Частина друга. Третя і четверта купівля-продаж

З книги Бакіта розповідає про своє життя

Дійшовши нарешті до міста (Ель-Обейд), нас з товаришкою відвели у палац арабського намісника.

Це була дуже багата людина: мав він безліч рабів — усі у розквіті сил.

Мене й мою товаришку призначили у прислугу панночкам, його дочкам, які відразу ж нас полюбили.

У майбутньому господар хотів подарувати нас своєму синові, коли той ожениться. У тому домі зі мною обходилися добре й мені нічого не бракувало.

Якби не якась провина, уже не пригадую, яка, що стосувалася саме сина господаря.

Він тут же взяв до рук бич, щоб мене наказати. Я ж кинулася в іншу кімнату і сховалася у його сестер. Краще б я цього не робила!

Розлютившись, він силою витягнув мене звідти й кинув на землю; потім довго бив мене бичем і штовхав ногами. Ударивши наприкінці черевиком у правий бік, він залишив мене, як мертву.

Більше я нічого не пам'ятаю. Мабуть, зімлілу, мене перенесли на мій ліжник, де я провалялася більше місяця.

Після того, як я підвелася, мене приставили до іншої праці.

Моя доля, проте, була позначена: при першій можливості я мала покинути дім.

Така нагода трапилася через три місяці, коли мене продали новому господареві.

На цей раз ним був генерал турецької армії. Разом з ним жили його стара мати і дружина. Обидві відзначалися нелюдським ставленням до бідних невільників, які виконували важкі роботи на кухні, у пральні і на полі.

Разом з іншою молодою рабинею мене приставили до пань, яких ми не покидали ані на мить. Між їх одяганням, намазуванням пахучими оліями та обмахуванням віялами у нас не було часу навіть зітхнути. Й біда нам, якщо ненароком, або закривши на хвильку очі, ми торкалися хоча 6 однієї волосини на їх головах... Побої падали на нас немилосердно, так що за три роки на цій службі я не пригадую жодного дня без ран, бо тільки-но одужавши від одних, без всякої на це причини на нас обрушувалися інші.

Якось я почала розповідати своїй товаришці про втечу від першого господаря.

Дочка генерала підслухала нашу розмову. Побоюючись, що я могла знову снувати плани про втечу, вона наказала закувати мої ноги у кайдани, які я носила більше місяця. Зняли мені їх з нагоди великого мусульманського свята, коли знімали кайдани усім невільникам.

Кожного дня, на зорі, раби вставали до праці. Господиня, жінка генерала, була такою ретельною, що часом підіймалася раніше від усіх і наглядала, щоб хто не спізнився бодай на хвилину. А як бачила, що когось немає, тут же ставала над ним з батогом й винуватець підскакував від болю; вона не думала про те, що бідолаха, як часто траплялося, трудився до пізньої ночі.

Раби спали разом у одній величезній кімнаті. До самого обіду вони не брали і крихти до рота, аж поки опівдні кожному не давали порцію тушкованого м'яса, мамалигу, хліб і фрукти. Увечері — пісна вечеря й відпочинок на голій землі. Й біда тим, хто не замовкав.

А хто, безприглядно покинутий, хворів, той не отримував у свій бік навіть найменшої уваги. Не було кому їх лікувати чи доглядати, а коли наближалася хвилина смерті, їх викидали у поле або на гноїще.

Скільки разів кривда й побої діставалися рабам без жодної на те причини!

Наприклад, одного разу ми випадково побачили, як господар сварився зі своєю жінкою. Щоб виплеснути свою злість, він наказав нам двом зійти у двір і сказав двом солдатам кинути нас горілиць на землю і бичувати. Ті двоє з усієї сили розпочали жорстокі побої, залишивши нас обидвох у калюжі власної крові. Пам'ятаю, як батіг, багато разів пройшовшись по моєму стегні, вирвав з нього шкіру з м'ясом, залишивши глибоку й довгу рану на тілі, через яку мені прийшлося пролежати нерухомо багато місяців.

Все це потрібно було терпіти мовчки, бо ніхто не лікував наших ран і ніхто не приходив до нас зі словом втіхи. Багато моїх товаришок так і померли.

[ Повернутися до змісту книги: Бакіта розповідає про своє життя ]

[ Скачати книгу: Бакіта розповідає про своє життя ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!