Частина третя. Свідок Христа

З книги Бакіта розповідає про своє життя

Усе життя Бакіти було свідченням про любов до Христа Спасителя.

Як же ради любові до Бога й задля здійснення Його місії не могла погодитися Йозефіна звіщати усім, по можливості, людям «чудові діла Божі», переміщуючись по густій мережі італійських каносіянських домів?

Навіть передбачаючи великі труднощі, Бакіта у знак покірності схилила голову й промовила: «На все воля Божа».

Зрештою, таке завдання повністю відповідало прагненню її серця «звіщати Христа, щоб його полюбили» (Магдалена Каноська). Й вона погодилася, з готовністю і відданістю.

Так у 1935 році, у відповідь на запрошення місцевих настоятельок, уже знайомих з трагічними пригодами очікуваної у гості героїні, для матері Йозефіни розпочався період постійних переїздів.

У тій місійній прощі її товаришкою була сестра Леопольда Бенетті (1867-1964 pp.), 36 років місійного життя якої в Китаї були повними найрізноманітніших пригод.

Темами місійних зустрічей були «Каносіянські місії» і «Живий свідок віри». Тим свідком була мати Йозефіна Бакіта.

Несміла за природою, вона відкидала всяку спробу реклами. Чого ж їй коштувало показуватися слухачам! Робила ж вона це, однак, скромно і просто, погоджуючись навіть піднятися на сцену, бо слухачі не тільки хотіли її бачити, але й просили сказати кілька слів.

Її ж промова була завжди одинаковою: «Будьте добрими, любіть Господа, моліться за тих нещасних людей, які Його не знають. Знайте, що пізнати Бога — це велика ласка!».

Під час однієї зі своїх прощ до Кремони, а саме у монастир Візиток з Сорезіни, Йозефіна Бакіта пережила чудову несподіванку.

Серед монахинь вона зустріла одну африканську сестру, Марію Августину, як і вона, з Судану, яку викупив з неволі Дон Б'яджо Веррі (1819-1884 pp.).

Землячки і сестри по вірі, вони довго розмовляли, пригадуючи ті дороги, які Боже Провидіння передбачило також і для того, щоб подарувати обидвом цю взаємну втіху.

У той час чернечого життя, присвяченого місійній праці, у 1936-1938 роках мати Йозефіна перебувала у Домі Новіціяту Каносіян-ських місій у Вімеркате (Мілан), де несла своє служіння при дверях.

Після закінчення своєї, справжньої для неї, місії вона покинула Дім у Вімеркате й відбула у Скіо, де зі щирим серцем прийняла на себе звичну череду покірних й, разом з тим, великих обов'язків.

Життя у Скіо, однак, не було спокійним. Саме у 1939 році, році її повернення до цього містечка, появилися перші ознаки однієї з найстрашніших й найшаленіших воєн світу (1939-1945 pp.).

Уся каносіянська спільнота на вулиці Фузінато була повністю закручена виром цього нещастя: коли під час першої світової війни сестри повинні були закрити школи, то під час другої їх діяльність велася у межах неможливого.

Відповідальність сестер за значну кількість учнів у домі була дуже великою, до того ж, Скіо лежало на траєкторії перельотів повітряного флоту. При кожній тривозі потрібно було бігти до бомбосховища.

Усі намагалися врятуватися. Винятком була мати Йозефіна. Навіть якщо її й кликали, вона не рухалася: «Хай стріляють, - говорила та добродушно, - все одно наказує тільки Він, Господь».

Мешканці Скіо довірливо повторювали: «З нами мати-чорнявка. Це свята, вона нас врятує від небезпеки».

І справді, коли у великий зал прядильної фабрики потрапила бомба, не було жодної жертви: з пятидесяти бомб, що впали на навколишні території Ліз'єри, не вибухнула жодна.

«Хто вірить Богові, того Бог нагороджує по-Божому».

Скільки сімей у Скіо пережило тяжкі випробування: чоловіки, сини пішли на фронт й так ніколи і не повернулися.

Сестра Бакіта ділила з усіма їх страждання і надію. Зі зворушенням вона вислуховувала нещастя багатьох молодих матерів і наречених і для кожної знаходила слово віри і втіхи.

[ Повернутися до змісту книги: Бакіта розповідає про своє життя ]

[ Скачати книгу: Бакіта розповідає про своє життя ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!