Про вдячність

Повернутися до змісту книги "Святий Василій Великий. Гомілії"

1. Ви чули слова апостола, з якими він звернувся до солунян, даючи їм заповідь на все життя. Він промовляє до свої сучасників, але вчення його стосується усього роду людського. Завжди радійте, - говорить він, - безперестанку моліться, дякуйте за все (1 Сол. 5, 16).

Що означає радіти? Яка від цього користь? Яким чином можливо безперестанку молитися і за все дякувати Богові? Про це все при нагоді поговоримо трохи згодом. А зараз поміркуємо над твердженням наших супротивників, які брехливо заперечують і кажуть, що виконати закон неможливо. Вони говорять: хіба це доброчесність - день і ніч проводити у веселощах і радості, перебуваючи в піднесеному стані душі? Чи можливо таке, коли нас оточують тисячі лих, що від нас не залежать. Вони занурюють душу в глибокий відчай, перебуваючи в якому, неможливо радіти та виявляти благодушність. Це ще більш нереально, аніж щоб той, якого спалюють, не відчував болю, і той, якого простромлюють, не мучився.

А може, хтось із присутніх, страждаючи на цю розумову хворобу, щоб виправдати свої гріхи, скористається цим приводом і закине законодавцеві, що той вимагає неможливого. Та й скаже: чи можу я радіти, коли причина радости не в мені перебуває? Бо те, що спричиняє радість, є не в нас, а поза нами. Наприклад: приїзд друга, зустріч з батьками, яких довго не бачив, несподіване багатство, почесті від иніиих, одужання від тяжкої хвороби та инші радощі життя: дім - повна чаша, стіл, що ломиться від наїдків, друзі на бенкетах, те, що радує око і слух, здоров'я близьких, а також инші сприятливі для них життєві обставини, оскільки нас вражає не тільки власне горе, а й усе те, що засмучує наших рідних та друзів. А тому все це є необхідними складниками радощів та душевного спокою. І до цього долучається радість, коли трапляється побачити падіння ворогів, поразку тих, які задумували зле проти нас, нагородження наших благодійників. Одне слово, коли в сьогоденні немає нічого важкого і майбутнє не обіцяє нічого загрозливого для нашого життя, тоді в душі є місце для радости. Отже, для чого дали нам заповідь, виконати яку неможливо і виконання якої залежить від вищенаведеного? І чи можу я молитися безперестанно, коли потреби тіла відволікають душу від роздумів, а думку неможливо розірвати поміж двома турботами?

2. Але мені, крім цього, наказують ще й за все дякувати. Невже мушу дякувати, коли мене мучать, знущаються з мене, колесують, виколюють очі? Невже маю дякувати, коли ненависний ворог безперервно наносить мені підступні удари, коли н я ціпенію від холоду, коли мучить голод, коли я прив'язаний до дерева? Чи маю я дякувати, коли нагло втратив дітей або й  жінки позбавився, розорив мене шторм, коли на морі потрапив у полон до піратів або на суходолі - до рук розбійників? Чи слід дякувати, коли зранений, обмовлений, жебракую, ув'язнений? Усе це й набагато більше доказів збирають обвинувачі Законодавця, намагаючись знайти в цьому виправдання для  своїх гріхів, і брешуть, що неможливо виконати те, що нам наказує заповідь.

Що можна відповісти? А те, що апостол мав на увазі инше і намагався піднести наші душі з землі на височінь і спрямувати до небесного життя. А супротивники, не осягнувши величної думки законодавця, копошаться в тілесних пристрастях, неначе хробаки в бруді, звиваючись біля землі і плоті, вимагають умов та можливостей виконати апостольські накази.

Апостол пропонує завжди радіти, але не кожному, а лише тому, хто подібний до нього самого й живе не за законами плоті, а носить у собі живого Христа, бо спілкування з наділеними найвищими благами не схвалює співчуття тому, кому докучає тіло. І коли розсікається плоть, розторгнення зв'язку залишає по собі страждання в тілі, але біль не може поширитися на розумну силу душі. Бо якщо ми, згідно з порадою апостола, умертвили наші земні члени (Кол. З, 5-8) та носили в тілі мертвість Ісусову (2 Кор. 4, 10), необхідно, щоб удар, завданні змертвілому тілу, не торкався душі, яка позбавлена спільності; з ним. Отож безчестя, втрати та смерть близьких не будуй турбувати розум і не будуть зводити піднесеність душі до співчуття тим, хто живе на землі. Бо якщо ті, кого спіткали нещастя, міркують мудро, вони не завдадуть прикрощів иншим тому що й самі без суму переносять удари долі. Коли ж вони живуть за законами тіла, також не завдадуть нікому лиха, але їх визнають жалюгідними, і не стільки через скрутні обставини, скільки через те, що вибрали для себе не те, що слід.

Взагалі ж душа, яка раз і назавжди покохала свого Творця і звикла звеселяти себе тамтешніми (небесними) благами, свої радощі і благодушність не проміняє на різнобарвні принади плотських пристрастей. Навпаки, що иншим приносить смуток, збільшує її радість. Саме таким був апостол, що був сильний, коли був немічним, у скорботі, у вигнанні та нестачах (2 Кор. 12, 10), хвалився своєю нужденністю, перебуваючи у труді і стражданнях, часто недосипаючи, потерпаючи від голоду і спраги (2 Кор. 11, 27). І там, де инші перебувають у скорботі і зрікаються життя, талі апостол радіє. Тому люди, які не розуміють апостольської думки і того, що апостол закликає нас до євангельського життя, насмілюються звинувачувати Павла в тому, що він пропонує нам неможливе.

Але нехай довідаються, скільки доречних приводів для радости подарувала нам Божа щедрість. Нас із небуття приведено до буття, Творець створив нас за своєю подобою, ми маємо розум, дар мови, бо такою є наша досконала природа, завдяки якій ми пізнали Бога. Уважно вивчаючи блага творіння, ми по вивченому, неначе по якихось письменах, пояснюємо собі величний Божий промисел стосовно всього та Божу мудрість. Ми здатні розрізняти добро і зло, сама природа навчила нас вибирати корисне й уникати шкідливого. Ми були розлучені з Богом через гріх, але знову наближені до Нього, оскільки кров Єдинородного звільнила нас від ганебного рабства. А надія на воскресіння, на насолоду ангельськими благами, на Царство Небесне й обіцяні блага, що їх неможливо збагнути та описати словами!

3. Як же то можливо, щоб не визнати це достатньою причиною для радости та для безперервних веселощів? Та й ще гірше - думати, що лише той, хто насичує черево, забавляє і себе музикою, спить у м'якій постелі, живе життям, сповненим радощів. Я ж вважаю, що ті, котрі не позбавлені здорового глузду, мають таких людей оплакувати, а вшановувати тих, які теперішнє життя проводять у надії на майбутній вік і теперішнє і обмінюють на вічне. Вони з'єдналися з Богом, хоча й живуть у полум'ї, як три юнаки з Вавилону, хоча й зачинені разом із левами, хоча й поглинуті китом, але таких ми маємо вважати ₆₉ блаженними, і вони самі живуть радіючи, не тужать за теперішнім, а звеселяються надією на те, що їм приготовлено в майбутньому. Бо вважаю, що гарний подвижник, одного разу ступивши на шлях благочестя, має мужньо зносити удари супротивників, сподіваючись на славу - бути увінчаним. І в к тілесних подвигах ті, що звикли до протиборства, не втрачають мужности від болю удару і не лякаються тимчасових труднощів, а продовжують боротьбу зі супротивником, бажаючи, щоб їх проголосили переможцями. Так і ревнитель благочестя, зустрічаючи на своєму шляху перепони, не засмучується, оскільки утиск виробляє терпеливість, а терпеливість - досвід, а досвід - надію, надія ж не засоромить (Рим. 5, 3-5). Тому той самий апостол в иншому місці наказує нам і в скорботі бути терпеливими, і тішитися надією (Рим. 12, 12). Отже, надія є причиною радости в душі доброчесного. 

Але той самий апостол заповідає нам плакати з тими, що плачуть (15). І в Посланні до Галатів він плакав над ворогами хреста Христового. І хіба треба нагадувати, що Єремія плакав, що Єзекіїль за наказом Божим описав плач князів (Єзек. 12, 10) і що багато хто зі святих плакали? Горе мені, нене! Що ти народила мене такого (Єр. 15, 10). Та горе мені, бо загинув побожний з землі, і нема поміж людьми правдивого та горе мені, бо я став як недобірки літні (Міх. 7-12). Та й взагалі прислухайся до голосу праведників і як тільки відчуєш, що хтось із них виявляє смуток, то будь певний, що вони оплакують цей світ і злиденне життя в ньому. Горе мені, що подорож моя продовжилася (Пс. 119, 5), бо він прагне звільнитися і з Христом бути (Флп. 1, 23), тому засмучується продовженням свого перебування на цьому світі як перепоною для радости. Давид же у Псалмах оплакував свого друга Йонатана й одночасно і свого ворога. Тужу за тобою, мій брате Йонатане! Та заплачте над Саулом Дочки Ізраїлеві (2 Сам. 1, 26, 24)! Саула Він оплакує як того, що в гріхах помер, а Йонатана - як людину, що все життя була йому другом. Чи потрібні ще якісь приклади? Сам Господь оплакував Лазаря (Йо. 11, 35), а також оплакував Єрусалим (Лк. 19, 41) і, крім того, обіцяє блаженство тим, які плачуть (Мт. 5, 14).

4. Чи можна погодитися зі словами завжди радійте (Флп. 4, 4)? Адже сльози і радість беруть витоки з різних джерел. Сльози, зазвичай, викликають неприємні враження, які, подібно до удару, несподівано вражають та засмучують душу, перехоплюючи дихання та стискаючи серце, а радість - це наче танок душі, яка захоплюється тим, що справи ідуть саме так, як їй прагнулося. Звідси й різниця тілесних змін. У тих, що перебувають у скорботі, тіло бліде, синювате, холодне, а в тих, котрі радіють, тіло квітне, на обличчі рум'янець, душа ледь не вискакує з грудей і ледь не розривається від задоволення.

Що я можу на це відповісти? А ось що. Святі плакали від любови до Бога. Завжди споглядаючи Улюбленого й переповнюючись радістю від цього, вони турбувалися про долю подібних їм рабів і плакали над тими, які згрішили, виправляючи їх слізьми. Але подібно до тих, котрі стоять на березі та співчувають потопаючим у морі, вони, турбуючись про спасіння ближніх, не забувають про власну безпеку. Оплакуючи гріхи ближніх, вони начебто тим знищують свою радість, а насправді суттєво її збільшують, оскільки, оплакуючи брата, удостоюються радости від Бога. Тому блаженні засмучені, бо еони потішені будуть та блаженні, що тепер плачете, бо будете сміятися (Лк. 6, 21; Мт. 5, 4). Сміхом же апостол називає не шум, що виходить з уст, коли кров скипає, а веселість, чисту та не змішану з жодною печаллю. Тому він дозволяє плакати разом з тими, які плачуть, бо ці сльози бувають неначе тією зерниною, з якої проросте майбутня радість. Злинь зі мною подумки вгору і споглянь на стан ангелів. Чи можуть вони перебувати в якомусь иншому стані, аніж у стані радости та благодушности?

А це тому, що вони вдостоєні перебувати поруч з Богом і насолоджуватися невимовною красою слави нашого Творця. Спонукуючи нас саме до такого життя, апостол заповідав нам завжди радіти.

5. Мусимо також додати, що Господь оплакував Лазаря та місто (Єрусалим), і Він їв та пив, як люди, не тому, що Сам потребував цього, а щоб показати тобі міру та межі необхідних відчуттів душі. І плакав Він також задля того, щоб виправити надмірну чутливість та слабкодухість схильних до нарікань і сліз.

Кожен плач мусить мати свою розумну міру. Тому нам  слід добре зважити, коли, скільки, як і над чим треба плакати, и Про те, що Господні сльози були викликані не порухом пристрасти, а були пролиті, щоб показати нам приклад, свідчать слова Євангелія: Лазар, друг наш, заснув, іду, щоб розбудити  його (Йо. 11, 11). Кому з нас спаде на думку оплакувати друга, який заснув, якщо маємо надію, що він невдовзі прокинеться? Лазарю, вийди (Йо. 11, 43), і померлий ожив і, зв'язаний, почав ходити. Це подвійне чудо - хоча ноги його були зв'язані поховальними пеленами, це не перешкодило йому ходити.

Чому ж Господь, збираючись здійснити чудо, визнав, що в цьому разі варто пролити сльози? Чи ж не очевидно, що, в усьому підтримуючи нашу неміч, Він подав нам зразок того, як ми маємо виражати свої емоції. Він уникав виявляти нечуйність, оскільки лише звірі позбавлені співчуття, але й не дозволяв без міри плакати і сумувати, оскільки це ознака слабкодухости. Тому, заплакавши над померлим другом, Він виявив спорідненість із людською природою і звільнив нас від надмірности як в одному, так і в иншому, напоумивши, щоб ми не дозволяли собі виявляти зайвих емоцій, але й не були нечулими у скорботі. Господь, зголоднівши, дозволяв Собі відчувати голод, а коли Його тіло зневоднювалося, - спрагу, притомивши м'язи і сили в подорожі, - втому, але Його божественна природа долала все це, тимчасом як тіло відчувало ці ознаки; тому Він заплакав, дозволивши тілові відчути закономірну зміну.

А ця зміна відбувається тоді, коли в мозку внаслідок скорботи очні порожнини, наповнившись випарами, неначе якийсь водопровід, викидають із себе вологу, обтяжені нею. Внаслідок цього після нєочікуваної скорботної звістки починає шуміти у вухах, темніє в очах, паморочиться в голові. Потрясіння спричиняє випари в голові, що їх витискає на поверхню надмірний жар у нутрощах. Потім, гадаю, як дощова хмара породжує краплі дощу, так і густота цих випарів народжує сльози. Тому сльози приносять деяке полегшення  засмученим, а також саме тому сльози неначе вимивають горе. Справедливість цих слів підтверджує досвід. Загальновідомо, що ті, які переживали страшні потрясіння і при цьому стримували сльози, отримували невиліковні хвороби, крововиливи в мозок або паралічі, а деякі з них навіть помирали. їхня сила, неначе підтримувана слабкими підпірками, підламувалася під тягарем скорботи. Можна спостерегти, як полум'я згасає від власного диму, якщо він замість того щоб виходити назовні, стелиться біля вогнища. Те ж саме, як говорять, відбувається і з життєвою силою: вона марніє та згасає від смутку, коли він не виходить назовні.

6. Тому ті, що перебувають у скорботі, не мають виправдовувати себе, посилаючись на сльози Господа. Оскільки подібно до того, як харч, що його Він споживав, не має виправдовувати наш потяг до страв, а, навпаки, стати найвищим законом помірности та стриманости в їжі, так і Його сльози були пролиті не для того, щоб ми плакали. Сльози Христа мають стати для нас найкращою мірою та суворим правилом, згідно з якими ми зможемо, залишаючись у межах нашого єства, переживати скорботу гідно та благопристойно.

Тому як жінкам, так і чоловікам соромно голосити й ридати в годину скорботи, але можна лише трохи засмутитися і трохи поплакати, але тихенько, без нарікань і зойків, не рвати на собі одягу, не посипати себе попелом, уникати всіляких непристойностей, яких допускаються люди, що не мають жодного досвіду і знання про небесне. Бо людина, очищена божественним ученням, має мужньо і з силою відбивати від себе подібні бажання, відмежуватися від них за допомогою справедливого слова, сховатися за ним, неначе за міцним муром, замість того щоб малодушно та поступливо приймати в душу потік пристрастей, який стікає туди, неначе на якусь низину. Слабка душа, що не зміцнена упованням на Бога, дуже швидко надламується під надмірним тягарем страждання. Подібно до хробаків, які частіше селяться у менш твердій деревині, скорбота народжується в людей розніженої вдачі.

Хіба серце Іова було зі сталі? Чи душа його була з каменю? За короткий час помирають десятеро його дітей, вражені одним ударом, у той час, коли вони насолоджувалися в домі веселощів, оскільки диявол завалив на них будинок. Він бачить це місиво їжі та крови, бачить своїх дітей різного віку, яких урівняла н спільна смерть. Проте він не плаче, не роздирає на собі одягу, я не кричить, наче слабкодухий, а проголошує славну подяку, к яку всі оспівують: Господь дав, Господь відібрав, як Він забажав,   так воно і буде, хай буде благословенним Ім'я Його (Іов. 1, 21). Чи він був людиною без почуттів? Та чи можливо це? Він сам про себе говорить: Плакав я за кожним бідарем (Іов. ЗО, 25). Чи не брехав часом, говорячи це? Але істина свідчить, що поміж иншими чеснотами він вирізнявся чесністю. Сказано: людина непорочна, праведна, благочестива, чесна (Іов. 1, 1).

А ти плачеш, співаючи жалобні пісні, які створено, щоб примножити смуток, та смутними наспівами роз'ятрюєш душу. Неначе лицедій, який, граючи на сцені, перевдягається і так приходить до театру, так і ти вважаєш, що мусиш мати належний для скорботи вигляд - чорний одяг, скуйовджене волосся, у домі темряву, бруд, попіл та сумовиті наспіви, якими невпинно ятриш невигойну рану.

Залиш це все тим, які не мають надії. А ти знаєш про тих, які у Христі померли: Так само і воскресіння мертвих: сіється в тлінні, встає в нетлінні; сіється в неславі, встає в славі; сіється в немочі, встає в силі; сіється тіло природне, встає тіло духовне (1 Кор. 15, 42-44). Навіщо голосиш за тим, хто пішов змінити одяг? Не оплакуй і себе, що позбавлений помічника в житті, бо сказано: Краще надіятися на Бога, ніж на людину (Пс. 117, 8). Не жалкуй і за покійним, неначе він потрапив у біду, бо скоро вже пробудить його небесна сурма, і ти знову його побачиш, коли предстане він перед судом Христа.

Отож облиш ці малодушні вигуки невігласа: "Боже, яке несподіване горе!" та "Хто б міг помислити, що таке трапиться?", а ще "Хіба міг собі уявити, що засиплю землею кохану голову?" Такі слова, навіть почуті від иншого, мають нас присоромити, оскільки ми добре пам'ятаємо й навчені всім теперішнім досвідом, що ці страждання нас не оминуть.

7. Тому ані передчасна смерть, ані инші несподівані злощастя не вразять нас, оскільки ми засвоїли науку благочестя. Наведу приклад: мав я сина-юнака, єдиного спадкоємця маєтности, розраду в старості, окрасу роду, квіт однолітків, опору дому; і його в квітучому віці несподівано викрала смерть. Землею і порохом став той, чий голос ще нещодавно так солодко лунав, вигляд якого тішив батьківські очі. Що ж мені робити? Роздеру на собі одяг, почну валятися по землі, кричати та скаржитися навколишнім, буду поводитися як дитина, що скиглить та брикається під ударами? Ні. Усвідомивши невідворотність того, що сталося, зваживши, що закон смерти невмолимий і йому однаково підвладні люди різного віку, що він по черзі руйнує все злагоджене, не буду дивуватися тому, що трапилося, неначе сталося щось нечуване. Не стану божеволіти, як той, якого вразив несподіваний удар долі, заздалегідь знаючи, що сам я смертний і мій син був смертний, що все людське не є постійним і не залишається назавжди у своїх володарів.

Навпаки, величні міста, що славилися пишнотою будівель, славою громадян та й в усьому иншому вирізнялися розквітом держави і торгівлі, зараз зберегли прикмети давньої величі лише в руїнах. І корабель, що після безлічі швидких подорожей неодноразово спасався на морі й привозив тисячі вантажів, зникає від однієї бурі. Також і цілі армії, що в численних битвах перемагали ворогів, коли доля відверталася від них, ставали жалюгідним посміховищем. Навіть цілі народи й острови, що досягли могутности на суходолі та на морі, спорудили численні пам'ятники своїх перемог, зібрали великі багатства з воєнної здобичі, були або поглинуті часом, або підкорені иншими, змінили свободу на рабство. Та й навіть про яке величезне й нестерпне нещастя ми не згадали б, у людській історії були вже такі приклади.

Тому як вагу розрізняємо за нахилом терезів і золото випробовуємо каменем, так, пригадуючи собі призначену нам Господом міру, ніколи не зможемо вийти за межі доброчесности. Отже, якщо трапиться з тобою якась прикрість, передусім налаштуй належним чином думки, не бентежся, але, сподіваючись на майбутнє, полегшуй собі теперішній стан. Як хворі очі ми відвертаємо від занадто блискучих предметів, і, щоб заспокоїти їх, спиняємо погляд на квітах та зелені, так і душа мусить уникати безперервно дивитися на скорботне і не перейматися теперішніми нещастями, а віддатися спогляданню істинних благ. Будеш здатен завжди радіти, якщо твоє життя буде постійно звернене до Бога, а сподівання на відплату  полегшить життєві скорботи.

Тебе зганьбили? А ти споглядай майбутню славу, яка чекає тебе на небесах за терпіння. Завдано тобі збитків? Споглядай в небесне багатство та скарб, що його збираєш собі добрими  справами. Вигнали тебе з батьківщини? Але за батьківщину тобі - небесний Єрусалим. Втратив дітей? Але маєш ангелів, разом з якими будеш тріюмфувати перед престолом Божим і тішитися вічною радістю.

Таким чином теперішнім прикрощам протиставляй очікувані блага і збережеш душу від журби та неспокою. До цього закликає нас апостольський закон. Успіхи в життєвих справах нехай не збурюють у твоїй душі нестримної радости. Скорботи нехай не применшать її бадьорости та піднесености, не вселять зневіри і пригнічення. Тому той, хто наперед не призвичаєний дивитися так на життєві справи, ніколи не буде жити без хвилювань і сум'яття. Але легко це виправиш, якщо пам'ятатимеш заповідь, яка радить тобі завжди радіти, якщо будеш захищати себе від докучань плоті і віднайдеш радість у душі, якщо підіймешся над відчуттям теперішнього, спрямуєш думки до сподівань на вічні блага, про які навіть уявлення досить, щоб звеселити душу й наповнити наші серця ангельською радістю в Ісусі Христі, Господі Нашому, Якому слава та влада навіки. Амінь.

[ Cкачати книгу: "Святий Василій Великий. Гомілії" ]

[ Купити книгу: "Святий Василій Великий. Гомілії" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!