На честь сорока мучеників

Повернутися до змісту книги "Святий Василій Великий. Гомілії"

1. Чи може виявитися надмірною шана мучеників серед їхніх послідовників? Почесті, що їх ми віддаємо добрим слугам, є водночас виявом любови і до нашого спільного Володаря. Зрозуміло ж, що ті, хто шанобливо схиляється перед мужністю цих мучеників, потрапивши в подібні життєві обставини, прагнутиме наслідувати їхній приклад. Тому шануй тих, що прийняли блаженне мучеництво, проймися їхнім духом, і вже за це ти можеш отримати ту саму нагороду, що й вони, хоча й не зазнаєш переслідувань, вогню, бичувань і тортур.

Сьогодні ми величатимемо подвиг не одного, не двох і навіть не десяти блаженних мучеників, а аж сорока мужів, тіла яких немов об'єднала одна душа і які виявили одностайність і однодушність у вірі, однакову витримку в муках, рівну стійкість, обстоюючи істину. Усі вони схожі один на одного, бо мали спільні думки, переконання, звитяги, усі вони як один мужньо боролися й однаково гідні вінців слави.

Яка промова могла б гідно уславити їхній подвиг? І сорока ораторів не вистачило б, щоб достойно вшанувати чесноту цих борців! Навіть якби предметом нашого зачудування був один подвижник, то сили нашої проповіді не виявилося б удосталь, але така кількість славних мужів, такий загін бійців, такий стрій хороброго війська наскільки непереможний у війнах, настільки ж недосяжний для наших похвал.

2. Отож, пригадаймо їхній подвиг, наочно доведімо присутнім користь від цього, покажімо всім, немов на карті військових дій, героїчну битву цих воїнів Христа. Адже воєнні подвиги визначних полководців є невичерпного темою для творів письменників, котрі урочисто описують їхні перемоги, і вдячними сюжетами для художників, які зображають їх на свої полотнах їхні таланти надихали читачів і глядачів до ревного наслідування геройських вчинків. Слова письменника вражають слух, а живопис мовчки спонукає до завзяття. Так і ми хочемо нагадати всім присутнім чесноти тих сорока мужів і показати всім їхні діла, що їх кожен може обрати собі за взірець, гідний наслідування. Бо похвальна промова на честь мучеників - це заклик наслідувати чесноти цих мужів. Тому величальні промови на честь святих не можуть по-рабськи підкорятися правилам світської риторики. Оратори, складаючи урочисті промови, шукають приводи для похвал у світському житті і користуються красномовством, щоб вихваляти поведінку. А як для того, для кого цей світ розп'ятий, можна в знайти в ньому якісь мотиви, варті уваги і гідний привід для прославляння мученика?

Ці сорок святих не походили з одного краю, усі вони були уродженцями різних місцевостей. То й що? Маємо їх назвати людьми без громадянства чи громадянами цілого світу? Це так само, як і у випадку зі складчиною, коли внесок кожного стає надбанням усіх, а країна кожного з цих святих стає неначе н спільною домівкою для всіх них. Отож, усі вони, звідки б кожен з них не був родом, об'єднані в одну спільноту. Батьківщиною для них стала держава Божа, творцем і будівничим якої є сам Бог; це - небесний Єрусалим, вільне царство, матір Павла і подібних до нього.

Кожен з них мав свій власний людський родовід і своє походження, але духовний рід мали спільний, оскільки у всіх людей єдиний батько - Бог, і всі вони є Його синами. Але братами вони є не за родинними зв'язками, бо народжені не одним батьком і однією матір'ю, а всиновлені Святим Духом і поєднані між собою узами любови. Тепер ці святі становлять один хор і є могутньою підмогою тим, які споконвічно прославляють Бога. Вони прибули на небеса не поодинці, а єдиною громадою.

Як же відбувся їхній перехід до иншого життя? Як придатних до військової служби за фізичними даними і відповідним віком, їх було взято до війська. Завдяки військовому досвіду і мужності в боях вони отримали відзнаки і почесті від імператорів, але найбільше уславилися своєю доброчесністю.

3. На їхнє земне життя припав той час, коли був виданий безбожний наказ, що під загрозою усіляких суворих кар забороняв сповідувати Христа. Така вимога стала приводом для лихих суддів, сповнила їх гнівом і звіриною люттю до побожних. У своїй несправедливості вони вдавалися до різних підступів, влаштовували засідки, вигадували різноманітні тортури, щоб покарати якомога більше християн. У них завжди напоготові були люті кати, нещадний вогонь, гострі мечі, хрести, ями, колеса, батоги. Одні віруючі тікали з міст, инші підкорялися наказові, ще инші вагалися. Деякі, коли їх заарештовували, лякалися вже самих погроз, ще инші зрікалися вже на допитах, але були й такі, що зносили більшу частину тортур, але наприкінці таки не витримували, здавалися і відрікалися від віри. З ними траплялося таке, як з тими, кого захопила зненацька на морі буря і які через невірство втрачають уже те, що перед цим врятували в боротьбі з хвилями.

Наші ж мужні і непереможні воїни Христа, коли намісник показав їм імператорський указ, який вимагав послуху, сміливо і з гідністю, без хвилювання в голосі і без страху перед тортурами, не злякавшися погроз, заявили, що вони - християни. Блаженні уста, що виголосили ці святі слова, від яких освятилося навіть повітря. Ангели, почувши це, заплескали, дияволи і їхні слуги були неначе простромлені наскрізь їхніми словами, ! немов мечем. Господь записав їх на небесних скрижалях.

4. І кожен із сорока, вийшовши на середину, ствердив: "Я - християнин". І як атлети на стадіонах, записавши свої імена до списку учасників, виходять на місце змагань, так і кожен з подвижників, відкинувши імена, що їх вони мали від народження, прийняв спільне ім'я нашого Спасителя. Отож, коли кожен з них, виходячи і визнаючи свою віру, приєднувався до попереднього, утворюючи єдину спільноту, ім'я в них стало одним для всіх, бо не той чи инший, але всі вони назвалися християнами.

Що ж на це намісник? Відомо, що він був хитрою і підступною людиною і добре вмів як засліплювати оманливими обіцянками, так і залякувати погрозами. Спершу він умовляв їх улесливими словами, намагаючись ослабити силу їхньої віри, нашіптуючи:"Не занапастіть вашої молодости, не проміняйте цього повного радостей життя на передчасну смерть. Негоже, щоб ті, що відзначалися своїми перемогами у військових походах, помирали ганебною смертю, як злочинці". Окрім того, він пропонував їм грошові винагороди, обіцяв почесті від імператора, долучав до цього обіцянки слави і за допомогою тисяч вигадок намагався перетягнути їх на свій бік.

А коли вони не піддалися на умовляння, перейшов до погроз, почав залякувати їх побоями, смертю, різними тортурами.

Таке чинив намісник. А що на це відповіли мученики? Вони казали: "Навіщо, лукавий вороже Божий, ти всілякими ї звабами домагаєшся, щоб ми відступилися від живого Бога? Навіщо пропонуєш, спокушаючи милостями і дарами, служити демонам погибелі? Що ти здатен дати нам натомість, що перевершило б те, що намагаєшся відняти? Ненавидимо твої дарунки, які насправді лише зашкодять нам. Не потребуємо почестей, які насправді є безчестям. Ти даєш нам гроші, але вони на землі і залишаються, приваблюєш недовговічною славою, обіцяєш, що імператор винагородить нас, але водночас робиш нас чужими для справжнього Володаря. Навіщо заманюєш нас безвартісними речами цього світу? Нам він не потрібен і увесь, бо всі видимі речі не рівноцінні тій надії, що нас надихає. Бачиш це небо? Яке воно прекрасне, яке величне! Бачиш цю безмежну землю, сповнену чудес, які на ній відбуваються! Але ніщо з того, що оточує нас, не варте блаженства, яке чекає праведників. Усе це минуще, а блага, що очікують нас, - вічні. Прагнемо єдиного дару - вінця праведности, боїмося втратити єдину славу - ту, що чекає нас у Царстві Небесному. Так, ми любимо почесті, але лишень ті, яких удостоїмося на небесах. Боїмося мук, але лишень тих, що чекають на нас у геєнні: нас страшить її вогонь, а не цей, яким ти нам погрожуєш. Цей вогонь підкоряється нам, він відступає перед тими, що зневажають ідол о служіння. Усі ваші знущання для нас дитячі пустощі. Ваші удари уражають лише тіло: якщо воно витримає тортури трохи довше, то отримає світлий вінок слави, а якщо помремо швидко, то звільнимося від насильства несправедливих суддів, що, знущаючись з тіла, хотіли б упокорити й душу.

Ви обурюєтеся, коли ми вшановуємо нашого Бога більше, ніж вас, неначе цим ми вас принижуємо. Нашу побожність ви вважаєте страшним злочином, тому погрожуєте нам тортурами. Але знайте, що ви натрапили не на боягузів. Ми не прив'язані до цього життя, не полохливі, ладні знести будь-які муки і різні тортури, навіть у вогні, все перетерпимо заради любови до Бога.

5. Щойно почув пихатий варвар такі мужні слова, скипів гнівом, бо нестерпною була для нього відвага цих мужів, тож почав вигадувати, як зробити смерть мучеників болісною і довгою. І винайшов – таки - і погляньте, який жахливий задум!

У ту пору була зима, і надворі стояв лютий мороз, тож намісник скористався погодними умовами, щоб втілити свої злочинні наміри. Він обрав часом для свого злочину нічну пору, коли північний вітер пронизував наскрізь, і наказав здерти з мучеників одяг і поставити їх роздягненими просто неба до ранку. Ви, усі ті, хто колись відчував дошкульний холод взимку, добре знаєте, яких нестерпних мук може він завдати. А хто не зазнав цього на власному досвіді, тому важко переказати жах тих страждань, що їх відчуває той, хто замерзає.

Тіло людини, яку виставили на мороз, найперше синіє, бо кров загусає, воно скоцюрблюється і починає тремтіти. Зуби стукотять, викручує ноги, і все тіло мимоволі починає судомити. Усе це спричиняє гострий нестерпний біль, що паралізує і сам мозок. Від крижаного холоду кінцівки людини видаються їй неначе відрубаними, і від болю вони горять, наче у вогні. Тепло, покидаючи їх, ховається углиб тіла, і частини, які воно залишає, мертвіють. А ті частини, де воно збирається, потерпають ще більше, а смерть настає дуже повільно.

Сорок мучеників мусили простояти на морозі цілу ніч. А мороз на той час був настільки сильний, що скував кригою озеро на околиці, і через нього можна було проїхати кіньми, немов по землі, - на ньому святі і прийняли мученицьку смерть. Скуте кригою озеро стало немов сушею, по якій безпечно ходили мешканці цієї місцини. Ріки, що впадали в нього, теж вкрилися льодом, зупинивши свій біг. Вода, замерзши, стала тверда, мов камінь. Різкі пориви крижаного вітру несли зі собою смерть усьому живому.

6. Наші подвижники, вислухавши вирок (зауважмо мужність цих людей), з радістю поскидали з себе останній одяг і безстрашно рушили назустріч крижаному подиху смерти. Та ще й підбадьорювали І заохочували один одного, немов під час військового походу. "Не одяг, - казали вони, - ми знімаємо, а скидаємо з себе і відкидаємо стару людину, яку псують оманливі пожадання (Еф. 4, 22) тіла. Дякуємо Тобі, Господи, за те, я що разом із цим одягом ми можемо скинути з себе гріх. У гріх м ми зодягайся колись завдяки змієві (Бут. З, 21), то тепер завдяки Христові знімаємо його з себе. Не тримаймося за цю одіж задля раю, що його ми колись втратили. Що віддамо натомість Господеві (Пс. 115, 12)? З нашого Господа теж колись здерли і одяг. Чи не буде і для слуги величним стерпіти те, чого зазнав .а і сам Господар? Більше того, ми самі нашого Господа роздягли (Мт. 27, 28). Це була ганебна зухвалість воїнів, котрі зняли з Господа одіж і поділили її поміж собою (Мт. 27, 35). Отож ми а спокутуємо гріх, що тяжіє на всіх воїнах.

Зима сувора, але солодким є рай. Замерзнути боляче, але зігріває нас лоно патріярха. За одну ніч страждань отримаємо вічність! Нехай палають від морозу ноги, щоб потім танцювати нам з ангелами на небесах. Нехай задубіє рука, щоб потім мати сміливість піднести її до Владики. Скільки наших солдатів полягло, зберігаючи вірність смертному володареві! То чому б нам не віддати своє життя за віру у справжнього Царя? Скількох злочинців було покарано лютою смертю за ганебні справи! А чи ми не приймемо смерти за праведність? Не схилімо голови, воїни Христові, не обернімося до ворога спиною! Це ж тільки тіло, не щадімо його! Якщо нам все одно колись доведеться померти, то помрімо, щоб вічно жити! Нехай буде наша жертва перед Тобою, Господи (Дан. З, 40). Прийми нас як живу, приємну Тобі жертву (Рим. 12, 1)! Нехай цей мороз стане для нас палючим, зробить нас приємним приношенням, новим ціло спаленням, звершеним не вогнем, а кригою.

Так мученики підтримували один одного, підбадьорювали, немов під час ночівлі на війні. Вони стійко протрималися цілу ніч, раділи, бо надія зігрівала їх, і насміхалися з лукавого супротивника. І молитва в усіх них була одна. Вони промовляли: "Сорок нас ступило на стадіон цього змагання. Просимо Тебе, Господи, нехай сорок і увінчано буде славою. Нехай це число ні на одного не зменшиться. Воно вшановане, прикрашене сорокаденним постом (Мт. 4, 6), завдяки якому увійшли у світ праведні закони (Вих. 34, 28). Сорок днів постив Ілля, шукаючи Господа, і удостоївся видіння" (1 Цар. 19, 8). Такою була їхня молитва.

Проте один із цього числа не витримав мук і полишив бойовий ряд подвижників. Він, зламаний випробуванням, полишив поле бою і вселив у душі святих глибокий смуток. Але Господь не допустив, щоб їхні прохання залишилися невиконаними. Один зі сторожі, якій було доручено охороняти мучеників, грівся біля гімнастичної школи, спостерігаючи, чим закінчиться справа. Він мав наказ прийняти тих, хто перекинеться на їхній бік. Тут же напоготові була розпалена лазня, у якій відступники могли отримати негайну допомогу. Однак хитрі задуми ворогів Христа були марні (вони-бо сподівалися, що наготовлена підмога може ослабити опір подвижників), вони лише допомогли яскравіше виявитися стійкості святих. Насправді ж терплячим є не той, хто живе в нестатках, а той, хто, звикши до розкошів, продовжує стійко зносити лиха.

7. Коли ж святі так мужньо боролися, а охоронець наглядав за ними, то спостеріг він дивне видіння. Якісь сили сходили з небес і неначе роздавали цим воїнам великі дарунки від Царя. Вони наділяли дарами всіх, лише одного оминули, бо його визнали негідним небесних почестей, - того, що, не витримавши труднощів, зрікся і перебіг до супротивників. Яке жалюгідне видовище для праведників: воїн став утікачем, героя взято в полон, Христова овечка в пащі лютих звірів. І, що найсумніше, він і вічне життя втратив, і земного не повернув, бо внаслідок різкої зміни холоду на тепло його тіло розклалося. Цей відступник, надміру прив'язаний до життя, вчинив злочин і ганебно загинув.

А охоронець, побачивши, що той вояк здався і побіг до лазні, сам зайняв місце утікача. Він скинув із себе одяг і голий приєднався до строю звитяжців, гучно виголосивши: « Я - християнин". Подвижники здивувалися чудові, що сталося на їхніх очах: число їх знову стало сорок, і сум, спричинений вчинком відступника, змінився радістю за новонаверненого брата. Це було схоже на те, як на місце воїна, що в перших рядах впав від ворожих стріл, стає инший, і фаланга знову змикається. Так вчинив і цей новий воїн - він, побачивши небесні чудеса й пізнавши істину, прийшов до Господа і був я зарахований до числа мучеників. Подібним чином відновилося н і число учнів Христа: на місце Юди став Матій (Ді. 1, 26). Охоронець став наслідувачем Павла, який ще вчора переслідував християн, а сьогодні звіщає радісну вістку (Ді. 5, 20). Він є мав покликання зверху, не від людей, і не через людей (Гал. 1,1). Він-бо увірував в ім'я Господа нашого Ісуса Христа, був охрещений у Нього не чим иншим, а своєю вірою, не у воді, а у власній крові.

8. Коли настав ранок, мучеників, у яких ще жевріло життя,  вкинули у вогонь, а попіл потому розсіяли над річкою. Таким чином тіла мучеників пройшли через усі випробування, які можуть випасти на долю живої істоти. Вони боролися на землі, витримали випробування льодяним повітрям, були віддані вогню, і, нарешті, прийняла їх вода. На честь таких було сказано: Ми пройшли через вогонь і воду, і Ти вивів нас у спочинок (Пс. 65, 12).

Тепер вони опікуються нашим краєм і, немов могутні вежі, стоять на варті, охороняючи її від ворожих нападів. Але їхнє перебування не обмежується лише цим місцем - вони прийняті у багатьох землях і є окрасою багатьох країн. І, що дивовижно, вони з'являються не поодинці, а всі гуртом, неначе у хороводі. Що за чудо! їх кількість ані не зменшується, ані не збільшується. І навіть якщо їх розділити на сотню частин, число їх залишиться незмінним, а якщо об'єднати в одне ціле, все одно їх буде сорок. Подібне щось ми спостерігаємо з вогнем, який має здатність поширюватися на все, до чого торкнеться, залишаючись при цьому самим собою. Так і ці сорок разом становлять єдине ціле, і кожен з них є собою водночас.

Ці сорок мучеників - нездоланна сила, невичерпна благодать, нагальна допомога для всіх християн, збір мучеників, непереможне військо, величальний хор! Скільки труду мусили ми докласти, щоб знайти хоча б одну людину, яка була б здатна за нас ублагати Господа. А тут їх аж сорок в один голос підносять молитву до небес. Бо де двоє або троє зібрані в ім'я Господнє, там і Він є серед них (Мт. 18, 20). А коли їх зібралося аж сорок, то хто сумніватиметься в Божій присутності?

До сорока мучеників звертає своє прохання засмучений, щоб позбутися своїх лих, до них припадає і радісний, щоб зберегти свої успіхи. Жінка молиться до них за своїх діточок, за щасливе повернення чоловіка з далекої дороги, недужий прохає про зцілення. Нехай і ваші прохання долинуть до мучеників.

Юнаки, наслідуйте подвиг цих сорока, що були вашими однолітками! Батьки, моліться до них за своїх синів! Матері, навчіться прикладу достойної матері! Мати одного з цих блаженних юнаків, побачивши, що всі инші вже померли від морозу, а її син ще подає ознаки життя (бо мав міцне здоров'я і був стійким до болю), підійшла до нього саме тоді, коли охоронці полишили його, сподіваючись, що, можливо, він ще змінить своє рішення. Тоді вона підняла його і власноруч віднесла на віз, на який зносили тіла померлих, щоб відвезти і їх на вогнище. Вона виявилася гідною матір'ю мученика! Вона і не голосила марно, не говорила незначних і нічого не вартих у ту хвилину слів. Вона промовила: "Іди, сину, у добру путь разом зі своїми однолітками, з товаришами військових походів. Не покидай їхнього гурту, щоб не постав ти перед Владикою пізніше за инших".

Справді, з доброго коріння - добре насіння. Благородна матір показала, що вигодувала сина більше наукою побожности, ніж молоком. І він, як народжений у це життя, так і був проваджений з нього побожною матір'ю. Диявол відійшов присоромлений, бо хоча він використав усі засоби: морозну ніч, люту зиму, оголення тіла, - та не зумів зламати їхньої мужности.

О, свята спільното! О, священне військо! О, нездоланний військовий строю! О, захисники людського роду! О, добрі друзі в нещастях, помічники в молитві, могутні посланці, зорі всесвіту, квіт Церкви! Вас вкрила не земля, а прийняли небеса, відчинивши перед вами райські ворота! Поява, гідна сонму ангелів, патріярхів, пророків, праведників. Сорок мужів у самому розквіті молодости відкинули земне життя і більше за своїх батьків, більше за власних дітей полюбили Господа. У віці, коли життя щедро всміхається надіями, вони дочасно покинули його, щоб прославити Бога, пожертвувавши своїм тілом. Тому й стали зразком для цілого світу - як для ангелів, так і для людей (1 Кор. 4, 9). Вони підняли тих, що занепали духом, підтримали тих, що завагалися, помножили ревність побожних. Вони звели один величний пам'ятник на честь перемоги побожности і спільним вінком праведности прикрасили себе у Христі Ісусі Господі нашім, Якому слава і влада на віки віків. Амінь.

[ Cкачати книгу: "Святий Василій Великий. Гомілії" ]

[ Купити книгу: "Святий Василій Великий. Гомілії" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!