Про те, що не слід прив’язуватися до життєвих благ і про пожежу біля церкви

Повернутися до змісту книги "Святий Василій Великий. Гомілії"

1. Улюблені, я думав, що, звертаючись до вас з кожним разом все прискіпливіше, стану докучливим і настирливим, як балакун, що дозволяє собі забагато говорити, а це не личить ані гостеві, ані людині, яку звинувачують у багатослів'ї. Але мої докори ви сприйняли доброзичливо, а дошкульні удари моїх промов спонукали вас до ревности. Проте в цьому немає нічого дивного, бо ви мудрі в духовних справах: Картай мудрого, і він полюбить тебе, - каже мудрий Соломон (Прип. 9, 8). Тому, браття, і сьогодні звертаюся до вас з тим самим закликом, бо прагну, наскільки це в моїх силах, допомогти вам уникнути диявольських сітей.

Ми змушенні щоденно провадити запеклу боротьбу з ворогом істини. А бореться він з нами зброєю, що викувана, як ви самі добре знаєте, з наших же пристрастей, і в нас самих постійно черпає сили, щоб зашкодити нам. Але оскільки Господь зв'язав незворушними законами значну частину його могутности і не дозволив одним нападом стерти із землі людський рід, то диявол-облудник викрадає перемогу над нами в нас, користуючись нашою нерозсудливістю. Він робить це у спосіб, яким послуговуються лихі та захланні людці, що прагнуть збагачуватися чужим коштом. Коли їм забракне сил на відверте насильство, вони зазвичай роблять засідки на дорогах, вибираючи місцини, порослі гущавиною чи перерізані глибокими ярами, там ховаються і підстерігають подорожніх. Захищені природними заслонами так, що їх не помітити з дороги, вони раптово, усім гуртом, нападають на подорожніх, які до цієї миті й не підозрювали про небезпеку. До подібних методів вдається і наш одвічний ворог і неприятель. Він знаходить схованку в тіні світових насолод, що розкидані на дорозі нашого життя і дають цьому розбійникові змогу влаштовувати таємні засідки, звідки він несподівано нападає і затягує нас у згубні сіті.

Тому треба, щоб ми, якщо хочемо безпечно пройти дорогою життя, постати перед Христом з душею і тілом, вільними від ганебних ран, й отримати вінці перемоги, пильно вглядалися душевним поглядом в усе, що нас оточує, і з підозрою ставилися до всіх утіх, які, на перший погляд, видаються безневинними. Треба їх обминати, не зволікаючи й не зупиняючись біля жодної навіть на мить, хоча б там і лежали брили золота, що так і просяться до рук. Бо Святе Письмо каже: Не прикладайте серця до багатства, коли воно притікає (Пс. 61, 11). Не спокушайтеся багатством, навіть коли земля постачала вам усілякі розкоші й пропонувала пишні палаци. Бо ж наша спільність - на небесах, звідки і очікуємо Христа-Спасителя (Флп. З, 20). Не прислухайтеся до звабливого голосу спокус, коли вас манитимуть танці, веселі товариства, бенкети під звуки флейт. Мудрий Соломон каже: Суєта суєт, і все -  суєта (Проп. 1, 2). Не торкайтеся прекрасних тіл, у яких криються лихі душі, бо мудрець радить нам: Від обличчя жінки тікай, неначе від вигляду змії (Проп. 21, 2). Не піддавайтеся спокусі отримати владу чи царський вінець, поклоніння підданих і запопадливість підлабузників, не засліплюйтеся високим і блискучим престолом, що бере в добровільний полон цілі народи й держави. Кожне тіло - це полова, а вся слава людська, як цвіт польовий, бо трава всохла і цвіт опав (Іс. 40, 6-7).

У всіх тих речах, таких спокусливих і приємних, причаївся наш неприятель, що тільки й чигає, аби ми, зваблені їхнім виглядом, звернули з правдивого шляху й потрапили в його засідки. Тому слід остерігатися, щоб через власну необережність, думаючи, що в насолодах немає нічого шкідливого (адже, скуштувавши вперше, неможливо відчути все приховане в них), ми не впіймалися на гачок обману. І, свідомо чи несвідомо прив'язавшись до них, ми потрапимо до рук розбійників, які затягують нас до своєї країни - смерти.

2. Отож, браття, для всіх нас необхідним і корисним є споряджатися, наслідуючи приклад подорожніх чи бігунів, щоб ми могли, полегшивши своїм душам рух до мети, без перешкод подолати цей шлях. Ніхто не закине мені, що я перший вигадав образну назву для нашого життя і порівняв його з дорогого. І Давид-пророк так само називає життя: Блаженні непорочні в дорозі, що ходять у законі Господньому (Пс. 118, 1). Із такими ж словами він звертається до Господа: Дорогу неправди відверни від мене, і за законом Своїм помилуй мене (Пс. 118, 29). Ще в иншому місці, прославляючи те, як швидко надає Господь допомогу в боротьбі проти ворожих підступів, пророк, настроївши струни своєї ліри, радісно співає: Хто Бог окрім Бога нашого? Бог, що підперізує мене силою і чинить непорочний шлях мій (Пс. 17, 32-33). Пророк вважав, що людське життя, чи було воно гідним подиву, чи пустим, слід називати життєвою дорогою.

Закінчуючи свій земний шлях, призначений кожному (Богом), і наближаючись до мети, люди пришвидшують свої кроки, неначе бігуни перед фінішем. Однією ногою вони відштовхуються від землі, а иншою уже роблять наступний крок - і таким чином швидко досягають кінця дистанції. Так само відбувається й з тими, кого Творець привів у життя: вони від самого народження, крок за кроком полишаючи пройдений шмат дороги, невпинно наближаються до межі свого земного життя. А чи не видається вам це життя якоюсь дорогою, яка поступово розгортається перед кожним, немов захоплююча й мандрівка, поділена віковими періодами на певні зупинки? Ця мандрівка розпочинається з муками породіллі і з першим криком новонародженого, а своєю метою має надгробні стели, до яких вона приводить кожного, - кого раніше, кого пізніше, і тих, хто пройшов усі часові проміжки, і тих, хто не побував і на перших зупинках життя. Дороги, що сполучають міста, мандрівник може обминути, але навіть коли ми хочемо зійти з цього шляху, він невмолимо тягне нас до призначеної Господом межі. Тому, улюблені, неможливо, увійшовши раз у ворота, що вводять у життя, і ступивши на цей шлях, не дійти до кінця. Кожного з нас одразу з лона матері підхоплює потік часу, і, хай би як нам хотілося, неможливо повернути жоден з прожитих днів і повернутися назад у вчора.

Ми з радістю прямуємо вперед і, змінюючись з віком, радіємо, неначе отримуємо щось: вважаємо щастям, коли хлопчик, яким ми були, перетворюється на юнака, юнак стає чоловіком, чоловік - старцем. Ми не замислюємося, що вичерпуємо той час, який уже прожили, і не відчуваємо, що життя щохвилини зменшується, хоча постійно його відмірюємо пройденими етапами. Ми не розуміємо, наскільки непевним є той шлях, що його накреслив для нас Творець, і не відаємо, коли надійде його кінець. А Він кожному з нас – мандрівників - відчинить ворота для виходу з життя, тому треба щомиті бути готовим до переходу звідси, пильнувати й очікувати знаку від Господа. Нехай, - каже Святе Письмо, - стегна ваші будуть підперезані, а світильники засвічені: будьте подібними до людей, що очікують свого пана, коли він повернеться з весілля, щоб як прийде і постукає, негайно йому відчинити (Лк. 12, 35-36).

3. Ми не хочемо уважно задуматися, чи досить легкою для такої подорожі є наша ноша, чи зможуть збирачі її підняти і чи зробить цей вантаж наше прийдешнє життя радісним. А може, ця ноша заважка й обтяжлива та настільки прив'язана до землі, що вже за своєю природою раз і назавжди перестала бути людською власністю, а навантажені нею не можуть пронести її крізь вузькі ворота. Ми часто відкидаємо вартісне, а нагромаджуємо те, чим слід знехтувати. На те, що нам слід прийняти до себе і що може прикрасити душу й тіло, не зважаємо, а те, що для нас постійно залишатиметься чужим і приноситиме лише сором, старанно примножуємо і задля марнотного невтомно трудимося й виснажливо працюємо, немов дурень, що обманює себе сам, намагаючись наповнити діряву бочку.

Вважаю, що й дитині зрозуміло, що жодна з життєвих утіх, до яких прагне більшість, не є нашою власністю, та й не може бути такою за своєю природою. Вони видаються однаково чужими для всіх нас - і для тих, які вважають, що їх скуштували, і для тих, які ще й не наблизилися до них. Так само й золото, скільки б його хто не нагромадив, може ще за життя власника перейти до инших, сильніших, рук і ще до його смерти полишить його або після смерти не захоче супроводжувати свого господаря в потойбіччя. А коли багатство переходить від багатіїв до їхніх слуг, то колишні пани плачуть від розпуки, бо ті, що з юних літ в поті чола трудилися для них, тепер самі стали багатими.

Але навіть якщо ти набудеш тисячі гектарів землі чи розкішні палаци або незліченні стада худоби, станеш наймогутнішим серед людей правителем, то користуватися цим зможеш лише до певного часу. Невдовзі все те, що робило тебе знатним, залишиш иншим, а собі матимеш лише невеликий шмат землі, що тебе вкриє. Але часто може трапитися, що ще до смерти і до відходу звідси ти побачиш, як твої статки перейдуть до твоїх ворогів. Чи ми не знаємо, скільки-то землі, скільки-то маєтків, скільки народів і країн ще за життя їхніх власників діставалися иншим господарям? Чи ми не бачили, як колись підкорені сходили на престол влади, а попередні я володарі і правителі з радістю схилялися перед своїми колишніми підданими? Доля людей раптово змінюється, це - як гра в кості.

4. А чи можуть насправді стати нашими розкішні наїдки и і напої, що ми їх винайшли, - усе, чим зухвале багатство я запопадливо прислуговується невдячному й бездонному череву, яке безперервно наповнюється і ніколи не насичується їжа, проходячи крізь наші уста, полишає незначні приємні відчуття, проте невдовзі насолода змінюється важкістю і неприємними відчуттями в переобтяженому шлунку. Ми намагаємося звільнитися від залишків їжі, відчуваючи, що довше перебування їх у наших нутрощах неначе таїть найбільшу небезпеку для нашого життя. Переїдання вже багатьох довело до могили і стало причиною того, що вони більше вже нічого не зможуть скуштувати.

А ті нечисті ложа, безсоромні обійми і всі безумства розбещеної душі! Чи не є все це покаранням, що його сама природа передбачила для нас, і явною шкодою, втратою і зменшенням власних сил, оскільки тіло виснажується в обіймах, а насолоди забирають вроджені і призначені природою для инших цілей сили. Тому-то кожен, хто досхочу навертівся на тих розпусних ложах, відчував себе по завершенню утіх, коли запал тіла згас, а розум отямився від тієї погані, так, неначе після пиятики чи якоїсь бурі, коли людина, потроху приходячи до тями, почне міркувати, де ж то вона перебуває. А пригадавши все, почне гостро жалкувати за свою нестриманість, бо тіло стає безвольне й непридатне виконувати звичну роботу, оскільки воно спустошене і слабке. Це добре розуміли вчителі юнаків і постановили, щоб ті в палестрах займалися фізичними вправами, які забезпечуватимуть їхні тілесні сили від спокус. А спортсменам заборонено навіть поглянути на миловидну дівочу голівку, прикрашену вінком, бо нестриманість зробить атлета посміховиськом і закриє йому шлях до перемоги.

5. Отож, цих надмірностей, чужих для нас, що їх ніхто ніколи не зможе собі привласнити, слід уникати і проходити повз них із заплющеними очима. Дбати ми маємо про ті речі, які насправді нам належать! А що насправді є нашим? Душа, що нею живемо, яка за своєю сутністю ніжна й мисляча і не потребує нічого, що б її обтяжувало. І тіло, яке Творець дав для неї, немов корабель для плавання в морі життя (немов колісницю для дороги життя). Людина - це розум, вміщений у відповідне і пристосоване для нього тіло.

Премудрий Майстер світу формує людину ще в лоні матері, а час пологових мук виводить її з того темного сховку на світло. Людині призначено панувати на світі. Усі створіння перебувають під її владою, щоб вона могла виявляти свої чесноти. Людині дано право своїми силами наслідувати Творця й упорядковувати землю, беручи за взірець небесні закони. Відкликана ж із цього світу, людина постає перед судом Бога, Який дарував їй це земне життя. Там отримує вона присуд і відплату за всі свої вчинки на землі.

Можна сказати, що нашою власністю, певною мірою, стають і чесноти: якщо ми дбайливо плекаємо їх, тоді вони так міцно вкорінюються в нас, що стають нашою другою натурою. Тоді у всіх життєвих труднощах вони не покинуть нас, хіба що ми самі насильно їх позбудемося, промінявши на щось неварте. Коли ж ми переселяємося на той світ, то чесноти, які випереджують нас, знаходять нам місце серед ангелів і вічно сяють перед очима Творця.

А багатство, слава, влада, блиск та инший непотріб, що його примножує щодня наша глупота, - усе це не увійде з нами ані ні з ким иншим до того життя. Нехай кожен з нас добре запам'ятає слова праведника: Нагим вийшов я з лона матері своєї, нагим і відійду звідси (Іов. 1, 11).

6. Отож, той, хто прагне до найкращого, найбільше дбатиме про душу і намагатиметься за всяку ціну дотримуватися сказаного в чистоті й гідності. А турботами про тіло Він не перейматиметься: чи пухне воно з голоду, чи потерпає від холоду або спеки, чи страждає від хвороб, чи зазнає якогось насильства. Така людина в будь-якій скрутній ситуації повторюватиме слова апостола: Хоча зовнішня наша людина занепадає, зате внутрішня оновлюється з кожним днем (2 Кор. 4, 16). А коли побачить, що її життю загрожує небезпека, вона ані є трохи не злякається, а відважно скаже: Бо ми знаємо, що коли наш земний будинок тіла розпадеться, то маємо будівлю від в Бога: будинок нерукотворний, вічний, на небесах (2 Кор. 5, 1).

Коли людина захоче щадити тіло як необхідне вмістилище душі, її помічника для життя на землі, то нехай не опікується ним занадто, а зберігає в ньому лад і помірно турбується про тілесне здоров'я, яке є слугою душі. Не слід потурати йому, щоб від пестощів воно не почало брати над нами верх. А якщо ти запримітиш, що воно запалилося надмірними бажаннями, то прикрикни на нього словами апостола: Бо ми нічого не принесли у світ і нічого не можемо винести. Маючи їжу та одяг,- цим будемо задоволені (1 Тим. 6, 7-8). Про це постійно собі нагадуй і спонукуй себе до того, щоб упокорити його і зробити так, щоб воно завжди було готове до подорожі на небеса, тоді отримаєш ще кращого помічника, який допоможе тобі у виконанні життєвих справ. А коли піддамося йому і будемо щодень напихати його всім, неначе тварину, то згодом воно своїм тягарем притисне нас до землі, і будемо лежати, даремно стогнучи. І коли таку людину приведуть до Господа і спитають про те, як вона прожила земне життя, то вона нічого не зможе показати. Тому за це її чекатимуть тривалі страждання у вічній темряві, і тоді вона пошкодує про те, що прагнула до земних статків і розкошів, задля яких блукала по життю і згаяла час для спасіння. Але ті сльози вже мало чим їй допоможуть. Давид бо каже: Бо в пеклі кому ти розкаєшся (Пс. 6, 6)?

7. Отож, не зволікаючи, тікаймо від життєвих марнот, щоб не осудити самих же себе на вічне покарання. Навіть якщо хтось уже здавна обплутаний сітями розкошів, нагромадив порох неправедного багатства і поневолив свій розум клопотами про нього, чи то нечистоту розпусти, яку нічим не відмити, зробив своєю другою натурою, чи ж иншими прогріхами переповнив чашу своїх провин, то така людина, поки ще має час і ще не загинула остаточно, нехай відкине цю частину свого гидкого вантажу. І поки ще тягар не потягнув його на дно, нехай відмовиться від усього, набутого нечесним шляхом, а прикладом нехай для нього стануть моряки. Вони, хоча й везуть на кораблі дещо з необхідних речей, але коли море спіниться хвилями, що загрожують потопити перевантажений корабель, тоді чимдуж скидають у воду зайвий вантаж. Вони без жалю викидають навіть цінні речі, тільки щоб втримати корабель на плаву. А коли можна було б, то вони й самі притьмом повтікали б із нього від такої грізної небезпеки.

А нам слід приймати такі рішення і чинити так набагато рішучіше, ніж мореплавцям, бо вони, викинувши вантаж, втрачають його, і потім змушені потерпати від злиднів. А ми, чим більше скинемо з себе того вантажу, тим більше залишиться місця в наших душах для безцінного багатства, яке є вічним. Бо розпуста і подібні їй гріхи, відкинуті й омиті слізьми, прощаються. Згодом на їхньому місці оселяється святість і праведність - таких речей не змиє жодна хвиля. Так само й гроші, витрачені на добрі справи, не пропадуть для тих, хто їх дає. Навпаки, вони, насичуючи шлунки бідняків, неначе переносяться на безпечні вантажні кораблі. Там вони в безпеці швидко дістаються до гаваней, де зберігаються для тих, які їх дали. Так використані гроші стають окрасою і не несуть небезпеки.

8. Отож, любі мої, оберімо для себе шлях людинолюбства, і якщо ми бажаємо, щоб тягар багатств приніс нам користь, розділімо його з багатьма, які радо візьмуть ту ношу і принесуть її на лоно Господа - до тієї надійної скарбниці, де ні міль, ні іржа не нищить, і де злодії не підкопуються та не крадуть (Мт. 6, 20). Дозвольмо ж нашому багатству служити нужденним!

Не цураймося Лазарів, що ще й тепер лежать (на дорогах), не шкодуймо для инших крихт, що спадають з нашого столу, яких досить, щоб вони наситилися (Лк. 16, 20). Не уподібнюймося до того безжального багатія, щоб і нам не горіти разом з ним у вогні геєнни. Тоді ми намарно будемо прохати Авраама або тих, що гідно провели своє життя, але нічого не зарадить нам те волання. Бо брат не викупляє чи ж відкупить людина (Пс. 48, 8). Тоді кожен з них відізветься до нас і скаже з докором: "Не чекай від когось людинолюбства, якщо ти сам не виявив його для инших. Не вимагай великих дарів, якщо н ти й значно менших шкодував для инших. Споживай тепер те, що ти назбирав за життя. Плач тепер, бо колись ти «не змилосердився над слізьми брата». Ось яку відповідь вони дадуть тобі, і цілком справедливо.

Я навіть побоююся, чи не закинуть нам ще дошкульніше, й оскільки наше лукавство, як бачите, перевершує неправедність згаданого багача. Бо ми, прагнучи заощадити своє багатство, з байдуже проходимо повз братів, які лежать на землі, або, щоб зберегти своє майно для дітей і родичів, затикаємо вуха, щоб не чути прохань жебраків. Та навіть гірше того: витрачаючи гроші на недостойне, своєю щедрістю спонукаємо до лукавства тих, що з неї користаються.

Скільки-то людей стоїть сьогодні довкола стола багатіїв! Одні з них розважають господаря сороміцькими розмовами, инші нескромними поглядами і непристойними жестами збуджують їхню нестриманість, ще инші жартами звеселяють тих, хто їх запросив на бенкет, а ще инші улещують господаря облудними похвалами. Вони мають користь зі свого гостювання не лише в тому, що досита наїдяться і нап'ються, а й отримають ще повні пригорщі дорогих дарунків. А вчаться цього вони від нас, бо бачать, що більше користи їм приносить саме така поведінка, а не життя в доброчесності.

У буденності, коли бачимо жебрака, який ледве животіє від голоду і так ослаб, що говорить ледь чутно, ми відвертаємося від такої ж, як і ми, людини, гидуємо ним, чимдуж відходимо від нього, немов боїмося, що коли затримаємося біля нього, то заразимося від нього злиднями. Коли той нещасний, соромлячись свого становища, опустить очі донизу, ми кажемо, що він вдає страдника, а коли від нестерпного голоду він погляне нам прямо у вічі, то називаємо його безсоромним і нахабним. Коли він доволі пристойно вбраний в одіж, що хтось йому подарував, то женемо його від себе як ненаситного й готові присягнути, що він лише вдає з себе бідного, а коли той жебрак загорнутий у зітліле лахміття, ми теж його проганяємо, бо від нього разить неприємним запахом. Навіть якщо він благатиме нас в ім'я Творця, безупинно молитиме, закликаючи Господом, просячи допомогти, щоб і нас не спіткало подібне нещастя, - нічого не може похитнути нашої немилосердної волі. Тому боюся, щоб не потрапили ми у вогонь ще безжальніший, ніж той, що пожирає багача (Лк. 16, 24).

Якщо б випала мені нагода і вистачило сил, то я виклав би вам усе, як оповідає Святе Письмо. А зараз час розійтися, бо ви потомлені. А якщо я щось забув згадати через кульгавість думки чи слова, то ви самі долучіть це до сказаного і, немов цілющі ліки, прикладіть до душевних ран. Святе Письмо каже: Дай мудрому пораду, і він стане ще мудрішим (Прип. 9, 9). Бог спроможний збагатити вас усякою благодаттю, щоб ви завжди у всьому мали повний достаток і збагачувалися всяким добрим ділом (2 Кор. 9, 8).

9. Тож коли ми довели наше повчання, як бачите, до логічного кінця, то дехто з братів радить, щоб далі перейти до порад. Вони бажають, щоб ми згадали те чудо, яке вчинив Господь учора, щоб не промовчали про пам'ятник звитяги, що його звів Спаситель на честь перемоги над люттю пекла. Вони хочуть дати нам нагоду насолоджуватися співами гимнів.

Як ви знаєте, диявол знову напав на нас з усією властивою йому несамовитістю і, озброївшись у вогненні обладунки, вирушив у наступ на церковні споруди. Але наша спільна матір Церква здобула перемогу й обернула задуми ворога проти нього самого. Тож не залишалося йому нічого иншого, як привселюдно визнати свою ворожість. Подув Господньої благодаті загасив ворожий запал, і храм залишився неушкоджений. Буря, яку зчинив ворог, була безсила і не змогла зрушити скелю, на якій Христос звів прихисток для своєї отари (Мт. 16, 18). З нами був той, хто загасив палаючу піч у Вавилоні (Дан. З, 49).

Як виє сьогодні диявол, якому не вдалося здійснити свого задуму! По сусідству з нашою церквою він роздмухав пожежу, щоб спопелити плоди наших трудів. Щоб здійснити свої пекельні задуми, він розбурхав довкола вогонь, який почав перекидатися на сусідні будинки. Полум'я, посилене вітром, уже дійшло до Божого храму, щоб у вирі спільного лиха загинули й ми. Та Спаситель звільнив нас від нападника і повернув його безумство проти нього самого. Ворог напнув лук із засідки, але перешкодили йому пустити стрілу, точніше сказати, він і випустив її, але поцілив собі ж у голову. Тепер він сам ковтає гіркі сльози, які приготував був для нас.

Браття, зробімо рану ворога ще тяжчою, додаймо йому смутку! Як це здійснити - скажу вам, а ви виконуйте! Ті, кого Спаситель врятував із полум'я пожежі, залишилися без засобів для прожиття, бо вирвалися з небезпеки, врятувавши лише душу й тіло. Тому ми, яких обминуло це нещастя, запропонуймо їм наше майно як спільну з ними власність. Обнімімо чудом урятованих братів і скажімо один одному: Бо він був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся (Лк. 15, 24). Прикриймо їхні тіла, бо вони рідні нам. Протиставимо ворожим ділам свої утішання, щоб лихо, яке ворог заподіяв, видавалося незначним, щоб війна, яку він розпочав, не принесла йому й натяку на перемогу, щоб він, знищивши майно наших братів, був переможений нашим людинолюбством.

10. Ви ж, браття, що пройшли крізь випробування, не побивайтеся за втраченим майном, не журіться, а скиньте з себе заціпеніння смутку. Зміцніть свої душі хоробрими думками і в тому, що трапилося, віднайдіть привід отримати нагороди. Бо якщо виявите непохитність у випробуваннях, то тим доведете силу своєї віри, яка, неначе щире золото, засяє з вогню і збільшить ганьбу ворога, що своїми злими намірами не спромігся змусити вас зронити бодай сльозинку. Пригадаймо терпеливого Іова й кажімо собі так, як він казав: Господь дав, Господь і взяв, як Господу видається за краще, так і сталося (Іов. 1, 21).

Нехай ніхто не дозволить стражданням зламати себе і не говорить, що провидіння не керує нашими справами. Нехай не звинувачує світоустрій Господа і його присуд. Краще нехай він погляне на подвижника Това і зробить його своїм порадником у справах зміцнення віри. Нехай пригадає собі всі попередні випробування, через які він пройшов, усі випущені дияволом стріли, що не завдали йому жодних ран, хоч підступний ворог знищив його майно, намагався зламати його звістками про нещастя, що навалювалися на нього одне за одним: коли ще один вісник повідомляв про лихо, прибував инший із ще гіршою звісткою. Удари долі сипалися один за одним, нещастя накочувалися, немов хвилі. Ще не просохли одні сльози, а вже з'являвся привід для наступних. Але праведник, немов скеля, розбиваючи хвилі на піну, витримав натиск бурі, звертаючи до Господа ці слова: Господь дав, Господь і взяв як Господу видається за краще, так і сталося (Іов. 1, 21).

Він вважав, що ніщо з того, що його спіткало, не заслуговує бути оплаканим. Коли прибув вісник і розповів, що сильний вихор зруйнував дім, де бенкетували його сини й доньки, то нещасний роздер на собі одяг і лише цим виявив своє горе і природне співчуття, показав себе батьком, що любить своїх дітей. Але він одразу поклав межу своєму смуткові й угамував свій біль словами: Господь дав, Господь і взяв як Господу видається за краще, так і сталося. Він висловився так: "Я називався батьком так довго, як хотів Той, Хто зробив мене ним. А як захотів Він відібрати від мене щастя батьківства, то не буду сперечатися з Ним за Його власність. Нехай буде так, як вважає за потрібне Господь: Він є творцем людського роду, а я лише знаряддя в Його руках. Навіщо мені, рабові Господа, даремно бідкатися й нарікати на присуд, який змінити не в моїх силах". Цими словами праведник боляче зранив диявола.

11. Коли ж ворог побачив, що його переможено і що жодне з нещасть неспроможне похитнути волю праведника, вирішив піддати мукам його тіло. Тому наслав він на Іова жахливі хвороби, перетворив його тіло на гніздо для хробаків.

Скинув його з висот царського трону на купу гною. Але Іов, незважаючи на нестерпні муки, не здався і залишився несхитний. І хоча його тіло було знесилене, та в глибині душі сяяв непорочний скарб побожности.

Коли ж, зрештою, ворогові вже нічого не залишалося, як відступити, то згадав він про свій давній випробуваний спосіб, вклав у розум його дружини нечестиві й лихі задуми, намагаючись таким чином похитнути стійкість подвижника. Дружина ж праведника довго мовчала, але терпець їй урвався, і постала вона перед ним, опустивши очі долу і, заламуючи руки, оплакувала побачене. Вона докоряла йому, вказуючи на плоди, що і їх принесла йому побожність, згадувала, як добре їм колись велося, і те, як тепер вони потерпають від нещасть. Дорікала: мовляв, за всі твої чесноти якої лихої долі ти зазнав і яку відплату отримав від Господа за стільки жертв? Вона безперестанно ганила його словами, породженими жіночою малодушністі. Ці слова вивели б з рівноваги кожного чоловіка і захитали б навіть безстрашну душу. Вона шпурляла в нього докорами: "Я блукаю без пристановища, я, колись цариця, тепер стала служницею. Тепер я змушена заглядати до рота а своїм колишнім невільникам. Я, що колись щедро роздавала иншим, тепер з радістю мушу приймати подачки з чужих рук. Було б краще, щоб ти полишив земне життя, скерувавши на себе меч Господнього гніву, ніж ми маємо зносити ці лиха й будемо терпіти безкінечні страждання.

Ці слова вразили Іова дошкульніше, ніж будь-яке з попередніх нещасть. Він гнівно поглянув на дружину, мов на ворога, і промовив: "Чому ти волаєш, як одна з тих ошалілих жінок? Відкинь, жінко, ці думки. Чому ти зневажаєш наше подружнє життя? Ти очорнила (нехай Бог не прийме твого прохання і не прислухається до твої слів) мою поведінку і все моє життя. Тепер мені видається, що я наполовину грішник, бо шлюб зробив нас обох одним тілом, і ти впала у богохульство. Коли ж ми добрі речі приймали з рук Господа, то чи не приймемо і злі? (Іов. 2, 10). Пригадай хутчіш наші минулі блага і стійкіше зноситимеш теперішні лиха. Жодна людина не може бути щаслива протягом усього життя. Постійно бути щасливим здатен лише Бог. Якщо тепер ти страждаєш, то потіш себе згадкою про попередні щасливі дні. Сьогодні ти плачеш, але вчора усміхалася! Сьогодні ти бідна, але вчора була багатою. Ти пила з кришталевого джерела життя, то опануй себе і випий з каламутного. Річкові потоки не завжди прозорі й чисті. А наше життя, як ти знаєш, є саме такою рікою, яка безперервно котить хвилі, одну за одною. Частина потоку життя вже протекла, частина ще протікає, частина вже далеко відлинула від джерел, частина ще випливе з них - і так ми всі йдемо до спільного моря смерти. Коли ж ми добрі речі приймали з рук Господа, то чи не приймемо і злі? Чому ж ми очікуємо, що Суддя постійно буде наділяти нас тільки благами? Хіба можемо навчати нашого Володаря, як Він має розпоряджатися нашим життям? Це в Його владі - приймати рішення. Як Він хоче, так і порядкує нашими справами. Він мудрий і Сам відмірює своїм слугам те, що для них є кращим.

12. Тому не прискіпуйся до Божого суду. З любов'ю приймай Його мудрі рішення. Що б Він не дав тобі, приймай це з радістю. Стійко переносячи страждання, доведи, що ти гідна попередніх радощів.

Цими словами відбив Іов напад диявола і зганьбив його, завдавши остаточної поразки. І що сталося далі? Від нього одразу відійшла недуга, не залишивши жодного сліду, немовби нічого й не було. Його тіло ожило й розквітло новими силами. До його дому звідусіль стікалося вдвічі більше багатство: одна частина відновила попередні статки, а инша частина майна стала нагородою за терпіння. Чому ж коней, мулів, верблюдів, иншої худоби, земельних угідь і всіх життєвих статків Іов отримав удвічі більше, а дітей у нього народилося рівно стільки, скільки померло? А тому, що нерозумні істоти і все тлінне багатство цілковито нищаться, а діти й після смерти живуть і стають кращою частиною природи. Отож, Творець оздобив праведника ще иншими синами й дочками, тому й це багатство його подвоїлося. Ці діти приносили батькам утіху в теперішньому житті, а ті, що відійшли, чекали на батька, щоб стати навколо нього, коли Суддя людського життя скличе збір всенародної Церкви. Коли гучна сурма, сповіщаючи про прихід Царя, підніме всіх з гробів, вимагаючи тіл, що в них покояться, тоді ті, які нам зараз видаються померлими, раніше за живих постануть перед Творцем всесвіту. Тому я вважаю, що Господь, відмірявши Іовові вдвічі більше багатства, визнав слушним число дітей залишити тим самим.

Бачиш, які великі блага отримав праведний Іов завдяки своєму терпінню? Отож і ти терпляче знось наслідки учорашньої пожежі, яку вчинили підступні демони, а смуток від заподіяної шкоди розвій словами зі Святого Письма: Поклади на Господа свою турботу, і Він тебе підтримує (Пс. 54, 23). Йому ж належить слава на віки віків. Амінь.

[ Cкачати книгу: "Святий Василій Великий. Гомілії" ]

[ Купити книгу: "Святий Василій Великий. Гомілії" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!