Частина третя. Таємниця

З книги Бакіта розповідає про своє життя

Й ось ключ до неї: серед втікачів була Бакіта, яка прямувала до Італії. Її присутність серед подорожуючих стала порятунком для всього каравану, врятованого її Господом (див. Ді 27, 24).

Караван все ще стояв у Суакіні, коли прийшла звістка, що «банда корсарів увірвалася до міста Хартум, знищила все, що їй трапилося на шляху, й викрала усіх невільників.

Якби я залишилася у місті, мене також би викрали,- говорить Бакіта, - і що б тоді зі мною сталося?» (Рук. 23).

Квітень 1885 року. Генуя.

Чи Бакіта поїде разом з консулом, своїм рятівником?

Ні. Вона поїде не з ним до Падуї, а у Мерано Венето, разом з панами Августом і Туріною Мікелі.

Це «Господь зміцнює кроки чоловіка, й його дороги йому до вподоби» (Пс 37, 23).

«Влаштована на все життя», - думає про неї господиня.

Фактично, Бакіта увійшла до грона сім'ї Мікелі, навіть якщо й залишилася у ролі служниці.

Ще раз на неї чекає дорога до Африки й повернення до Італії, а потім все буде без змін на протязі двох років. Аж поки пані Мікелі не заговорить про нове повернення на чорний континент.

А що ж буде з Бакітою та Мімміною?

Відповіді не можна було передбачити: їх приймуть до Інституту Катехуменів.

Дивне місце для нових гостей.

«Дівчинка була вже охрищена, що ж їй робити в катехуменаті?» - здивовано запитувала у себе самої Бакіта (Рук. 25). Й уже знала відповідь.

«Сповнювалася таємниця Бога» (див. Ді 10, 7).

Видимим його знаряддям у той момент був розпорядник дому Мікелі Іллюмінато

Кеккіні, який запропонував, реалізував цю ідею і виступив її гарантом.

Бакіта з цієї хвилі була на «головній дорозі, не звертаючи ні праворуч, ні ліворуч» (див. Втор 2, 27).

На її власне прохання вона розпочала вивчення правд католицької віри.

«Сестри допомогли мені пізнати того Бога, якого з самого дитинства я відчувала у своєму серці, не знаючи про Нього нічого» (Рук 26).

Тяжко повірити, але Бакіта повинна була стати Божою дитиною у святому хрищенні.

Чи все, однак, іде гладко, згідно її бажань?

Несподівано появляється перешкода.

Пані Мікелі повертається до Італії, щоб забрати Мімміну разом з Бакітою і знову виїхати до Африки, де на Бакіту уже чекає готова праця.

Цим разом Бакіта з несподіваною настирливістю оволоділа ситуацією.

«Я не могла повернутися до Африки. У мене не було б там жодної можливості визнавати мою нову віру. Я дякую пані Туріні й бажаю всякого добра її донечці, але не хочу втратити Бога» (Рук. 27).

На протязі наступних днів тривала тяжка боротьба.

«Господь був її силою і щитом її» (див. Пс 28, 7).

Й будучи сильною духом, вона винесла всі докори, погрози і спокусливі обіцянки.

«Розлучилася я з ними в сльозах... Однак, мене не покидало задоволення, що я не піддалася» (Рук. 29).

Було 29 листопада 1889 року.

А 9 січня 1890 року Бакіта прийняла таїнство хрищення «з радістю, яку тільки ангели могли описати» (Рук. 29).

Йозефіна просить і отримує дозвіл на те, щоб вступити до грона Дочок Милосердя, де вірно й витривало йтиме дорогами євангелійних блаженств аж до своєї зустрічі з Господом, 8 лютого 1947 року.

У світлі Духа вона добре зрозуміла, що була вибрана «з-поміж усіх...» (Втор 18, 5), глибоко відчула таємниче прагнення Божих намірів і те, що «усе зробив Господь для власної мети» (Прип 16, 4).

Під час однієї із зустрічей з молоддю зацікавлений студент запитав сестру Йозефіну: «Що б ви зробили, якби зустріли своїх викрадачів?».

Бакіта, не вагаючись, відповіла: «Якби я зустріла тих, які мене викрали, а також і тих, які мене мучили, я б нахилилася, щоб поцілувати їм руки; бо якби не вони, я б не стала християнкою, ні сестрою» (Зібр. док. 16, 37).

Бракувало ще одного штриха у шедеврі Божого Провидіння. І це сталося з великодушною щедрістю.

17 травня 1992 року Папа Іван Павло II проголосив блаженними священика Хосемарія Ескріва де Балаґуер і сестру Йозефіну Бакіту.

Таке от співпадіння! Монсеньйор, маркіз за походженням, засновник відомого й поширеного по всьому світу Діла, й сестра, колись невільниця, куплена, продана, перепродана, невідома світові, постала з нічого.

Яка мета цього всього?

Щоб триста тисяч людей на площі св. Петра могли прийняти звернення покірної Бакіти:

«Яка ж велика милість Господня і прощення тим, що навертаються до нього» (Сир 17, 29).

А ось день 10 лютого 1993 року, а з ним - наступна несподіванка.

Папа Іван Павло II перебуває у Африці з нагоди своєї десятої апостольської прощі. Закінчив він її сміливо і відважно, зі співчуттям та рішучим криком у захист безголосих, з живим захопленням усіма вірними, які не зважають на перешкоди.

Закінчив він її з безмежною радістю для усіх присутніх, бо 10 лютого 1993 року Бакіта повернулася додому, до Судану.

Генеральна мати Сестер Каносіянок Еліде Теста передала папі бронзове погруддя з реліквіями блаженної Бакіти для собору в Хартумі.

На великій Зеленій площі столиці мільйон святкуючих суданців з'єднав свої голоси і серця з папою Іваном Павлом II і з архиепископом Гавриїлом Зубеір Вако, щоб сказати:

«З поверненням додому, Бакіто!»

[ Повернутися до змісту книги: Бакіта розповідає про своє життя ]

[ Скачати книгу: Бакіта розповідає про своє життя ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!