що впродовж земного життя ми мусимо вважати себе мандрівниками, які врешті-решт мають переселитися на вічний спочинок у свої справжні володіння. Саме тому в цьому житті людина є мандрівником серед чужинців, і тільки ту землю, де лежатиме її тіло, зможе вважати власною.

Блаженною є людина, яка здатна, живучи на цьому світі, замість того щоб чіплятися за земельні статки і примарне багатство та вважати цей світ своєю справжньою батьківщиною, усвідомити, що вона вилучена з числа кращих, засуджена бути на землі вигнанцем, який поневіряється, бо за злочини вигнано його з батьківщини.

Лише зрідка можна зустріти людину, яка розуміє, що багатство дається нам у тимчасове користування, і вважає, що те, чим вона володіє сьогодні, насправді не належить їй. Зате людина, яка збагнула це, усвідомлює, як недовго насолоджуватиметься земним життям і що людська слава - то цвіт, який швидко опадає.

Хто ж, отже, перебуватиме в оселі Твоїй? Оселею Божою тут названо тіло, яке Господь дав нам для того, щоб воно стало вмістилищем нашої душі. Але чи багато хто з нас ставиться до свого тіла як до чужої власности, яку отримав у тимчасове користування? Насправді ж нам слід турбуватися про своє тіло так, як піклуються орендарі про землю, яку винаймають і обробляють за наказом господарів, щоб, дбаючи про тіло належним чином, могли віддавати добрий плід Господареві.

Якщо людина саме так піклується про тіло, яке отримала (бо тіло є гідним свого Творця), то воно стане для неї оселею Божою, в якій вона зможе провадити життя подібно до святих. Таким є тіло людини, яка мусить відчувати себе мандрівником на землі. Тому поставлено запитання: Господи, хто пере буватиме в оселі Твоїй? А далі сказано про поступ і рух до досконалости: І хто оселиться на Твоїй святій горі? Ревний юдей, коли читає у Святому Письмі про гору, розуміє, що йдеться про Сіон. Хто оселиться на Твоїй святій горі? Хто живе в тілі, той оселиться на святій горі. Гора та - це піднебесна місцина, світла і славна, про яку апостол каже: Ви приступили до гори Сіон, до міста живого Бога, до небесного Єрусалиму, в якому слава ангелів, і Церква первородних, записаних на небесах (Євр. 12, 22-23).

2. Отже, лише людина, яка сприймає своє тіло без зайвих емоцій (як орендар, який не прив'язується до чужої землі, як до власної) і умертвлює його, вправляючись у святості, гідна оселитися на святій горі. Прагнучи досягти душевного спокою, притаманного такій людині, псалмоспівець каже: Перейду до місць чудового поселення (Пс. 42, 5), а також додає: Які милі оселі Твої, Господи сил (Пс. 83, 2). Привести нас до Божих осель, згідно з цими словами, і поселити нас на горі здатна лише любов до ближнього, яка породжується ненавистю до мамони неправди. Набувайте собі друзів мамоною неправою, щоб, коли вона зникне, прийняли вас до вічних осель (Лк. 16, 9). Саме про таке життя говорив Господь, коли молився, говорячи: Отче святий, дай, щоб, де Я, і вони були (Йо. 14, 3).

Майже неможливо для людини, яка живе тілесним життям, оселитися на святій горі. Саме тому Святе Письмо із сумнівом запитує: Хто перебуватиме? Хто оселиться? Подібними є запитання: Хто збагне розум Господній? (Іс. 40, 13). Хто сповістить вам, що вогонь палає?Хто сповістить вам про місце вічне? (Іс. 33, 14). Хто, отож, є вірним і розсудливим управителем? (Лк. 12, 42).

Найчастіше, запитуючи "Хто", - звертаються до святого Бога, і божественний голос відповідає: Той, хто ходить бездоганним і чинить правду (Пс. 14, 2).

Якщо бездоганною ми вважаємо людину, яка має багато чудових рис і провадить безгрішне життя, то чим така людина і відрізняється від иншої, яка живе праведно? Яка ж потреба повторювати одне й те ж саме двічі: Той, хто ходить бездоганним і чинить правду? Чи ж обидві частини виражають одну й ту ж саму думку? Аж ніяк! Цю думку висловлено в такий спосіб для того, щоб людина, яка є бездоганною, у потаємних схованках єства вдосконалювала всі можливі чесноти, а та, що живе праведно, стала бездоганною в усіх своїх вчинках. Оскільки потрібно не лише жити праведно, але треба, щоб і думки були праведні, бо сказано: Ти мусиш чинити по щирій правді (Втор. 16, 20), - тобто мусиш звершувати праведні діла, маючи праведні думки. Якщо ж вчинки твої праведні, а думки ні, то чиниш подібно до людини, яка прагне допомогти хворому, але, не володіючи лікарським мистецтвом, робить це непрофесійно і здатна лише зашкодити. Бездоганна людина досконала і в думках, тому-то того, хто чинить праведно, апостол називає достойним працівником.

3. Зрозумій ці слова добре! Апостол не сказав: який став бездоганним, але сказав: той, хто ходить бездоганним, не сказав: який вчинив правду, але сказав: той, хто чинить правду. Бо мусимо прагнути впродовж усього життя чинити доброчесно, замість того щоб обмежитись тим, щоб інколи робити гарні вчинки. Промовляючи істину у серці, не обманув і у словах своїх (Пс. 14, 3). І в цьому вірші Святе Письмо вчить нас, що слід бути чистим у серці своєму і правдивим на словах, - це так само, як бути бездоганним і чинити праведно, бо в попередньому випадку Святе Письмо говорить про людину, досконалу в помислах і вчинках. Коли ми говоримо від чистого серця, то з нього, неначе з джерела душі, випливає слово, оскільки спочатку істина народжується в серці, а вже потім, втілюючись у нелукавому слові, набуває сили. Існує дві ознаки істини: одна - вчинки, які провадять до блаженного життя; інша - правильне розуміння будь-яких житейських справ. Істину, що живе в серці досконалої людини й допомагає отримати спасіння, слід без обману і у всій повноті передавати ближньому. Якщо у вирі життєвих турбот чесна людина навіть і відступиться на крок від правди, то жодної перешкоди не постане між нею і спасінням. Якщо ми не виміряємо ширини землі і глибини моря, не перерахуємо зірок і не встановимо різниці між речами, якщо навіть в усіх земних науках не віднайдемо істини, то це нам не перешкодить отримати обіцяного Євангелією блаженства.

Більше того, Святе Письмо вказує нам, що речі, які стосуються істини, є таємницею, і їх належить сповіщати не кожному, а лише ближньому і відкривати не першому зустрічному, а лише сопричасникам таїнств. Якщо ж істина - це наш Господь, то кожен з нас володіє цією істиною, яка викарбувана і запечатана в серці. Ми не перекручуємо слів Євангелія, коли говоримо про істину у своїх серцях і коли сповіщаємо ближньому повеління Божі.

Який не обманув словами своїми. Скрізь у Святому Письмі обман називають ворогом Бога. Винищить Господь усі уста обманливі (Пс. 12, 3). Шахрайство в серці тих, що замишляють лихо (Прип. 12, 20). Будь-що хороше, якщо його змішати з поганим, прирівняється до обману. Подібно до того, як добре вино псується, якщо його змішати з гіршим або з водою, і золото з домішками срібла чи міді стає менш вартісне, так і істина спотворюється, коли святі слова поєднуються зі злослів'ям.

4. І не вчинив ближньому своєму ніякого зла. Жодна людина, котра слухає Євангеліє, не може мати сумнівів щодо того, кого Святе Письмо називає ближнім, про кого йдеться і до кого звернено запитання: А хто є моїм ближнім? (Лк. 10, 29). Роз'яснення щодо того, кого маємо вважати ближнім, дав нам Господь у притчі про чоловіка, що вертався з Єрусалиму до Єрихону. Коли Господь запитав у свого співбесідника: Кого з цих трьох ти вважаєш ближнім? (Лк. 10. 36, 34), той, не задумуючись, відповів: Того, хто вчинив милосердя. Ця притча навчає нас, що кожна людина є нашим ближнім. Але зазвичай людині, яка живе земним життям, сповненим турбот, важко утриматися від того, щоб не завдати ближньому кривди (малої чи великої), не образити його словами, не відняти в нього найнеобхіднішого, не замислити проти нього нічого лихого і не обмовити його.

/ не допустив зневаги на ближніх своїх. Цей вираз можна я витлумачити подвійно: або він сам не вчинив щодо ближніх нічого такого, що заслуговувало б на ганьбу, і з цієї причини його ніхто не зневажав, або, навпаки, він сам до нікого з ближніх не поставився зневажливо, навіть коли хтось припускався помилки (що взагалі притаманно людині) чи піддався тілесним пристрастям або иншим спокусам подібного роду. Неприпустимо ж виявляти зневагу до грішника, бо написано: Не зневажай людину, яка навертається від гріха (Сир. 8, 6). Досвід же підказує нам, що зневажливе ставлення до людини, яка завинила, зазвичай не приносить їй жодної користи. Отож апостол, прагнучи настановити свого учня Тимотея, послуговується закликами, пересторогами й погрозами, але ніколи не виявляє до нього зневаги. Уже саме викриття поганих вчинків, як правило, кладе їм край і допомагає грішникові виправитися, тимчасом як зневага його лише присоромить. Більше того, я вважаю, що є речі, за які взагалі неприпустимо зневажати людину: це - бідність, нешляхетне походження, неосвіченість, тілесні недуги. Порядна людина ніколи не стане через це зневажливо ставитися до инших, бо все вищеперелічене не є плодом нашого вибору, а породжене волею випадку; усе це є нещастям, і обділеним долею слід співчувати, а не зневажати їх.

5. Він понижує того, хто замишляє лихе перед ним, а тих, що Господа бояться, прославляє (Пс. 14, 4). Величчю душі, відсутністю звичних для людини недоліків, прагненням вдосконалюватись і досягти вершин праведности - усім цим кожного обдаровано відповідно до його заслуг. Саме тому понижені будуть ті, що замишляють лихе. Навіть якщо доля захоче наділити таких людей великою владою, безмірним багатством, знатним походженням чи гучною славою, все одно їхні лихі наміри будуть викриті, а самих їх понизять і будуть вважати нікчемами. І навпаки, тих, що бояться Господа, навіть якщо вони бідні, безрідні, не вміють гарно говорити, не відзначаються тілесною красою, слід прославляти, підносити і вважати блаженними. Святий Дух вчить нас вшановувати таких людей як блаженних: Блаженні всі, що бояться Господа (Пс. 127, 1). Отже, не слід вважати кимось значним навіть знаменитих, а треба прославляти тих, котрі не прагнуть порожніх похвал і нічого не вартих марнот цього світу, навіть якщо ці люди непримітні, бідні і нам здається, що вони заслуговують тільки на співчуття.

Той, хто присягає ближньому своєму і не відрікається (Пс. 14, 5). Чому ж Євангеліє категорично забороняє присягу, яку зазвичай вважають річчю цілком достойною? Хто мешкає і хто оселиться} - Той, хто присягає ближньому своєму і не відрікається. Але ж істинними є і ці слова: Я ж кажу вам зовсім не присягати (Мт. 5, 34). Як же це розуміти? В обох випадках Господь говорить про одне й те саме, попереджуючи про сумні наслідки гріхів і закликаючи відкинути зло ще в зародку.

Старий закон наказував: Не чини перелюбу (Вих. 20, 14), і Господь каже: Не пожадай (Мт. 5, 28). Сказано: Не вбий (Вих. 20, 13), Господь удосконалює цей наказ: Не гнівайся (Мт. 5, 22). Таким чином у першому випадку Він дозволяє чесну і незламну присягу, а в другому - забороняє присягатися за будь-яких обставин. Бо людина, що присягається, може не дотриматися клятви і через не залежні від неї обставини порушити її, людина ж, яка не дає клятв, взагалі уникає такої небезпеки. А присягою може вважатися також непорушність і незмінність у кожній справі, як от: Я поклявся і постановив пильнувати Твої присуди справедливі (Пс. 118, 106), клявся Господь, і не розкається (Пс. 109, 4). Бог вчинив це не тому, що мав потребу засвідчити Свої слова клятвою, позбавивши нас таким чином жодних сумнівів і переконавши в їх істинності, але хотів у такий спосіб підтвердити незмінність і непорушність благодатної обітниці, даної Давидові. Отож, у цьому випадку чітко сказано: Той, хто присягає ближньому своєму - з тим, щоб запевнити в непорушності своїх слів і щоб вони були співзвучні сказаному Господом: Хай буде ваше слово так - "так", ні - "ні" (Мт. 5, 37). А свою згоду чи незгоду досить підтвердити й кивком голови. Не дай себе переконати в тому, що суперечить істині, навіть якщо всі намагатимуться запевнити тебе в протилежному. Не здатен щось виконати - скажи: "ні", зможеш - підтвердь: "так". Намагайся, не змішуючи понять, доводити істину, спираючись на перевірені аргументи. Невірний нехай буде покараний за свою нечесність, але недостойно засуджувати в нечесності нерозважливого, поклавшись на його ненадійні клятви. Існують деякі слова, що їх можна вжити замість присяги, а щоб запевнити когось у правдивості своїх слів. Йосиф, живучи я в Єгипті, присягнув здоров'ям фараона - "так". І апостол, виявляючи свою любов до коринтян, сказав: Така ваша похвала, яку маю у Христі Ісусі, Господі нашім (1 Кор. 15, 31). Він, вірячи в Євангеліє, не вчинив всупереч її науці і підтвердив похвалу не присягою, а простим словом - як найбільш вагомим доказом з-поміж усіх можливих.

6. Тому, хто просить у тебе, дай, і від того, хто хоче в тебе позичити, не відвертайся (Мт. 5, 42). Ці слова нагадують нам про те, що ми від природи є людинолюбними. Людина народжена жити у спільноті з иншими. Отже, маємо завжди виявляти щедрість до нужденного: Тому, хто просить у тебе, дай. Живучи у простоті і виявляючи любов до тих, хто в нас просить про допомогу, ми стаємо кращими, тому ми мусимо, виявляючи мудрість, наділяти кожного залежно від його потреб. Книга Діянь апостолів навчає нас, у який спосіб маємо, виявляючи благочестя, розумно наділяти нужденних: Ті, що мали поле або дім, продавали їх та приносили кошти від проданого і клали в ноги апостолів. І роздавалося кожному те, в чому хто мав потребу (Ді. 4, 34; 35). Але деякі люди, перебільшуючи свої необхідні потреби, звертаються до нас з проханням про допомогу, щоб випросити щось зайве або отримати гроші для розгульних насолод, тому слід продумано організовувати збір коштів на потреби нужденних і мудро розподіляти їх: кожного годиться наділяти в розумних межах і залежно від його реальних потреб. Часто сили недужих підтримують вином, але робить це лікар і призначає його прийняття у відповідний час, визначивши міру і кількість. Так само і турботу про нужденних нерозумно доручати будь-кому. Тим же, котрі співають жалібних пісень, щоб розчулити співчутливих жінок, і, видуривши в них гроші, шкодять власному тілу або просять милостиню, щоб нажитися, щедрість подаянь і матеріяльна підтримка не тільки не принесе користи, але стане для них приводом до падіння. У подібних випадках слід чинити так: незначним подаянням спростовувати їхні нарікання, зате повною мірою виявляти співчуття і братолюбство, терпляче зносити утиски разом з тими, про яких сказано: Я був голодний, і ви нагодували Мене (Мт. 24, 35). Від того, хто хоче в тебе позичити, не відвертайся (Мт. 5, 42) - цей наказ співвідноситься з попереднім. Той бідак, що просить у тебе, на землі бере в тебе в борг, що його сплатить, пропонуючи тобі Царство Небесне, Бо сказано: Хто милосердиться над бідним, той Богові позичає (Прип. 19, 17), - а порукою повернення цього боргу є Царство Небесне. Отож нехай усі ми удостоїмося благодаті і людинолюбства Господа нашого, Ісуса Христа, разом з Яким Отцю і Святому Духу слава і влада на віки віків. Амінь.

[ Cкачати книгу: "Святий Василій Великий. Гомілії" ]

[ Купити книгу: "Святий Василій Великий. Гомілії" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!