 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
З книги Бакіта розповідає про своє життя Мені було близько дев'яти років [1], як одного ранку, після сніданку, разом з моєю дванадцятилітньою приятелькою я пішла на прогулянку нашими полями, досить далеко від мого дому. Добре набігавшись, ми покинули наші забави й подалися збирати траву. Раптом з хащі появилося двоє страхітливих озброєних чужинців. Наблизившись до нас, один із них сказав моїй товаришці: «Хай мала побіжить до лісу і принесе пакунок, який я там забув. А ти іди далі, вона тебе наздожене». Зрозуміло, що вони хотіли віддалити мою приятельку, щоб та не здіймала галасу, коли мене викрадатимуть. Я ж ні про що не здогадувалася, лиш покірно виконала їх волю, як часто це робила зі своєю мамою. Як тільки я заглибилася у хащі, старанно шукаючи згаданий пакунок, за моїми плечима появилися ті двоє... Один з них грубо хапнув мене за руку, витягнув із-за пояса ніж, приставив його мені під бік і наказав: «Як закричиш, тут тобі й смерть, давай-но, рухайся за нами!». Я закам'яніла від страху. З широко розплющеними очима, тремтячи з ніг до голови, я спробувала було закричати, але розпач стиснув мені горло, й я не могла ані говорити, ні плакати. Грубо підштовхуючи мене у лісові хащі, прихованими стежками, полями, бігом, вони вели мене за собою до самого вечора. Смертельна втома валила мене на землю. Ноги і стопи кровоточили через уламки камінців та подряпини колючих кущів. Всю дорогу я схлипувала, але кам'яні серця моїх викрадачів не знали милосердя. Нарешті, переходячи баштаном з кавунами [2], ми зупинилися, щоб перевести дух. Тим часом мої вороги розрізали кілька кавунів і дали й мені шматок, щоб поїсти. Але мені не вдалося проковтнути навіть кусочка, хоча я не їла з самого ранку.
Не думалося мені ні про що інше, як про мою сім'ю. З тривогою у серці я тихо кликала маму й тата, але ніхто мене не чув. Більше того, зі страшними погрозами мені наказували мовчати, й так, втомлена і голодна, я знову пустилася в дорогу, яка тривала цілу ніч. На зорі ми увійшли до якогось селища. Мені бракувало сил. Один із моїх викрадачів схопив мене за руку й затягнув до свого помешкання, де закрив у якійсь комірчині, заповненій різними знаряддями і ломом, й де не було ані сінника, ні ліжка: ним мені мала служити гола земля. Він дав мені шматок чорного хліба і наказав: «Сиди тут!». А виходячи, замкнув двері на ключ. Там я просиділа більше місяця. Маленька дірка у стелі служила мені вікном. Двері ж відкривалися тільки на хвилину, щоб подати мені пісну їжу. Словами неможливо описати страждання, які я пережила у тому місці. Все ще пам'ятаю ті тривожні години, коли, втомлена від сліз, я задубіло падала на землю, й думки несли мене до моїх рідних, далеко-далеко звідси... Там я бачила моїх коханих батьків, братів і сестер, яких я ніжно обіймала, розповідаючи про те, як мене викрали й як сильно я страждала. Часами мені видавалося, що я забавлялася з моїми приятельками на наших полях, й мене раптово охоплювала радість; але, повернувшись до жорстокої правди страхітливої самотності, я впадала у розпач, який, здавалося, розірве мені серце. 1 - Щодо свого віку Бакіта часто вживає слово «близько». Це не дивно, бо серед населення, яке не відвідувало школи й серед якого не велося анаграфічних записів (ще й сьогодні таких місць там є багато), ані діти, ні дорослі не знали свого точного віку. 2 - Сезон кавунів - місяць лютий. Правдоподібно, саме у лютому і викрали Бакіту.
[ Повернутися до змісту книги: Бакіта розповідає про своє життя ] [ Скачати книгу: Бакіта розповідає про своє життя ]
Рекомендуйте цю сторінку другові!
|
|
|
|
|
|
