Теофан Затворник

Про покаяння, причастя святих Христових таїнств і виправлення життя

Теофан Затворник

[ Зміст "Про покаяння, причастя святих Христових таїнств і виправлення життя" ]

[ Купити книгу: "Про покаяння, причастя святих Христових таїнств і виправлення життя" ]

Передмова

Пропоновані Слова вибрано й видано в цій збірці, аби ті, що говіють, отримали духовну лектуру, яка б відповідала їхнім потре­бам та настрою, а пастирі, які клопочуться про поучения посників, завжди мали що запропонувати з церковної катедри, допоки ще самі не уклали власного поучения.

Слова переконують перемінити своє погане життя, розкри­вають потребу покаяння і сповіді, гідного прийняття святих, пре­чистих і животворящих Христових тайн і дотримання доброго наміру жити справно, початок якого ми поклали в покаянні та який утвердили святим причастям.

Слова ці укладено таким чином не для того, аби певні великопосні дні мали свої поучения, а затим, щоб подати якомога повніший виклад усього того, що потрібно тому, хто говіє. Отож, тут уміщено декілька Слів, що були виголошені в инший час, які, однак, за своєю суттю виявилися надзвичайно потрібними в цьо­му збірнику.

З цієї ж причини пропонуємо на Страсний тиждень Слова лише на вівторок, середу й четвер, позаяк посники зазвичай саме у ці дні бувають у храмі. Цю заввагу формулюємо заради тих, кого може здивувати, чому ж на Страсний тиждень так мало Слів? Страсний тиждень має свій незглибимий сенс і потребує окремої збірки слів.

Ось знову настали тижні, які готують нас до Великого посту! Дякуймо Господеві, що сподобив нас дожити до цього спасенного для душі часу! Помолімося, щоб допоміг нам Бог використати цей час за Його благими щодо нас намірами. Зрештою, говорити про це багато вважаю за недоречне: не вперше ви входите у цей час, не раз чули пояснення, що означають ці дні, та чого треба у них повчитися. Не раз, мабуть, на ділі випробували, як провести їх, щоб скріпити себе, і як, щоб себе спустошити. Чи ж треба тут багато повчати? Досить сказати: браття й отці, чиніть так, як уже знаєте, як підказує вам ваша совість і вчить ваш досвід, тільки, щоб усе оберталося на зміцнення вас і спасения ваших душ. При всьому цьому хочу, однак, хоча б у загальному нагадати, як із користю для спасения провести час, що настав. Є недужі, що їздять лікуватися на води. Ці люди заздалегідь обдумують май­бутню подорож і як дбайливо готують все, щоб швидко й зручно доїхати до цілющих вод та якнайхосенніше використати при­значений для лікування час! Ось і в нас наближається свій курс спасенного лікування — святий піст. Тут ми й омиватимемося сльозами покаяння, і прийматимемо цілющі ліки — Тіло й Кров нашого Господа. До цього треба готуватися й нам, при чому на­скільки душа вища від тіла, настільки й наша турбота про це має бути сильніша та дієвіша, ніж у недужих тілом.

Для початку не варто обтяжувати себе багатьма речами. Спробуймо лишень зрозуміти наміри нашої матері Церкви й підго­туватися так, як вона вчить. У піст потрудимося, щоб очистити свою совість і виправити своє життя. Та здобуток залежить від того, чи зм'якшимо серце сокрушениям, тому свята Церква завчасу схиляє нас до цього почуття та різними способами хоче збудити й укріпити його в нас. Нині притчею про митаря і фарисея вона повчає нас, що найкраще сокрушимося, коли знищимо в собі фарисейську зарозумілість і вкорінимо в серці митаревий по­каянний зойк: «Боже, милостивий будь мені грішному!» Наступ­ної неділі притчею про блудного сина Церква повчатиме нас, що яким би глибоким не було чиєсь падіння, але якщо він із серцем сокрушеним і смиренним звернеться до Господа, волаючи: «Я не гідний зватися Твоїм сином, прийми мене як одного з Твоїх наймитів», — то такого буде прийнято в обійми Многомилости­вого Небесного Отця. Якщо чиясь душа виявиться надто зака­м'янілою та нечутливою, то свята Церква все-таки захоче ЇЇ звору­шити, змальовуючи Страшний суд. Коли ж хтось так звик до свого гріховного стану, що вважає його за природній і не уявляє для себе кращого, — свята Церква нагадає такому падіння пра­родичів, щоб розворушити в його серці тугу за втраченим і збуди­ти ревність, аби повернути втрачене, нагадуючи, яким великим воно було і як треба за ним жалкувати та докладати трудів, аби знову ним заволодіти. Оце наміри святої Божої Церкви! Зрозу­мійте їх і ходіть за вказівкою своєї дбайливої матері.

Сьогодні й упродовж усього наступного тижня ходімо в науку до митаря і фарисея. Вона коротка: не сподіваймося на свою праведність, а при всьому багатстві добрих діл, надію на спасения покладаймо на Божу милість, волаючи з глибини душі: «Боже, милостивий будь мені грішному!» Дивлячись на фарисея, якому Господь докоряє, не думайте, що діла правди, благочестя, добро­чинність та крайня стриманість нічого не варті в Божих очах. Ні! Господь докоряв фарисеєві не за діла, а за те, що він вихвалявся ними, за те, що лише на них покладав усю свою надію, забувши про гріхи, від яких, певна річ, не був вільний. Також, дивлячись на митаря, не подумайте, що гріхи не суттєві для Бога. Ні! Гос­подь хвалить митаря не за те, що він гріхами довів себе до того, що став негідний глянути на небо, а за те, що довівши себе до цього власним свавіллям, жалкував про це і через це журився, сподіваючись знайти визволення лише в Божій милості, — хвалить, що повернувся від гріха до Господа, за дух смирення та біль серця, що в ньому візвав: «Боже, милостивий будь мені гріш­ному!».

Якщо тепер взяти істинне від однієї та від другої особи, мати­мемо таку науку: трудись і служи Господеві старанно в усій ши­роті Його заповідей, але всю надію на спасення покладай тільки на Божу милість. Ти ніколи не дійдеш до того, щоб завжди й у всьому бути праведним перед Божими очима, тому, якою б не видавалася твоя праведність, не переставай із серця взивати: «Бо­же, милостивий будь мені грішному!»

Оце вам наука, закарбуйте її у ваших серцях! Допоможіть собі ось чим: коротко подумки перегляньте ваше життя і подивіться, чи є в ньому гріхи: гріхи — словом, ділом і помислом? О! Зви­чайно, знайдемо їх безліч. Коли так, то як не візвати кожному: «Боже, милостивий будь мені грішному!»

Потім зберіть усі свої добрі діла або ті, що їх ваша чванли­вість вважає за добрі, й подивіться, чи багато їх виявиться? Скільки ми могли й скільки мали б зробити за 365 днів року, а що зробили?! Чи ж варто виставляти напоказ цей дріб'язок, роздзвонюючи: «Я не такий, як инші», — тим більше, якщо су­проти нього стоять беззаконня, «ім же ність числа», бо ж із 24-х годин кожного із 365-ти днів скільки знайдеться таких, що не були б позначені чимось гріховним?! А усвідомивши це, як не візвати: «Боже, милостивий будь мені грішному!»

До речі, чи весь цей дріб'язок чистий? Чи на кожному з цих небагатьох діл видніє відблиск Божої слави? Чи не собі й людям догоджали ми більше, ніж Богові, чинячи добро? А коли так, то як надавати своїм добрим учинкам якоїсь ваги й, дивлячись на них, лестити собі, кажучи: «Я не такий, як инші»? Ні! Спрямуйте лишень на свої діла неоманливе дзеркало правосуддя, написане в Божому Слові, — важко повірити, щоб совість не змусила кож­ного з нас візвати: «Боже, милостивий будь мені грішному!»

Можливо, що між вами нема таких, що, чванячись, нахабно вголос говорили б: «Я не такий, як инші», — але, думаю, мало знайдеться таких, що не впадали б у зарозумілість, не грішили супроти своєї чуттєвості, коли без слів по серці проходять помисли, що надають неабиякого значення нашій праці та нашій діяльності поміж инших. Не добре й це почуття самовдоволення! Треба відчувати й відчувати глибоко, що ми зовсім нічого не варті та ні на що своє не можемо опертися. Опора у нас одна — Божа милість, а внутрішнє самовихваляння необхідно проганяти. Один святий подвижник, щоразу чуючи голос помислу, що нашіптував: «те й те у тебе добре», — підозрював у цьому лестощі ворогами відповідав: «Пропади ти пропадом із цим твоїм "добре"». Так робив святий отець; а нам, грішним, і поготів годиться так робити.

У духовному ділі нема гіршого помислу, ніж помисел заро­зумілости. Він нападає на почуття сокрушения й охолоджує його. Як вогонь не можна поєднати з водою, так із почуттям правед­ности не може співіснувати сокрушення. Як параліч уражує органи руху, так чуттєвість зводить нанівець будь-які зусилля робити добро. Як отруйна роса нищить прегарні квіти, так оман­ливе самовдоволення нищить усе, що є у нас доброго. Тож оберіть, браття, добро й відкиньте зло.

Церковні пісні порівнюють фарисея з тим, хто пливе по морю на кораблі, а митаря, що принизив сам себе, — з тим, хто пливе на вутлому човні. Але першого потопила буря зарозумілости, розбивши об камінь гордости, а другого — глибока тиша само­покори й тихий подих покаянних зітхань безпечно привели до пристані Божого виправдання. Ще пісні порівнюють фарисея з тим, хто ще на колісниці, а митаря — з тим, хто йде пішки. Але останній, сказано, додавши до сокрушення смирення, випередив першого, що загородив собі шлях каменем чванливости.

Слухаючи такі повчання, браття, примудряйтесь так чинити. Нехай морем у вас будуть сльози, човном — докори собі, вітра­ми — зітхання, а голосом митаря — всі розпорядження щодо плавання. І ви, без сумніву, досягнете пристані Божого милосердя і швидко станете на берег виправдання, де насолодитеся спокій­ною совістю в Божому всепрощенні.

Нехай дарує це велике благо всім нам щедродайна Божа благодать! Амінь.

12 лютого 1861 року.

Від сьогодні починаємо Постову Тріодь. Бачимо, що набли­жається піст. Треба готуватися не тільки для того, щоб його зустріти, й готуватися а більше до того, для чого встановлено піст — для покаяння і виправлення непоправного життя. І ось ви чуєте зворушливу пісню: «Покаянія отверзи ми двери, Жизнодавче!»

«Отверзи двери покаянія!» Хто ж їх зачинив? їх відчинено хрестом, і будуть вони відчинені для всіх людей, доки існує світ, а для кожного з нас, доки є подих життя в наших грудях.

Так, відчинено двері Божого милосердя, — і хто ж їх зачи­нить? Але вхід до цих дверей веде через инші двері, — двері сердечного болю і сокрушення. Треба спочатку через них прой­ти, щоб потім увійти в другі. Перетерпи й сокрушись, і Господь прийме тебе.

Сокрушись, — а серце не сокрушається, перетерпи, — воно не хоче терпіти. Й ось людина, замкнена в собі закам'янінням серця і не здатна запанувати над собою, волає до милосердного Бога: «Покаянія отверзи ми двери, Жизнодавче!» Твої двері завжди відчинені, Господи, мої ж зачинені, й нема мені виходу! Відчини сокрушениям закам'янілі двері мого серця, щоб мені вийти до Тебе й увійти в двері милосердя Твого!

Вислуховує Господь зойк бідолахи й дає йому пізнати, як треба діяти, щоб відчинилися двері його серця. Вчора ми співали: «Покаянія отверзи ми двери», — а сьогодні у відповідь на цю пісню чуємо від Господа притчу про митаря і фарисея. Наступної неділі у відповідь на ту саму пісню почуємо притчу про блудного сина. Для того ж потім згадаємо Страшний суд і падіння наших прародичів. Господь ніби каже нам: чиніть, як вказують вам істини, що їх сповіщають ці євангельські притчі, й, можливо, досягнете того, що сокрушення врешті відчинить двері вашого серця. Він очікує, що, як важкий молот, ударяючи об камінь, розбиває його й подрібнює, так і ці істини, що одна дивовижніша за иншу, сокрушать нарешті наше закам'яніле серце, викличуть із нього покаянний зойк і витиснуть сльози зворушення.

 Зрозуміймо ж, браття, Божі наміри й дотримуймося спасен­них вказівок милосердного Господа. Він змінює серце, але й нам самим треба спонукати й змушувати себе та принаймні не пере­шкоджати Божій спасенній благодаті діяти в нас.

Нинішня притча про митаря та фарисея вказує, що головна перешкода до сокрушення серця — почувати себе праведним; притча вчить нас, прогнавши це відчуття, ввійти в душевний настрій митаря, щоб його словами волати: «Боже, милостивий будь мені грішному!» Господь показує двох осіб і ніби каже нам: ось, погляньте, приходило до Мене двоє; один сміливо приступив, впевнений у своїй праведності й у своїх заслугах переді Мною, й не одержав виправдання; а инший не смів навіть глянути на Мене, лише бив себе в груди й просив милости, і Я помилував його. Ідіть і ви чиніть так само. Скиньте цей згубний одяг самовиправдання, зодягніться у веретище докорів собі — й будете помилувані.

Самовдоволення та самовиправдання — це щонайзгубніша облуда, в якій ворогу вдається затримати багатьох непоганих людей. Ця облуда підкошує та зупиняє рух. Тому, хто почувається праведним, пощо непокоїтися і шукати помилування? Мети досягнуто — людина праведна: навіщо ж трудитися? Лишається тільки поглядати довкола, себе вивищувати, а инших прини­жувати. Насправді ж це означає помислом розоряти те, що здо­буто працею, і занапащати себе. Ось чому святі Отці постійно повторюють у повчаннях, що треба смиряти та картати себе, й засуджують високодумство та зарозумілість.

Хто хоче розігнати цей туман облуди, ходіть, повчіться цього у фарисея. Він, здається, не вважав за потрібне ховатися, а щиро висловив усе, що в нього на душі, викриваючи тенета ворога, котрими той обплутав його бідну душу та тримав у само вле­щуванні.

«Я не такий, як инші», — перша облуда. Фарисей не пово­дився погано. Він подивився на явних грішників і, звичайно, вважав себе кращим за них. Але навіщо йому було дивитися на тих, що живуть недобре?! Подивився б він на тих, що живуть як слід. Побачив би, звісно, дуже багатьох таких, котрі своїм життям  вищі за нього, — і вже не промовив би цих згубних слів: «Я не такий, як инші».

Ось і наука нам, браття. У ворога завжди той самий під­ступ, — що колись, те й тепер, так він навчає: ось, поглянь, отой — такий, а той — сякий, а ти — ти ж зовсім инакший. Послухає бідолашна людина цих улесливих слів і справді починає думати, що вона добра, а там засліпить її високо­думство, й утратить вона Божу благодать. Але нащо тобі ди­витися на тих, що живуть недбало? Дивися на суворих ревни­телів чистоти та благочестя й просвітишся, пізнавши свої недоліки. Або краще, не дивися ні на кого, хто живе тут, бо ж хто чистий? Минай усіх і тримай у думці тільки ті взірці, наслідувати котрі зобов'язує тебе Боже Слово. Будьте моїми послідовниками, як і я — Христа (1 Кор. 11, 1; див.: Еф. 5, 1), — каже апостол. Приклад дав Я вам, щоб і ви так робили, як оце Я вам учинив (Йо. 13, 15) або ...Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий (Мт. 5, 48), — говорить Господь. Ось на кого дивися і з ким порівнюй своє життя! Із чеснотами святих апостолів, з діяннями Господа Спасителя, з досконалістю Небесного Отця. Ставлячи себе в цей чин, хто посміє думати: «Я не такий, як инші»? Хіба він, засоромившись і потупивши очі, не зойкне з цілого серця: «Боже, будь милостивий?» Тут станеться те саме, що трапляється, коли хтось перебуває у добірному товаристві, не знаючи його звичаїв, або з'являється на високих зборах невідповідно зодягнений. Так, якщо порів­нювати себе з вищими й досконалішими, то це буде найсиль­нішим і найдієвішим лікуванням проти високодумства.

Далі фарисей каже: «Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх при­бутків даю десятину». Ось і друга облуда — дивитися тільки на праведні діла, приховуючи від себе свої гріхи, а в праведних ділах дивитися тільки на їх зовнішній бік, нехтуючи внутрішні почуття та настрої, з якими їх виконуємо. Так чинив фарисей і потьма­рився високодумством. Не подивився він належно на свої діла й не пішов доброю дорогою. Я, каже, те і те добро вчинив. Але скільки було випадків, коли не зробив добра, яке міг і повинен був зробити, а скільки бувало вчинків зла замість добра, про це мовчить, наміряючись приховати від себе й від Бога. Зупинися, фарисею, — сказати б йому, — пригадай-но й усе своє зло, а потім, поклавши з одного боку своє добро, а з иншого — всю многоту своїх злих діл, подивися, що буде. Можна здогадатися, що, коли б ти зробив так, не повернувся б у тебе язик сказати: «Я не такий, як инші люди». Якщо б ти потім добре розміркував, чому чинив ти це мізерне добро, що про нього говориш, тобто, чи не з марнославства, чи не з чоловіковгодництва, чи не для того, щоб здобути вплив і не втратити вигод свого становища, бо ж такі склалися обставини, а серце не лежало до них? Взагалі, чи мав ти на думці догоджати Богові та дбати про Його славу, чи мав на думці самого себе та свій хосен? Якщо б ти так поміркував про своє мале добро, не залишилося б у тебе нічого, крім жаліс­ного зойку: «Боже, милостивий будь мені грішному!» Не зробив цього фарисей і потрапив у тенета чванливости, а за само­виправдання вкрився Божим осудженням.

Якщо, отже, хочете, браття, уникати небезпечного само­влещування, повчіться цього у фарисея, але навпаки: не робіть того, що він робив, і робіть те, чого він не робив. Коли під­ступить ворог і стане трубіти у вашому серці, що ви не такі, як инші, те і те добре робите, перегляньте подумки всі свої погані діла, кажучи собі: «А це хто зробив? А це? Чи те?» Тоді про­кинеться викривальний голос вашої совісти й заглушить неви­разний шепіт чванливости: «Я не такий, як инші!» Коли ж попри це, серце бундючитиметься, викрийте його суворим докором, кажучи: якщо й було зроблено якесь добро, то ти своїми лихими помислами все попсувало й осквернило або марнославством, або чоловіковгодництвом, або очікуючи яки­хось додаткових вигод: якщо ж було вчинено деякі діла без цих відчуттів, ти тепер осквернюєш учинене й відбираєш у нього його гідність тим, що чванишся ним! Так, викривши себе, ми заберемо у себе будь-яку нагоду виправдовуватися, й нам не буде більше куди звернутися, лишень до заступництва Божої милости, до котрої нелукаво волатимемо: «Боже, милостивий будь нам грішним!»

О, коли б Господь допоміг нам зрозуміти ці виправдовувальні митареві відчуття та утвердитися в них! Здається, вони такі при­родні для нас, проте ми не завжди й нелегко знаходимо їх у собі.

 Треба вчитися цього, як і всього доброго. Вчитися! І вчитися ось як: увійдімо увагою всередину себе, там є неоманливе дзеркало наших діл — совість, однак дзеркало занедбане, часто й забруднене. Витягнімо його на поверхню, вичистімо й про­яснімо Божим Словом, відновивши на ньому виразний напис усіх обов'язкових для нас слів, діл, відчуттів і помислів. Опісля поставимо це дзеркало навпроти свого обличчя, тобто свідомости, так, щоб цьому обличчю не було куди сховатися і не мало воно чим прикритися. Оскільки нічого не можна побачити без світла, то освітлімо свою внутрішню кімнату страхом Божим, при світлі котрого всі, навіть найнепоміт­ніші, риси обличчя, тобто нашої свідомости, буде виразно видно у дзеркалі совісти. Налаштувавшись так у нутрі, без сумніву, зрозуміємо, що відчував митар. Не тільки діла, а й усі лихі помисли, що виходили й виходять із серця, закар­бовуватимуться на обличчі чи в свідомості, відбиватимуться на совісті й спонукатимуть до суду під дією страху Божого. І як митар, стоячи здалеку, зі страху не наважувався набли­зитися, не наважувався поглянути на небо, соромлячись викриття совісти, та бив себе в груди, бо був незадоволений собою і журився своєю потворністю, так і в нас страх змі­ниться на сором, сором — на викриття, а викриття — на вболівання за себе. Бо ж як діяльність усередині нас не припиняється, а серце щомиті кує щось лихе, то й хвилини не буде, коли б нам не хотілося бити себе в груди й взивати: «Боже, милостивий будь!» Блаженний стан, що справді при­вертає милість і Боже виправдання!

Для нас звичні слова: я грішний, я грішна, — для Бога приємні! Але подбаймо, щоб його не тільки язик вимовляв, а й серце відчувало. Переконаймо себе, що відчуття праведности зводить нас на згубну дорогу. І щойно воно визирне, проженімо його як найнебезпечнішого ворога, котрий підкрадається, щоб викрасти у нас найдорожче наше добро — виправдання перед Богом. Щоб ні в чому не потурати цій спокусі, зробімо так, аби кожному нашому ділу й кожній справі передувало відчуття нашої гріховносте й щоб усе починалося з нього. Якщо подаєш милос­тиню, подавай з такою думкою: я недостойний одержати за неї Божу милість. Постиш чи завдаєш собі ще щось суворе, то думай при цьому: инші цим збільшують кількість своїх діл, вартих похвали, а для мене — це покута, мушу потрудитися за свої гріхи. Йдеш до церкви чи вдома звершуєш молитвослов'я, кажи собі: потруджуся, може, зглянеться Господь і простить мені мої гріхи. Особливо в ділі молитви, звертаючись умом і серцем до Бога, дивіться на себе як на найнедбаліших і таких, що найбільше потребують Божої милости, так, як св. Пімен, що говорив: «Я дивлюся на себе так, як на людину, що по шию загрузла в болоті, й тільки вустами може покликати: Боже, помилуй мене!»

Зробивши так, Божою благодаттю уникнемо облуди висо­кодумства й усунемо головну перешкоду, щоб відчинити двері сокрушения серця, вийшовши через які, ввійдемо, звичайно, і в двері Божого милосердя! Амінь.

9-го лютого 1868 р.

3. Третя проповідь на неділю митаря і фарисея

Свята Церква сьогодні ставить перед нашими очима митаря і фарисея. Хто ж не хотів би сподобитися блаженної долі першого й уникнути гіркого осудження, що його зазнав другий? Грішні ми й, можливо, гріхолюбні: але чи є хтось, що хотів би у своїх гріхах загинути? Прийдіть же, повчімося в митаря, як попри гріхи уникнути долі осуджених і привернути милостиве виправдувальне Господнє слово.

Митар не наважується звести до неба очі: йому соромно, сором вкриває обличчя його душі. Митар б'є себе в груди. Він визнає, що заслуговує на будь-яку покару за лиху сваволю свого серця. Проте він не тікає від Бога і не втрачає надії на спасения; а до Того, кого зневажив, і Хто готовий справедливо його покара­ти, до Нього самого з надією звертаючись, взиває: «Боже, ми­лостивий будь мені грішному!»

Пристидімо себе, відчувши сором і приниження гріха; осудімо себе, давши всю силу голосові совісти або нелукавої Божої правди, що через неї промовляє; та при цьому, вслід за митарем, поквапмося і в своїй душі так само зойкнути: «Боже, милостивий будь нам грішним!»

Усе ж це від тебе самої залежить, грішна душе. Сама ти, а не хто инший, мусиш все це відтворити в собі та відчути. Митар бив себе в груди; та він ще перед тим помислами ума вибив свою душу та поранив своє серце. Ввійди ж у себе, збери спасенні помисли й сокруши ними твоє жорстоке серце. Вознесися вгору, спустися в підземні глибини; оглянь себе й подивися довкола та скрізь шукай стріл, щоб уразити, бичів, щоб поранити, молотів, щоб сокрушите твоє закам'яніле серце. Згадай Божі милості щодо тебе й присором себе. Згадай Його правосуддя й жахнися. Згадай, що кінець близь­ко, й поквапся вмилостивити того, хто безоглядно вирішить твою долю. Саму себе мотузком твого самовладдя притягни до себе і, хоча б із почуття самозбереження, видобудь із нутра ці спасенні вмовляння та проймися ними.

Кажи до себе: «Ущедрив тебе Господь у створенні, в промис­лі, найбільше ж — у відкупленні — купіллю хрещення оновив тебе, живив тебе своїм Тілом і Кров'ю й обітував тобі, що всю вічність будеш одним цілим із Ним. Скільки разів підводив тебе, душе, коли падала, нечисту очищував, хвору духом лікував, — скільки разів давав тобі відчути свою близькість та обійми своєї любови, — скільки разів давав відчути, як солодко перебувати в Його волі та виконувати Його святі заповіді! Все це ти знева­жила; надаремно Він турбувався про тебе; ти ж занехаяла всі милості щодо тебе.

Бог тримає тебе у своїй десниці. Він близько, Він бачить усі порухи твого серця. Це перед Ним ти дозволяла собі єднатися з лукавими помислами, що Йому осоружні. Це перед Ним ти розпалювалася пристрастями, що мерзенні Йому. Це перед Ним ти на ділі чинила зачатий усередині гріх, що ображає Його.

Ти знала, що це — зло, а не ухилилася від нього. Могла не хотіти, а забажала. Могла, захотівши, не чинити, а вчинила. Ніхто не силував тебе. Твоя лиха сваволя панувала в тобі й тягнула тебе на лихі дороги.

Гріх вабить до себе солодкістю, а згодом мучить тлінною гіркотою. Отож, світло ума в тобі змеркло, тебе гризуть змії пристрастей і виснажує превелике невдоволення. Ти схожа на суху гілляку, на розбитий дзбан, на обскубану курку. І це ще не все. Пам'ятай, що кінець сухому хмизові — спалення, в якому горять і не згорають.

Такі й подібні помисли вкорінюй у свою душу, грішнику, й спам'ятай її, щоб вона соромилася гріха та гидувала своїм гріхов­ним станом, досадувала на свою лиху сваволю та непокоїлася своїм спасениям. Це зроби, а далі не йди, та не оступись у провалля безнадії й відчаю. Від Бога ж не тікай: бо куди ж можна від Нього втекти?! Він тримає тебе зв'язком буття, і нікчемство не поглине тебе, хоч би ти цього й хотів. До Нього ж бо вдайся і припади до Його милосердя. Ти ще живеш на землі. Життєдавець продовжує твоє життя тут, щоб продовжуючи милість, притягнути тебе до себе. Він ще дозволяє тобі жити, сподіваючись, що ти, врешті, покинеш гріх і навернешся до Нього. Ти — смоковниця, яку ще на рік залишено в земному саду. Зумій, отже, скористатися цим даром.

У євреїв були міста-сховища: той, хто в них ховався, уникав ударів помсти. Для грішника ж місто-сховище — покаяння. Вдайся до нього та сховайся від меча Божої правди. Сам Господь, готовий карати, вказує тобі на це сховище й кличе до нього. Від потопу був тільки один порятунок — двері ковчега, від потопу гріха теж один порятунок — двері покаяння. Чуєш — співають: «Покаянія отверзи ми двері, Жизнодавче!» Йди! Двері відчинені, й рука простягнена, щоб тебе прийняти. Поглянь — усі ввійшли! Ось — розбійник, що визнав Господа, наближається й успадковує рай; приходить обтяжена гріхами блудниця й сльозами знищує список гріхів. Закхей кається перед Господом і залишається виправданий. Петро плаче, й Господь його приймає; а Давид давно там. Увесь дім наповнюють грішники — виправдані. Сам Домовладика люб'язно вводить туди всіх каяників і через покаяння робить своїми рідними тих, що Його цуралися.

Запалися ж! Підійди й ти, та, ставши поруч із митарем, заклич його словами: «Боже, милостивий будь і мені, грішному!»

Безперечно, Господь тебе помилує І спасе, якщо з твого серця щиро вирветься такий покаянний зойк. Той, хто виправдав митаря, виправдає і тебе, коли матимеш подібний до митаревого настрій. Той, хто сказав: «Коли, зітхнувши, закличеш, тоді спасешся», —спасе й тебе, якщо й ти так само сильно зітхнеш і закличеш. Той, хто призиває до себе всіх стомлених і обтяжених, щоб заспокоїти їх, заспокоїть і тебе, коли, відчувши тягар гріхів, вдасися до Нього, намагаючись заспокоїти докори сумління.

Такого митаревого благого настрою і такої задля нього пода­рованої з висоти милости виправдання нехай сподобить Господь і всіх нас грішних! Амінь.

24 січня 1865 р.

4. Перша проповідь на неділю блудного сина (Лк. 15, 11-32)

Минулої неділі свята Церква вчила нас смиренним почуттям розкаяння, котрі привертають Божу милість. Нині Церква хоче, щоб ми твердо вирішили, відвернувшись від гріха, йти праведним шляхом до Небесного Отця. Тому у притчі про блудного сина вона, з одного боку, зображає жалюгідний стан грішника, що відпав від Бога, з иншого — відраду й спокій, у котрі приймає Небесний Отець тих, що каються. Ходімо слідом за цим грішником, погляньмо, як він падав і вставав. Мало хто з нас, тут присутніх, не знайде в ньому своєї історії в найрізноманітніших ознаках — світлих чи темних.

Поверніться подумки до того часу, коли торік ми говіли, висповідались і запричастилися святих Христових таїнств. Якою блаженною почувалася тоді наша душа! Яким ясним усе їй ви­давалося: і в собі, і довкола себе, і над собою, і в далечині минулого, і в глибині майбутнього! Яка тиша панувала в серці! Який лад настав у житті, яка поважність у замислах і сила у виконанні добрих намірів! Нам здавалося, що нема нікого бла­женнішого за нас, і ми казали собі: вже ніколи не змінимо праведного життя, котре тепер почали, щоб ніколи не втратити цієї втіхи й завжди належати до Небесного Отця, дотик дбайливої десниці котрого так сильно відчувало тоді наше серце.

Які ж справді блаженні ті, що таки вистояли, нехай навіть частково, в цих благих настроях та щирих обіцянках! — Але чи всі такі? Чи не більшість із нас повторила історію блудного сина? Пригадайте!... Ось минув піст, що напоумлював та навчав розсудливости, й настали світлі празники. За ними прийшла квітуча й усміхнена пора року. Ми дозволили собі невеликі полегші, неначе б, витримавши подвиг суворого життя, що його ми провадили досі, мали якесь право на відпочинок. Нам навіть на думку не спадало цілковито віддатися втіхам. Напочатку ми хотіли лише раз прогулятися, не думаючи про те, що буде далі, але ця перша розвага залишила помітний слід у душі й явно порушила усталений благочестивий лад. Ревність до суворого життя пригасла й думка часто зверталася до невинного задо­волення, якого зазнали. Ми занедбали деякі з узвичаєних бла­гочестивих практик, та хоча й завважили це, належно не сокру­шилися. Ось випала ще одна нагода розваги та втіхи. Тепер ми розважалися вже сміливіше, і якщо благі помисли приходили, щоб погамувати нас, ми зухвало відкидали їх, як недоречні. Плодом цього був морок і сум'яття. Ми відчували обтяжливість правила благочестивого життя, що його було прийняли, й нам часто спадало на думку, чи не покинути його? Мовляв, настане колись сприятливий час, і ми знову почнемо трудитися для Господа, а тепер можна дати собі полегшу. Так ми раз-по-раз потурали собі. Тим часом звична пристрасть підняла голову й почала свої бесіди з серцем, із яким незабаром порозумілася, як із давнім знайомим. Пристрасним помислам уже не перечили, а втішались і пристрасними настроями, й ділами. Ці втіхи роз­хитували волю. Вони часто повторювалися, що й породжувало в нас схильність до попереднього життя. Ми з'єдналися з гріхом, — і внутрішнє падіння завершилося! Випала нагода, й падіння сталося уже на ділі. А далі — падіння за падінням — і все всере­дині й ззовні повернулося до попереднього гріховного стану. Моральний розлад був цілковитий, і ми стали схожі на блудного сина, коли він, промарнувавши все, далеко від батька пас свиней і живився їхнім харчем.

Зазнавши такого нещастя, порівняй те, що тепер є в тобі, з тим, що було: затужи й заплач! Яке все було ясне, а тепер довкола морок, усі чисті поняття і Божі спасенні істини немовби позни­кали і не спадають на думку, а якщо й спадуть, то дуже невиразно.

 Як радісно було нам у церкві, а тепер від усього церковного віє холодом, тоді йти не хотілося від священнодійств, а тепер ми хутко біжимо від них. Зовні наше життя, можливо, не змінилось, однак всередині журба та туга гризуть наше серце. І вже ніякі потіхи та насолоди не можуть вгамувати цієї безрадісної знемоги. Усе це знає та справді відчуває той, хто впав, і, можливо, знає й відчуває більше ніж можна спостерегти збоку. Ой, бідолашна душе! Невже ти дозволиш, щоб твоє падіння безповоротно тебе занапастило?

Опам'ятайся! Подивися, яка в тобі панує пустка, в усьому зубожіння й безлад. Чи це та краса, що нею прикрашено тебе при сотворенні, що нею вже прикрашав тебе Господь — твій Відку­питель? Чи ж тобі, що носиш образ Бога, личить так плазувати й вилежуватися в бруді. Воскреси в думці свою гідність і запрагни її поновити!

Не зважай на те, що твої зовнішні стосунки не розладнані. Не це вартісне, вартісний твій вічний стосунок до Бога й до Його святих! А який цей стосунок?! Згадка про Бога вражає страхом і не страхом сина, а страхом злочинця. Чи ж годиться, щоб так воно було у нас, Божих дітей?! Постав себе в сонм ангелі» і святих. Чи встоїшся посеред них? Звичайно, ні. Але чи ж го­диться, аби так воно було у нас із тобою, що покликані бути співмешканцями святих і близькими до Бога. То що ж? Так і лишишся, не подбавши, щоб упорядкувати ці розладнані стосун­ки?! Отож, поспішай — або загинеш!

Як не нині, то завтра — смерть. Коли замкнемо очі — зачи­няться для нас двері Божого милосердя, якщо не ввійдемо в них ще перед тим. А тоді що? — О! Тієї біди й словами не сказати. Не гайся ж! Ось настає сприятливий час святого посту. Вже віднині постанови скористатися ним задля спасения й готуйся до цього. Всіляко сам себе розворушуй і буди приспану ревність про спа­сення всіма способами, що їх дала твоїй свободі Божа благодать, котра все впорядковує.

А Господь близько. Він лише чекає, щоб ти сказав: «Встану й піду». Й перш ніж ти наблизишся до нього, Він зустріне тебе й обійме своєю батьківською любов'ю. Поглянь, скільки вже пере­буває в Його домі рабів, що служать Йому! А між ними скільки таких, що падали так, як і ти. Поглянь: тут Магдалина, тут Закхей, тут Марія Єгипетська, тут Пелагія та инші, що їм і ліку нема. Тож і ти не впадай у відчай, але й не зволікай. Не пом'яне Господь твоїх беззаконь і, радіючи твоїм поверненням, яке втішить небо, поверне тобі все, що ти втратив.

Ти сам усе це знаєш. Знаєш уже, як солодко вставати з падіння та які втішні плоди цього. Спіткало тебе нещастя і ти знову впав? Поквапся ж ще раз устати. Скільки б хто не падав, Господь з любов'ю приймає його, коли він устане. Але якщо він занедбає свою душу й з насолодою прирече себе на те, щоб вилежуватися в гріховному болоті, то Господь покине його й хтозна, чи згадає коли про нього?! Тож нагадай Богові про себе тим, що турбуєшся, як устати, й Він прийде і сам тебе підведе. Подасть тобі свою всемогутню руку й витягне з глибини, в якій ти потопаєш. Не відкладай нагоди скористатися Божим довго­терпінням, що ще залишається для тебе, й щосили намагайся встати. Збери навколо серця всі істини, що пробуджують, — і з неба і з землі, і з майбутнього, і з минулого, щоб нарешті нава­житися сказати: «Встану й піду!» А тоді встань і йди! Йди до Небесного Отця, що чекає тебе, й не тільки чекає, а й шукає й усіляко дбає, щоб ти навернувся, й готовий поспішити до тебе в цій складній і вирішальній для тебе справі. Побажаймо ж цього нині один одному, чи впав хтось глибоко, чи не дуже, побажаймо й заохочуймо себе взаємно, щоб не поодинці, а всім разом вернутися до Отця й стати одним цілим із Ним і всім Його домом, й усім царством тих, що спасаються, освячуються, й мають бути освячені на віки. Амінь.

19 лютого, 1861 р.

5. Друга проповідь на неділю блудного сина

Притча про блудного сина, що її ви нині чули в Євангелії, — це, можливо, жива історія не одного з нас. Згадайте попередній піст! Як ми споважніли, як почали говіти, як каялися, одержали розрішення і причастилися святих Христових таїнств. Заради нашого покаяння та обіцянки жити праведно, Небесний Отець віддав нам частку нашого благодатного спадку, котру присудила Його доброта. Затишно було нам у тихому та світлому домі Отця. Та ось настала весна й почалися розваги та веселощі. Увага розсіялася, й ревність духа стала загасати. Тоді ми впали, спо­чатку, можливо, несподівано, а потім ще і ще раз... Душа зачерст­віла, розуміння потьмарилося, з'явилися плотські почуття та бажання. А в наш час чи ж мало схожих на блудного сина, котрий зубожів і вмирає з голоду?

Та якщо ми наслідували падіння блудного сина, то наслідуй­мо його й тоді, коли він устає. Розтратили, як і він, своє благо­датне майно, поспішаймо ж тепер, як і він, знову повернутися в обійми Небесного Отця, що завжди розпростерті, аби нас прий­няти. Для цього й призначено піст, що ось надходить. Притча ж про блудного сина звучить нині, аби завчасу нагадати нам про діло посту й спонукати нас у своєму умі прокласти весь шлях сходження до Бога, від якого віддалилися.

Повчімося цього у блудного сина. З чого починається його повернення до батька? З того, що він отямився. Це й для всіх нас перший крок від гріха до Бога, навіть не крок, а початок руху до Бога, вихідна точка. Гріх занурює душу в сон самозабуття, черс­твости та безтурботности. Міцно ж спить грішник! Але як того, що спить, треба розбудити, щоб він устав і пішов, так і грішника треба розбудити із гріховної дрімоти, щоб він, прокинувшись, побачив, яке небезпечне його становище, й вирішив устати та йти до Господа. Тому ж скрізь довкола нас чути голоси, що будять. І совість, і слово Боже, й слова Отців, і чин святої Церкви, й чин Божих створінь, і щасливі обставини, й обставини нещасливі, — все будить, все каже приспаному грішникові: вставай, ти, що спиш! Уставай, і Христос освятить тебе. Що ж скаже нам піст, що великопосний спів і читання, чи й тогочасний благовіст, як не те саме слово: «Устань ти, що спиш, і воскресни з мертвих»?

Будить, власне кажучи, Божий Дух, проникаючи до людсь­кого духу. Але й нам самим треба себе розворушувати та спону­кати, бо без нас і Божий Дух нічого в нас не вчинить. Молися й проси в Господа пробудження, але й сам не сиди, похнюпившисьі склавши руки, сам збуджуй в собі дух турботи про твоє спасения та про Божу славу. Чини протилежне тому, що зробив із тобою гріх. Як, залягаючи, густий туман ховає все від наших очей, так пелену за пеленою накладає на очі нашого ума гріх і приховує від нас усе, що він має бачити та в чому перебувати.

Наш Дух створено для Бога й Божественного ладу, який він повинен споглядати й у якому повинен перебувати та діяти, немов у певній атмосфері.

«Бог, в Тройці поклоняємий, що створив світ, і про нього промишляє, спасає нас у Господі Ісусі Христі благодаттю Святого Духа в святій своїй Церкві віри ради та життя за вірою, очищаючи нас у цьому житті, щоб за невелику нинішню працю заспокоїти нас вічним спокоєм в иншому житті».

Оце Божественний лад! У цьому Божественному ладі невід­ступно повинен перебувати увагою наш дух, щоб жити й діяти згідно з цим порядком. Але гріх, прийшовши, відволікає ум і манить його до зовсім протилежного порядку речей, коли забуто про Бога, про Його благодатну ікономію, забуто про смерть, майбутнє життя і слушну відплату. Видно лише теперішні блага та чуттєве життя, що не сподівається свого кінця. Отож саме в цей туман сходить промінь Божої благодаті, щоб розворушити грішника, відігнати засліплення від його очей і, немовби взявши за руку, вивести до світла розуміння Божого ладу. Але ти, що знаєш цей лад, розпочни діяти. Зосередься й переглянь його ~ увесь, від початку до кінця. Згадай, як Бог сотворив усе словом, вирізнив тебе з-поміж усіх створінь, і вшанував своїм образом, як ти впав, прогнівив Бога, і як за покару тебе було вигнано з раю, як Творець, змилосердившись над тобою, обіцяв послати Спаси­теля, як прийшов Господь і Спаситель та спас тебе своєю смертю на хресті, як дарував благодать Святого Духа та як усе це ти потоптав безтурботним, беззаконним життям, як зо дня на день чекає тебе смерть, а по смерті — суд і розплата за твої лихі діла. Переглянь увесь цей лад у своєму умі, та й не один лише раз переглянь, а тільки й те роби, .що переглядай, скільки стане тобі сили й часу. Якщо старанно так робитимеш, то може зародиться у твоєму серці побоювання за себе, а згодом — турбота про твоє спасения. Це ж саме відчуття, зродившись, напружить ослаблі від недбалости твої духовні сили й породить не тільки задуми, а й бажання перестати врешті грішити та навернутися до Господа. Оце й означає отямитися або прокинутися з гріховного сну: увійти свідомістю, увагою та почуттями в Божественний лад і, відчувши небезпеку перебування в грісі, потурбуватися, аби з нього вийти.

Що промовив отямившись розбещений юнак? «Скільки най­митів батька мого мають подостатком хліба, а я з голоду конаю!» Це те ж саме, що сказати: «Як добре у батька мого і як погано мені, що покинув його». Який світлий, утішний і блаженний Божест­венний лад і життя в ньому, що мені призначене; і як погано мені, що живу в грісі, що свавільно полишив цей лад і відчужився від нього! Навіщо ж самому на себе нарікати та себе занапащати? Встану й піду! Покину гріх і почну жити як Бог велів.

Встану й піду — це другий крок на шляху від гріха до Бога. В першому грішник лише надумується й бажає зректися гріха, а тут насправді зважується покинути його. Там — він тільки проки­нувся з гріховного сну, а тут устає та хоче йти. Кого розбудили, той може знову заснути, не встаючи. Одного розбудиш, а він тут-таки знову засне; ще раз розбудять, а він ще раз засне. Инший прокинеться й знає, що треба встати, проте все одно лежить — не спить і не встає. Усе це по-різному повторюється в духовному житті. Прокинеться грішник і знову безпечно засинає, ще раз прокинеться і ще раз засинає. Хтось хоча й відчуває спонуку покинути гріх, але все ще залишається в грісі, ніби не насмі-люючись відірватися від нього. Ось чому й після того, як ми побачили та відчули, що необхідно виправити та перемінити життя, не варто думати, що все вже зроблено. Ні! Треба ще твердо вирішити негайно порвати з гріхом і зі всім устроєм гріховного життя й почати жити за всіма відомими умовами боговгодного життя. А це — головне у наверненні до Бога, або ж саме це є наверненням. Тут відбувається перелом волі, коли вона вже не хоче гріха, гидує ним, відвертається від нього і намагається любити й чинити саме добро, вгодне Богові.

Як саме відбувається цей перелом, визначити важко. Він звер­шується в святилищі нашого духа, приховано та потаємно, як приховані всі зародки життя. І тут, як і в першому кроці, все звершує благодать, але знову не без нас. Як і що вона чинить? Хто дослідить її премудрі устрої? Коротко скажемо, що ж мусимо робити ми.

Зародилася думка про спасения; ти відчув, що небезпечно перебувати в грісі, з'явився намір виправитися: тож пильнуй, не прогайнуй цих порухів твоєї душі! Вони-бо — дар благодати: не зневаж і не відкинь його. Не відкладай на завтра те, що хочеш зробити. Негайно увійди в себе й докладно розрахуй і розміркуй усе, що слід тобі зробити зі собою й задля себе. Потім перебувай у налаштуванні, в якому вкорінюється та розігрівається перемож­на благодать: говій, ходи до церкви, подавай милостиню, на якийсь час припини житейські справи та клопоти, усамітнися, читай, якщо можеш, і роздумуй, а головне: молися, — молися своїм умом і серцем та припадай до Господа, жалібно просячи допомоги, щоб подолати себе. Якщо робитимеш це все щиро, сумлінно й терпляче, то Господь, урешті, зглянеться над твоїми пошуками, отінить тебе своєю благодаттю, пом'якшить твоє серце і подасть сили переломити впертість твоєї волі. Є багато пут, що не дають душі підвестися та йти до Господа. Крім порочних пристрастей і нахилів — життєвий устрій, що склався під впливом гріха, а ще — звички, взаємини, страх за життя та достатки вимуровують темну в'язницю, в якій мучиться грішна душа. Однак це все топиться від вогню Божої благодати. Цієї хвилини людина все приносить у жертву Богові й навіть готова віддати своє життя, щоб тільки Бог простив і прийняв її до себе, хоча б останньою з усіх, які працюють у Його домі. Що казав блудний син, те каже кожний, хто рішуче навертається до Бога: «Встану, піду й скажу батькові моєму: "Отче! Я згрішив проти неба й проти тебе. Я не достойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене за одного з твоїх наймитів!"»

Момент вирішення — головний момент навернення. Усе, що робитимемо далі, — це виконання рішення, яке прийняла люди­на. Якщо б юнак не постановив, то не пішов би до батька, а коли б не пішов, то лишень би бідкався, що він убогий і голодний, і, мабуть, змирившись зі своїм гірким становищем, назавжди зали­шився б у ньому. Та ось допоміг йому Господь: юнак устав і пішов до батька, сказав йому те, що задумав сказати, а батько милостиво зустрів його, простив, одягнув, нагодував, знову прий­няв за сина. Й у всьому домі запанувала велика радість!

Так завершився намір блудного сина повернутися до батька. Якщо навертається грішник, то все те, що розповідає притча про блудного сина, збувається тоді, коли людина, вирішивши випра­витися, висповідається зі своїх гріхів і, одержавши розрішення від духовного отця та прощення від Господа, запричащається святих, пречистих і животворящих Христових таїнств на відпущення гріхів і на життя вічне. Це наслідок того, що грішник вирішив іти до Бога, проте не додаток до діла навернення, а його обов'язкове завер­шення, цим закарбовується те, що постало в серці вирішальної хвилини. Нагадую це задля того, щоб хтось не намірився обмежи­тися тільки зовнішнім наверненням до Бога, відмовляючись від Божественних таїнств. Таке навернення ненадійне й не приведе ні до чого доброго. Якщо коваль викує ніж і не загартує його як слід, то цей ніж залишиться гнучким і непридатним. Так само й людина, що вирішила покинути гріх і трудитися задля Господа, якщо не висповідається та не прийме святого причастя, то не матиме сили й мужности ні на що добре: буде млявою, пропускатиме нагоду зробити добро й майже завжди відступатиме перед перешкодами. А це означає майже те саме, що залишатися в попередньому стані або зупинятися на пів дороги. Хто вирішив, той устав. Але як уставши, одягаються й готуються розпочинати свої справи, так тому, хто прийняв рішення, слід одягнутися й озброїтися благодаттю сповіді та святого причастя, щоб, будучи сильним та належно озброєним, вийти на боговгодні та спасенні діла. Коли минає ніч і настає день, виходить чоловік до свого діла й до своєї праці аж до вечора; так, коли минає ніч гріха й засяє в душі день благодати, що в Христі Ісусі, осяяна благодаттю людина виходить до свого діла та працює до вечора свого життя задля Господа, що поспішає їй на поміч і своїм благоволінням та благословенням утверджує її добрий почин.

Отакий, браття, шлях навернення від гріха до Бога та боговгод­ного життя! Тож уставай, ти, що спиш, і воскресни з мертвих, і Христос освятить тебе! Якщо вагаєшся тепер, то підготуйся хоча б до посту, коли апостол звернеться до тебе зі словами: «Ось нині час сприятливий! Ось нині день спасения!» Амінь.

16 лютого 1864 р.

6. Третя проповідь на неділю блудного сина

Коли подивишся, як почалася історія блудного сина, враже­ний, побачиш, з якої дрібнички сталося падіння юного, недосвід­ченого юнака й у яку згубну прірву його вкинуло. Перше бажання таке добре, що, видається, не було підстав сподіватися чогось поганого та небезпечного. Батько ніби не бачив біди, мабуть, і син не припускав, що станеться так, як сталося. Добре, що врешті Божа благодать відшукала пропащого. Бо, пробідувавши тут у гіркій недолі, переселився би він на той світ не для радости, а щоб прийняти справедливе воздаяния за життя, що прожив недобре і не виправив покаянням.

Саме так відбувається кожне гріхопадіння, і так кожна люди­на падає із доброго стану в недобрий, неспокійний, пристрасний. Починається завжди з дрібниці та ще й благовидної: ворог знає, що гріх насправді потворний, тому не втягує в нього відразу, а починає здалеку, майже завжди приховуючи свої перші напади ілюзією добра. Потім уже, поволеньки, засіває нечистоту помислів і жар бажань, розхитуючи міцність волі, що опирається ворогові, й послаблює її опір, поки не розбудить схильности до гріха, яка прихована в серці, — після чого, аби тільки нагода — і гріх стає ділом. А там — гріх за гріхом, і так повторюється гірка доля блудного сина!

Звісно, пам'ятаючи про це, кожен із нас сам накладе на себе обов'язок неухильно виконувати заповідь апостола: «Будьте тверезі й чувайте!» (див.: 1 Пт. 5, 8). Дивіться в себе й довкола себе та завважуйте підступи й напади ворога, котрий намагається пожерти кожного ревнителя добра та чистоти. Перший підступ ворога — це збурення помислів. Звичайно, спочатку він засіює лише один помисел, але так, щоб той заторкнув серце й осів у ньому. Тільки-но йому це вдасться, одразу ж навколо цього незначного, наче й не завжди лихого помислу, ворог збирає цілу хмару инших помислів, затуманюючи досі чисту та ясну атмос­феру душі. Цим ворог готує собі місце та простір для дії і неза­баром починає працювати в цьому тумані, вражаючи душу удара­ми пристрастей, котрі залишають у ній рану на рані. Ці ранки зусібіч вкривають душу й, нарешті, зливаються в один болючий струп пристрасного гріховного настрою. Це немовби зносити в темряві шпиґання тонким вістрям голки по всьому тілу: раз, ще раз і ще... Кожен укол завдає болю і залишає болячку, що гноїться та береться струпом, а там, струп за струпом, і ціле тіло пере­твориться на одну рану й один струп.

Завважте таке: в доброму стані думки не зазнають сум'яття, тоді й ворог безсилий щось учинити, тому насамперед він збала­мучує помисли. А збаламучує їх через якийсь один, якого, з огляду на характер і заняття людини, вибирає заводієм. Тільки-но посіє він такий помисел у серці, одразу ж здіймається ціла буря, а внутрішній мир і тиша зникають. Отут підкрадається до серця ворог і поволеньки збуджує в ньому пристрасні порухи. Це вже другий крок! Отож, гляди! Щойно це завважиш — зупинися і далі не йди, бо те, що далі, — дуже погане. Можливо, що й не помітиш сум'яття помислів, бо мимохіть ми буваємо надто закло­потані, але порух пристрасти не зауважити годі, особливо, коли маємо намір їй не піддатися. Якщо ж комусь і це важко, наведу ще помітнішу ознаку. Зверни увагу: тільки-но від захоплення одним помислом і збентеження багатьма охолоне серце, знай, що в ньому вже є рани та струпи, хоча ще не дуже помітні. Байду­жість серця до боговгодження — це більше, аніж пів дороги до падіння, а инші кажуть, що це і є саме падіння.

Тепер самі бачите, що нам необхідно робити: не допускати першого спокусливого помислу до серця і не з'єднуватися з ним. Відкинеш перший помисел — зруйнуєш усі ворожі підступи й урветься йому нагода діяти на тебе й спокушати тебе. Звідси випливає закон спасения: прийшов спокусливий помисел — прожени його; знову прийшов — знову прожени; прийшов другий і третій, і їх відганяй. Отак кожен спокусливий помисел жени й відкидай із гнівом і злістю на нього, й цілковито звіль­нишся від падінь. Ворог знову спокушатиме, лютуватиме на тебе, але, якщо так чинитимеш, він нічого тобі не заподіє. І навпаки, якщо піддасися першому потягові, то супротивник зуміє скрутити тобі в'язи. Якби наша прамати відразу прогнала змія-спокусника, то не впала б, натомість вона завела з ним розмову, заплуталася у ворожих тенетах і впала. Таке ж саме кожне падіння!

 Розповідають про одного давнього великого подвижника. Він жив у пустелі самотою і сягнув такої досконалости, що ангел приносив йому щовечора харч — білу паляницю. І от ворог навіяв йому помисел, буцім він такий уже досконалий, що йому нічого боятися падінь, а тому й не потрібно надто суворо пильнуватися. Не встерігся старець і дозволив своєму серцю з'єднатися з цим помислом, а тільки-но з'єднався, одразу збентежилися його думки, спливли в пам'яті особи, речі та справи людські; першого дня небагато, бо старець ще проганяв надокучливі помисли, — проте їх доволі, щоб потьмарити душу. Тому, ставши ввечері на молитву, він приніс її не з таким миром і не з таким пориванням серця до Бога, як досі. Й хоча за це подвижник знайшов на своїй трапезі не білий, а чорний і черствий хліб, усе ж, здивувавшись цьому, попоїв та, не дошукуючись причини такої зміни, ліг спати звичної пори. Ось тоді й наліг на нього ворог усією силою свого мороку. Від думок гуло в голові, мов у вулику, й у тілі поставали якісь порухи, так, що подвижник не знав, де їх початок. Він уставав, ходив і сидів, однак ніщо не допомагало. Так промаявся всю ніч. Наступного дня душа була наче розбита: молитовне правило звершив неохоче та недбало, на богомислення не був налаштований, небо та небесні речі закрилися в пам'яті, а помис­ли про світське невідступно зринали в голові, викликаючи різні порухи та вподобання у серці. Старець не тямив, що з ним діється, так у цьому стані перебув до вечора. А ввечері знайшов на столі вже не цілу паляницю, а черстві окрайці чорного хліба. Жахнувся, зітхнув, проте такий збентежений ліг спати. Ця ніч була ще лячніша за першу, а день — ще тривожніший і безлад­ніший. Молитовне правило звершив абияк, зовсім неуважно, думки були зосереджені не на тому, що вимовляв язик. На трапезі старець знайшов самі лише крихти, змішані зі сміттям і порохом, а наступна ніч — була ще тривожніша та страшніша за попередні. Врешті старець вийшов із пустелі та подався у світ.

Бачите, з якої дрібниці почалося і до чого дійшло! Господь не допустив падіння старця, врозумив його, дав йому покаяння та дозволив повернутися на попереднє місце, як дозволив блуд­ному синові повернутися до батька. Але хай той, хто падає, не потішає себе цим, а лише дивиться на одне: як починалися їхні падіння, та подбає про те, щоб відвернути такий початок. їх, як і багатьох инших, Господь знову завернув на добру путь, а тебе, можливо, віддасть у руки твого падіння, не тому, що серди­тиметься на тебе, а тому, що не зможе допомогти тобі, бо будеш надто покалічений. А це ж бо горе, якого не приведи, Господи, комусь зазнати.

Це все я кажу до того, аби вас переконати, що з гріховними помислами, навіть незначними, краще зовсім не погоджуватися, а відразу відбиватися від них і їх проганяти, бо кожен із них може призвести до гріха. І якщо вони вже хоч трохи обплутали вас, покваптеся розірвати з ними зв'язок і нітрохи не шкодуйте. Чи ж випливати нам у це море? Прамати була чиста, проте ворог одразу ж збив її з пантелику; і старець, хоч який був досконалий, а ворог за три дні розгромив його повністю. Чому так трапилося? Бо не встереглися з самого початку. Якщо б прогнали ворога зразу ж, то нічого скрушного з ними б не трапилося. Так завжди було й так буде. Так і в нас буває. Не захоплюйся тим, що гарне на вигляд, і не слухай ворога. Чи знаєш заповіді? Їх дотримуйся і за ними оцінюй свої вчинки, а все инше проганяй геть і вбережешся від падінь. Хто зважає на заповіді, не осоромиться (див. Пс. 118, 6). І наймолодший виправляє путь свою, коли додержує їх (5). Хто в серці своєму збереже слова заповідей твоїх, той не згрішить (11). Нехай князі пітьми проти нього змовляються, він не боїться, бо заглибився у свідчення та виправдання Божі (23). Хто заповідей шукає, той ходить в широті: не заплутаєш його (45). Хай нападають спокуси, та він згадає свідчення і зверне ноги свої на путі праві (59). Він готовий зустріти їх, і не бентежиться, бо звик берегти заповіді (60). Тенета грішних помислів легко розриває він, бо ніколи не забуває Закону Божого (61). Напади гордих ворогів множаться, а він усім серцем припадає тільки до заповідей Божих (69). Иноді і серце його твердне, та він отямлює його, повчаючи закону Господнього (70). Вороги чекають, як би погубити його, а він, заповіддю зуміє перехитрувати їх (95, 98). Хоч і багато тих, що переслідують його, але як він неправду зненавидів, а закон возлю­бив, то мир великий осіняє його, і нема для нього спокуси (157, 165).

Отак на початку я нагадав вам слово апостола: «Будьте тверезі й чувайте!» А тепер, наприкінці, якщо хтось запитає: «Що ж робити, коли бентежить ворог?» — додам: світильником для ваших ніг і світлом для ваших стежок нехай буде Божий закон, і жодне сум'яття вам не шкодитиме. Амінь.

31 січня 1865 р.

7. Перша проповідь на м'ясопусну неділю (Мт. 25, 31-46)

Нині свята Церква нагадує нам про Страшний суд. Вона вже посилала нас до митаря вчитися смиренно благати: «Боже, милос­тивий будь мені грішному!» Вона вже навчала нас не нидіти, коли впадемо, а слідом за блудним сином, уставши, йти до милосердного Отця і благати Його, щоб нас — недостойних називатися Його синами — прийняв хоча б як наймитів. Але ще Церква боїться, щоб часом хтось через неуважність не пропустив цієї науки і через жорстокість серця не скнів у гріхах. Тому нині, змальовуючи картину Страшного суду, вона ще голосніше каже: «Покайтеся». Коли не покаєтеся, то всі загинете. Ось Бог призначив день, що прийде, мов злодій уночі, коли Господь виведе на світло всі діла темряви, виявить задуми сердець і воздасть кожному за його ділами. Тоді грішникам не буде жодної пощади. Ввійдуть у радість Господа лише праведні та ті, які, зазнавши нещастя впасти в гріхи, потім принесли щире покаяння і перемінили своє життя. Отже, роздумуючи про той страшний день, перестаньте грішити, покайтеся і твердо постановіть неухильно дотримуватися Божих заповідей.

Справді, жодна істина не спроможна так розчулити нерозка­яне серце, як істина про Страшний Божий суд. Ворогові це відомо, тому він усіляко примудряється доводити нас до того, що ми або зовсім не згадуємо про Суд, або, якщо колись згадуємо, то робимо це поверхнево, не заторкуючи цим помислом серця і не дозволяючи помислові належно діяти. Якщо б і пам'ять про Суд нас не полишала і його силу приймало б ціле наше серце, — не було б грішників, або були б грішники лише випадкові, що впали через необачність і які б негайно підводилися після випадкового падіння. Але ми не заглиблюємося в Божі наміри, тому й грішимо й нидіємо в гріхах і нерозкаяності.

Отож, прийдіть, браття, перехитруємо ворога, який нас поть­марює, і віднині постановімо безперестанно пам'ятати про Суд і серцем розуміти всю силу його й увесь його жах.

Намалюймо в своєму умі картину Страшного суду й не відсту­паймо від неї. Як у нашому щоденному житті ми бачимо над собою небо, сонце та инші світила й різні створіння навколо себе, так, подібно до цього, влаштуймо і в духовному житті. На небі споглядаймо Господа-Суддю із незліченними ангелами, а довкола себе всіх синів людських від початку світу до кінця, що стоять перед Ним зі страхом і трепетом. Тут таки вогненна ріка й розгорнуті книги. Суд приготовано! Такою думкою сповнімо свій ум і не відвертаймо своєї уваги від неї. Вставши зі сну, повчаймо свою душу: чувай, душе, помишляючи, про той страшний день — і лягаючи спати, кажімо до себе: оце гріб переді мною, оце смерть стоїть переді мною! Суду Твого, Господи, боюся й муки безконеч­ної! Упродовж дня часто повторюймо: Господи, вибави мене від вічних мук, лютої черви й пекельної безодні! Бо, чи пам'ятаємо ми про Суд, чи ні, все ж він неминучий. Проте якщо пам'ята­тимемо, то зможемо уникнути його грізних присудів. Ця думка навчить нас віддалятися від того, що робить Суд лячним, а страх перед Судом визволить нас від жахливого вироку.

Тільки нехай ця думка не буде в нас марною, поглибмо її і сприймімо серцем і Суд, і осудження, і присуд.

Чи є нині хтось такий, що правильно оцінював би себе, і його правильно оцінювали б инші. Самолюбство захищає нас від себе та від суду совісти; тіло та пристойна зовнішність захищають нас від проникливости осіб, що нас оточують. Через богозабуття, ми, ніби нічого не кажучи, говоримо в собі: Бог не бачить! Там буде не так: і для себе будемо цілковито відкриті, й инші побачать наші слова, діла та помисли. Кожен, бачачи себе, усвідомлюватиме, що його бачать усі й що Божі очі, світліші від сонця, бачать його наскрізь. Усвідомлення того, що всі бачать гріхи один одного, так пригнітить грішника своїм тягарем, що йому легше було б, якби гори осунулися на нього, ніж отак стояти на очах усіх небесних та земних творінь.

 Нині ми вигадуємо поблажки й усяко вибачаємо собі й перед иншими, і перед Богом. Тоді ж будь-які виправдання будуть недоречними, й наша совість говоритиме нам: «Навіщо ти так чинив?» І в очах инших читатимемо: «Що ж ти оце накоїв»? І докір від Господа закарбується в нашому серці: «Чи так тобі треба було чинити?» Ці осудження та докори зусібіч напастуватимуть душу, пронизуватимуть і вражатимуть її, а виправдатися нічим і сховатися нікуди. Цей новий тягар — тягар усезагального осуду, коли нічим виправдатися, — ще нестерпніше обтяжуватиме нев­тішного грішника.

Нині зволікання в судових справах часто полегшує долю злочинця і дає надію, що його виправдають. Там цього не буде. Все здійсниться, навіть оком не змигнеш: суд без слідства, й вирок, без покликання на закони, і заперечень не буде. За пома­хом Божої руки будуть відокремлені праведники від грішників, як вівці від козлів, і всі вмовкнуть, нічого не змігши сказати проти цього суду та вироку. Грішник очікуватиме свого останнього призначення, і ось чути: Прийдіть, благословенні!.. Йдіть від Мене геть, прокляті у вогонь! Незмінний вирок, що закарбовує назавж­ди долю кожного. Довіку лунатиме у вухах засудженого грішника: «Йди геть, проклятий!» І довіку потішатиме праведника солодке слово: «Прийди, благословенний!» Цей тягар — бути відкине­ним — це найнестерпніший тягар, що нависатиме над нероз­каяним грішником.

Ось, що буде! І ось що свята Церква хоче нині закарбувати в нашому серці! Відчуймо ж невтішний стан грішника останнього дня — невтішність, яку спричинить тодішній суд, осудження та вирок; відчуймо та потрудімося, щоб її уникнути. Ніхто не втече від суду. Все буде так, як написано. Небо і земля минуться, а Боже слово про те, що минеться усе сотворене, а потім буде суд, не мине. Хіба ж ми вороги самим собі? Тож поспішаймо уникнути біди, журби та відчаю, що ними загрожує нам останній день. Як уникнути? Або праведністю, або завдяки милостивому виправ­данню. Якщо нема в тебе праведности, за яку ти міг би стати поруч із тими, що стоять праворуч Судді, то постарайся заранні виправдати себе перед Богом, обмившись у сльозах покаяння й очистившись подвигом самозречення, — і будеш прийнятий до них за милістю, що виправдовує, якщо не за правдою. Вже наблизився переддень посту! Менше задовільняймо потреби тіла, щоб більше було простору діям духа. Готуйтеся ж! А того, чим було зіпсовано попередній тиждень, — злих світських звичаїв — уникайте, наскільки дозволяють обставини та немочі вашої вдачі, щоб достатньо підготованими розпочати нам піст та говіння, очиститися, укріпитися в чистоті, щоб могти очищеними стати перед страшним престолом Судді всіх — Бога. Амінь.

26 лютого 1861 р.

8. Друга проповідь на м'ясопусну неділю

Отже, прийде Суддя! Всі станемо перед Його судилищем, щоб кожен прийняв відплату за те, що вчинив, перебуваючи в тілі, чи добре, чи зле. Що буде тоді, браття, з нами? Що буде тоді з кожним із нас?! Тож перенесімося тепер туди подумки й запро­понуймо нашій совісті заздалегідь це з'ясувати.

Погляньте! — Ось перед нами, віч-на-віч, праведний Суддя, що не зважає на особи. Навколо всі розумні створіння — і небесні, й земні. В нас самих виразно видно всі наші діла: на чолі, на очах і вустах, на кожному почутті, що служило знаряддям для них; і самі в собі все побачимо, й инші в нас все побачать, і погляд Бога пронизуватиме нас. Нікуди сховатися. — Загальний суд нас ви­правдає або засудить. Цьому судові вторуватиме й наш власний суд; а перший і другий закарбує Божий Суд, котрий залишиться вічно незмінним і назавжди визначить нашу долю.

То ж як думаєте? Що тоді почує наше вухо — чи втішне запрошення: прийди, благословенний, чи невтішний вирок: іди геть, проклятий"?

Ой, браття! Переймімося цією вирішальною хвилиною і завчасу подумаймо, що нам робити? Тієї хвилини не уникнути й того вироку не скасувати! Випробуймо ж свою совість і запитаймо її, що саме сподівається вона почути: іди геть чи прийди? Совість не леститиме нам, якщо ми захочемо щиро почути її не оманливий голос і не заглушимо її пустим самовиправдовуванням. Ось і Боже око докладно бачить, які ми є в цей час і чого ми варті: засуду чи виправдання; воно вкладає своє свідчення у вухо внутрішньому свідкові наших діл, які вони стосовно до Бога і до Його вічного закону! Що ж вирішить щодо нас цей внутрішній свідок наших діл?

Кожен спитає: «А хто ж чистий?» Але йдеться, щоб ми визна­ли себе нечистими й постаралися очиститися. Бо якщо б цієї хвилини, коли совість визнає нас нечистими, ми стояли б на Суді й від себе, і від инших, і від Господа чули такий вирок, що було б із нами? Ось приходять ті, що виконують рішення Суду, зв'я­зують грішників і кидають їх у кромішню темряву, де плач і скрегіт зубів! Саме так воно й буде, якщо віднині не потурбуємося про те, щоб змінити грізний засуд на помилування.

Не питайте, як це зробити, бо хто ж цього не знає? Покайся і більше не гріши — ось таємниця, як здобути виправдання на Страшному суді!

Покайся! Чи це тяжко? Все діло покаяння вміщено в оцих словах: не грішитиму більше! Чи тяжко це сказати? А яка ж бо велика сила прихована в цій короткій фразі! Хоча б хтось подум­ки, лише в своєму серці, внутрішнім почуттям проказав: не грішитиму більше! Ці безмовні слова пролунають по всьому небу й принесуть загальну радість. Усі ангели радіють за одного гріш­ника, що кається, — говорить Господь. За що ж радіють? За ту невимовну радість у день Суду, що нею буде обдаровано роз­каяного грішника. Ту скруту, те горе, те лихо, які чекають гріш­ника на Суді, цілковито усувають ці короткі покаянні слова: не грішитиму більше.

Гріх закарбовується в нашому єстві, позначається на всьому, що нас оточує, і записується в книзі життя. Це все буде явним у день Суду, гріх, відбиваючись на нас, стягатиме на нас осудження. Зате покаянне та скрушне зітхання: Не грішитиму більше/ — згладжує гріх так, що й сліду не лишиться, який викривав би нас. Як забруднену одіж перуть, труть, полощуть і цим вибілюють її так, що на ній не залишається жодного сліду від бруду, так сльози покаянного со-крушення та сповідь вибілюють наше єство, скрізь винищують сліди гріха, стирають їх із самої книги Суду, отже, на Суді найбільший грішник, завдяки покаянню, виявиться безгрішним і не буде жодної підстави його засудити, бо покаяння нищить усі підстави.

Гріхи, неочищені покаянням, уже віднині визначають нам кару на Суді. А покаяння, загладжуючи гріхи, вже віднині скасо­вує цей засуд. Така сила покаяння. Бог посилав пророка до ніневитян із погрозою, що ще три дні, й Ніневія загине, та ніневитяни покаялися, і Божий вирок змінився. Инший пророк звістив цареві Єзекії Боже призначення години смерти, але цар, зітхнувши, зі сльозами помолився і ще сподобився часу на по­каяння. Чи бачите, як покаяння та слізне звертання до Бога змінили вже заплановане Боже призначення. Так і призначення, що його нам готують на Страшному суді наші гріхи й котре визначено заздалегідь, згідно з нашим теперішнім станом, цілко­вито скасує слізне покаяння та сповідь наших гріхів. Це справді так. Але ж якщо ми не перемінимося, воно залишиться незмінним, хоч і не настав ще його час. Наша зашкарублість у гріхах підтверд­жує Боже призначення, а покаяння випалює і знищує його. Пос­пішімо ж до цього спасительного покаяння, поки ще є час!

Поки є час. Цей час закінчиться, коли загасне наше життя. А хто скаже, коли настане кінець? Ось тому й потрібно негайно розпочати каятися. Для цього й відкрив нам Господь таємницю Суду, щоб, чуючи про засуджених, кожен подивився на себе, пожалів себе і, каючись, поспішив спасти себе від вічної заги­белі. Хіба ж хоче Господь нас засудити? Якщо б хотів, то не прийшов би на землю і не прийняв би страждання й смерти задля нашого спасения. Але, оскільки не можна уникнути Суду, то Господь звістив про нього заздалегідь, ніби кажучи нам: «Дивіться, ось що буде! Ось що вам треба зробити, щоб уник­нути біди, котра на вас чекає». Господь говорить про Суд, щоб ніхто на ньому не підпав під засуд. Як добрий суддя заздалегідь попереджує жителів, що йде до них з'ясовувати справи, щоб кожен приготувався відповісти й не розгубився, так і нам звістив Господь про Суд, щоб ми завчасу знали, що там буде, і так підготувалися, аби второпно відповісти. А яким чином? Тоді й питань жодних не буде, якщо тут, на сповіді, на всі питання щодо наших гріхів ми дамо щиру відповідь і розкаємося, всією душею кажучи: Не грішитиму більше!

 Зрозуміймо ж, браття, ці благі Божі наміри щодо нас. Напи­шімо картину Суду в нашій пам'яті й перебуваймо під нею, мов під покровом. Вона навчить нас, як уникнути засуду на цьому Суді. Святі Отці, що ревнували про християнську досконалість, так глибоко вкорінювали у свій ум пам'ять про Суд, що постійно й нерозлучно перебували з нею. На молитву ставали вони теж не инакше, як мисленно поставивши себе на Страшному суді перед Господом-Суддею, що готовий виголосити останній присуд щодо них; і, бачачи себе в такому стані, не вмовкаючи взивали: «Гос­поди, помилуй! Господи, помилуй!» Прокинувшись із сну, вони співали: «Ось Жених гряде!» Йдучи до сну, взивали: «Суду Твого, Господи, боюся і муки безконечної!» І в будь-яку пору дня, при всякому ділі, щохвилини бачачи картину Суду, яку носили в умі, вони посилювали своє голосіння до Бога: «Господи, помилуй! Господи, помилуй!» Так здобули вони серце сокрушене та сми­ренне, яким Бог не погордує. Безнастанні сльози зворушення змили з їхніх душ будь-яку нечистоту та явили подвижників чистими й досконалими перед милосердним Господом, що хоче спасения.

Ходімо ж і ми такою дорогою, пам'ятаючи про Страшний суд! Ця пам'ять породить скруху, зворушення й сльози, котрі погасять вогонь, що його приготують нам наші гріхи, якщо не оплачемо їх. Амінь.

23 лютого 1864 р.

9. Третя проповідь на м'ясопусну неділю (скорочено зі слів св. Єфрема Сирійського «На друге пришестя»)

Христолюбні мої браття! Послухайте про друге і страшне пришестя нашого Владики Ісуса Христа. Згадав я про цей час і затрепетав від великого жаху, помишляючи про те, що тоді від­криється. Хто це опише? Який язик висловить? Яке вухо вмістить у собі почуте? Тоді Цар царів, уставши з престолу слави своєї, зійде відвідати всіх мешканців світу, розрахуватися з ними і, як годиться Судді, достойним воздати добру нагороду, а тих, що заслужили на кару, провчити. Коли думаю про це, проймаюся страхом і знемагаю, з очей течуть сльози, пропадає голос, вуста стуляються, язик ціпеніє, помисли навчаються мовчати.

Таких великих і страшних чудес не було, відколи існує ство­ріння, і не буде від роду й до роду! Настане час, проб'є остання година світу й стрімко потече вогненна ріка, як розбурхане море, поглине гори й нетрі та спалить усю землю й діла, що діються на ній. Від цього вогню зміліють ріки й висохнуть джерела, і водно­час попадають зорі, померкне сонце, місяць промине і небо звинеться, мов сувій (Іс. 34, 4). Чи ж знайде хтось у собі стільки сили, щоб без потрясіння та скрухи помислити про те, як страш­но зміниться вигляд усього створеного?

Опісля залунає сурма, гучніша від грому, — голос, котрий кличе та будить усіх, що від віку спочили: і праведних, і непра­ведних. І вмить усяке людське дихання встане зі свого місця, й усі люди з чотирьох кінців землі зберуться на Суд. Бо повелить великий Цар, що має владу над всякою плоттю, — і відразу ж земля віддасть своїх мерців, а море своїх. Що роздерли звірі, що пошматували риби, що розкрали птахи, — все з'явиться вмить, — жодної волосини не забракне.

От, зібралися всі — й у трепетному мовчанні чекають славно­го з'явлення великого Бога-Судді (Тит. 2, 13), сходженню якого передуватиме знак Сина Чоловічого (Мт. 24, ЗО) — Хрест — цей скипетр великого Царя, побачивши котрий, усі зрозуміють, що за ним з'явиться і сам Цар. І справді, невдовзі по тому пролунає з небесних висот: «Ось Жених гряде (див. Мт. 25, 6), ось набли­жається Судця, ось з'являється Цар, ось Бог кожного гряде судити живих і мертвих!» Тоді, браття мої, від цього голосу здригнуться основи землі — від краю до краю й на кожну людину наляжуть утиски, страх і нестяма від очікування того, що насувається на світ. Тоді злетяться ангели, зберуться лики архангелів, херувимів і серафимів, і всі многоокі з кріпостю та силою воскликнуть: Свят, Свят, Свят Господь Уседержитель! Хто був і хто є, і хто приходить/ (Од. 4, 8). Тоді кожне створіння на небі й на землі, і під землею із трепетом закличе: «Благословен грядий во ім'я Господнє!» (див. Мт. 21, 9). Тоді розверзуться небеса і явиться Цар царів, предивний і преславний Бог наш, як страшна блис­кавка, із силою великою та незрівнянною славою, як пропо­відував Йоан Богослов, кажучи: От, приходить із хмарами і побачить його кожне око, і ті, що його прокололи, і возплачуть за ним усі племена землі (Од. 1, 7).

Який страх, трепет і нестяма будуть тоді! Хто витримає це видіння? І хто витримає погляд Того, від чийого обличчя втекли небо й земля (Од. 20, 11). — Небо і земля втекли! Хто після цього здатний витримати? Й куди втечемо ми, грішні, коли побачимо престоли поставлені й Владику всіх віків, що сидить; коли поба­чимо незліченні воїнства, що зі страхом стоять навколо престолу? Бо тоді сповниться пророцтво Даниїла: Дививсь я — аж доки не були поставлені престоли, і не засів Ветхий деньми... Тисячі тисяч Йому служили, і силенна безліч перед Ним стояла. Суд засів, і розгорнуто книги (Дан. 7, 9-Ю).

О лихо, о туга й духовні страждання! Відкривається судилище, що не зважає на особи, і розгортаються ці страшні книги, де написані наші й слова, і діла, й усе, що ми сказали та зробили в цьому житті й що думали приховати від Бога, котрий випробовує серця й утроби (див. Од. 2, 23). — О, скільки мусимо плакати заради цієї години! Тоді на власні очі побачимо з одного боку — невимовне Небесне Царство, а з иншого — страшні муки, посере­дині ж всяке коліно й усяке дихання людське, від праотця Адама до останнього з народжених. Там усе людство буде поставлено між царством і засудом, між життям і смертю, між раєм і пеклом. Усі чекатимуть страшної години суду й ніхто нікому не зможе допомогти.

Тоді від кожного вимагатиметься визнання віри, обітниця хре­щення — віра, чиста від усякої єресі. Чи хто великий, чи малий — всі ми однаково визнали віру й прийняли святу печать, всі од­наково зреклися диявола, дмухнувши на нього, і всі однаково дали обітницю Христові, коли поклонились Йому. Зречення, котре даємо у святому хрещенні, небагатослівне, але змістовне. Бо, промовивши кілька слів, ми відрікаємося від усього — відрі­каємося не одного, не двох, не десяти поганих діл — а всього, що називається -поганим, всього, що ненависне Богові; відрікаємося сатани та всіх діл його. Яких діл? Послухай: блуду, перелюбу, нечистоти, брехні, злодійства, заздрости, отруєння, гніву, хули, ворожнечі, сварки, ревнощів, пияцтва, пустослів'я, гордині, безділля, знущання, бісівських пісень, розбещення дітей, воро­жіння, викликання духів. Усього цього й до цього подібного; всього, про що всі знають, що це діла та вчення диявольські, відрікаємося на святому хрещенні. Цього ж відречення та доброго визнання вимагатимуть від кожного з нас того часу й години, бо ж написано: За словами твоїми будеш виправданий (Мт. 12, 37), і ще Господь каже: 3 уст твоїх Я тебе суджу, лукавий слуго! (Як. 19, 22).

Оці наші слова нас або засудять, або виправдають тієї години. За ними спитають кожного, і кожного за його чином. Єпископів спитають і про їхнє життя, і про їхню паству: від кожного вима­гатимуть словесних овець, котрих він прийняв від Провідника пастирів — Христа. Так само й пресвітери дадуть одвіт за свою Церкву, а з ними і диякони. І кожен вірний дасть одвіт за себе і за дім свій, за дружину, за дітей, за рабів та рабинь: чи виховував він їх у послусі й напоумленні Господньому, як заповідав апостол? (див. Еф. 6, 4). Тоді питатимуть царів і князів, багатих і вбогих, великих і малих про всі діла, які зробили, бо написано, що всі ми станемо перед судилищем Божим (Рим. 14, 10), щоб кожний прийняв згідно з тим, що зробив, як був у тілі: чи добре, чи зле (2 Кор. 5, 10).

Що ж настане після того, як діла всіх буде досліджено й виявлено перед ангелами та людьми, того без сліз і стогонів не розкажеш, бо це буде вже останнє. Тоді відлучить нас Судця одних від одних, як пастир відлучає овець від козлів. У кого є добрі діла й добрі плоди, ті будуть відокремлені від безплідних і грішних, і засяють, як сонце. Це ті, що любили Господні заповіді, були милосердні, любили вбогих і сиріт, одягали нагих, відві­дували в'язнів, заступалися за пригноблених, піклувалися про хворих, котрі плакали, як сказав Господь (див. Мт. 5, 4), стали злиденними задля багатства, що збережеться на небесах, прощали прогрішення браттям, печать віри зберегли несокрушеною та чистою від усякої єресі. Цих поставить Господь по правиці, а козлів — по лівиці, саме тих, що не принесли плоду, розгнівили доброго пастиря, не слухали слів Провідника пастирів, були чванливі, корисливі, сластолюбні, що в нинішній час покаяння, як козли, дармують і маніжаться й ціле своє життя марнують ув обжирстві, пияцтві, різних утіхах і веселощах, зате немилосердні до нужденних, як багач, що не змилувався над убогим Лазарем.

Відокремивши їх одних від одних, скаже Господь до тих, що стоять по правиці: Прийдіть, благословенні Отця Мого, візьміть, у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу! (Мт. 25, 34). А ті, що стоять по лівиці, почують цей гіркий і суворий вирок: Ідіть від Мене геть, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його! (25, 41) І підуть ті на вічну кару, а праведники — на життя вічне (25, 46).

Про цю тяжку розлуку згадав я і не можу витримати її. В кого є сльози й сокрушення, плачте, бо тієї страшної години всі будуть розлучені один з одним тяжкою розлукою, і кожен буде пере­селений туди, звідкіля вже не повертаються. Тоді розлучаться батьки з дітьми, друзі з друзями, чоловіки з дружинами, і навіть ті, що присягалися довіку не розлучатися одне з одним. Тоді немилосердні ангели виженуть врешті грішників із судилища і поведуть їх на місце мук, штовхаючи їх і б'ючи, а ті, скрегочучи зубами, щоразу озиратимуться, щоб побачити праведників і ту радість, від котрої самі відлучені. Й побачать той невимовний світ, побачать райську красу, великі дари, які приймають від Царя слави ті, що подвизалися в доброму. Потім, поступово від­даляючись від усіх праведників, друзів і знайомих, віддаляться врешті й від самого Бога й не зможуть уже бачити радість і те істинне світло. Нарешті наблизяться до місця неописаних мук і там розсіються й розпорошаться.

Тоді й побачать вони свою цілковиту покинутість, що всяка надія для них загинула, і ніхто не може допомогти їм або заступи­тися за них. Тоді ж, урешті, в гірких сльозах, ридаючи, скажуть: «О, скільки часу згаяли ми в недбалості і як обмануло нас наше засліплення! Там Бог говорив через Писання, а ми не зважали; тут волаємо, а Він відвертає від нас своє обличчя! Яку користь приніс нам увесь світ? Де батько, що нас породив? Де мати, що привела нас на світ? Де брати? Де друзі? Де багатство? Де людська слава? Де бенкети? Де велелюдні гульбища? Нізвідки нема допомоги, всі нас покинули: і Бог, і святі. Й для покаяння вже нема часу, й зі сліз ніякої користи. Волати б: «Спасіть нас, праведні! Спасіть апостоли, пророки, мученики! Спаси, личе патріярхів! Спаси, чине подвижників! Спаси, чесний і животворящий хресте! Спаси і ти, Владичице Богородице, Мати Чоловіколюбця Бога! Волати б так, та вже не почують! А якщо й почують, то що з того? Вже-бо закінчилося будь-яке заступництво. Кожного так шарпатиме розпач, і кожного, врешті, проти його волі відведуть на місце мук, яке приготував собі своїми недобрими ділами, де черв'як їхній не вмирає і вогонь не вгасає (Мр. 9, 48).

Ось, чи ж уже дізналися, що ми собі готуємо? Чи чуєте ви, що дістанеться недбалим, ледачим і нерозкаяним? Чи чуєте, як буде осміяно тих, що глузували із Господніх заповідей? Чи чуєте, як обманює та спокушає багатьох таке життя, що руйнує душу? Подбаймо, щоб неосудженими стати нам перед лячним суди­лищем цього страшного й жахливого часу. Про цей страшний день і час провіщали святі пророки й апостоли; про цей страшний день і час свідчить Божественне Писання від краю до краю землі, в церквах і на всякому місці. Навіщо? Щоб ублагати всіх: дивіть­ся, чувайте, пильнуйте, будьте тверезі, моліться, будьте мило­сердні, кайтеся та будьте готові, бо не знаєте «ні дня, ні години», коли Син Чоловічий прийде (див. Мт. 25, 13). Зважайте на самих себе, щоб часом серця ваші не обтяжилися обжирством, пияцтвом та життєвими клопотами, і щоб той день не впав на вас зненаць­ка (Лк. 21, 34). Зійдіть із широкої дороги, що веде на погибель, і станьте на шлях тісний, що веде до життя (Лк. 13, 24). Сумно ступати такою дорогою, та блаженне упокоєння; тяжко ступати нею, та в нагороду — радість; тісно ступати, зате просторе місце відпочинку. Ступати нею — означає каятися, постити, молитися, чувати, бути смиренномудрим, не дбати про плоть, турбуватися про душу, давати милостиню, плакати, зітхати, стояти навколішки, працювати й: терпіти будь-яке зло. Ступати цією дорогою — це зносити докори, бути зненавидженому, а самому не ненавидіти, терпіти зло й воздавати за це добром, прощати, класти душу за друзів, і, врешті, свою кров пролити за Христа, якщо цього вимагатимуть обставини. Коли хтось піде цією тісною дорогою, то прийме блаженну нагороду, котра ніколи не вичерпається. А широка дорога й розчинені ворота провадять до погибелі. Ступати нею тепер — радісно, а там — скорботно. Тут легко, а там — тяжко й боляче. Тут солодко, а там — гіркіше жовчі. Ходити широкою дорогою — це блудувати, чинити перелюб, допускатися нечистоти, бути затятим, заздрісним, лютим, плести чвари; а ще реготати, кричати, гучно забавлятися, танцювати, розкішно одяга­тися, справляти коштовні вечері, підтримувати беззаконні співи, маніжитися у м'яких постелях, а також допускатися обжирства, братоненависництва, і щонайгірше — нерозкаяности й забуття, що треба буде піти з цього життя. Багато таких, що йдуть цією дорогою, і всі вони знайдуть достойне її пристановище: замість насолоди — голод, замість спокою — болі, замість сміху — ридання, замість веселих бенкетів — перебування з демонами, замість світлих і розкішних жител — тьму кромішню та геєну вогненну. Помисливши, о, браття, про те, як закінчується широка путь, зійдімо з неї і послухаймо Господа, що каже: Силкуйтеся ввійти через тісні ворота (Лк. 13, 24).

Нехай пам'ять про Страшний суд навчить нас цьому. Пам'я­таючи про той день, святі мученики не жаліли свого тіла; инші ж подвизалися в пустелях і горах та ще й нині подвизаються в пості та дівстві. Пам'ятаючи про той день, блаженний Давид щоночі зрошував своє ложе сльозами і молив Бога, кажучи: Господи, не входь у суд із Твоїм слугою! Бо якщо захочеш це зробити, ніхто з живих не виправдається перед Тобою (див. Пс. 142, 2). Візьмімось і ми, браття, до цього подвигу, поки ще не настав той день. Привітаймо нашого Бога ісповіданням, покаянням, молитвами, постом, сльозами, гостинністю, допоки Він не прийшов видимо і не застав нас неготовими. Не переставаймо каятися, невідступно молити й готуватися зустріти Господа всі гуртом: мужі та жони, багаті та бідні, раби та вільні, старі та юні.

Глядіть, щоб ніхто не сказав: «Багато нагрішив я, нема мені прощення!» Хто таке каже, той не знає, що Бог є Богом тих, що каються, і що Він прийшов на землю не праведних кликати до покаяння, а грішних (див. Лк. 5, 32). Та глядіть, щоб ніхто не наважився сказати: «Я не згрішив». Хто таке каже, той сліпий. Ніхто не безгрішний, ніхто не чистий від скверни, ніхто з людей не вільний від вини, окрім того єдиного, хто, будучи багатим, заради нас став убогим. Хай же не торкне нас недуга уявної самоправедности; проте не зневіримося у спасенні, усвідом­люючи, що ми грішні. Згрішили? Покаймося. Тисячу разів згрі­шили? Тисячу разів покаймося. Бог радіє кожному доброму ділові, а найбільше — душі, що кається, бо весь прихиляється до неї, приймає своїми руками і призиває, кажучи: Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас!

Почувши ці благі обітниці та найсолодший голос Спасителя наших душ, прийдіте поклонімся і припадімо до Нього, визнаючи свої гріхи. Не полінуймося і взиваймо зі сльозами вдень та вночі, бо Він милостивий і неоманливий, і безсумнівно відплатить за тих, що волають до Нього день і ніч. Він — Бог тих, що каються, Отець, Син і Святий Дух. Йому слава на віки. Амінь.

7 лютого 1865 р.

10. Перша проповідь на сиропусну неділю

Згадай, звідки ти впав! Так говорить Господь ангелові Ефесь-кої Церкви в Одкровенні Йоана Богослова. Та згадай не легко­важно й байдуже, а так, щоб покаятися й повернутися до колиш­ніх добрих діл. ...Згадай, звідки ти впав, і покайся, і перші діла роби (Од. 2, 5). Оцю заповідь варто було б постійно повторювати кожній людині й усьому людству, що впало. Згадуй велике й неописанне, первісне блаженство прародичів, утрачене через падіння, і хай цей спомин збуджує у тобі ревність і силу встати й повернути собі втрачене. Отак хворий згадує, як був здоровим, і сильніше хоче видужати, невільник згадує, яка солодка воля, і намагається звільнитися, зубожілий, згадуючи спокій достатку, всіляко намагається збагатитися. Думаю, що не було б нікого байдужого та недбалого щодо свого спасения, коли б не забу­валося, як добре було до падіння і як погано стало після нього!

Звісно, згадка про це могла б довести до відчаю, коли б ми не могли тут-таки виправити свій стан. Отож, дбайлива Божа доброта встановила на землі спосіб, як вставати, й наблизила його до нас, — спосіб надійний, багато хто вже випробував його й побачив його дивну силу. Пам'ятати в такому стані про те, звідки ми впали, це те саме, що відчувати спрагу біля джерела або голод за багатою трапезою. Для цього щороку перед початком святого посту ми пригадуємо історію падіння прародичів. Вона каже нам: згадайте, якими ви були раніше, якими стали тепер, і силкуйтеся встати! Ось тепер — час сприятливий, ось тепер — день спасіння!

Та все ж, наче наперекір Божій дбайливості, з усіх спасенних істин, про котрі рідко згадуємо, найменше пам'ятаємо про наше падіння в особах прародичів. Ніби все й повинно бути так, як є. Жалюгідне забуття! Якби царівна захопившись негідними спра­вами й за це втративши милість батька-царя, впала б на саме дно та настільки закам'яніла, що забула б, що вона не на своєму місці й не у властивому їй стані, це було б жалюгідно: щобільше — палац перед очима, ще й відомо, як умилостивити царя, що сам готовий прийняти свою доньку й усе їй повернути. В такому ж становищі перебуває й наша душа, створена за Божим образом і подобою, коли вона не думає про те, якою була спочатку і якою стала тепер, і не хоче скористатися дарованими їй засобами, щоб повернутися до первісної гідности. Була в світлі відання, а тепер оповита темрявою невідання, сумнівів, помилок. Панував у ній мир помислів, бажань і совісти, а тепер точиться боротьба між помислами та бажаннями, між помислами, бажаннями та совістю, боротьба, яка завдає їй рани за раною. Були в неї солодкий спокій і цілковите задоволення, а тепер пристрасті одна за одною вра­жають серце, коли вона, задовольняючи пристрасть, хоче задо­вольнитися сама. Від такого внутрішнього розладу походить зовнішнє горе, біди, хвороби, невдачі. Чи це той солодкий рай, у якому ти, душе, повинна бути згідно зі своїм походженням і призначенням? Тож згадай, звідки ти впала, й покайся! Здається, кожен мав би відчувати, наскільки неприродній наш теперішній стан, коли все життя бідуємо й зазнаємо всіляких злигоднів, проте стається инакше. Деякі настільки звикаються зі своїм станом у падінні, що й не помишляють про те, що не повинно так бути, та навіть доводять, що инакше й бути не може. Як прикро!

Жалюгідні всі, хто не усвідомлює падіння і не намагається встати. А ще жалюгідніші християни і ті, що живуть у середовищі християн. Перед нами дім спасения, і ми вже причащалися його цілющих сил; шкода, якщо ми спожили в ньому поживу, що погубить нас. А ще більше шкода, якщо ззовні байдуже дивимося на втрату й не намагаємося знову ввійти в дім і насолодитися благами, що є всередині. Будіть же, браття, свої душі, якщо вони поснули. Будіть, кажучи: «Вставай, сонна й запаморочена гріхами, душе, вставай, нехай освятить тебе Христос! Він уже освячував тебе, ти знаєш, яке велике блаженство освячених! Поревнуй знову про це й устань! Ось тепер — час сприятливий, ось тепер — день спасіння!»

Якщо ми впали через обжирство, то змушуймо себе вставати постячи, впали через високодумство — вставаймо через само­покору; впали через нерозкаяність — встаньмо через сльози сокрушення; впали через недбальство й забуття Бога — встаньмо зі страхом Божим, турбуючись про спасения; впали через розва­ги — встаньмо через суворе життя та добровільні злигодні; впали, бо відчужилися від Церкви, — встаньмо, простираючись на порозі Божого дому; впали, бо слухали сороміцькі пісні й витанцьову­вали — встаньмо, слухаючи церковні пісні та часто б'ючи покло­ни; впали, бо многословили, — встаньмо мовчанням; упали через розсіяння — устаньмо всамітнюючись і зосереджуючись; впали, правлячи теревені та читаючи пусті книжки, — встаньмо, слу­хаючи Боже слово та читаючи корисне для душі.

Ще кілька годин і настане спасенний час посту, котрий запрошує нас устати. Скористаймося ним, як вчить мудра та дбайлива наша мати Церква. Скористаймося, бо не знаємо, чи буде нам ще даний такий час, а хто ж хоче впасти і, не вставши, перейти в инше життя? Може, це вже останній рік нашого життя, й ось саме треба показати, чи ж принесемо плід покаяння, чи виправимося? Отож, коли вже й тепер не виправимося, то нас посічуть і кинуть у вогонь. Пам'ятаючи про це, вирішімо, почи­наючи піст, розпочати вставати з падінь. Цього вимагає від нас Господь; цього сподівається свята Церква; цього хочуть усі Божі святі, що заступаються за нас і співчутливо дивляться, як ми збиваємося з наших доріг! Амінь!

5-го березня 1861 р.

11. Друга проповідь на сиропусну неділю

Свята Церква нагадує нам сьогодні про падіння прародичів. Вона робить це ще й для того, аби ми, пам'ятаючи, що є вигнан­цями, менше бундючилися і вивищувались, а більше смирялися й сокрушалися, та ще для того, щоб, переходячи подумки від падіння прародичів до власного падіння, горіли ревністю встати і повернути собі те, що, впавши, втратили. Тому згадувати про це прийнято перед початком святого посту — часом покаяння та виправлення себе. В цьому ми повинні чути лагідний голос співчутливої Матері-Церкви, яка ніби промовляє до кожного з нас: «Ти впав? Устань! Ось перед тобою розчиняються двері посту й покаяння: бадьорися, відважно ввійди й пройди цим поприщем не жаліючи себе». Дітей Церкви не треба довго вмовляти, щоб вони послухалися цього заклику. А що ж робити нам зі своєю недбалою та байдужою душею? Вона не слухає, або, хоч чує, та не звертає уваги, або, хоч зверне увагу, то всіляко уникає діла, до котрого її запрошують задля її ж добра. Увійдімо ж у свою душу та вмовляймо її, щоб вона не змарнувала посту, а скористалася ним, щоб покаятися й виправитися.

Якось так у нас склалося, що тільки під час посту ми трохи отямлюємося, тільки тоді роздумуємо про спасения. А впродовж року поводимося розкуто, деколи навіть дуже розкуто, не без гріха, хоч і не вважаємо свою поведінку за гріховну, а під час посту тверезішає думка, бажання підкоряються обмеженням, що загнуздують їх. Затихають численні турботи й основною стає турбота про єдине необхідне і, як залякана дитина, боязко вислов­лює свої потреби. Такий настрій звичайно навіює нам святий піст: і тяжко повірити, щоб хтось змарнував його безплідно. Та буває й так, що, незважаючи на спасенний вплив посту, незва­жаючи навіть на спонуку виправитися, яка з'являється цього часу, для декого піст не долучається до спасенних днів. Кому не потрібно і хто не відчуває в собі потреби виправити невиправне? Та нам стає жаль себе, а жаль — це товариш байдужости й недбальства, він заглушує ці добрі порухи. Тоді ми починаємо відкладати виконання цих вимог: з першого дня на другий, із другого на третій; потім із першого тижня на другий або третій, із третього на четвертий або на останній, а останнього тижня щось та й перешкодить, або якусь причину й зволікання вигадає лукаве ледарство. Отак мине цілий піст без говіння, сповіді та святого причастя. Але як пропустиш піст, то иншого часу не сподівайся взятися за діло спасения. Якщо під час посту, коли цьому сприяють не лише церковні, а й життєві порядки, ми не розпочнемо каятися, то хіба ж узятися нам за це опісля? Так і житимемо байдуже й недбало, в тих самих гріховних звичках і пристрастях, так само гнівлячи Бога до наступного посту. А хто зна, чи доживемо ми до нього? А що, коли помремо в гріхах і нерозкаянні?!

До цього посту ми вже майже дожили: благодарімо Господа за цю милість і поспішімо скористатися нею. Так зволив Господь задля нашого спасения, незважаючи на наше недбале й байдуже життя. Час нашого життя не в нашій владі, а в Божому розпоряд­женні. Господь продовжує чи скорочує наші дні, залежно від того, чи можна сподіватися від нас якогось добра чи ні. Нечестиві та грішні не проживуть навіть половини того, скільки могли б прожити, якби годили Богові. Кожен із нас в Божій Церкві як дерево в саду: ті, що боговгодно живуть — це дерева з добрими плодами, а недбалі та байдужі — це те саме, що дерева неродючі. Дивиться садівник на неродюче дерево рік, другий, третій, а тоді зрубує його та кидає у вогонь.

Так буває з нами: чекає Господь від нас плоду покаяння рік, другий, третій, а тоді, бачачи, що з нас не буде нічого доброго, віддає в руки смерти й через неї приводить до справедливої відплати, що чекає байдужих. Згадайте притчу Спасителя про неплідну смоковницю (див. Лк. 13, 6-7). Господар каже садівни­кові: «Ось третій рік приходжу й не знаходжу плоду на цій смоковниці, зрубай її, навіщо вона займає місце?» Садівник випросив залишити її ще на рік, може, зародить? Коли ж ні, тоді зрубати. Це образ того, як Божа милість вимолює у правди для нас, безпечних, рік за роком, чи не принесемо плодів покаяння? Ой, браття, хто зна: може, вже востаннє дається нам цей піст! Можливо, вже навіть зараз ходить навколо нас правосуддя і, торкаючись своєю сокирою кореня нашого життя, вимагає зруба­ти нас, безплідних, а Божа милість благає його дати нам ще хоча б цей піст, чи не покаємося, чи не виправимо нашого життя і не вчинимо чогось доброго? Допоможімо ж милості переважити справедливість, постановивши в своєму серці взятися за себе як належить під час цього посту, і виправити все невиправлене в нашому житті, в наших ділах, в наших почуттях і намірах. Почи­наючи піст, вважаймо, що це востаннє дано нам час на покаяння; змарнуємо його — не чекаймо більше такої милости. Ув'язнимо себе в цих обставинах, — що або подвиги покаяння, або смерть, а по смерти — суд і вічні муки! Може таки втече безтурботний сон і принаймні інстинкт самозбереження збудить дух, щоб він діяв жваво та бадьоро. Щоб це ще більше вплинуло на нас, нехай у наших вухах постійно звучать слова апостола: Або погорджуєш багатством його доброти, поблажливості і довготерпеливости, не знаючи, що Божа доброта тебе веде до покаяння? Та ти жорсто­кістю твоєю і нерозкаяністю серця збираєш гнів на себе в день гніву, коли об'явиться правдивий суд Бога (Рим. 2, 4-5).

Звісно, дуже багато хто з вас налаштований чинити саме так, але водночас чи нема таких, що невпевнені в собі й розслаб­люються серцем? Пожалійте себе, браття! Відженіть на хвилю згубну неуважність до діла спасения і роздумайте! Он багато хто наміряється з перших днів постити й говіти, а ми з вами не збираємося турбуватися й клопотатися, а готові проводити час як звикли, чинячи волю плоті й помислів. Здається, що вони втра­чають, а ми здобуваємо, насправді ж — ми втрачаємо, а вони здобувають! Вони здобудуть прощення гріхів, умиротворяться в совісті, примиряться з Богом, з'єднаються з Господом у святих таїнствах і довідаються, як радісно догоджати Богові, а в нас залишиться те саме сум'яття та розлад, та сама туга й невдо­волення, той самий тягар гріхів і пристрастей, та сама безнадія й знемога, через які нам ще тяжче буде, коли побачимо тих, що виправилися і радіють цим. Як тінь видається темнішою, коли навколо збільшується ясність, так вони щораз то й більше підні­матимуться, а ми падатимемо. Навіщо нам таке допускати? Чи ж у нас не така сама природа? Чи не таке саме покликання? Чи не обіцяно й нам те все, що вони одержать? Навіщо ж ми допуска­ємо до того, щоб зазнавати таких злигоднів? Шкодуємо себе? О, жалюгідне шкодування, котрим губимо себе на віки! Боїмося праці? Яка ж тут праця? Ця праця видається складною, поки не почнемо її. А щойно розпочнемо, складність зникне, бо не тільки ми трудитимемося, а й Божа благодать, що допомагає старанним трудівникам у кожному доброму ділі. Та навіть коли справді комусь було б тяжко, то чи ж можна зважати на це, згадуючи, якою буде наша нагорода за цю невелику працю?! Та ж як обійтися без праці? Вчора свята Церква прославляла всіх, що подвизалися в спасенні? Погляньте-бо! Всі трудилися: юнаки й діви, мужі й жони, світські й духовні, пустельники й кеновіти, й ніхто не ввійшов у Царство Боже не потрудившись. Що ж тоді казати про працю, коли без неї можна дійти до згуби? А ті, що гинуть, хіба не зазнають праці й тягарів? О, ще й скільки! То чи не виходить так, що трудитися задля погибелі ми готові, а щоб трудитися задля спасения — й слухати не хочемо. Хтось скаже: заважають справи й обставини. Не кажіть такого: треба тільки захотіти й усі справи буде зроблено і обставини складуться сприятливо, і будемо говіти й постити на спасения душі. Бог дав людині свободу, котрою вона може змусити рухатися все навколо неї. Заважають не справи, а наше самолюбство, жаль до себе й забуття Бога, наше засліплення, нечутливість та недбальство. Саме ними, як кайданами, скував нас сатана й вкинув валятися в гріхах, а ми тому й раді, хоч це не на добро нам. Звільнімося ж від цих тенет, в котрі нас ловить сатана собі на потіху. Послухаймо голосу апостола, що будить нас із безтурботного сну: Вже пора вам прокинутися зі сну. Ніч проминула, день наблизився. Відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімось у зброю світла (Рим. 13, 11-12). Ось тепер — час сприятливий, ось тепер — день спасіння (2 Кор. 6, 2). Прокинься, о сплячий, і встань із мертвих, а Христос освітить тебе (Еф. 5, 14)! Амінь.

1 березня 1864 р.

12. Третя проповідь на сиропусну неділю

Слава Тобі, Господи! Ще сподобилися ми дожити до святого посту, ще дано нам час опам'ятатися, Господь ще прагне прий­няти нас у батьківські обійми помилування. Упродовж останніх трьох неділь ми молитовно взивали: «Покаянія отверзи нам двери, Жизнодавче!» Ось наблизився цей спасенний покаянний час! Стоїмо на порозі святого посту-поприща покаяння і Божого до нас милосердя. Приступімо ж відважно й увійдімо охоче. Нехай ніхто не відмовляється і не ухиляється від посту.

Піст видається понурим, поки його не почнеш. Але почни й побачиш, що це світло після ночі, свобода після ув'язнення, полегша після обтяжливого життя. Чи чули ви про що мовилося в Апостолі: Ніч промине і день настане (Рим. 13, 12)? Ніч — це час до посту, а день це — піст. Апостол хоче, щоб ми так само охоче зустріли піст, як охоче зустрічаємо день після довгої ночі. Прий­міть до серця те, чого вимагає, що дає та обіцяє піст, — і поба­чите, що инакше й бути не може. Адже чого вимагає піст? Покаяння та виправлення життя. Що дає? Всепрощення та повер­нення всіх Божих ласк. Що обіцяє? Радість у Святому Дусі тут і вічне блаженство там. Сприйми все це серцем і не зможеш не бажати посту.

Проти посту бунтує лише плоть і плотськими є ті, що не бажають постити, хоча вони не хочуть у цьому зізнатися, тому й обґрунтовують своє відчуження. Вони не хочуть відмовитися від розкутого життя, отож нарікають на піст. Але наш дух любить піст, прагне посту, йому привільно в ньому. Годилось би сказати: збуди й розвивай свої духовні сили й житимеш із постом, як зі своїм товаришем. Та саме для того, щоб розвинулися духовні сили, Господь узаконив піст. Тому спершу слід присилувати себе: спочатку необхідна тяжка праця, щоб потім скуштувати солодких плодів. Нехай плотське мудрування цурається посту, ти схилися під ярмом віри та слухай, як навчає апостол: ...прагнення тіла (веде) до смерти, а прагнення духа — до життя і миру; тому що прагнення тіла вороже Богові — бо не кориться законові Божому, та й не може. Тілесні не можуть подобатись Богові (Рим. 8, 6-8).

Ось до чого доведе відчуження від посту, коли догоджаємо тілові та підкоряємося плотському мудруванню — втратимо наго­ду догодити Богові й навіть станемо Його ворогами! А тому той, у кого є хоч мала искра страху Божого, не цуратиметься посту, і сам у світлі цього страху відкине будь-яку нагоду порушити піст.

 Можна, отже, сказати: оживи в собі страх Божий і радісно почнеш піст та легко пройдеш його від початку до кінця. Але знову ж таки, як оживити страх без посту? Суєта, клопоти, непотрібні розваги, втіхи, пристрасні задоволення, а то й просто звична товкотнеча не дозволяють самозаглибитися, отямитися й згадати свої обов'язки перед Богом! Тому треба змусити себе почати піст і виконувати всі його вимоги. Тоді вгамуються всі суєтні бажання, помисли та пристрасті й виразно почуємо голос совісти й згадаємо свою відповідальність перед Богом. А потому, можливо, недостатніми для нас виявляться звичайні постові труди, бо страх Божий буде нездоланною силою, що не знає жодних перешкод, спрямованою проти будь-якого догоджання тілу.

Коли станеш таким, тоді дивними й смішними видавати­муться тобі всі права тіла на полегші, які ми дозволяємо йому звичного часу. А поки не станеш, то не слід викривати облудну потребу догоджати тілові. Таким викриттям нема до чого прище­питися, аби вони стали діяти. Та порадити можна одне: переглянь усе своє життя, яким би довгим ти його не уявляв, стань біля свого смертного ложа й розміркуй: чи може твоя совість обіцяти тобі добрий кінець, якщо остання година застане тебе таким, який ти тепер? Якщо не може, то знай, що тієї хвилини ти будеш готовий знести тягар одразу десяти, сотні, тисячі постів, аби тільки сподобитися помилування, та цього тобі не буде дано. Аби не зазнав ти такої гіркої відмови, дається тобі піст, його й самого досить, щоб заслужити помилування: почни його охоче й проведи згідно з Божим наміром. Хтозна, може це останній для тебе піст і остання милість? Коли згайнуєш його — більше не сподівайся.

А навіщо гайнувати? Довгенько ми жили, чинячи волю тіла та помислів: пора після надміру гріхів пожити праведно. Бо доволі часу минуло — каже апостол, — на виконуванні волі поган, тих, що віддавалися розпусті, пристрастям, пияцтву, гульні, напійкам та мерзенній службі ідолів (1 Пт. 4, 3-4). Час відкинути вчинки темряви й одягнутися в зброю світла. Як день, поводьмося чесно й не дбаймо про тіло в похотях (див. Рим. 13, 12-14). Бо коли живемо за тілом, помремо; а якщо духом умертвлятимемо тілесні вчинки, будемо жити (див. Рим. 8, 13). Нині згадуємо падіння прародичів і через них спільне падіння всіх нас. Що його спричинило? Полегша для тіла й порушення посту та стриманости. Падіння — смерть; підведення — життя. Хочеш увійти в життя, вступи у подвиг посту, тим паче, що ти не можеш не розуміти, що й твої падіння сталися через те саме.

Здавалося б, вистачає спонук, щоб умертвляти своє тіло в постових подвигах. Але щось дивне діється в нас: кому можна дати якусь полегшу, той найбільше вмертвлюється, а кому годи­лося б найбільше вмертвлюватися, той користується полегшами. Праведники додають собі подвиг за подвигом, а грішники — полегшу за полегшею. Чи не тому, що праведник почувається грішником, а грішники зрівнюють себе з праведниками? А коли так, то це найкращий доказ самозасліплення, в котрому тримає нас догоджання тілу, й не треба ще якоїсь вагомішої причини, щоб його не слухати й чинити наперекір йому.

То ж розпочнімо мужньо подвиги посту. Нехай не буде серед нас боягузів, що догоджають плоті, потерпають за своє життя, коли не дати їм якоїсь страви чи заборонити якусь розвагу! Нехай не буде серед нас і мудрагелів, для котрих — за якимись своїми особливими вченнями — плекання плоті є законом. Таких ще спочатку присоромив апостол, називаючи їх ворогами Спаси­телевого хреста: Їхній кінець — погибель, їхній бог — черево, їхня слава — у їхній ганьбі (Флп. З, 18-19). Тепер є багато вчень, що розширюють путі життя, і вже багато прийнялося звичаїв, при­вільних для нашої плоті. Проте пам'ятаймо істинне Господнє слово: Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знахо­дять (Мт. 7, 13-14).

Приєднаймося ж і ми до небагатьох та радо ввійдімо в розчи­нені перед нами тісні ворота посту, не дозволяючи собі розду­мувати та свавільно ухилятися від того, що так мудро й так спасен­но виконували й виконують усі, що розуміли й розуміють ціну життя у тілі, не ради тіла (див. Рим. 8, 12). Амінь.

6 лютого 1866 р.

13. Перша проповідь на середу першого тижня Великого посту

Благодарімо Господа, що сподобив нас дожита до святого посту і почати спасенне говіння! Скористаймося ж, браття, цією милістю належно, щоб вона послужила нам на спасения, а не на осудження.

Говіємо на те, щоб приготуватися неосудно прийняти святі Христові таїнства, прийнята самого Господа, котрий каже: Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п 'є, той у Мені перебуває, а Я — в ньому. Оскільки Господь пречистий, а ми нечисті, то перш ніж причаститися святих пречистих Христових таїнств, ми очищуємо совість і одержуємо всепрощення в таїнстві покаяння. Хто чистий, з тим уже, безсумнівно, з'єднається Христос Спаситель. Він любить єднатися і сам шукає єднання з нами. Коли не єднається, то з причини нашої нечистоти. Отож, головне для нас очистите совість і одержати всепрощення в таїнстві покаяння. Ось про це подбаймо нині й поклопочімося.

Очистить совість і одержить всепрощення той, хто належно покається. Постає питання: а хто ж кається належно? Той, хто пізнає свої гріхи й щиро в них зізнається, а зізнавшись, журиться через них і плаче над ними. А пожурившись і оплакавши, твердо вирішує більше не ображати Бога своїми гріхами, й урешті, в такому настрої смиренно сповідається з усіх своїх гріхів перед духівником, щоб одержати розрііпення і прийти до Господньої чаші виправданим і чистим в очах Божих.

Усе це ви знаєте й робили так вже не раз, тому треба тільки нагадати вам, що хоча часто проходимо цим шляхом, він зали­шається таким самим, иншого нема, а якби хтось став шукати нового, даремними були б його пошуки.

Отже, пізнайте сюї гріхи й зізнайтеся в них. Пізнати сюї гріхи — означає сказати, що такий і такий гріх ми вчинили; а зізнатися в них — означає осудити себе за них, сказати: «я винен», не виправдовуючись. Передусім треба щиро визнати: «Я згрішив, я винен».

Подивіться ж, чим і як ви згрішили? Не думаю, що з'ясувати це буде важко. Знаєте заповіді й маєте совість: заповідь вкаже, що треба було робити, а совість засвідчить, зробили чи ні. Пристрасть, яку треба перемогти, та гріхи, котрими найбільше ображаємо Господа, не можуть пройти повз нашу увагу: вони стоять навидноті й невідчепно юрмляться в свідомості. Це — за словами Господа — не скалка, а колода в оці. Випробуйте себе й осудіть їх якнайсуворіше: адже наше лукаве серце готове судити себе суворо в усьому, крім своєї найбільшої немочі — моральної, тоді як усе инше, крім головних гріхів у моральному плані, — це дрібниця. Отож, якщо поблажливо підійти до діла, ми на нашому внутрішньому суді здатні тільки проціджувати комара й ковтати верблюда. Оцю ж неправоту виправляй передовсім у собі, тобто пізнай свою головну пристрасть і свої головні гріхи і, не шукаючи виправдання, осуди себе за них. Опісля пізнай инші гріхи, легші, котрі, порівняно з першими, можна назвати малими, нечислен­ними, ненавмисними, випадковими. Для цього переглянь десять заповідей і блаженства й подивись, яку заповідь порушив і яких чеснот бракує в серці. У чистому дзеркалі, якщо дивитися в нього не мружачись, на обличчі видно найдрібніші цяточки. Так само виявляться всі наші вчинки та гріхи словом, ділом і помислом, коли присилуємо свою совість подивитися в дзеркало Божих заповідей, котрі вказані в Божому слові. Залишається тільки осудити себе, усвідомити свою вину, а це станеться, коли нічим не виправдовуватимемо себе: ні темпераментом, ні обставинами життя, ні заняттями та взаєминами, ні захопленнями, ні незнан­ням, словом — нічим. А щойно зауважимо гріх, щиро скажемо: «Я винен, безперечно, винен!»

Коли усвідомиш гріхи, треба їх оплакати, сокрушитися, що вони сталися. Хто щиро сказав: «Я винен — той незабаром скаже: Навіщо ж я це все вчинив?» та пошкодує за це, присоромить себе, пожуриться перед Господом, жахнеться Його суду й біди, що чекає того, хто не виправдається із своїх гріхів. Але й це вимагає праці над собою, треба себе до цього скерувати й змусите. Бо, буває, серце так скам'яніє, що людина, хоч усвідомлює гріх, та, не маючи чим виправдатися, каже: «А що ж тут такого?» Тому й треба, щоб рука розсудливосте взяла молот могутніх Божих істин і вдаряла ним по скам'янілому серцю, поки воно не зм'якне, не зворушиться та не зітхне. Згадай невимовні Божі милості, які Він явив тобі при створенні, Промислі, а найбільше при відкупленні, й подумай, який ти невдячний. Згадай досконалість твоєї природи, яку ти принизив, згадай свою гірку долю, на яку ти заслу­жив, і яка, можливо, вже недалеко від тебе; згадай первісний спокій і теперішню обтяжливість на дусі, згадай, скільки разів ти обіцяв: «Не буду! Не буду!» — й знову грішив ще більше та ще впертіше, ніж перед тим, згадай, що ніхто тебе не примушував, ти сам за своїм лихим звичаєм грішив і ображав Бога, котрий усе бачить, і відштовхував Його руку, котрою Він спиняв тебе. Згадай смерть, суд, пекло, згадай і все инше, чим сподіваєшся сокрушити своє вперте серце. Усіляко його турбуй, буди й розворушуй. Роздумуючи так, молися до Господа, щоб Він, як Владика всього, дав тобі запанувати над твоїм серцем, щоб увійшов як вогонь, розтопив упертість твого серця й звільнив тебе від кам'яної нечутливости. Зроби все, щоб серце почало зітхати, бо це — корінь покаяння. Йому передує пізнання гріхів, за ним іде поста­нова не грішити. Проте непотрібне те, що передує, і того, що йде потім, не чекай, якщо їх не поєднує щирий жаль за гріхи. Тільки смуток задля Бога чинить спасенне каяття (2 Кор. 7, 10). Що ж це за покаяння, в якому нема смутку, жалю та сокрушения?!

Після щирого жалю за гріхи прийде й намір облишити їх, не ображати ними Бога та не занапащати себе. А тоді буде що­найщиріша сповідь із гріхів і найдієвіше розрішення їх. Та й звершиться покаяння, воістину спасенне.

Даруй, Господи, всім нам у ці дні сподобитися цього Божого дару! Бо, що нам з того, коли байдуже, неуважно та нудьгуючи стоятимемо на богослужениях, нарікаючи, що довго тривають, а час, вільний від богослужень, проводитимемо немов у напівсні й бездіяльно. Потім на сповіді скажемо холодно: «Нагрішив», — коли нас запитають про гріхи, й не помислимо про те, що най­важливіше для нас — перемінити своє життя? Що нам з того? Це означатиме, що ми говіли задля звичаю, а не задля спасения. Тож уважайте пильно, як маєте поводитися, особливо в ці дні, коли ворог не спокушає гріхами, а намагається зробити некорисними ті засоби, котрі нам дарувала Божа благодать, щоб ми очистилися від гріхів, і таким чином далі панувати над нами. Амінь.

8 березня 1861 р.

14. Друга проповідь на середу першого тижня Великого посту

Уже декілька днів ми постимо й говіємо. Плоть уже достатньо смирилася, думки вгамувалися, ми зосередилися. Тепер треба остаточно приготуватися до покаяння та сповіді, які є серцем говіння. Попередні подвиги готують до покаяння та сповіді, а святе причастя вінчає й завершує все. Без справжнього покаяння та сповіді й подвиги залишаться безплідними, і святе причастя не послужить зціленню душі й тіла. Зосередьмося на собі й візьмі­мося до цього як годиться.

Сповідатися з гріхів не важко, якщо людина встигне опанувати себе й вирішить не грішити; та вона не опанує себе, поки не розкається; не розкається, поки не осудить себе, а не осудить, поки не пізнає своїх гріхів. Отже, в покаянні найперше — це пізнати свої гріхи.

Зосередьмося тепер кожен на собі й розгляньмо своє життя й усе, що в ньому було негаразд. Звісно, кожен готовий знову й знову повторювати про себе, що він грішний, і не тільки повторювати, а й почуватися таким. Однак ми бачимо в собі цю гріховність невиразно та невизначено. Цього замало. Коли приступаємо до сповіді, треба точно визначити, що саме в нас нечисте та грішне, і наскільки. Треба докладно й виразно бачити свої гріхи: ніби полічити їх. Тому зроби ось що: постав з одного боку Божий закон, а з иншого — власне життя, і дивися, чим вони схожі й чим відмінні. Або бери свої діла й звіряй їх із законом, щоб бачити, чи вони законні, або бери закон і дивися, чи ти виконував його в своєму житті, чи ні? Наприклад, тебе образили, а ти помстився: чи так велить християнський закон? Бачив помилки инших і осуджував ближніх: чи ж годиться так робити за Христовими заповідями? Зробив щось добре й пишався тим або бундючився: чи годиться християнинові так чинити? Закон наказує не лінуватися, ходити до церкви й благоговійно в ній перебувати, уважно молитися: чи ти це виконував? Закон наказує не пожадати, не гніватися, не заздрити, не привласнювати чужого та ин.: чи поводилися ми згідно з цими правилами? Так переглянь і весь закон, і все своє життя. Та щоб нічого не пропустити, випробовуючи себе, варто дотримуватися якогось порядку. Уяви собі всі наші обов'язки щодо Бога, ближнього та самого себе, а потім прискіпливо переглянь своє життя. Або одну за одною перебирай десять заповідей з усіма вказівками, що містяться в них, і дивися, чи ти виконував усе, чого вони ви­магають? Хто може, нехай читає нагірну проповідь Спасителя, де Він пояснює давній закон і доповнює його християнським духом, або читай останні розділи послань апостолів, де викладено діла, обов'язкові для всіх християн, і загальні повчання: напр., із 12-го розділу Послання до римлян, чи з 4-го розділу Послання до ефесян, Послання апостола Якова, Перше послання святого Йоана Богослова та инші. Дивись у них як у дзеркало, і побачиш, де на тобі якась пляма чи бруд.

Коли так проглянемо наше життя, серед наших діл, слів, почуттів, помислів і бажань знайдеться многота або зовсім проти­законних, або напівзаконних, тобто, таких, де наміри були не зовсім чисті, хоча вони, на перший погляд, узгоджуються зі законом. Знайдеться безліч усього і, можливо, виявиться, що все наше життя складається з недобрих діл, котрі вервечкою тягнуться одне за одним.

Однак це лише початок самопізнання, не слід на ньому зупинятися. Треба далі пізнавати свою гріховність або входити глибше в своє гріховне серце. За ділами й словами, під окремими думками, бажаннями й почуттями стоять постійні настрої серця, з яких вони випливають. Усі разом ці настрої становлять особис­тість і визначають характер людини: тому-то треба добре їх знати. Для цього великих зусиль не потрібно — наше сумління покаже нам, що переважає в нашому серці й хто володіє ним? Та й видимого свідка можна знайти, а саме: якщо якісь лихі вчинки трапляються часто, та ще й так, що ми не можемо від них утриматися, то в серці є такий нахил чи така пристрасть, котра їх породжує. Коли, наприклад, хтось, показуючи на иншого, в одному випадку скаже: «Подивися, що ж він робить!» — в иншому невдоволено буркне: «Яке безглуздя!» — а то ще й зневажливо подивиться, і взагалі залюбки говорить про чужі справи, вистав­ляючи їх в поганому світлі, то неважко здогадатися, що він хворіє на огидну Богові пристрасть осудження.

Таким чином пізнаємо, які пристрасті в нас панують, чи яка переважає. Ви знаєте, що корінь будь-якого зла, що загніздилося в нашому нутрі, — це самолюбство. Із самолюбства випливають гордість, корисливість і пристрасть до насолод, а з них — усі инші пристрасті. Всі вони є в кожного, хто грішить, але не в усіх однаково: в одного переважає гордість, в иншого — корисливість, ще в иншого — пристрасть до насолод. І гордий не цурається корисливосте та насолод, проте легше перемагає їх, якщо знає, що через них може зазнати приниження; і корисливий готовий потішатися, коли знає, що це задарма... Так у кожної людини переважає якась одна пристрасть, а инша ніби підпорядковується їй. Отож треба визначити, яка саме пристрасть панівна, щоб потім рішуче боротися проти неї. Один із святих Отців каже: «Господь вимагає, щоб ти відновив ціломудріє, а ти будуєш сиротинці та каплиці: виправ спочатку перше, тоді й друге буде приємним!»

Проте слід і далі пізнавати себе. А тоді треба визначити загальний дух нашого життя, або його характерну рису: кому ми служимо? Господеві, чи собі й гріхові? Що для нас важливіше? Ми чи Господь, Його слава та служіння Йому? За кого ми? За ім'я Боже чи за своє? Ця риса визначає: чим ми є й чого нам для себе чекати? Для самопізнання це найважливіше. Це загальний висновок зі сказаного, який винесе нам сама совість, вияснить свідомість, а ми його визнаємо перед всезнаючим Господом.

Таким чином, ми зможемо врешті уявити всю нашу гріхов­ність і всю історію нашого гріховного життя: вчинки, почуття, настрої й загальний дух життя. Після цього треба вболівати за себе й оплакувати свої гріхи.

Коли пізнаєш свою гріховність, не дивися на неї байдуже. Не минай її неуважно, як минаєш чуже, занедбане та заросле бур'я­нами поле. Наблизь це пізнання до совісти й разом із ним збуди в серці спасенні покаянні почуття. Ці почуття повинні походити від нас самі по собі, але не завжди воно так буває. Серце твердне від гріха. Як чорнороб твердне від чорної роботи, так твердне серце людини, котра день і ніч служить гріхові й пристрастям, збирає стручки й живиться ними. Тому й не легко розм'якшити серце, коли треба довести його до розкаяння. Це праця, й праця неабияка, бо в ділі покаяння все залежить від почуттів серця!

. Коли братимешся до цього, то передусім присилуй себе до самовикриття, постарайся відчути свою вину, так, щоб і в глибині серця сказати: «Я винен!» Тобі доведеться боротися зі само­виправданням або зі спробами вибачити свої падіння та гріхи. Щоб відігнати самовиправдання, відвернися від усього, залитися наодинці з Богом Суддею, і, не виправдовуючись, докори собі: ти знав, що не годиться грішити, а грішив; міг утриматися, щоб тебе не втягнув гріх, а не спромігся на це; сумління докоряло тобі, а ти заглушував цей Божий голос у собі. Потім згадай місця, час, обставини своїх гріховних діл і з цього вибери ті вчинки, котрі змусили б твоє серце і твою совість пройнятися відчуттям вини й промовити: «Я винен! Нічим мені виправдатися!» Отак переходь від одного гріха й від одного нечистого настрою до иншого, й до всього додавай як підпис: «Я винен!»

Сумлінно викриваючи себе, ти відновиш у серці всі свої гріхи. Зізнаєшся, що ти винен і в тому, і в иншому, і ще в иншому — в усьому винен. Ти ніби зодягнешся у свої гріхи й відчуєш увесь їхній тягар на собі, визнаєш, що ти відповідальний за них, і промовиш: «Ох, я окаянний!» Після того, як це станеться у твоєму серці, поквапся будити в ньому або виводити з нього почуття жалю, в чому й полягає справжнє покаяння, а саме: печаль, що образив Бога, сором, що довів себе до такого стану, жаль, що міг стриматися й не стримався, й досаду на свою грішну сваволю, котра не слухала голосу розуму та совісти. Ці відчуття самі народжуватимуться в серці, як визнаєш свої гріхи й вину. Але й ти сам допомагай їм розвиватися й розвивай їх щораз то силь­ніше. Нехай душа горить у них як у вогні: чим більше та сильніше горітиме, тим спасенніше. Межа, до якої треба довести біль за гріхи, — це відраза та огида до них. Така відраза підтримуватиме рішення не грішити та надію виправитися. Хто відчуває відразу до гріха, той став понад ним чи викинув його із себе й здобув повну свободу діяти, не відчуваючи потягу грішити. Ось хвилина, коли сміливо можеш обітувати, що не грішитимеш, і вимовиш це в своєму серці перед лицем Господа. Припади тоді до Нього й скажи: «Не грішитиму! Ніколи не грішитиму, хоч би й умерти довелося: тільки спаси й помилуй!» Така обітниця, дана із цілого серця, повинна завершити покаянні почуття та засвідчити, що вони щирі. Він полягає не в словах, а в відчуттях, він становить внутрішній завіт серця з Богом, відновлює релігію серця.

Саме на цьому я хотів зосередити вашу увагу. Почніть розпіз­навати свою гріховність, пройдіть через викриття себе й болючі відчуття розкаяння й закінчіть рішенням не грішити, обітуючи перед Господнім лицем, що надалі будете старатися. Хто так зробить, тому не тяжко буде відкрити на сповіді всю свою нечис­тоту, той висповідається повністю, щиро, не шкодуючи себе, й через уста свого духовного отця одержить за це найдієвіше роз­рішення від Господа, котре наповнить каяника глибоким миром і радістю. В нього знову вселиться благодать Святого Духа, котра не могла перебувати в гріхолюбному серці, і він оновиться, як після хрещення.

Цієї великої та невимовної милости нехай сподобить усіх нас Господь і Спаситель наш! Амінь!

4 березня 1864 р.

15. Третя проповідь на середу першого тижня Великого посту

Господь і Спаситель наш кличе всіх нас до себе, кажучи: Покайтесь, бо Небесне Царство близько/ Послухаймося цього втіш­ного голосу й поспішімо до Господа. Небесне Царство — яке велике благо! Покаяння — який легкий, доступний і дієвий засіб! Зокрема в ці дні, коли саме життя і зворушливе богослужения, повне скрухи та розчулення, мимоволі спонукають до сліз і по­каяння! Добре промовляв до всіх святий апостол на початку посту, сиропусного тижня: «Ось нині час сприятливий! Ось нині день спасения!» Він сприятливий, бо приспаний грішник ніколи не чує так часто, як зараз, голосів, що будять: Вставай же, ти, що спиш, і Христос освятить тебе! І ви добре робите, що, прийнявши це запрошення, так ревно приходите до дверей по­каяння. Підходьте-бо сміливіше, стукайте наполегливіше! Много­милостивий відчинить, простягне до вас свої руки та прийме в свої обійми.

 Покаяння — річ проста: одне зітхання та слово: «Я нагрішив, більше не буду!» Та це зітхання повинно пройти крізь небеса, щоб благати за нас перед престолом Справедливости, а це слово повинно стерти в книзі життя всі записи, котрими позначено наші гріхи. Звідки ж візьметься в них така сила? Із нещадного самоосудження та палкого сокрушения. Ось на це й нехай буде спрямовано наш покаянний запал: пом'якшіть і сокрушіть своє серце, а потім, на сповіді, не соромтеся відкрити все, що ганить вас перед лицем Бога та людей.

Коли говіємо, здається, що піти до сповіді та відкритися своєму духовному отцеві — це найтяжче; насправді ж повинно бути найвідраднішим. Хіба не відрадно зцілитися тому, хто весь зранений? Умитися тому, хто забруднився всякою нечистотою? Звільнитися тому, хто зв'язаний? А в цьому й полягає сила священичого розрішення на сповіді. Приходимо в ранах — відхо­димо зціленими, приходимо нечисті — відходимо очищені, прихо­димо зв'язані — відходимо вільні. Така Божа обітниця: говори ж, щоб виправдатися.

Без сумніву, будеш виправданий, але спершу визнай свої беззаконня, нічого не приховуючи. Знай, що тільки відкриту рану можна лікувати, тільки виявлену нечистоту змити, тільки видимі узи розв'язати. Гляди, щоб не відійшов ти незціленим, неочище­ним і незвільненим!

Тут діє Господь. Духовний отець представляє Його Особу та промовляє Його словами. Господу відомий твій гріх, а ти в думках визнаєш його перед Богом, однак Він хоче знати, чи ти визнав би свій гріх, чи відмагався б, коли б Він сам став перед тобою. Тому Він являє тобі свою Особу в духовному отцеві-сповіднику, Господь повелів йому говорити від свого імени слова розрішення, які, хоч і проказує на землі слабке створіння, закарбовуються Божою силою на небі.

Духовний отець представляє ще одну особу — все людство. Хто соромиться викрити свій гріх на сповіді, нехай проганяє цей сором таким помислом: тут сором — за сором; сором менший — за сором більший; сором спасенний — за сором невтішний і некорисний. Колись усі наші лихі вчинки виявляться перед цілим людством й укриють нас таким соромом, що ми радше погоди­лися б, щоб на нас осунулися гори. Тому й встановив Господь, щоб ми були присоромлені перед однією людиною та не осоро­милися потім перед цілим людством. Є в наших серцях одна лукава згуба: деколи охоче виявляємо всі гріхи, крім найголов­нішого — того, котрого найбільше соромимося й від котрого червоніємо. Найчастіше це плотський гріх, але це може бути й будь-який инший. У кого є така неміч, той готовий і всі подвиги взяти на себе, і будь-які чесноти здобувати, аби тільки не зачіпати улюбленої болячки. А в Господа закон такий: не давай мені милостині, коли ти неціломудрений; не давай посту, коли обтяжений любостяжаниям; не давай молитовного подвигу, коли обтяжений марнославством. Відкривай свою рану, аби зцілитися та прикраситися чеснотою. Намагайся, кожна душе, перемогти себе в тому, що найгірше піддається.

Цей недостойний плід покаяння — наслідок поганої підготов­ки до сповіді. Сповіді передує говіння з постом, усамітненням, чуванням, молитвослов'ям. Це та частина суворого життя, що пригнічує та сокрушає плоть, її встановлено на те, щоб під зовніш­нім подвигом почалося й завершилося сокрушення та покаяння серця. Вона необхідна як допомога, проте без покаянних відчуттів не має жодного значення. Хто сокрушається тільки зовнішньо, про того ще не можна сказати, щоб він уже мав силу повністю, без­доганно висповідатися; а коли хтось сокрушається ще й внут­рішньо, у того сповідь буває чиста, повна, він нічого не затаює. Хто пізнав свій гріх, визнав, що винен, оплакав його та гидує ним, — той уже внутрішньо, настроєм серця вимовив перед Богом: «Я винен! Не грішитиму більше!» Той готовий сповідатися перед цілим світом, а не тільки перед духовним отцем. Ось у чому полягає цілющий корінь покаяння —- сердечне сокрушення за гріхи та огида до них. Серцем сокрушеним та упокореним Бог не погор­дить. Пом'якши своє серце, розтопи його сокрушениям, і воно само викине з себе все нечисте. А сповідь попалить те вогнем сорому й Божого розрішення.

Серце, що плаче й боліє, притягує мудрість, котра вчить каяника діяти і зовнішньо, і внутрішньо так, щоб зібрати повні пригорщі плодів покаяння, серед яких не тільки помилування та всепрощення,. але й переміна серця на краще, за чим іде виправлення життя. Хто глибоко сокрушився, той сповідається з усіх гріхів, і після сповіді оновлюється. Згадайте, наприклад, Марію Єгипетську, Таїсію, Євдокію, Мойсея Мурина, Давида, розбійника та инших. Про таку зміну хай поревнує кожен, хто нині говіє й готується до сповіді!

Сокрушения й сповідь, через розрішення, з'єднують Божу та людську природу в покаянні, а з них зроджується нове створіння, як на початку, із купелі хрещення. Нехай многомилостивий Гос­подь сподобить цього всіх вас, щоб ви вийшли із лічниці покаяння з цілковито оновленими почуттями та настроями ваших сердець. Щоб віднині любили те, до чого спершу були байдужими, і ненави­діли те, до чого спершу мали пристрасть, щоб любили не гнів, а лагідність, не гордість, а смирення, не пияцтво, а тверезість, не блуд, а ціломудріє, не заздрість, а доброзичливість, не ненависть, а приязнь, не скупість, а щедрість, не сластолюб'я, а стриманість, не лінощі, а працьовитість, не неуважність, а зосередженість, не сварливість, а миролюбність, не осуд і наклепи, а доброслів'я й збереження доброї чести ближнього — словом, замість усякого пороку й пристрасті протилежну до них чесноту і добрий намір.

Коли одного доброго каяника колишні дружки запрошували після сповіді до звичних утіх, він твердо відповідав: «Я вже не той, що був!» Ось такий настрій мусимо ми мати наприкінці говіння, щоб, коли повстануть на нас звичні пристрасті, вимагаючи, аби ми їх задовільнили, кожна клітинка наша відповіла б їм: «Ми вже не ті, що були!»

А станеться так, коли пізнаємо свої гріхи, усвідомимо, що ми винні, й оплачемо їх, і гидуватимемо ними, й, не затаюючи, висповідаємося з них перед своїм духовним отцем і твердо вирішимо більше їх не повторювати. А вже тоді зійде на нас Божа сила, і ми станемо як ті, що їх створено в Христі Ісусі для добрих діл. Тож чинімо їх, ухиляючись від усякого зла. Амінь.

17 лютого 1865 р.

16. Четверта проповідь на середу першого тижня Великого посту

Вступивши в подвиг говіння, ми смиряемо себе тим, що постимо, чуваємо, ходимо до церкви, вистоюємо довгі служби,, б'ємо поклони, молимося вдома, читаємо духовні книги. Благос­ловенні ці труди, до яких беруться всі, що говіють. Ці подвиги настільки необхідні, що без них говіння — не говіння; але при цьому не слід забувати, що всі вони є тільки засобами, мета полягає не в них. І якщо не спрямувати їх до цієї мети, то можна надаремно трудитися. Тягар витримаємо, а плоду не скуштуємо. Тож уважайте пильно, як маєте поводитися!

Ми говіємо для того, щоб висповідатися та причаститися святих таїнств; але свята сповідь і святе причастя завершують діло говіння, благодатно закріплюючи ті зміни в серці, котрі повинні були б настати, дозріти й утвердитися, поки ми говіли. Коли сповідаємося, то звичайно кажемо: «Я нагрішив, більше не буду». Це слово повинно виражати внутрішні настрої та почуття, котрі мають з'явитися передусім у серці. Щоб щиро сказати: «Я згрі­шив, більше не буду», — треба виразно усвідомити свої гріхи й твердо вирішити більше їм не піддаватися. Тільки таке сокру­шення за гріхи та твердий намір не грішити прикрашають сповідь. Тільки через них вона виявляє свою благодатну силу, тільки за цих умов вона є цілющим ліком проти душевних недуг і купіллю, котра омиває осквернене серце. Саме таке рішення — змінитися па краще, — якого досягаємо, щиро боліючи за гріхи, і є метою всіх подвигів говіння, до яких ми тепер взялися. А ще піст, стояння на молитві, відмова від звичних справ, поклони — усе це служить для пом'якшення душі й щоб допомогти їй затужити за Богом і покаятися задля спасения. Оскільки належна сповідь буває тільки за таких умов, а святе причастя виявляє свою спасен­ну дію тільки за належної сповіді, то ця скорбота, спричинена гріхами, та рішення змінитися на краще є серцем говіння. На них треба зосередити всю нашу увагу, всі зусилля та труди.

Жаль за гріхи і огида до них, здається, мають бути властивими для душі так, що не варто й згадувати про них. Гріх — рана душі. Якщо в нас рана на тілі, ми відчуваємо біль і поспішаємо її виліку­вати. Так годилося б робити з душею, якщо на ній є рана гріха.

 Проте стається не так: гріх, ранячи душу, задурманює її, і той, хто піддався гріхові, не бачить своєї біди, не відчуває її і не намагається її позбутися. Засліплення, нечутливість і безтурботність — це наслід­ки гріхолюбности, котра міцно тримає гріхолюбців у гріху. Цілком слушно порівнюють грішника з тим, хто міцно заснув; до нього треба голосно гукати: «Вставай, ти, що спиш?» Тоді  він устане.

Ось що треба зробити нам зі своєю душею: розбудити її з гріховного сну, довести її до того, щоб вона побачила, який небезпечний гріх, відчула цю небезпеку й намагалася її уник­нути. Ви запитаєте: а як це зробити? Я відповім: цього не може зробити ніхто, крім вас самих. Треба самозаглибитися і, ставши перед душею, котру приспав гріх, будити її зі сну, як хто може і як хто вміє. В це ваше святилище ніхто чужий не може про­никнути, і того, що там повинно відбутися, не досягнеш жодним зовнішнім ділом чи подвигом: там все звершується в щирій розмові між вами й вашою душею перед єдиним Господом, від якого нічого не можна приховати. Розмовляти з собою, вмовляти душу — це найголовніше, що ми можемо зробити, щоб збудити її зі сну гріха.

Тож заглибтеся у себе й сумлінно дійте! Адже ви все про себе знаєте: знаєте свої пристрасті та гріхопадіння. Знає все про них і Господь, якого ви не можете не бачити зі свого серця. Ховатися марно. Від людей, що нас оточують, можна заховатися, та чи ж заховаєшся від себе й від Господа? Отож із того, що ясно бачите себе перед Богом, почніть розмову зі своєю душею. Скажіть їй: «Ой, не лукав, душе, і ця пристрасть погана, і таке гріхопадіння страшне, й така звичка недобра. Порушено відомі заповіді, і відомий засуд за їх порушення. Ось перед нашою свідомістю Господь, який дав ці заповіді та визначив засуд. Не викрутишся: або пропадай із засудженими, або поквапся вийти із такого згубного стану». Уважно вислухавши цю розмову перед Господом, ви опинитеся перед неминучістю спасения, на противагу тій безвиході, в якій тримає вас гріхолюбність вам на згубу. По­боювання за себе, за свою долю у вічності стане важелем у ваших руках, котрим ви перевернете все своє нутро й усе зміните в ньому на спасения.

Повторюю ще раз: ніхто инший не зробить цього за вас. Душа кожної людини — темний ліс для иншої. Тільки для самої себе душа стає ясною, коли людина самозаглибиться й порадиться із собою, як бути і що чинити. Тож заглибтеся тепер у себе й там на потаємній раді зі своєю душею, вирішіть: «Що ж,- душе, чи скніти тобі в гріхах? Устаньмо й упевнено підімо до Господа, який готовий нас прийняти!» Щоб краще переконати себе, згадуйте про те, який мерзенний гріх, наскільки він ображає Господа, такого милосердного до нас, наскільки він принижує нас самих, що покликані до богоподібности, і до якої біди доводить — відбирає спокій тут і готує вічну муку там. Уявіть, що ви помираєте або й уже померли, та опиняєтеся на суді, що не зважає на особи, на котрому згадається кожен гріх, якого ви не оплакали. Коли уявите все це, якомога жвавіше поговоріть із своєю душею: «Що ж ми зробимо, душе, як ми вирішимо? Ти знаєш, що це все — правда: гріх — мерзенний перед Богом і всіма святими, а також і перед нашою совістю; і така гірка доля чекає нас у вічності, якщо не покинемо його. Навіщо ж нам себе губити? Насолода від гріха невелика й триває коротко, а його гіркота безмежна й триває вічно: відвернімося ж від нього! Хіба ж ми гірші від инших чи чимось відрізняємося? Хіба Господь усіх — не наш Господь? Чи те, що Він установив для спасения в святій Церкві для нас недоступне? Тож чи віддати нам себе на посоромлення перед усіма й на потіху злим нашим і Божим ворогам? Відвернімося від гріха! Невдовзі одер­жимо розрішення; у святому причасті приймемо Господа, а тоді з Ним житимемо за Його заповідями, насолоджуючись тут душевним миром, а там, готуючи собі вічне блаженство».

Отак роздумуйте та вмовляйте свою душу, ану ж отямиться, опам'ятається й надумається врешті змінити своє лихе життя й свою вдачу, осоружну Богові. Кріпіться! Господь близько! Він бачить порухи нашого потаємного діяння й готовий нам допо­могти. Тільки-но Він побачить, що ви схиляєтеся до добра, відразу ж закріпить його в вас своєю благодаттю. Без Господа ми нічого не можемо зробити, а Він завжди чекає, щоб ми самі силкувалися чинити добро, і коли тільки побачить у нас ці зусилля, відразу готовий нам помагати. Тому, коли радитесь із своєю душею й намагаєтеся схилити її до добра, щомиті звертайтеся до Господа в молитві — туди ж, в потаємну комірчину вашого серця. По­говоріть з душею та припадіть до Господа, з болем взиваючи, щоб Він зворушив душу та змінив її. Тоді знову говоріть з душею і знову звертайтеся до Господа. Призивайте на поміч Владичицю Богородицю, свого ангела хоронителя, свого святого покровителя та всіх святих. Щомиті так робіть, чи ви в церкві, чи вдома молитесь і роздумуєте, нехай тільки одне буде в вас на думці — як би врешті переломити свою душу й виправити її на краще. Трудіться! Допомога буде! Вирвіться з диявольських тенет і скажіть відважно, як блудний син: «Устану й піду!»

А тоді йдіть, не озираючись і не слухаючи, що вам нашіптує лукавий. Він почне розпалювати у вас жаль до себе або навіюва­тиме то страх за життя, то побоювання, що ваш побут розлад­нається, то покаже непереборні перешкоди, щоб почати нове життя, аби тільки відвернути вас від ваших добрих намірів. Не слухайте й твердо вирішіть для себе: приношу все в жертву Господеві: і майно, і всю працю, й ціле життя. Не відмовлюся від свого рішення, як би тяжко мені не було. Таке тверде рішення відразу ж розжене хмару тривожних помислів і припинить усі ворожі напади. Ворог безсилий у боротьбі з тими, хто готовий іти на смерть, щоб наслідувати Господа, котрий за нас дав себе розп'ятися. З цього рішення видніє тінь хресної смерти, котра зруйнувала владу лукавого, тому він утікає від нього як від вогню. Тут смерть за смерть: смерть у гріху замінюється готовністю умерти в боротьбі з гріхом задля спасения; ось воно — насіння нового життя в Христі Ісусі нашому Господі!

Ось що повинно відбутися у вашому серці, браття, серед видимих трудів і подвигів вашого говіння! І тільки тоді, коли це станеться, ваше говіння буде справжнім. Тоді, одержавши повне розрішення на сповіді, з'єднаємося чистими з Господом у святому причасті й заживемо новим життям. Нехай дарує це вам Господь, котрий хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди! Амінь.

9 лютого 1866 р.

17. Перша проповідь на п'ятницю першого тижня Великого посту

Минулого разу я говорив вам, що говіння полягає в сокру­шенні за гріхи й у непохитному намірі більше не ображати ними Господа, тоді наша сповідь буде дійсною, а святе причастя — спасенним. Сьогодні розповім вам про ці два настрої докладніше, щоб перевірити, чи вони в нас справді такі, якими мають бути, а перевіривши, впевнитися, що наше говіння, сповідь і святе причастя принесуть врешті спасенний плід.

Сокрушення за гріхи — непросте почуття, воно складається з декількох почуттів. Головним є неприємне відчуття, коли усвідом­люємо, що віддавшись гріхові, ми опинилися у надзвичайно скрутному становищі. Згодом це відчуття змінюється, залежно від того, на що саме, каючись, звертає увагу грішник. Якщо він зосередиться на собі, то нарікає на себе й на свою лиху сваволю: навіщо захопився та піддався спокусі, коли міг встояти й уник­нути біди? Якщо подивиться на сам гріх, то вже не бачить в ньому тієї приємности, якою той є прикритий, поки не впадеш у нього, а бачить його потворним і гидким, і бридиться ним, і відвер­тається від нього. Якщо подивиться на инших людей — членів тіла Церкви, то соромиться, що хоч не був нічим гірший від них, усе ж зганьбив себе негідними вчинками. Коли ж звертається до Бога, то або звинувачує себе, жаліє та журиться, що своїми гріхами образив Господа, котрий був такий милостивий до нього, або жахається за свою тимчасову й вічну долю, згадуючи про правосуддя, котре инколи видимо карає грішників. Грішник, що щиро визнав свої гріхи та осудив себе за них, заглибившись у себе, переходить від одного з цих почуттів до иншого й плаче в своєму серці й побивається гріхами, як плакав Єремія на руїнах Єрусалиму або як плакали юдеї на Вавилонських ріках.

Коли каємося та вмиваємося сльозами сокрушення, тоді нарікаємо на себе, гидуємо гріхом, відчуваємо сором і страх, тужимо за Богом і звинувачуємо себе перед Ним. Це все нагадує прання брудної білизни, і в сумлінного трудівника ці відчуття швидко зростають до потрібної міри і починають діяти в його серці. Однак треба знати, що не всі ці відчуття мають однакову вартість: жаль за гріхи, бо боїмося вічних мук, бо соромимося инших людей, бо гріх нам огидний, бо нарікаємо на свою сваво­лю, — це жаль недосконалий; а жаль за гріхи, бо ними ми образили нашого всеблагого Господа, — це жаль досконалий. Святий апостол називає його смутком задля Бога і вважає, що через нього в нас зароджується покаяння, про яке не треба жаліти, або рішучий намір не грішити (2 Кор. 7, 10). До такого смутку треба доводити свої покаянні зітхання або ним завершу­вати покаянні почуття. Не можна сказати, що недосконалі відчут­тя беззмістовні: вони також мають своє значення в покаянні, проте не треба на них зупинятися. Їх можна використати як попереднє приготування, як засіб якось зм'якшити закам'яніле серце, а потім від них і через них треба переводити серце, що вже звикло плакати над гріхами та тужити за Богом. Тут кінець. Тільки туга за Богом робить наш жаль за гріхи приємним Богові й привертає до нього благодать помилування. Тільки вона закла­дає несхитні основи рішення не грішити. Все зайве віддаляється і серце оживає любов'ю до Бога, котра дає йому відвагу вибрати намір і скласти обітницю — більше не ображати милосердного Господа своїми гріхами, оскільки вона є силою, яку не здолає жодний гріховний потяг. Потрудіться дійти до цього, осягнути його, ви, які тужите й оплакуєте свої гріхи. Не думайте, що це вам не під силу. Ви ж своє внутрішнє ділання влаштуйте ось як: якомога виразніше усвідомте великі Божі благодіяння щодо нас і подумайте, які невдячні ми, коли грішимо. Наскільки нам власти­ве відчуття вдячности, настільки ж властива й печаль, якщо не вгодимо чимось нашим добродіям. Тому ви й відчуєте тугу за Богом, жаль, що образили того, від кого завжди одержуєте лише милості, який готовий не тільки продовжити їх, а й збільшити їх та на всю вічність забезпечити їх за нами.

Покваптеся так зробити. Бо якщо залишаться тільки сором, страх, досада, то розвинеться невтішний смуток, котрий, чого доброго, зовсім запаморочить нас і доведе до розпачу. А туга за Богом, хоча й зі смутком, все ж дає відраду й наповнює серце надією на помилування. Бо з'являється, коли усвідомлюємо любов Бога до нас, і приймається нашою любов'ю до Бога, яка, хоч ми й винні, вчить нас вбачати в Бозі люблячого Отця, котрому шкода своїх непутніх дітей, і Він завжди готовий милувати їх, тільки-но вони, розкаявшись, повернуться до Нього. Туга за Богом, котру підтримує віра й оживляє любов, дає відчути безмежність Божого милосердя до нас, за яким — хай навіть гріхів наших буде більше, ніж волосся на голові чи піску в морі — Бог готовий простити їх кожному, хто щиро кається. Каїн та Юда не відчували цього, тому в розпачі загинули. Нехай убереже всіх нас милостивий Господь від закам'янілости, нечутливости так від згубного розпачу. Нехай дарує Він нам і глибоке сокрушения, і щирий жаль за гріхи, що ображають Його, й утішну надію на помилування.

Коли б хтось запитав: «Як дізнатися, чи ми досить тужили за скоєні гріхи, чи сокрушения серця за них доконало свою дію в нашому нутрі?» — Ми йому відповімо: «Межа сокрушения серця за гріхи — несхитний намір більше не гнівити Бога своїми гріхами». Такий намір — це вже плач сокрушения, він означає, що наше сокрушення було щире, повне й вгодне Богові. Свого часу цей намір подіє на сокрушення: остудить його і зм'якшить, оживить і піднесе надію на помилування. В покаянні все пов'я­зано одне з одним. Тому не вдовольняйся тим, що зносиш скор­боту, а ще й змушуй себе покинути грішити і не доводь більше себе до такого скорботного й обтяжливого стану. Який хворий, дізнавшись причину хвороби, не вирішить надалі уникати цього. Хто, спіткнувшись об камінь і вдарившись, не заречеться ходити цією дорогою? Так і той, хто відчує біль від гріхів і зрозуміє, якого нещастя вони йому завдали, не довго думаючи, покінчить зі своїм гріхолюбством. Тоді, коли жалітиме за гріхи, згадає всі гріховні випадки, і усвідомивши, де він спіткнувся, вирішить уникати їх і визначить, як саме. Був, наприклад, у когось вдома і впав у такий-то гріх — більше туди не ходитиму. Здружився з такими-то людьми, а вони мене он чого навчили — розірву тепер усі зв'язки з ними. Пішов на таку-то забаву й он що сталося — тепер нізащо собі цього не дозволю. Так переглядаючи ціле своє гріховне життя, той, хто щиро кається та журиться своїми гріхами, вирішує як, де й що виправити у своєму житті, щоб не падати в гріхи. Й одразу ж розпоряджається й улаштовує все згідно з цими намірами, кажучи собі: «Хай навіть умру, проте більше не ходитиму дорогами, що завели мене в такий згубний стан». Як той, хто, задихаючись у душній кімнаті, мерщій вибігає геть, щоб подихати свіжим повітрям, або як той, що при першій нагоді скидає з себе тісний одяг, так грішник, що жаліє за гріхи, скидає зі себе їх тягар і притьмом біжить із нечистого й тлінного дому гріха в чисте й просторе боговгодне життя.

У кого в серці врешті виникнуть такі наміри й прагнення, той і буде досконалим говільником. Такий на сповіді не затнеться і не затаюватиме своїх гріхів, а зразу ж вивергне їх зі себе, наче отруту. А хто так сповідається, той чистим приступить до Гос­подньої чаші та сподобиться достойно причаститися святих Христових таїнств. А хто сподобиться цього, той прийме в себе Господа, а з Ним усю силу на життя та благочестя і житиме в нинішньому віці побожно, ціломудренно й праведно.

Господь і Спас наш нехай налаштує всіх вас так, щоб ви стали гідними прийняти цей невимовний скарб! Амінь.

11 лютого 1866 р.

18. Друга проповідь на п'ятницю першого тижня Великого посту

Покайтесь, бо Небесне Царство близько. Так говорив Господь про свій прихід на землю, про те, що Він — Цар спасенного Царства — вже прийшов і перебуває між людьми. Про це ж иншим разом, повчаючи цікавих, Він сказав: Боже Царство всередині вас** (Лк. 17, 21). Але тоді Він видимо перебував серед нас, прокладаючи й улаштовуючи шлях, аби вселитися в нутро людини. А нині Він входить у серця тих, які живою вірою через святі таїнства єднаються з Ним, і править там як бажаний Цар, що приносить спасения. Бо сказав: Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п'є, той у Мені перебуває, а Я — в ньому (Йо. 6, 56). А ті, що сподобилися такого блага, визнають: ...Живу вже не я, а живе Христос у мені (Гал. 2, 20).

Оце ж наблизився час, коли врешті Христос Спаситель во­цариться всередині нас, браття! До тієї хвилини, коли приймете Господа, залишилося тільки пів дня: приготуйтеся ж належно зустріти Його, прийняти й дати спочинок у своєму нутрі.

Невидимо всередину вас увійде Господь. Зосередьтеся ж у собі та все там впорядкуйте: зметіть зітханнями порох пустих і непотрібних помислів і оберігайтеся благочестям; змийте слізьми будь-яку нечистоту грішних почуттів і нахилів, бережіться святою тверезістю, все, що через падіння зіпсувалося й поламалося, полагодьте й відновіть істинним покаянням, і огородіться святою ревністю, щоб виконувати заповіді. Впустіть якомога більше світла крізь вікна щирої та непохитної віри, споглядаючи тайни Божого Промислу. Наповніть храмину серця ароматами молитов та палкого пориву почуттів до Бога, а ще приготуйте Йому дорогу й милу світлицю в нелицемірній любові та цілковитій відданості.

Так зробивши, зосередьтеся ще глибше в собі й чекайте Господа в благоговійній безмовності, з бажанням і страхом, з гарячою ревністю і пильною увагою. Не метушіться та не захоп­люйтеся нічим зовнішнім. Усіма силами зберігайте це тепле перебування в собі, котре ви здобули говінням і молитвами й котре особливо отінило вас або ж отінить після повної та щирої сповіді. Потурбуйтеся тільки про одне: як приготувати Господеві дари й розкласти їх на належні місця.

Чужих дарів Він не приймає: шукайте їх у собі. Як Він дає себе вам, так і ви, всіма силами свого єства, готуйтеся принести себе Йому в жертву. Налаштуйтесь принести Йому передовсім свою свідомість і свободу, щоб розчинитися в Ньому й у всьому покорятися тільки Його волі. І цей дар — найвищий — покладіть перед святими дверима.

Потім, праворуч від святих дверей, покладіть готовність посвятити Господеві всі сили душі: розум, обіцяючи, що він вірно берегтиме істини, котрі Господь приніс на землю; волю з усіма бажаннями, схильностями, обіцяючи не давати їй свободи та не випускати поза межі Господніх заповідей; серце з усіма відчуттями та схильностями, обіцяючи заглушити в ньому смак до всього плотського, нечистого, пристрасного, й розвинути смак тільки до того, що чисте, святе й небесне. Ліворуч покладіть готовність посвятити Господеві всі сили тіла, обіцяючи стримуватися від чуттєвих задоволень, берегти зір і слух, прибор­кати язик, зв'язувати завільні рухи, бути поміркованими щодо їжі, сну й відпочинку, не ледарювати, уникати пустих розваг і статечно поводитися.

Приготувавши все це всередині себе й богопристойно розташу­вавши, не послаблюйте уваги, розігріваючи в серці тепле пориван­ня до Господа і роздумуючи тільки про те, як вперше прийняти Господа, коли Він наблизиться й увійде. Знайте, що це звершується через поклоніння Йому, що його мусить принести ціле єство людини; знаючи ж — готуйтеся, завчасу в цьому вправляючись.

Ось і всі приготування, щоб зустріти Господа! Перевірте себе за цими вказівками, які не є простим переліком вигаданих станів. Якщо вам видаватиметься, що чогось тут ще бракує, додайте — ще є час. Підійдіть до цього діла якнайстаранніше та щонайре­тельніше, уникайте недбальства, байдужости та механічного вико­нання зовнішніх дій.

Якщо душа чомусь опиратиметься, ви запровадьте її в таке становище, в якому опинилися ми стосовно до святого причастя завдяки благому Божому Промислові. Розтлумачте їй: якщо не хочеш загинути, йди, запричащайся; адже Господь сказав, ще й підтвердив: Істинно, істинно говорю вам: Якщо не споживатимете Тіло Чоловічого Сина й не питимете Його Кров, не матимете життя в собі (Йо. 6, 53). Але запричащайся, коли належно підготуєшся; якщо ж цього не зробиш, то не на спасения буде тобі причастя, а на згубу, як вчить апостол, кажучи: Бо той, хто їсть і п'є, не розрізняючи Господнього Тіла, суд собі їсть і п'є (І Кор. 11, 29). Так нас обмежено з двох боків: не запричастишся — не матимеш життя; запричастишся недостойно — собі ж на осудження. Що ж тоді робити? Приготуватися як слід. Хіба це так тяжко? Не гори ж пересувати, а змінити думки, почуття, настрої, слова та діла, а вони всі в наших руках. Бо ж від нас залежало, що до них закралося щось лихе: чи ж може від когось иншого залежати відкинення лихого? Чинив лихе — наважся перестати й надалі чини добре. Думав лихе — наважся перестати й надалі думай добре. Були настрої лихі — наважся відкинути їх і спроможися на добрі. Не треба й зусиль, аби тільки бажати — і все здійсниться. Якби ж від нас вимагали многоти вже виконаних діл і многоти вже здобутого всякого добра, сердечного й умового, то ще можна було б відмовлятися! Та ні, Господь задовольняється тільки добрим наміром — надалі уникати злого й чинити добро. Хоч би ти увесь був у гріхах, але тільки-но з усього покаявся й твердо вирішив у всьому догоджати Господеві, й цього достатньо. Прис­тупи, приносячи Господеві цю рішучість — всього себе, всі свої сили й усе життя надалі присвятити тільки Йому.

Коли це виконаємо, сміливо приступімо до престолу благо­дати, даремно не тривожачись і не лякаючись, і не гублячи себе нерозумним зухвальством. Господь іде з милостями: запрагнімо ж Його. Йде не судити, а простити, не карати, а милувати, не ранити, а лікувати та відновлювати. З'єднуючись із душею, Він наповнить її своїми благами.

Милостивий Господь нехай напоумить вас шукати Його, і прийняти так, щоб, увійшовши, Він сів вечеряти з вами, а ви з Ним! Амінь.

19 лютого 1865 р.

19. Третя проповідь на п'ятницю першого тижня Великого посту

Ось уже й менше доби залишилося до тієї великої хвилини, коли ви приймете Господа. Радуйтеся й веселітеся! Та не забу­вайте про те, що ця хвилина — одна з найдорожчих у вашому житті, тому вона вимагає вашої зосереджености та обачности. Господь сам хоче дати вам себе та разом зі собою принести свої дари. Наскільки немудро буде не скористатися цією милістю, що дається нам задарма, настільки злочинно приймати її недостой­ними. Бо той, хто їсть і п 'є, не розрізняючи Господнього Тіла, суд собі їсть і п'є (1 Кор. 11, 29).

Вам відомо це і, звичайно ж, кожен за своїми силами нама­гається бути достойним, щоб на спасения прийняти Господа, котрий гряде до нас у своїх святих таїнствах. Думаю, що й зараз ви цим перейняті, і я хочу підійти до ваших думок зі своїм словом, і разом із вами, до найменших подробиць з'ясувати, як треба нам себе налаштувати й що чинити, щоб достойно присту­пити до святих пречистих Христових таїнств.

Почнімо ж від цієї хвилини та йдімо крок за кроком, аж доки не наблизимося до самої Господньої чаші, визначаючи впродовж усього шляху, як нам налаштуватися й що чинити задля нашого спасения.

На першому ж кроці нас зустрічає святий апостол Павло своїм, коротким, але суворим повчанням: Хай, отже, кожний випробує себе самого і тоді їсть цей хліб і п'є цю чашу (1 Кор. 11, 28). Хай кожен випробує себе: хай перевірить, чи достойний, і, впевнившись, хай приступить до святих таїнств: бо ж коли приступить недостойно, то суд собі їстиме й питиме. Ой, браття! Це слово наганяє страх на грішну душу. Хто ж бо може сказати, що він справді достойний приступити до Господньої трапези? Скільки гріхів! Скільки нечистот! Скільки разів ми відкрито ображали Господа! Страшно приступити, але й не приступати небезпечно: бо коли не споживатимемо Господнього Тіла й не питимемо Його Крови, не матимемо життя в собі. Притискає нас з обох боків. Що ж ми зробимо? Кинемося в обійми самого милосердного Господа, волаючи до Нього: Милостивий Спасе! Пощади нас негідних і милістю Твоєю покрий нашу негідність!»

Однак не дуже метушіться, браття, щоб даремно не заляку­вати себе. Господа прогнівляє не тільки те, коли хтось неготовий зухвало приступає до чаші, а й те, коли хтось раз-по-раз мучить себе безпідставним страхом. Милосердний Господь не зв'язує нас умовами, які не можливо виконати, й вимагає від нас небагато, так що кожному під силу, якщо захоче виконати. «Хто, — каже святий Димитрій Ростовський, — висповідався з усіх своїх гріхів, нічого не затаївши; хто жаліє за них, плаче й кається; хто має волю й твердий намір більше до гріха не повертатися, а пильно берегтися від будь-якого гріхопадіння; хто постом і молитвою та й иншими подвигами благочестя потрудив себе, щоб умилости­вити Господа; хто з усіма примирився й ні з ким не ворогує, той достойно підготувався: / тоді їсть цей хліб і п 'є цю чашу! Якщо ви це все виконали або виконаєте — впевнено приступайте до Господа з дитячою смиренною відвагою. Ми грішні, зусібіч грішні, але Господь на те й прийшов, щоб спасти грішних. Не гріхи стоять на перешкоді, а впертість і нерозкаяність. Якщо вони є — не приступайте! А гріхи оплакані, висповідані та розрішені вже не у вас і не на вас. Вони схожі на відрубані гілки: коли ми любили гріхи, вони були живими гілками на дереві нашого життя і живилися з нього. Коли ж ми відвернулися від них і стали гребувати ними, розкаялися та висповідалися, — то цим ми відітнули їх від себе. В мить розрішення вони відпали від нас. Тепер вони як сухе гілля, а Господь іде, щоб спалити в нас це терня прогрішень. Отже, найбільше турбуйтеся про те, щоб усвідомити свої гріхи, оплакати їх, висповідатися і твердо вирішити відвернутися від них. Чи ви вже це зробили, чи ще зробите — благодаріть Господа. Розрішаючи гріхи, Він готує собі в нас вичищену й виметену обитель.

До цього, найголовнішого, треба буде додати ще одне — важливо, щоб увага не відверталася, а серце нічим не клопота­лося. Бережіться неуважности та метушні. Якщо ви відклали звичні справи на цілий тиждень, то зараз і поготів не годиться до них братися, а, відійшовши від усього, ввійти в себе й перебувати там, думаючи тільки про Господа, який до вас прийде. Припиніть будь-який рух зайвих думок і, споглядаючи єдиного Господа, моліться до Нього умовою, немногослівною молитвою, промовля­ючи кожен у собі: не відкинь мене, Господи, від Твого лиця! Не знехтуй мене, що часто ображав Тебе! Не прожени мене від Твоєї трапези як нечистого! Оживи мене за словом Твоїм! Навідайся до мене, хоч я й недостойний, зякщо милість Твоя! Прийди до мене, що загибаю, та спаси мене! Або просто повторюй: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене! Чи навіть без слів, у серці, припадай до Його стіп, сподіваючись милости!

Усе нинішнє приготування можна обмежити тільки цим. Та якщо думка не зуміє зосередитися тільки на цьому єдиному, спонукайте її роздумувати про саме причастя і, щоб вона довго не блукала, зв'язуйте її словами Господа та святих апостолів про це таїнство. Нехай вслухається в те, що сказав Господь. Нехай пов­чається в тому, що промовили апостоли, і цим зміцнює свою душу.

 Я хліб живий, — говорить Господь, — що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки. І хліб, що його Я дам, це — Тіло Моє за життя світу... Істинно, істинно говорю вам: Якщо не спожи­ватимете Тіло Чоловічого Сина й не питимете Його Кров, не матимете життя в собі. Хто Тіло Моє їсть і Кров Мою п 'є, той живе життям вічним і Я воскрешу його останнього дня. Бо Тіло Моє — їжа правдива, і Кров Моя — правдивий напій. Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п 'є, той у Мені перебуває, а Я — в ньому (Йо. 6, 48-58). Роздумуйте про це та цього навчайтеся! Або згадайте, що Господь говорив на Тайній вечері: «...Беріть, їжте: це Моє Тіло... Пийте з неї всі, бо це Кров Моя» (Мт. 26, 26). Чи про те, чого вчив апостол: ..Хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винен за Тіло і Кров Господню, і далі, про що я вже згадував на початку бесіди (1 Кор. 11, 27).

Дайте своєму розумові щось із цих слів, і нехай він розмір­ковує над ними, здобуде з них для себе науку та налаштується на сокрушену молитву. Коли ж вона прийде, падайте перед Госпо­дом мисленно або тілом і не відривайтеся від неї, доки вона є. Коли ж відійде чи ослабне, розміркуйте знову, розігрійте її та моліться далі.

Проведіть нинішній день, і насамперед вечір, у молитві та в роздумах про божественне, аж поки не заснете. Настане ранок. Тільки-но розплющите очі, одразу ж візьміться за своє внутрішнє ділання й покваптеся воскресити у свідомості велич дня, що настав, — найблагословеннішого з-поміж усіх днів нашого життя, повторюючи в собі: «Це день, що його сотворив Господь, возра-дуємося і возвеселімся в нім! Для моєї душі настала Пасха!» Та не метушіться й не відволікайтеся надто: покваптеся знову зібратися з думками й зосередитися на єдиному, що потрібне, — на тому, що має статися з вами й для вас. З таким настроєм збирайтеся до святої церкви на Божественну літургію, поспішаючи на яку, кажіть собі: «Ось Жених гряде, вийдімо Йому назустріч!» Ідіть так, щоб не згас світильник, засвічений у вашому серці.

Пильнуйтеся! Ворог усіляко намагатиметься його згасити, нагнавши на душу якийсь недобрий стан або розпорошення думок, або якийсь клопіт, або незадоволення чимось чи кимось.

 Кожен із цих порухів уносить сум'яття в душу та відвертає її увагу. Зосередьтеся, зверніть до Господа ум і серце, тоді не спіткнетесь.

Отак, зберігаючи благий настрій, ви ввійдете в Господній храм. Почувайтеся в ньому так, немовби ви перебуваєте в Сіонській світлиці, між апостолами, котрих причащав сам Господь! Адже як там, так і тут, Він є той, хто діє, Він — той, кого роздають, Він — той, хто роздає. Він — це те, чим ви причащатиметеся, і Він сам причащає. Той, хто священнодіє, — це тільки Його знаряддя. Священнодійство буде приготуванням трапези саме для вас. Те, що готується, — це Пречисте Тіло та Пречиста Кров Господа; а той, хто готує, — це сам Господь. Будьте ж уважні й стійте зі страхом і благоговінням.

Вслухайтеся, уважніше ніж завжди, в кожне слово, що звучить у храмі, й увесь час розмірковуйте, що це Господь готує для вас спасенну вечерю, і розігрівайте почуття та настрої, відповідні до цього, приносячи їх як жертву в серці Господеві, що все бачить.

Розігрівайте віру в те, що в святих таїнствах справді присутній Господь і Спаситель, який сидить на небі в славі праворуч Отця і невидимо перебуває тут, і дозволяє, під видами хліба й вина, подавати себе вірним, щоб вони готувалися до життя в небі. Вірячи в це і мисленно споглядаючи Господа, що гряде з неба, щоб навідатися до нас, і взивайте покірно, як взивала праведна Єлисавета, коли її відвідала Богородиця: «Звідкіля нам це, що сам Господь хоче прийти до нас?», або словами пророка Давида: «Що таке чоловік, що Ти навідуєшся до нього?», чи сотника: «Ми недостойні, щоб Ти ввійшов під нашу покрівлю!». Від самопокори перейдіть до синівського страху, що не відволікає, а приносить благоговійну тверезість і ставить наш дух у стан безплотних, що зі страхом закривають свої обличчя, та не тікають від Божого престолу, а голосно взивають: «Свят! Свят! Свят!» Бо воістину Господь тут. І Господь увійде в вас. Чия душа не візвала б, з апостолом Петром: іди від мене, бо я грішний, — якщо б за Господньою заповіддю сама ця грішність не зобов'язувала шукати цих Господніх відвідин і чекати на них? Саме ця Його воля нехай надихає вас на бажання, прагнення Господа. Жадайте прийняти Його гаряче, нетерпляче й нестримно, як нестримно біжить олень до водяних джерел. Пам'ятайте слово премудрости, що промовляє:

«Прийдіть, їжте хліб, який я вам приготувала, та пийте вино, яке я для вас розвела», — й слово самого Господа, що кличе: Коли спраглий хтось, нехай прийде до Мене! "Ось ми, спраглі, Госпо­ди, — скажіть у своєму серці, — і в надії вдаємося до Твоєї щедродайности! Ущедри нас, Многомилостивий, і подай душам нашим здоров'я, як хворим; очищення, як прокаженим; силу, як розслабленим; утіху — скорботним; мир — стривоженим! Споді­ваємося, Господи, що одержимо це все, коли приймемо Тебе — джерело всіх благ" Від цього сподівання, котре не посоромить, знову перейдімо до себе, та засвідчуючи свою готовість зустріти й прийняти Господа, сильніше розпалімо сердечне сокрушення та обіцянку не потурати гріхові, хоч би й довелося умерти задля цього. Й, оплакуючи колишнє, моліть самого Господа, щоб обмив, очистив, вибілив вас як ясну оселю для себе, і покликайте до Нього: особливо обмий мене від беззаконня мого І від гріха мого очисти мене... Серце чисте утвори в мені, Боже, і духа праведного віднови у нутрі моєму.

Так, переходячи від одного почуття до иншого, від віри до самопокори, від самопокори до страху, від страху до бажання, від бажання до надії, від надії до сокрушення, — ви складете всере­дині себе пісню на трапезу, котра сподобається Господеві й приверне увагу небожителів. Із таким благодатним настроєм під небесним покровом приступіть, урешті, до Господньої чаші, бачачи яку, воздайте поклоніння Господеві, який наближається до вас, взиваючи з апостолом Томою: «Господь мій і Бог мій!» І, відкривши вуста й серце, прийміть Господа смиренно й благого­війно, тверезо молячись до Нього словами святителя Дмитрія: «Увійди, Світло моє, й просвіти мою темряву! Ввійди, Життя моє, й воскреси мертвість мою! Ввійди, Лікарю мій, і зціли рани мої! Ввійди, Вогню Божественний, і спали тернину гріхів моїх, а серце моє розпали полум'ям Твоєї любови! Ввійди, Царю мій, сядь на престолі серця мого та царюй у мені — Ти єдиний Цар мій і Господь!»

Приготуйтеся зустріти Господа і Він, безсумнівно, ввійде у вас і повечеряє з вами у вашому серці. Тоді не потрібно буде вам, щоб хтось вас повчав, бо єдиний Учитель всіх буде у вас. До Нього й прислухайтеся вухом серця, а в розумі закарбовуйте Його слова. Він усього вас навчить, подбайте тільки про те, щоб утримати Його в собі, даючи Йому тільки те, що Він хотів би бачити в вас. Амінь.

6 березня 1864 р.

20. Перша проповідь на суботу першого тижня посту

Знову сльози та всепрощення! Знову повернення в обійми отця. Знову вечеря та весільний бенкет! Слава довготерпінню Твоєму, Господи! Слава поблажливості Твоїй, Владико! Слава щедродайності Твоїй, Святий! Оце, браття, з нами воістину звершилося те, що тільки в притчі предрікав Господь. Чоловіко­любний Небесний Отець вийшов із своєї найдальшої, найпотаєм­нішої світлиці, здалеку угледів, як ми, сокрушені, повертаємося до Нього, і, прибігши, милосердно кинувся нам на шию й обцілував нас, а на знак повного замирення зодягнув нас у первісний одяг виправдання, дав перстень первісних заручин, нагодував нетлінною поживою і повелів, щоб нами раділи всі ангели та святі.

Ось чого ми сподобилися! А чи багато потрудилися? Та й те, що зробили: чи було воно наше? Господь закликав нас говіти: це діло Його доброти. Ми послухали цього зову не без Його співдії. Тоді потрудилися в говінні — теж допомогла Його благодать. Чи нашим було те, що ми сумлінно перевірили своє життя, розди­вилися його в світлі Божих заповідей, осудили й оплакали все, що не узгоджувалося з ними, і, скинувши ввесь тягар гріхів до ніг Христа Спасителя, котрий невидимо слухав нашу сповідь, твердо вирішили більше не сквернити себе гріхами та не гнівити ними Господа? Тільки тоді, коли ми це вирішували, наша воля та сила діяли спільно. І за таку дрібницю ми одержали всі милості. Бо саме це рішення відчинило Йому двері до серця, коли Він до нього стукав. Спаситель увійшов і вечеряє з нами, прийшов і сотворив у нас обитель, за своїм істинним словом: Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п 'є, той у Мені перебуває, а Я — в ньому (Йо. 6, 56).

Так мало зусиль, а такі великі дари. Тепер ми й поготів повинні довести, що гідні такого дару. Блудний син, щиро розкаявшись і повернувши собі отчу милість та права синівства, більше не кидався нерозважно розтринькувати майно, котрим йому знову дозволили володіти. Пам'ять про колишній нерозум навчила обачности та уважности. Наслідуймо ж цей його приклад та працюймо ревно, щоб утриматися нам у домі Отця, в Його волі, слухаючись Його та Йому догоджаючи. Пильнуватимемося та свято берегтимемо слово, котре ми так часто перед Ним повто­рювали: «Не грішитиму більше! не грішитиму більше!» Не по­пускаймо собі та не потураймо, щоб не спіткнутися нам знову на тому, що вже засудила совість і оплакало серце.

Забігаючи думкою вперед, обіцяйте собі не пільги й поту­рання, а додавання труду до труду й подвигу до подвигу. Не вподібнюйтесь до тих, котрі, закінчивши говіти, немов скидають із себе невільницькі кайдани та далі живуть безжурно й привіль­но, зовсім не пильнуючись. Якщо сподобилися святого причастя, то вбачайте в цьому не кінець, а початок трудів і подвигів. Вважайте, що ви такі самі, як розладнана машина, котру сьогодні врешті полагодили. Настав час праці, а не її кінець. Намірилися бути в усьому справними перед Господом, то й працюйте над цим, згадуючи все, що Йому обіцяли, коли розкаювалися, та змушуйте себе неухильно це виконувати. Хто обіцяв молитву — моліться, хто піст — постіть, хто добродійство — добродійте. Й кожен, хто пообіцяв у своєму серці щось добре, робіть це, не шкодуючи себе, щоб завжди сміливо, не ніяковіючи, звертати очі свого ума до Господа, котрий випробовує серце й нутро.

Якщо ми прийняли Господа, намагаймося всіма силами втримати Його в собі. Обіймімо Його неустанною пам'яттю про Нього, присвячуймо Його славі кожну нашу справу й працю, з насолодою перебуваймо в усіх священних чинах, котрими Він зодягнув наше життя. Коли так робитимемо, тоді Він зможе заволодівати нами щоразу то більше — силу за силою, щоб, урешті, з'єднавшись із нами, вчинити нас єдиним із собою. Коли випити ліки, вони спершу оживляють центр життя, а з нього — все тіло, зцілюючи в ньому член за членом, так поступово діє в нас і Господь, якого ми сьогодні прийняли, поки не наповнить нас собою, однак за умови, що всяке зусилля чинитимемо не инакше, як з Його волі, на догоду Йому.

Тоді збудеться з нами обітниця Господа: Він «поселиться в нас, і посеред нас буде ходити» (2 Кор. 6, 16). Він ходитиме в нас, а ми носитимемо Його, Він триматиме нас і керуватиме нами. Як хмаровий стовп, що був серед ізраїльтян, керував усім, що вони робили, або, як у видінні пророка Ісаї, тварини й колеса рухалися туди, куди спрямовував їх той, що возсідав на них, так і в нас Господь буде «хотіти і діяти за своїм уподобанням». О, даруй, Господи!

Одначе, це — блаженна обітована країна. До того ж часу — труд і піт на славу Господа, на які й призначимо себе віднині, молячи того, хто дав нам споживати своє Тіло, щоб проник в усі наші члени, всі суглоби та нутро, в серце, спалив у нас терня прогрішень, і вчинив нас своїм домом, а не домом гріха.

Нехай так станеться з нами за благодаттю й чоловіколюбієм Господа нашого Ісуса Христа, якому слава з Отцем і Святим Духом на віки! Амінь.

16 лютого 1863 р.

21. Друга проповідь на суботу першого тижня посту

Нині ви сподобилися Господньої трапези й у святому причас­ті прийняли Владику. Яка ж велика Божа милість! Хоча слова тепер не доречні, та годі втриматися не закликати вас визнати, яка це велика милість, і належно скористатися нею.

Душа наша — створіння спрагле, а Господь тамує спрагу. Прийшовши до нас, Він приніс нам повне задоволення. Це вода: хто її нап'ється — не матиме спраги повіки, за Його обітницею. Господь у вас — світло відання; Господь у вас — широта любови; Господь у вас — радість і мир; Господь у вас — уповання слави. Чого ще шукати? До чого пориватися серцем? Утримайте Госпо­да, що вам дарував себе, і доволі.

Втримайте Господа й насолодіться ним. Не поспішайте пе­рейти до инших речей. Не давайте думкам розпорошуватися, ні  не потурайте бажанням, ані не попускайте відчуттям. Нехай триває ваша духовна радість від молитовного перебування з Господом. Ваша душа шукала Господа, й Господь бажав душі вашої, ось ви тепер разом, не залишайте ж Його.

Коли прийде дорогий гість, чого б ви лише не зробили, щоб йому було приємно і щоб він довше перебував у вас? Оце ж Господь навідався до вас, а чи є хтось дорожчий за Нього? Доберіть же способу догодити Йому й не відганяйте від себе. Знаєте, що Йому до вподоби, те й пропонуйте Йому. А все, що Йому не подобається, проженіть від себе. Господь любить сми­рення, лагідність, справедливість, миролюбність, чистоту, терпін­ня, поступливість, працелюбність, стриманість: потрудіться здобу­ти це все й піднести Йому. Та не любить Він заздрощів, ворожнечі, гордощів, марнославства, неуважности, лінощів, гніву, нестриманости: отже, від цього всього стримуйтеся. Тоді Він назавжди залишиться з вами, а з Ним і вдоволення.

Ми шукаємо повного вдоволення серця, проте ніде инде не задовільнимо його так, як у Господі. Господь для нас є всім. Він наше життя, наше світло, наш спокій, наша радість, наша сила, наш захист — Він усе, що є в нас. Нині Він прийшов, щоб наповнити нас всіма благами. Спожили ви Тіло Господа — побачте, що благий Господь. Побачте й нікуди більше не спрямо­вуйте свого серця. Наслідуйте душу, що її в Пісні пісень зображе­но як молоду. Ось описано стан душі, що знайшла Господа: «Відчула я, каже, що Він наблизився, і нутро здригнулося у мені; почула його голос — серце моє затрепетало. Ім'я Його для мене як миро, що скапує, і Він весь — бажання та розкіш» (розд. 5)! До цього й ви покликані нині — знайти серцем своїм спокій у Господі.

Хай не спокушає вас лукавий задовільнити своє серце чимось иншим. Та сама душа з Пісні пісень, яка, минаючи Господа, даремно шукала того, чого бажало серце, визнає — щоб і ми повчилися — свою помилку: «Шукала я Його в самій собі, в своїх досконалостях внутрішніх і зовнішніх і не знаходила. На моїм ліжку вночі шукала я Його; проте, шукала — не знайшла Його. Тоді я сказала собі: встану, обійду місто, втішатимуся загальними втіхами та насолоджуся всіма благами світу; і там шукала, і не знайшла Того, кого серце моє любить. Шукала — не знайшла я Його. Піду по вулицях та по майданах шукатиму я Того, кого серце моє любить; пошукаю задоволення в громадських справах і в затишку родинного життя; проте й там не знайшла я Того, кого серце моє любить/ Шукала — не знайшла я Його!» Як же вона врешті знайшла Його? «Ледве, — каже, — повз них пройшла я і знайшла Того, кого любить моє серце. Коли я відвернулася від усього й полинула до єдиного Господа, знайшла Того, кого серце моє любить. Схопила я Його й не пустила» (див. тл. 3).

Чи бачите, як міцно — знайшовши після стількох марних пошуків — вона тримається за Того, в кому знайшла свій спокій і задоволення. А нам Господь дає Себе й без особливих зусиль, без випробувань. Повчімося ж на чужих помилках і не наважуй­мося шукати задоволення деинде, коли, за Божою милістю, самі посідаємо джерело будь-якого задоволення. Говорить Господь: От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо Мною (Од. З, 20). Ця вечеря — найбільше задоволення. Втішайтеся ж цією вечерею та не шукайте инших насолод. Опережіть чресла ваших помислів і здобудьте звичку все зосереджувати в єдиному Господі. На те Він і прийшов сьогодні до вас і дозволив вам запричаститися Його саме так, щоб, споживши Його Тіло, позбулися ви всіх инших бажань. Прислухайтеся до цього поклику й у глибині серця скажіть: відтепер ми твої, Господи, й не хочемо нічого, лише бути завжди в Тобі та з Тобою! Амінь,

9 березня 1863 р.

22. Третя проповідь на суботу першого тижня посту

Слава Тобі, многомилостивий Господи! Небагато ми потру­дилися, зате яку одержали милість! Сам Господь перебуває з нами і в нас. Сам дав нам те, що обіцяв: Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити (2 Кор. 6, 16). Чи запитати й вас: хіба не знаєте, що ви віднині храм Божий (1 Кор. З, 16). Якщо вірний має свідчення в собі, тим паче має його той, хто прийняв Господа. Праведний Симеон, тримаючи на руках немовля Ісуса, визнав: Нині бачили очі мої Твоє спасения (Лк. 2, ЗО). Чи ж не вам побачити та відчути це спасения, коли ви не руками, а душею й серцем прийняли не впокореного, а прославленого Господа Ісуса? Коли місто спо­дівається приходу царя, й усі знають, що його ще нема, то виглядають, а коли він прщце, всі в один голос кажуть: Уже тут він! Так і ми зі страхом і трепетом чекали Господа й клопоталися про те, як Його гідно прийняти. Оце Він прийшов, а ми Його прийняли. Промовмо ж нашим єством це радісне й урочисте визнання: уже тут Він!

Уже тут, у внутрішній комірчині вашої душі. Не порушмо ж спокою Господа! Й не відходьмо від Нього та не турбуймо Його непотрібною метушнею. Зосередьмося на Господеві, нічим не клопочучись, потурбуймося про те, щоб усунути все, що неприєм­не Йому, й намагаймося огорнути Його тільки тим, що Йому подобається, і так утримаємо Господа в собі назавжди.

Він уже тут, а з ним усі Його спасенні щедроти, котрі Він приносить із собою в кожну душу, що Його прийняла. З Ним усепрощення, всиновлення та безсумнівне запевнення вічного блаженства. Про це свідчить те, що ми відчуваємо дотик духовних благ, котрі знаменують Його присутність у наших душах і серцях. А саме: мир, глибокий мир, що охопивши душу, тримає її так, що вона не хоче бачити нічого ні в собі, ні навколо себе, крім Того єдиного, котрий тепер наповнює всю її собою; духовна радість, солодкість духовна, яку приносить причастя Того, хто скасовує всі инші насолоди, і душа не тільки байдужіє до всіх земних.утіх, а й починає їх нехтувати. Духовне просвітлення, напоумлення, потрібне кожній душі, воно виразно закарбовує в пам'яті те визначення істини, що забувається або вкривається сумнівом, те правило життя, яке повинно повніше виявлятися в наших ділах, та справа, яку треба жвавіше почати й закінчити; моральна сила, почуття мужности, готовість до боговгодних діл, не шкодуючи сили й не лякаючись перешкод, з якою душа відчуває в собі тихо вимовлене слово апостола: Хто відлучить мене від Божої любови? Ніхто й ніщо, ні муки, ні сама смерть.

Усе це, повніше чи слабше, дарує Господь кожній душі-причасниці. Не обділяє жодної, кожна одержує своє, залежно від зусиль, сокрушення та наміру догоджати Богові. А це тільки насіння, тільки зародок того, що було нам обіцяно. Не відвер­тайте уваги, не метушіться, не повертайтеся назад. Надійтеся на Господа, й Він ще щедріше наповнить вас своїми благами. Не можна дати нам всього відразу, бо вже не раз ми були невірними. Рішучіше доведімо свою вірність і до того, що нам вже дано, додасться ще з лишком. Господь хоче заходити до нас не вряди-годи, а поселившись, перебувати в нас і з нами, як обіцяв. Затри­маймо ж Його, і Його дари зростуть в нас до міри повноти їх у Ньому самому (Еф. 4, 13). Затримаймо, відженімо все, що змуси­ло б Його покинути дім нашої душі, а натомість оточімо Його тим, що спонукало б милостиво промовити: тут спочинок мій! Тут оселюся! А для цього зробімо так: хвалячи, благодарімо Його за цей несказанний дар, вінець усіх дарів, який Він підніс нам, недостойним за природою й благодаттю; віддаймо Йому самих себе, як Він нам себе дав; принесімо Йому в жертву всі душевні здібності, всі сили тіла, весь наш здобуток, щоб і на нас, на всьому, що в нас є, сяяло Його ім'я, і не залишалося нічого, що Йому не належало б, і щоб кожен з нас міг без похвальби сказати: Живу вже не я, а живе Христос у мені (Гал. 2, 20).

Уже відтепер берімося за виконання того, що обіцяли Йому, коли сокрушалися, — виправлення всіх своїх недоліків — у ділах, у відчуттях і в настроях. Щоб це засвідчити та здобути успіх, відмовмося вже тепер від суєтних звичаїв, відкиньмо погані звички, припинімо підтримувати зв'язки, що не доводять до добра, змінімо всі порядки в своєму житті, щоб инакше поводи­тися вдома та в товаристві. І не тільки на якийсь час, а на все життя. Нехай це буде не спробою, а непохитним законом, що визначає нашу поведінку. І в цій рішучості не дозволяймо собі ані на йоту відступити, щоб навіть не промайнула думка змінити щось із установленого через якісь людські міркування.

Проте найважливіше: прикуймо до Нього свою увагу й, бачачи безнастанно Його в своєму серці, звертаймося до Нього неперервною молитвою, освячуючи нею кожне діло та присвячуючи його Господеві, дозволяючи Йому єдиному діяти в нас та випрошуючи в Нього сил на будь-яке діло, що Йому до вподоби.

Налаштувавшись так, урешті, з Його допомогою, справді змінимо та виправимо своє життя, як Йому подобається і як Він бажає, для чого й призначені всі Його благодіяння, для чого й служать усі наші труди та подвиги. Не дозвольмо, браття, знех­тувати це бажання Господа, хай недаремно Він очікує від нас зміни життя. Не дозвольмо, щоб ці ноги, котрі часто ходили до церкви, знову звернули на дороги непокірливости, щоб руки, котрі здіймалися, молячи про помилування, знову простягайся до забороненого; щоб ці очі, котрі бачили страшне таїнство, знову дивилися неправедно; щоб ці вуста, котрі прийняли Тіло й Кров Господа, знову говорили пусті й бридкі слова та хулили; щоб це серце, до котрого навідався Господь, знову полонили негідні бажання та пориви. Тому й Господь з нами і повсякчас готовий помагати нам. Якщо справдиться Його бажання, то не будуть марними й наші сподівання: і буде плід — наше освячення тут, а за нього вічна радість там.

Коли лукавий гріх налягатиме на нас, спокушаючи, не підда­ваймося йому; коли він нападатиме з більшою силою, відвер­німося від нього, згадавши суворе слово апостола: «...Коли ми, одержавши повне спізнання правди, грішимо добровільно, то вже немає за гріхи жертви, а якесь страшне очікування суду й вогонь помсти палаючий, який має пожерти супротивників. Коли хтось відкидав закон Мойсея, він немилосердно гинув смертю при двох чи трьох свідках. Оскільки гіршої, подумайте самі, заслужить кари той, хто потоптав Божого Сина й уважав кров завіту, якою освятився, за звичайну, і Духа благодаті зневажив? Знаємо того, хто мовив: «До мене належить відплата, я відплачу. Страшно впасти в руки Бога живого!» (Євр. 10, 26-31).

Отож, коли ми зі страхом і трепетом приступали до святих таїнств, живімо й далі зі страхом і трепетом, щоб Господь завжди перебував із нами, а ми з Ним. Нехай кожен, повсякчас засилає усердну молитву до найсолодшого Господа, з гарячою вірою та відданістю кажучи до Нього: «Велич душі моєї! Радосте духу мого! Найсолодший Ісусе! Будь завжди зі мною і в мені, і всесильною

Твоєю десницею тримай мене біля Тебе й у Тобі. Щоб я, пристав­ши до Тебе, Господа мого, був одним духом з Тобою, щоб у Тобі, про Тебе та з Тобою були всі помисли мої, слова й діяння; без Тебе бо не можу нічого вчинити. Щоб я жив не для себе, а для Тебе, мого Владики й Благодітеля; щоб усі чуття мої душевні й тілесні не мені служили, а Тобі, моєму Творцеві; й усі мої сили, душевні й тілесні, нехай служать Тобі, Відкупителеві Моєму; й усе життя моє, до останнього мого подиху, нехай буде на славу преславного імени Твого, Боже мій!» Амінь!

7 березня 1864 р.

23. Четверта проповідь на суботу першого тижня посту

Ви сподобилися нині великої Божої милости — запричаща­лися святих животворящих Христових таїнств. Адже з цим при­частям сам Господь увійшов у вас і оселився у ваших серцях. Яке це велике й невимовне благо! Ми не наважувалися б навіть думати про таке, якби Господь сам не сказав: Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п 'є, той у Мені перебуває, а Я — в ньому. (Йо. 6, 56). Так воно і є, за словом Господнім, із кожним, хто говів, висповідався та запричастився святих Христових таїнств. Так воно є і з вами.

Те, що ви прийняли, — це Тіло й Кров Господа; а де Тіло й Кров Господа, там і Він сам. Здається, що ви прийняли хліб і вино, а насправді це Тіло й Кров Христа. Коли Спаситель уперше причащав святих апостолів, то Він теж подав їм хліб і вино, проте, коли подавав, сказав про хліб: «Це — Моє Тіло», — а про вино сказав: «Це — Кров Моя». А оскільки Він Бог, то як Він сказав, так воно й сталося: хліб став Тілом, а вино — Кров'ю, тільки зберігся вигляд хліба й вина. А Господь Ісус Христос, як був тоді так і тепер є тим самим Господом. Як тоді Він причащав святих апостолів, так опісля причащав і причащає всіх вірних. Це Він приходить на літургії і звершує таїнство: тут тільки руки та голос архиєрея чи священика, а діє сам Господь. Він сам наказує хлібові стати Тілом, вину — Кров'ю, і так стається. Потім Він сам причащає: наші тільки руки й ложечка, причащає ж через них сам Господь. I вас Він сам причащав своїми справжніми Тілом та Кров'ю. Так Він сам оселився у вас і став у вас мешкати.

Чи бачите, яка велика Божа милість приходить до нас у святому причасті? Про цю велику милість і поміркуйте тепер із серцем, сповненим подякою та благоговінням.

Може, вам стає моторошно, коли думаєте, що Господь пере­буває у вас, або вам важко навіть помислити, як це Він у вас? Але так воно є насправді. Це не люди вигадали, а Він сам про це сказав, тому це й називається дивним і предивним таїнством.

Дивне не тільки це, дивне ще й те, що в кожному з нас є не частина Господа, а Весь Господь, але так, що хоча Він є в кож­ному з нас, однак сам не розділюється й не помножується, а залишається цілісним і неподільним. Так як я зараз вимовляю якесь слово, а кожний з вас чує це слово й сприймає його цілим. Моє слово одне й вимовляю його один раз, а воно входить у кожного з вас, і входить ціле, не частина його, а ціле слово. Нехай би тут стояла навіть тисяча людей, всі почули б і сприйняли ціле моє слово, а не якусь частину. Так і в святому причасті: скільки б людей не причащалося, всі причащаються від єдиного Тіла, й усі приймають Його ціло, а не якусь Його частину. І приймають цілого Господа, а не частину Його, а сам Господь через це не розділюється, а залишається цілим і нерозділеним. Візьміть, наприклад, декілька дзеркал і поставте їх на сонці. В кожному дзеркалі відбиватиметься ціле сонце, а не частина його й хоч би поставити безліч дзеркал, у кожному відіб'ється ціле сонце. А саме сонце через це не пошкодиться, не зникне, а залишиться цілим і неподільним, одним і тим самим. Так і в святому причасті: скільки б вас не було, кожен приймає всього Господа, а сам Він цілісний і неподільний, всюди є і все наповнює.

Отож бачите, чого ви сподобилися: Господь є у вас! Благо­даріть же Господа за цю милість, кажучи в своєму серці: «Слава Тобі, Боже! Слава Тобі, Боже! Слава Тобі, Боже! Та подумайте про те, щоб не потурбувати Господа. Коли приходить якийсь великий гість, ви поводитеся скромно, говорите поважно: а тепер ось Господь навідався до вас, а хто є більший від Нього? Глядіть же, не метушіться й не відволікайтеся, поводьтеся благоговійно, з острахом, особливо сьогодні. Та не тільки про це думайте, а й про те, щоб зробити щось приємне для Господа. Коли приходить гість, ви вітаєте його й пропонуєте тільки те, що йому приємне: ось тепер і Господеві пропонуйте те, що Він любить. А що саме Він любить? Любить усе добре та благословляє його, а від усього недоброго відвертається та спопеляє його гнівом. Приносьте ж йому все добре, що тільки надумаєте. Один хай прийде та скаже: «Господи, я не нарікатиму більше та не сваритимусь, а буду спокійний і лагідний». Другий нехай скаже: «Я, Господи, не буду більше вилежуватися та байдики бити, я почну працювати, не покладаючи рук». Третій хай скаже: «Я, Господи, більше не гордуватиму иншими та не зневажатиму їх, я смирятимусь і вважатиму себе за найгіршого». Четвертий хай скаже: «Кину я, Господи, пити-гуляти, житиму стримано та поважно, а надлишок роздам убогим». Отак хай кожен принесе своє добро в дар Госпо­деві. Коли щось таке запропонуєте Йому в своєму серці, Господь цим радітиме й утішатиметься. Йому приємно буде перебувати у вас і Він залишиться, і поблагословить вас, і подасть вам усяке благо і душевне, і тілесне. Бачите, яке благо у ваших руках. Тож глядіть, не втратьте його через свій нерозум або негідне діло. Й частіше згадуйте цей день: мовляв, були ми на трапезі в Господа, і Він сам живив нас своїм Пречистим Тілом і напував своєю Пречистою Кров'ю. Згадуючи це, роздумуйте, як це велично, як радісно, й насправді радійте, поки дочекаєтеся наступного при­частя. Амінь.

20 лютого 1865 р.

24. П'ята проповідь на суботу першого тижня посту

От ще раз ви сподобилися причаститися святих пречистих і животворящих Христових таїнств. Тож скажіть з усього серця: «Слава Тобі, Боже! Слава Тобі, Боже! Слава Тобі, Боже!» Хто причащається, той з'єднується з Христом Господом, той спізнає Його силу й життя. А хто спізнає Його силу й життя, в тому оживають усі духовні сили або він і сам починає жити справжнім життям. Про це сам Господь каже, що хто їстиме Його Тіло й Кров, той житиме задля Господа, або матиме життя в собі; а хто не їстиме Його Тіла й Крови, той життя в собі не матиме (див. Йо. 6, 48-58).

Гадаю, вам не так важко це зрозуміти; а хоч би й важко, прийміть на віру цю істину — хто причащається, той живе істин­ним життям, а хто не причащається, той не живе істинним життям. Прийміть це й запам'ятайте, а я спробую пояснити вам на одному прикладі. Подивіться на дерева. На кожному дереві багато великих і малих гілок. Кожна гілка, що росте на дереві, жива, зелена, вкрита листям, свого часу зацвіте й дасть плід, коли ж якась гілка відломиться від дерева, то спершу зів'яне, а потім зісохне й умре. Не буде вже на ній ні цвіту, ні плодів. Чому, поки гілка на дереві, вона зелена, жива, цвіте й дає плоди? Бо поки вона на великому дереві, котре має багато соків, вона п'є ці соки, живиться ними й так живе. Чому гілка всихає й умирає, коли відломиться? Тому що вже не може живитися соками дерева, а той сік, що був у ній, або витікає, або висихає. Без соку їй нічим живитися й жити, тому вона вмирає.

Тепер застосуймо це до себе. Гілки на дереві — це ми, пра­вославні християни, а саме дерево — це наш Господь і Спаситель. Як гілки, що тільки тоді живуть і дають плід, коли з'єднані з деревом, так і ми тільки тоді живемо та даємо справжній плід, коли з'єднані з нашим Господом Ісусом Христом. Так Він сам сказав: «Я виноградина, ви — гілки. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, — той плід приносить щедро... Якщо хтось у Мені не перебуває, той, мов гілка, буде викинутий геть і всохне» (Йо. 15, 5-6). Як гілка, з'єднана з деревом, бере з нього соки й тим живе, так і ми, коли з'єднані з Господом, приймаємо від Нього сили та життя й живемо. А коли не з'єднані з Господом, то не живемо, хоч і схожі на живих. Тож коли і як з'єднуються з Господом? Із Ним з'єднуються, причащаючись Його Пречистого Тіла й Пречистої Крови. Хто причащається Христових Тіла й Крови, той приймає Господа й сам перебуває в Ньому. Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п 'є, той у Мені перебуває, а Я — в ньому, — говорить Господь (Йо. 6, 56). Із святим причастям виходить так, як із щепами. Чи бачили ви, як садівники прищеплюють дерева? Беруть гілочку, вкладають її під кору дерева і зав'язують, а вона, беручи соки з дерева, зростається з ним. Так і ми через святе причастя беремо від Господа сили, як соки з дерева, і зростаємося з Ним, або з'єднуємося і починаємо жити Його життям, життям істинним, що з Нього походить. Чи розумієте тепер слушність цього: хто причащається, той живе, як та гілка, що тримається на дереві, хто ж не причащається, той живе, як гілка, що відламалася від дерева й сохне чи вже всохла.

Тож благодаріть Господа ви, що причастилися святих Христо­вих таїнств, знаєте, яке велике благо ви через них одержали. Благодаріть за нинішнє причастя й бажайте наступного та, роз­думуючи про нього, кажіть: коли ж уже настане піст, щоб ми ще говіли й причастилися? Адже чим частіше хтось причащається, тим він ближче до Господа, тим йому буває краще і сам він стає кращим. Робітник краще працює, господар краще господарює, начальник краще керує — кожному стає краще й кожен через святе причастя стає кращим, стає міцнішим, розумнішим, зростає у добрі.

Так буде й з вами. Дивіться лишень, не нашкодьте собі чимось недобрим: не кривдіть нікого, не сваріться, будьте лагідні, стримані, працелюбні, керівництва слухайте, майте страх Божий, часто моліться й поспішайте до всякого добра. Святе причастя додає сили тому, хто, запричащавшись, не дозволяє собі нічого лихого, а думає тільки про добре і бажає лише добра. Хто ж після святого причастя зробить щось лихе, той псує та нищить його силу, знову відривається від Христа Спасителя, як гілка відла­мується від дерева. Через причастя він прищепився до Христа, а через якесь лихе діло знову від Нього відпадає. Такому й причастя не на користь.

Ось тепер і подбайте про це, тобто про те, щоб, запричас­тившись, не втратити плодів святого причастя. Воно без сумніву допоможе вам, але не ослабте його сили чимось богопротивним. За це й моліться тепер до Господа й Божої Матері та до всіх святих. І ми помолимося за вас, щоб Господь укріпив у вас всі свої дари, що ради святого причастя подаються нам, молитвами Пресвятої Богородиці, наших ангелів-хоронителів і всіх святих. Амінь.

1865 р.

25. Перша проповідь на першу неділю Великого посту

Господь наш Ісус Христос сказав; Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п'є, той у Мені перебуває, а Я — в ньому (Йо. 6, 56). Возрадуйтеся, благоговійні причасники! Оскільки слово Господа істинне, то Господь, коли ви запричастилися святих, пречистих і животворящих Його таїнств, без сумніву, перебуває у вас. Але, браття, Господь, коли прийшов і вселився у вас, не може не засвідчити своєї дії у вас усередині, бо ж засвідчує, як Він дбає про вас видимо: даючи вам з неба дощ та врожайні пори (Ді. 14, 17). Він каже: «Коли хто відчинить двері серця, ввійду до нього і вечерятиму з ним і він зо Мною» (див. Од. З, 20). Отже, чи вечерятимете ви з Господом, а Господь із вами? Питаю вас про це, бо, можливо, серед вас вже нема нікого, хто б ще не причас­тився Христових таїнств. Що ж, чи почалося вже у вас те, що повинне бути очевидним плодом цього преславного таїнства?

Прийшовши, Господь приніс із собою вечерю: всі духовні блага на спасення, єдиним джерелом котрих є Він, і дає душі їх спізнати. Увійдіть же в себе й дивіться.

Господь є Світлом. Він приносить зі собою світло в душу, що Його прийняла. Коли в темну кімнату зайти з яскравим смо­лоскипом, кімната й кожна річ у ній, від малої до великої, стає видимою, так само, як видимим стає смолоскип і той, хто його приніс. Подібно й духовне світло осяює душу, що прийняла Господа. Це світло відання та розуміння Промислу спасення людини. При ньому виразно видно нашу нікчемність та без­помічність, і велике Боже благовоління, з усіма близькими до нього істинами: про єдиносущну Тройцю, про створення та Промисел, про наше падіння, воплочення Бога Слова, Його смерть на хресті й воскресения, про встановлення святої Церкви, єдність небесних і земних та спадок, що його приготовано на небі тим, які вірять і трудяться в житті за вірою, словом — з усією многотою спасенних істин. Ми знаємо ці істини, бо ми — христи­яни, та доки ми не живемо за Христом, доти це знання зали­шається зовнішнім. А Господь, коли приходить, з'єднує ці істини не тільки з розумом, а з усім нашим духом, і врешті в нас не залишається ні найменшого сумніву, ні найменшого забуття. Але як правда те, що світло тепер нас оточує й освітлює все навколо нас, і ми це беззаперечно усвідомлюємо, так і той, хто прийняв Господа умом, свідомий цих істин і невідступно перебуває в них, діючи в звичному оточенні. Так повинно бути з кожним при­часником, що в Христових Таїнствах прийняв Господа. Та чи так воно в нас із вами, браття?

Господь — це сила, що все оживляє. В душу, котра Його прийняла, Він приносить духовну силу. Хворий — розслаблений, лежачи в ліжку, насилу ворушить руками, ледве говорить, ледве розплющує очі, та коли зцілиться і почувається сильним і міцним, ходить і працює не тільки не відчуваючи болю, але й охоче, як той розслаблений, котрого зцілив Спаситель, що взявши своє ліжко ходив, радіючи та хвалячи Бога. Так і грішна душа — розслаблена морально, та коли прийме в себе Господа, відчуває в собі духовну міць і силу, тобто відчуває натхнення дбати про все добре та про те, щоб виконати кожну Божу заповідь, тоді душу не лякають жодні перешкоди, ні зовнішні, ні внутрішні, що походять від пристрастей і поганих звичок, її не зупинять ні недбальство, ні зволікання. Ми завжди потроху робимо щось добре, проте робимо його тоді, коли воно, так би мовити, само проситься в руки, і його виконання не вимагає ні жертв, ані зусиль. А тут зроджується сильна енергія, коли всі помисли, бажання та наміри спрямовані тільки на те, що подобається Богові, що виявляється не тільки жвавістю, а й певною нестрим­ністю в добродіянні та благочесті, котра не відчуває ні втоми, ні заспокоєння. Так повинно бути з кожним причасником, що в Христових Таїнствах прийняв Господа. Та чи так воно в нас із вами, браття?

Господь — це мир. Він приносить із собою мир в душу, що Його прийняла. Як на Тиверіядському морі від всесильного слова Господа вгамувалася люта буря, що розбурхала море й налякала апостолів, і запала тиша, що заспокоїла й звеселила всіх, так і в душі, що звичайно схвильована многотою помислів, бажань, задумів і сердечних поривів, коли приходить Господь, настас глибока духовна тиша, котру ніщо не зворушить ні ззовні, ні зсередини, тиша, котра дозволяє виразно чути тихий голос, чи то з неба, чи із землі. Це не застиглість, а гармонійність і розміреність усіх дій нашого духа, котрі, існуючи всередині, виявляються й назовні у статечності всіх рухів і влаштуванні усіх своїх справ, не обурюючись на усталені порядки. Так повинно бути з кожним причасником, що в Христових таїнствах прийняв Господа. Та чи так воно в нас із вами, браття?

Господь — це вогонь, що зігріває. В душу, яка Його прий­няла, Він приносить духовне тепло. Як той, хто заходячи знадвору до теплої кімнати, відчуває тепло, що приємно огортає ціле тіло, так духовним теплом, наче одягом, вкривається душа, коли прийме Господа в пречистих таїнствах. Вгорі — благовоління Господа, що примирився з людиною, позаду — загладжені гріхи, в прийдешньому — певність щодо невимовного насліддя, довко­ла — мирне співжиття з видимим і невидимим. Це — промені духовного тепла, котрі, сходячись у серці, запалюють дух, притя­гують туди всі сили нашого єства, щоб влаштувати в ньому надійне житло, аби вмістити невмістимого. Так повинно бути з кожним причасником, що в Христових Таїнствах прийняв Госпо­да. Та чи так воно в нас із вами, браття?

Так, світло відання, натхнення робити добро, душевний мир, солодке тепло — це головні свідчення того, що Господь оселяєть­ся в серцях справжніх причасників, вечеря, якою Він живить душу, що Його прийняла. Мабуть, почувши це, не один із нас обуриться й запитає: отже, коли хтось не бачить у собі таких свідчень, то в ньому нема Господа? Не буду вас облудно заспо­коювати: так, у такому нема Господа. Мало того, оскільки в такому нема Господа, то нема йому й спасения.

Проте, глядіть, не переймайтеся й оманливими страхами. Може, цих благ нема в повноті, а є вони тільки в зародку. Отож, усе-таки треба сказати, що їх маємо. День спалахує не відразу, але тільки-но починає займатися на світ, усі знають, що ніч минула й настає день. Квітка чи дерево виростає не відразу, але тільки-но насінина проростає, ми знаємо, що вже зажевріло життя нової рослини. Хворий видужує не відразу, але якщо знайдено ліки й вони почали діяти, ми знаємо, що зцілення близько. Так само й плоди прийняття пречистих таїнств, які свідчать, що в нас оселився Господь: вони поки що не розквітли на повну силу, а, ймовірно, існують тільки в зародку. Потерпіть і дотримуйтеся такого порядку, за якого можна очікувати, що плоди ці виявляться уповні, й так одержите те, чого сподіваєтеся. Ви запитаєте: то ж як дізнатися, чи є в нас хоч ці зародки? Я відповім: якщо клопочетеся про своє спасения й робите все, що для цього потрібно, знайте, що Господь уже почав у вас свою справу. Терпляче продовжуйте те, що ви почали робити, і по­бачите, що хто почав, той завершить. Та коли нема цього, то виходить, що нема й зародків благ. Недбальство й безпечність щодо спасения — це певна ознака того, що життя духа ще й не починалося. Треба все робити спочатку. Проте навіть і тоді не впадайте у відчай. Для того ми й живемо, аби отямитися й розкаятися, і саме це треба зробити. Ще триває сприятливий час святого посту — скористаймося ним і належно лікуймося своїм говінням. А тоді, примирившись із Господом у таїнстві покаяння і прийнявши Його в пречистих таїнствах, почнімо труд свого життя, який урешті допровадить нас до світла й до повноти духовних благ, які свідчать, що Господь перебуває в нас, а ми — в Ньому. Амінь.

19 березня 1861 р.

26. Друга проповідь на першу неділю Великого посту

От, урешті, закінчили ми говіти. Господь благословив нас потрудитися в подвигах, що готують до святих таїнств, а за цей невеликий труд простив нам усі гріхи, з котрих ми сповідалися, й зволив сам прийти в чисту й виметену комірчину нашого серця та вселитися в нас, коли ми прийняли Його Пречисте Тіло та Кров. Чим відплачу Господеві за все, що Він дав мені? (Пс. 115, 3).

Відплатимо тим, чого Він очікує від нас. А Він не очікує більшого, крім того, що ми самі Йому обіцяли, коли просили прощення за гріхи. Ми обіцяли не потурати своїй гріхолюбності та докласти всіх зусиль, щоб виконувати Його святі заповіді. Так і робімо. А якщо старанно виконаємо цю обіцянку, то Господь виконає те, що обіцяв усім істинним причасникам пречистих таїнств: Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п'є, той у Мені перебуває, а Я — в ньому (Йо. 6, 56).

Господь вірний своєму слову: станеться так, як Він сказав. Проте наше слово не завжди певне. Як би ми щиро не обіцяли, завжди існує сумнів, чи виконаємо ми обіцянку. Спочатку наше рішення непорушне, проте згодом думки порушуються і наша міць зникає. Адже ми вже стільки разів обіцяли й знову падали! Ось чому нам треба вмовляти себе трудитися й дбати про те, щоб витримати принаймні цього разу. А може, таки цього разу, з Божою допомогою, витримаємо, бо ж є люди, що витримують і не піддаються давньому потягові. Чому ж нам не дійти врешті до такого блага? Господь близько, Його допомога готова. Нам залишається зробити лише те, що для нас необхідно.

Мені здається, що цього дуже легко досягнути, якщо не вгашатимемо жар ревности у боговгодженні, котрим тепер напов­нене наше вдячне Господеві серце. Якщо б ми завжди мали таку ревність, жоден недобрий помисел не спантеличив би нас, жодна спокуса не похитнула б, ніщо не перешкодило б нашим добрим починам і ділам. І вороги втекли б геть від нас, і пристрасті не квапилися б до нас зі своїми примхами.

Про те, що сила ревности справді така, докладно пише в 60-му слові Ісаак Сирійський, згадуючи різні способи боротьби. «€ хоробрі й сильні, — каже він, — що не бояться смерти, беруться до діла з великою ревністю, віддають себе на смерть і будь-яку спокусу, нехтують світське і тілесне життя та й усі спокуси. Диявол виходить їм назустріч не відразу, й довго їм не пока­зується, а стримується і поступається їм, та не стикається з ними при першому їх пориві й не бореться з ними. Він знає, що боротьба спочатку буває завзятою, адже дияволу відомо, що подвижник дуже ревний, а ревного воїна нелегко перемогти. Супротивник так поводиться не тому, що боїться чоловіка, а тому, що боїться Божої сили, котра його оточує. Отож, доки бачить подвижника таким, не наважується навіть доторкнутися до нього, аж поки його ревність не охолоне».

Чи ж бачите, яка сила ревности святого й боговгодного життя? Його оточує божественна сила й далеко відкидає кожен ворожий наступ. Чиє серце наповнене такою ревністю, з тим і Господь, а з ким Господь, у того є сила чинити добро й плекати мужність проти всілякого зла. Тож будь неухильно ревним і виконаєш свою обітницю не потурати гріхові й догоджати Богові. Й навпаки, тільки-но загасне ревність, не уникнеш падіння. Бо ось що каже далі Ісаак Сирійський: «Коли ревнителі зледащіють і збайдужіють, ворог звертає на них увагу, щойно ті в чомусь відійдуть від своїх первісних палких помислів і самі почнуть вишукувати у своїх мудруваннях, породжених розніженістю, чим би заглушити первісні помисли, й самі собі копатимуть яму погибелі, бо через лінощі помисли розсіюються і розхолод­жуються».

Оце й уся таємниця. Коли збережемо свою ревність, уник­немо нових падінь, а в добрі досягнемо успіхів і закорінимося. Навпаки, коли наша ревність швидко ослабне й охолоне, тоді ослабне пильність щодо себе, розпорошаться помисли, заво­рушаться пристрасті, внутрішньо ми погодимося на них, а звідси й до діла недалеко. І знову пітьма й сум'яття, знову відпадемо від Бога й будемо погибати в рабстві гріха й сатани. Тому-то святий Ісаак радить кожному з нас таке: «А ти, чоловіче, що ходиш Божими дорогами, на всякий час свого подвигу пам'ятай свою первісну ревність і ті полум'яні помисли, з котрими ти прийшов і став у шеренги бійців. Випробовуй себе щодня, щоб у твоїй палкій душі не охолола ревність, котра запалала в тобі на початку, і щоб не залишився ти без обладунку, котрий зодягнув, по­чинаючи подвиг».

Гадаю, що на ці слова у вашій душі зродиться бажання довідатися, як усе ж таки зберегти нам свою ревність? Це ваше бажання задовільнить коротка відповідь. Робіть ось що: нехай щоранку, тільки-но розплющите очі, вашим першим ділом буде відновлення цієї ревности у її повній силі. Це можна зробити, коли зосередитеся в собі й умом звернетеся до Господа. Якщо цього замало, додайте однакову кількість великих і малих покло­нів. Якщо й це не допоможе, зупиніться й згадайте все: як, востаннє говіючи, ви вирішили перезмінити життя, намагайтеся пригадати ті думки й відчуття, котрі тоді були у вас, а зокрема ту думку, що того часу найбільше вас уразила. При цьому згадайте годину смерти чи Страшний Божий суд, коли Господні вуста от-от мають проректи остаточне рішення щодо вас. Якщо щиро так подумаєте, то ваше шукання і молитва до Господа принесе плід, посилиться ваша ревність, з якою потім вийдете ви на працю свою і на роботу свою до вечора.

Якщо чомусь, а точніше через нашіптування ворога, в душі виникне потяг допустити собі полегшу, не трудитися згаданою роботою, то протвережуйте душу, лякаючи її падінням. Бо якщо зранку не поновите вашу ревність, то за клопотами дня зовсім збайдужієте, не дивно, якщо й упадете. Впадете? Втратите благо­дать, і хто зна, чи повернеться вона до вас, чи встанете ви знову. Земля бо, що п 'є дощ, який падає на неї часто, та приносить терня і будяки, непотрібна, близька до прокляття: кінчається тим, що її спалять (Євр. 6, 7-8). Ці страшні слова: близька до прокляття, — тобто Господь взагалі вас покине й залишить у руках вашого падіння, якщо дозволите собі збайдужіти й упасти, — нехай частіше лунають у ваших вухах. Вони щоразу пробуджуватимуть побоювання за себе й відновлюватимуть сили, що слабшають.

Коли зранку воскресите жар вашої ревности, підтримуйте його й протягом дня, а для цього не дозволяйте собі відволі­катися. Стійте вашим умом у серці перед Господом і не допус­кайте, аби ваші думки блукали в марних мріях й уявленнях. Незосереджені помисли віддалюють людину від себе і тим самим розхолоджують, а крім цього, ще й можуть нагадати причину вашої пристрасті, й не зоглянетесь, як вона прокинеться ще й доможеться, щоб ви погодилися на неї. А після цього хіба довго до падіння?        Щоб підтримати такий внутрішній настрій, підпорядкуйте ваше життя до нових вимог — для всіх своїх справ і занять визначте конкретне місце, час і міру. Продумайте все: як вам поводитися на самоті, як із домашніми, як із чужими, як влашту­вати справи щодо свого ремесла, звання та чину — й все спрямуй­те тільки на те, щоб повсякчас догоджати Господеві та виконувати тільки Його святу волю. А все те, що може збуджувати вашу пристрасть і ваші погані звички, рішуче усуньте. Коли встановите такий порядок, ви відгородите своє життя від будь-якої нагоди впасти у гріх, і воно минатиме врівноважено, не порушуючи, а зміцнюючи ваш внутрішній устрій.

Уладнавши так усередині й зовні, безнастанно намагатиметеся догоджати Богові, або від одного боговгодного діла переходитимете до иншого. Залишиться тільки боротися з помислами, що при­ходять зненацька, бажаннями, пристрасними порухами й зовніш­німи перешкодами для ваших добрих починань. Коли будете уважні та старанні, ця боротьба не буде для вас складною, вона не тільки не послабить вашої ревности, а навпаки, постійно посилю­ватиме її, а це підносить і зміцнює. Так само як битва з ворогами, що нападають на нього, не розхолоджує, а розпалює воїна.

Я не згадую про те, що не треба захоплюватися пустими розвагами та всіляко уникати спокус або будь-яких приводів до гріха. Це само зникне тоді, коли ви по-новому владнаєте все ваше життя. Що ж до деяких обставин і справ, які можуть загрожувати вашому доброму життю, шукайте повчання у святих книгах і в пораді вітцівській чи братерській. Встановіть собі як закон часто звертатися до духовного отця, якого вибере ваша душа, та з ним переглядайте все, що буває у вашій душі й що трапляється зовні у вашому житті. Спасения, — каже Премудрий, — в численних порадах. Хто вміє читати, хай має під руками корисні для душі книжки, і в них шукає собі напоумлення й просвітлення думок тяжкої години. Часто книги можуть замінити досвідченого настав­ника.

Ось загальний опис того, як треба поводитися, щоб зберегти свою ревність та щоразу не падати в гріх. Чинячи так, ви неухиль­но виконаєте те, що обіцяли Господеві, кажучи: «Не грішитиму більше». Коли ж Господь побачить ваші зусилля, Він виконає свою обіцянку бути з вами й діяти у вас вам на спасения в міру вашої відданости Йому та готовности повертати все на Його славу. Амінь.

12 лютого 1866 р.

27. Третя проповідь на першу неділю Великого посту

Оце ти видужав, тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталося (Йо. 5, 14), — сказав Господь, зціливши розслабленого. Кожен із нас чув цей утішливий і напоумливий голос, коли на сповіді одержав розрішення зі своїх гріхів. Тепер усім, що покая­лися й позбулися своїх гріхів, повернулося душевне здоров'я, в усіх усе владналося. Чого ж ще треба? Треба берегтися, щоб знову не впасти в ту саму біду: відвернувся ти від гріха — не повертайся до нього, помилувано тебе — не підпадай знову під гнів і осуд­ження, став на добру дорогу — не сходь із неї. Знову захоче ворог заманити тебе в темряву — не піддавайся. Він хитруватиме, щоб запаморочити тебе влесливими обіцянками — не дозволь себе обманути. Ти знаєш, яке це лихо — гріх, знаєш, як тяжко його перемогти; більше не товаришуй із ним. Тобі Господь допоміг — ти встав, отож стій твердо й нехай кріпиться твоє серце.

Ворог нашіптуватиме тобі: «Якщо впадеш, то знову встанеш». А ти запереч йому: «Я тепер, хвалити Господа, встав! Якщо ж упаду знову, то не знати, чи встану. Я ж не хочу назавжди залишитися в руках падіння, не хочу бути рабом гріха та жертвою геєнського вогню». Так відбивай напади ворога і, страхаючись, що знову впадеш у гріх, приводь до тями свою душу та спонукай себе далі виправлятися.

Затям: ймовірно, що коли ти ще раз впадеш, то хто зна, чи встанеш? А якщо не встанеш — загинеш. Ворог збиватиме тебе з пантелику, запевняючи, що Господь милосердний. Так, Господь милосердний, але Його милість до нас і Його довготерпіння мають свої межі. Він прощає, прощає, і, врешті, бачачи, що грішник знову впадає в гріхи, зовсім залишає його на поталу падінню. Розгорніть книгу пророка Амоса й почніть читати. У першому й другому розділах він описує Божі суди, що впали на Дамаск, Газу, Ідумею, на юдеїв, на ізраїльтян та инші народи. До всіх них Господь промовляв однаково. Раз, удруге й утретє згрі­шив Дамаск; Я ж прощав його. Коли ж він і вчетверте виявив своє нечестя, чи ж не відвернутися мені від нього? Вперше, удруге й утретє прощав я Газі, чи ж учетверте не відвернуся мені від неї. Відвертався й посилав кару. Вперше, удруге й утретє пощадив я юдеїв та ізраїльтян, чи ж не відвернутися від них учетверте? Відвертався й карав. Так і з нами буває: Коли хто згрішить і покається, Господь простить. Ще згрішить і покається — ще простить. І ще раз простить. І ще раз. Урешті, бачачи в нас постійно те саме, Господь каже: стільки й стільки разів прощав його, якщо знову те. саме зробить — відвернуся від нього. Отакий суд нехай напише в своєму серці кожен, хто схиляється до гріха. Досі Господь прощав, а тепер, якщо впадеш, бійся, щоб Він не відвернувся від тебе. Скільки разів Господь прощав фараонові його впертість? І врешті покинув його й повелів ізраїльтянам виходити з Єгипту, не чекаючи згоди фараона. Хоч фараон потім отямився й поквапливо наказував: «Підіть, скажіть, щоб швидше виходили», — це не допомогло йому й не відвернуло Божого суду. Так і щодо кожного Боже милосердя може, врешті, вичерпатися. А найстрашніше те, що ми не можемо сказати, коли саме настане цей час. Те, що Бог відкинув після четвертого переступу, як пише пророк Амос, і покарав фараона після десяти разів непослуху, не означає, що можна спокійнісінько грішити, двічі чи тричі пору­шуючи обітницю, а лише показує, що Бог милує до певної пори. Невідомо, коли для кожного настане ця пора. Затям, що для тебе вона настане відразу після падіння, до якого ти готовий, й цим протвережуй свою думку та додавай мужности серцю, щоб воно опиралося пориванням, які постають у ньому. Згадуй про нещас­тя, що спіткало Самсона. Вперше і вдруге входила в нього сила, щоб розірвати мотузки, котрими філістимляни зв'язували його, через зраду Даліли; та й востаннє, коли Самсонове волосся було обстрижено, він не сподівався, що та сама сила не повернеться до нього, проте вийшло инакше. Господь відступив від Самсона й віддав його ворогам у руки. А сам Самсон і в думках не покладав, що Бог уже відступився від нього: навпаки, коли прокинувся, сказав: Дам собі раду й цим разом, як завсіди, і визволюся, — тобто порву мотузки, — а того й не знав, що Господь відступив від нього (Суд. 16, 20). Так було й з юдейським народом: Господь довго його милував, а, врешті, що сказав? Ось дім ваш лишиться вам порожній (Мт. 23, 38). Але ні первосвященики, ні старші, ні книжники, ані будь-хто инший навіть у думках не покладали, що це грізне призначення вже впало на них.

 Бійся оцього грізного суду, коли тебе знову заманюватиме гріх. Бійся, щоб і про тебе не сказав Господь: Ось дім твій залишиться тобі порожній. Господь милостивий до всіх грішників і запевняє, що не хоче смерти грішника, лише хоче, щоб той навернувся й жив. Однак ти сам, якщо часто падатимеш, то доведеш себе до того, що з тобою вже нічого не вдіяти. Вставати, коли впав, це те саме, що зашивати дірку в одежі чи щось лагодити вдома. Буває ж так, що якусь річ лагодять, лагодять і, нарешті, викидають, бо її вже не полагодиш. Так може статися й з душею. Виправляє її Господь, виправляє, а тоді викидає геть, бо, часто падаючи, вона так себе розладнує, що стає непоправною. Бо чому ми здатні вставати? Тому що в нас залишається добро, хоч ми й служимо гріхові. На це добро сходить благодать, воно оживає й долає зло. Тоді людина встає. Проте кожне нове падіння щораз то більше з'їдає наше добро, після кожного падіння його залишається в нас щоразу менше, тому й щораз менше залишається місця, куди може зійти благодать, аби нас підняти. Не дивно, що в рабстві гріха ми розгубимо, врешті, все своє добро й утратимо нагоду встати. Не лишиться в нас жодних засобів для цього.

Згадайте, як ви востаннє були схаменулися й устали. Прийшли спасенні помисли й протверезили вас. Або страх смерти та суду, або згубність гріха, або сором перед Господом Спасителем, або щось инше сильно подіяло на душу, вразивши її. Душа отямилася та з Божою допомогою покинула гріх, покаялася й утвердилася в намірі не гнівити більше Господа гріхопадіннями. Якщо ж ви знову впадете в гріх, то якими тоді думками зворушите себе, коли випробували вже всі думки, що здатні вразити, і їхня сила пішла на те, щоб підвести вас тепер? У них нема більше потуги, щоб і надалі вас будити. Із спасенними помислами буває так само, як і з ліками. Коли часто вживати ліки, тіло втрачає до них чутливість, так і душа, врешті, втрачає чутливість до істин, що зворушують і збуджують. Ані погрози, ні обіцянки, ні смерть, ані пекло, ні рай, ні гіркота гріха — ніщо не вражає душу й не зворушує її. Вона стає як камінь. І що ж тоді з нею буде? Те саме, що апостол присудив землі, котра п'ючи дощ, що часто падав на неї, приносила терня і будяки; непотрібна, близька до прокляття: кінчається тим, що її спалять (Євр. 6, 8).

Додайте до цього, що, часто падаючи в гріх, виробляється звичка грішити, котра зв'язує бідну душу й немов тиран тримає її в рабстві. Хай навіть один гріх стане звичкою, як заполонює цілу душу й панує над нею як мучитель. Подивіться, як павук поводиться зі своєю здобиччю? Обплутує її раз по раз павутиною, поки не обмотає всю; хоч вона ще й трохи ворушиться, проте не може звільнитися. Так і гріх, до якого призвичаюють людину часті падіння, проникає в неї скільки сил, поки наповнить собою душу й тіло та на всі їх дії накладе кайдани рабства. Хоч людина деколи й думає покинути гріх, але душа, бачачи, що заплуталася в ньому, як в тенетах, не наважується докласти зусиль і розплутатися, й так позбувається надії подолати гріх, як пише апостол про поган, що «вони, оч­манівши, віддали себе розпусті, аби з ненаситністю коїти всяку нечисть» (Еф. 4, 19), і як євреї, замучені єгипетською неволею, навіть тоді, коли Мойсей приніс їм від Бога обіцянку свободи, не вірили, щоб це могло здійснитися.

Отож ви, що покаялися та стали на добру дорогу, бійтеся знову впасти в гріх. В облуді гріха, який знову хоче заплутати вас, угледьте свою згубу. Не дивіться на нього спокійно, дивіться на нього, як на розверзту безодню, на ад відкритий, що готовий безповоротно поглинути вас. Боячись такої гіркої долі, протвережуйте свою думку й почуття серця відводьте від гріха. Боротьба, звичайно, неминуча. Проте тому, хто стоїть, легше боротися, аніж тому, хто впав. Устали? Стійте ж і боріться, Господь вам допоможе. З дня на день боротьба ставатиме все легшою, і врешті вгамується зовсім. Переважить добро, й ваше життя мирно йтиме дорогою боговгодного добро­діяння, й приведе вас до блаженного виходу звідси в вічні райські обителі. Якщо ж знову впадете, то знову настане сум'яття думок і почуттів, знову морок і знемога, знову страхи й докори сумління, знову туга й усякий розлад. Знову поневірятиметеся в рабстві гріха, може, навіть без вороття. Коли ж промучитеся тут, буде вас по смерті вкинуто у вічні муки, в гріхах неоплаканих і невиправлених.

Господь, що дав вам вирватися з диявольських тенет, вас удосконалить, утвердить, зміцнить, утривалить(1 Пет. 5, 10)!

 Так воно й буде, якщо ви самі будете тверезі й чуватимете, знаючи, що противник ваш, диявол, ходить навколо вас як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти (1 Пет. 5, 8). Амінь.

20 лютого 1866 року.

28. Перша проповідь на другу неділю Великого посту

Оце вже для багатьох із вас минув тиждень, відколи ви, примирившися з Господом, ідете дорогою нового, боговгодного життя. Гадаю, ви вже пересвідчилися, що в ділі спасения найбіль­ше часу відведено боротьбі. Так воно й повинно бути. Ворог, із чийого краю ви вийшли, сподівається знову вас запопасти, заду­мує лихе; й пристрасті, яким ви вирішили відмовляти й відмов­ляєте, ще не завмерли й навіть, не дуже ослаблені, повстають знову з більшою чи з меншою силою й вимагають, щоб їх задо-вільнити. Ці напади вражають нас то з одного, то з другого боку. Тому й треба відбиватися від них і проти них боротися, такий закон життя в Христі Ісусі. Кожен християнин, що шукає спасен­ня, обов'язково повинен пройти три ступені, а саме: почати з покаяння та навернутися до Бога, а потім через боротьбу з пристрастями ввійти в царину чистоти. Покаяння — це початок дороги, а чистота — кінець, боротьба ж з пристрастями заповнює простір між ними. Ви вже розпочали простувати цим шляхом, тому тепер, згідно з незмінним законом, боретеся. Тож будьте мужні й нехай скріпиться ваше серце. Ви — воїни, тому годиться вам мати зброю. Хочу вказати вам на неї, аби знаючи, чим воювати, ви не думали про це під час битви.

Святий апостол Павло, озброюючи християн на битву, запові­дав їм: Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч (Еф. 6, 11). Але зодягніться в повну зброю, щоб жодна частина тіла не була доступна ворогові. Тож взоруйтеся на вояків, що, вирушаючи на битву, беруть шаблю, списа або мушкета, на голову — шолом, на обличчя — забороло, на груди — лати, а инші частини тіла прикривають щитом. Словом, кожну частину захи­щають відповідним оружжям. Так і в духовній борні нам, як воякам, кожну частину свого єства треба належно озброїти. Бо ж на кожну сферу людського єства ворог нападає по-своєму, кожну з них атакує своя пристрасть і свій гріх. Той, хто захищається, повинен кожну частину прикрити належною зброєю.

Подивіться лишень, які частини творять чоловіка, хто на них нападає, і яка існує зброя супроти цих набігів. Перегляньмо кожну частину нашого єства та добре озброймо її. У нас є тіло. Злагоджена дія різних органів підтримує його життя. Заспокоєння потреб тіла — це природній закон. Та ось до них закрадається пристрасть, заспокоєння потреб переростає міру й перетворюється в гріх.

Наше тіло мусить живитися харчами. До органів, що при­ймають харч, належить, горлянка й шлунок. На них нападають такі пристрасті: надмірне вживання їжі, прив'язаність до вишука­них страв та приправ, обжирство й пияцтво. Зброя, що нею треба відбиватися від цих пристрастей, це — стриманість і піст,

У нашому тілі є органи чуття, до них підходять нервові закінчення. На цю сферу нападають багато пристрастей. Кожне з чуттів терпить від своєї спокуси: око — від своєї, вухо — від своєї, смак — від своєї. А загальна пристрасть, що нападає на кожне з них, — це приємне подразнення чуття, або чуттєве задоволення. Зброю, котрою треба озброїти цю сферу, святі Отці називають оберіганням чуття, а насамперед зору й слуху, від усіх спокус­ливих вражень. Для цього треба усамітнитися та не наражатися на спокусливі речі, особи й місця.

Наше тіло рухоме. Органи руху — це м'язи, руки й ноги. Пристрасті, що нападають на цю сферу, — це, з одного боку, ледарство й сонливість, а з иншого, легковажність, непоси­дючість, пристрасть до гри та розваг, танці, акторство, бійки тощо. Зброя, котрою треба захищати цю частину, — праця, чування, поклони, статечні рухи.

Маємо язик — орган слова. Його наступають такі пристрасті: пустослів'я, марнослів'я, плітки, сварки, святотатство. Зброя, якою треба його огородити, — це розсудливе мовчання уст.

Отаке наше тіло, такі пристрасті його долають і така проти них зброя. Всю цю зброю святі Отці називають тілесними подви­гами. Отож слід запанувати над тілом і навчати його благочес­тивого життя. Ті ж, що є Ісус-Христові, розп'яли тіло з його пристрастями та пожадливостями (Гал. 5, 24).

Тепер звернімо увагу на душу. Тут на першому місці стоїть уява та пам'ять — скарбниця душі з усіма її коштовностями. Душу бентежать такі пристрасті: мрійливість, неуважність або незосередженість ума, примхливість, — їх розпалює читання романів і пусті балачки. Зброя проти них — це уважність або тверезість та бадьорість духа.

За уявою йдуть розум і розсудливість, які повинні все розпіз­навати. Вороги, які шкодять їм, — це цікавість, сумніви, гордість, довіра тільки собі, непоступливість у власних судженнях, брак особистих переконань. Зброя, в котру треба їх зодягнути, — це читання Божого слова та творів Отців, бесіда з досвідченими в духовному житті людьми, власні роздуми про підпорядкування голосові Церкви.

Поруч із розсудливістю стоїть воля — діяльна здатність ба­жань і починань. Пристрасті, що мучать її, — це клопітливість, корисливість, норовливість, непокірність, зухвалість і розгнуз­даність. Зброя проти них — усебічний послух, або покірність, підпорядкована законові та уставові — життєвому, суспільному і тому, котрий дає духовний отець.

До цього ж розряду належить смак — здатність до естетичних задоволень. Пристрасті, що нападають на нього, такі: запопадливе дотримування моди, надмірне причепурювання, схильність до розваг, балів, театрів. Духовна зброя супроти цих пристрастей: духовний спів, ікони, а найбільше — ходіння до храму, що цілковито задовільняє потреби незіпсованого смаку.

Отака душа, такі її пристрасті, така зброя проти них. Уся ця зброя — це сукупність душевних подвигів, з допомогою яких ми прославляємо Бога в тілах наших (1 Кор. 6, 20) і душі наші рятуємо й очищуємо (1 Пет. 1, 22). І нарешті те, що вище від душі — дух, сила, звернена до Бога й до божественних речей. Її вороги — це невіра, богозабуття, безстрашність, брак совісти, нехіть до священних речей, відчай. А зброя проти них — віра й любов до Бога, що їх животворить надія і які діють у повній дієвій силі, коли людина перебуває у Божій присутності, безнастанно звертаючи душу до Творця або неустанно молячись.

Скорочую повчання, щоб ваша увага, потрапивши в таку незвичайну царину, трохи перепочила. Перелічу по черзі всю зброю нашої духовної боротьби, це — віра, молитва, ходіння до храму й перебування в усьому церковному чині, цілковитий послух, читання Божого слова та святих Отців, жива бесіда з досвідченими людьми й роздумування про божественне, твереза увага до себе, тілесний труд, чування, поклони, оберігання чуттів, мовчання, стриманість, піст. Таку саму зброю, не за буквою, а за духом, згадує і святий апостол Павло, коли перелічує її, заповівши християнам зодягнутися в усю зброю Божу: Стійте, отже, під­перезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливости і взувши ноги в готовість, щоб проповідувати Євангелію миру. А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого. Візьміть також шолом спасіння і меч духовний, тобто слово Боже (Еф. 6, 14-18).

Отак і повчання апостола й сам аналіз нашого єства вказує нам на цю всю зброю як на необхідну умову успіху в духовній боротьбі. Цю зброю ще називають подвигом; подвиги є тілесні, душевні й духовні. Ви бачите, що всі боговгодні мужі й жони, шукаючи спасения, не ухилялися від них, а оскільки не ухи­лялися, тому й перемагали пристрасті та спасалися. Чи ти хочеш витримати в боротьбі, що її провадиш? Подвизайся й ти добрими подвигами. Кожен подвиг пригнічує протилежну до нього при­страсть, а всі разом подвиги пригнічують усі пристрасті й наче беруть їх в облогу; пристрасті гинуть частково, коли не дати їм поживи, а найбільш згубними є напади на них. Будь стійким, твердим і непоступливим й незабаром досягнеш успіху. Не зважай на тих, що тікають від подвигів, вважаючи їх за добровільну справу. Серед таких ти не знайдеш переможців, бо що ж вони роблять, уникаючи подвигів? Самі підставляють себе під удари ворога. Вони схожі на вояків, котрі не мають жодної зброї, роздягнені й роззуті ходять поміж ворогів, а ті б'ють їх куди завгодно й по чому завгодно, завдають їм ран і вбивають їх. Тому, хто хоче витримати в боротьбі, треба, не зволікаючи, зодягнутися в названу зброю, та зодягнутися у всю, нічого не залишаючи. Адже залишаючи хоча б щось одне, ти наражаєш якусь зі своїх частин під удари ворога; завдадуть тобі рану, можливо, тяжку, смертельну. Хай навіть воїн увесь закритий, а голова відкрита — ворог поранить його в голову й уб'є. Якщо ноги відкриті, то ворог переб'є ноги й візьме його в полон, хоч усі инші частини у воїна озброєні. Так і в духовній борні: відмовся хоча б від чогось зі зброї, хоча би від одного подвигу, — вороги й кинуться туди, наче до вилому в міському мурі, й спустошать місто, бо воїн проґавив. Не піди до церкви, не дотримай посту, дай волю очам і слухові: скільки шкоди буде з цього всього? Може, зазнаєш такої поразки, що більше й не отямишся, а на перший погляд це ніби дрібничка.

Зодягнутися в усю зброю, взяти на себе всі подвиги — який же ж це тягар! — подумає дехто. Справді, тягар; та що ж робити, коли без нього нам не обійтися без цього тягаря? Не хочеш потрапити в полон, не хочеш загинути від руки ворога, носи зброю, щоб відбиватися від нього, подолати його та захищатися самому. Ось що нехай потішить нас: чим терплячіше й витри­валіше ми носимо цю зброю, тим легшою вона стає, й орудувати нею легше, не так як залізною зброєю. Чим довше нею орудуєш, тим більше втомлюєшся; а в духовній борні чим наполегливіше й невтомніше воюєш зброєю, тим менше втомлюєшся, а зброя стає щораз то легшою, а потім тягар її майже непомітний, а її сила несподівано зростає. Наприклад, ходіння до церкви. Буває, воно на початках тяжке й не надто відрадне, а згодом, чим більше ходиш, тим відрадніше й легше; й, урешті, приходити до церкви стає так мило, що деколи й не хочеться виходити з неї, а коли заходиш, то відчуваєш в собі таку силу, що не боїшся ніякого ворога. Так і всяка инша духовна зброя, якщо нею довго ору­дувати, настільки зростається з нами, що завдяки їй в духовному діянні та боротьбі з пристрастями й пожаданнями відчуваєш не тягар, а велику легкість. А тягар залишається тоді, коли ми з якихось причин не виконаємо свого духовного подвигу, до котро­го звикли та котрий нас підкріплював.

Отож, не відмовляйтеся, а змушуйте себе виконувати за вашими силам все призначене, Бог допоможе вам; тільки розпоч­ніть і неухильно продовжуйте. Зараз піст — сприятливий час, щоб набути таких звичок. Хто говів, той уже, звісна річ, викорис­товував усю духовну зброю, а хто говітиме, той ще використає. Залишається тільки трохи себе присилувати, щоб, почавши, не покидати. А там, дасть Бог, вона так сподобається, що ми й зовсім не захочемо розлучатися з нею. Треба тільки трішки прив'язатися до подвигів, а далі вони стануть нашою потребою, живитимуть нас і втішатимуть. Подвиги не чужі нашій природі, а притаманні їй в чистому вигляді, тому ми й захоплюємося ними.

Дай Господи, щоб ми всі відчули, які вони спасенні! Тоді ніхто й не відтягне нас від них. Амінь!

1863 р.

29. Друга проповідь на другу неділю Великого посту

У святому хрещенні ми народжуємося для нового життя, стаємо новим створінням, покликаним до життя в Ісусі Христі для добрих діл, які ми повинні чинити повсякчас, — тому той, хто народжений таким чином від Бога, не коїть гріха, поки не ухиляється від належного порядку й діє так, як годиться в новому народженні. Коли ж ми зрікаємося згаданого порядку — падаємо й знову чинимо гріх. А тоді каємося, сповідаємося, причащаємося святих Христових таїнств, — і знову сподобляємося первинного ладу й первинних привілеїв, що даровані тим, які приймають нове народження у святому хрещенні. Тепер варто сподіватися, що до нас знову стосується слово апостола: Кожен, хто народився від Бога, гріха не чинить (1 Йо. З, 9). І все-таки, бачимо, що гріх панує і в нас, і в инших, навіть у ці дні, що освячують навіть після святого говіння та наших урочистих обіцянок. Чому? Чи Божа обітниця перестала бути правдивою? Чи ослабла Божа благодать? Ні. Скільки бо обітниць Божих у Ньому — «Так», і тому через Нього «Амінь» (2 Кор. 1, 20), а в кому благодать, той усе може в Господі, що зміцнює його (див. Флп. 4, 13). Причина цієї прикрости не поза нами, а в нас самих, — в тому, що ми не докладаємо необхідних зусиль і не користуємося, як годиться, поданими засобами. Чи винен лікар, що ліки не допомагають, коли хворий не слухає його вказівок і не вживає призначених ліків? Господь обіцяв, що подасть силу, й подає. А ми повинні опиратися гріхові й боротися з ним. Хто не бореться з гріхом, той не перемагає його; хто не перемагає, той падає і перебуває в грісі. Хто ж, навпаки, опи­рається гріхові, для того завжди готова благодатна допомога; кого вона зміцнює, той завжди, хоч і не без зусиль, зможе оминути зло й чинити добро. Борися, не піддавайся — і здолаєш. І не буде в тобі гріха. Якщо ж инші теж так зроблять, то й у них гріха не буде. Зате скрізь запанує світле царство святости й правди.

Тому, хто бореться, треба мати зброю та вміти користуватися нею, або знати, як воювати. Раніше я описував усю християнську зброю та пояснював, чому треба в неї зодягнутися. Згадайте, що це за зброя. Це піст, усамітнення, чування, оберігання чуттів, поклони, ходіння до церкви, читання Божого слова та свято­вітцівських писань, цілковитий послух, твереза уважність до себе, молитва, віра. Ви бачили, як вони випливають із нашої природи та з особливостей самої борні? Будьте певні, що всі вони необ­хідні в боротьбі проти гріха.

Припустимо, що хтось озброївся ними; чи все він зробив? Ні. Ще треба орудувати ними, й орудувати не як-небудь, а так, як це доцільно. Не беруся зображати всю духовну борню. Це дуже широка тема. Вкажу лише головні прийоми, котрих досить, щоб запевнити успіх у боротьбі.

Перше. Не наміряйтеся починати війну проти цілих полків пристрастей, а завжди озброюйтеся проти тієї, що нападає на вас. Нападає гордість — боріться з гордістю; нападає гнів — боріться з гнівом; нападає заздрість — боріться із заздрістю. Який ворог перед вами — такого й побивайте, проти того й спрямовуйте всі ваші бойові сили й усю увагу. Перетягування ваших сил у проти­лежний від небезпеки бік — ворожий підступ.

Друге. Покваптеся відокремитися від ворога й протиставити себе йому, а його собі. В духовній борні воно не так як у чуттєвій. У чуттєвій ворог нападає відкрито і його видно. А в духовній борні й ворог, і ми — в одній душі й ув одному серці; вся наша біда полягає здебільшого в тому, що ми не вміємо відрізнити себе від ворога та відокремитися від нього й вважаємо, що пристрасний порух, який нас непокоїть, — це ми, наша природа, природня вимога, котру треба задовільнити, тоді як насправді це не ми, не потреба природи, а наш ворог, що приходить іззовні. Ця помилка — джерело всіх наших гріхопадінь і лихих діл. Коли б ми на початку встигали відокремлювати пристрасть від себе, як щось вороже, то не схи­лялися б до її вдоволення, а ненавиділи б її та чинили б їй опір.

Третє. Коли відокремимо від себе пристрасть, що нас непо­коїть, і зрозуміємо, що це ворог, воюймо тоді проти неї, побо­рюймо її, беручи кожну зброю по черзі, аж поки пристрасть не втече та не заховається від нас, або поки душа не заспокоїться. Постіть, моліться, читайте, роздумуйте, говоріть із духовним отцем, ходіть до церкви, вдома бийте поклони. Словом, зробіть усе, щоб здолати ворога. Пристрасть инколи швидко ховається, инколи довго воює. Наше діло не знемагати, а мужньо терпіти в бойових подвигах, аж доки на землі нашої душі й сліду ворожого не зостанеться.

Четверте. Ворога прогнано, пристрасть погашено, душа заспокоїлася. Ніколи не думайте, що ви цілковито знищили цю пристрасть. Ні. Вона втекла на якийсь час, бо не могла встояти під тиском вашої сили. Тільки-но трапиться їй нагода, вона відразу повстане й воюватиме проти вас. Ви здолали пристрасть тільки в одному випадку, а вона знайде тисячі таких випадків і знову воюватиме й кидатиме вам виклик. До того ж тільки-но буде усунено одну пристрасть, одразу виступить инша, й наша арена ніколи не пустуватиме. Це означає, що християнин ніколи не повинен скидати з себе всієї своєї зброї, а бути в ній удень і вночі. Його ніхто не замінить, він завжди повинен бути готовий на битву. В цьому терпіння (див. Од. 13, 10). Вашим стражданням ви спасете душі свої (Лк. 21, 19). Та хто витримає до кінця, — той буде спасенний (Мр. 13, 13).

Оце й уся програма нашої боротьби. Коли зрозумієш, що твій ворог — це та пристрасть, котра зараз проти тебе воює, доти побивай її своєю зброєю, поки не проженеш. Прогнав? Стій і дивися, сподіваючись нападу тієї чи тієї пристрасті. А коли нападе, зроби з нею так само, як і з першою. Роби так щодня, щогодини й щохвилини.

Ви запитаєте: а коли ж кінець? Кожен на ділі сам побачить, коли саме для нього борня закінчиться. Коли закінчиться, тоді й закінчиться, а заздалегідь ніхто цього не вгадає. Наперед можна тільки таке сказати: чим бадьоріше боротися, не піддаючись жодним нашіптуванням пристрасті, тим швидше пристрасті слаб­нутимуть і, залежно від того як минатиме ця непримиренна боротьба, мир і тиша опановуватимуть душу. Адже ж споді­ваємося, що душа, врешті, прийде до такого мирного стану, в котрому, як в опівнічній тиші, пануватиме глибоке мовчання — ознака того, що ворогів або далеко прогнано, або всі вони загину­ли. Тоді душа внутрішньо святкуватиме безконечну суботу, про­мовляючи: Ми перейшли крізь вогонь і воду, і Ти вивів нас на відпочинок (Пс. 65, 12).

Милостивий Господь, наш Полководець, нехай допоможе вам, борцям, аби ви осягнули це велике благо! Амінь.

1863 р.

30. Третя проповідь на другу неділю Великого посту

Господь наш Ісус Христос сказав: ...Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу Мене ради та Євангелії, той її спасе (Мр. 8, 35). Нехай закарбують ці слова глибоко в серці ті, що говіли, покаялись і запричащалися святих таїнств, а тепер розпочали боротьбу зі собою, своїми пристрас­тями та з гріхом, що живе в кожному. Знайте, воїни Христові, що коли ви вражаєте себе, самі завдаєте собі труду, болю та скор­боти, то не шкодите собі цим, а готуєте своє спасения; не втра­чаєте, а знаходите; не виснажуєтеся, а ростете.

Щоб ви краще зрозуміли сказане та щоб не слабла ваша мужність у боротьбі зі собою, поясню вам, як це так, що гублячи себе, — насправді не губимо, а спасаємо.

Ви зрозумієте це, коли уявите, що сталося в час нашого падіння. Тоді було закладено основу таких загадкових наших дій щодо нас самих. Святий Макарій Єгипетський у своїх бесідах часто порушує цю тему та різними порівняннями намагається наблизити її до нашого розуміння. Він каже, що в первісному стані людина була чиста, досконала й прикрашена всіма чеснотами: страхом Божим, вірою, лагідністю, смиренням, милосердям, стри­маністю, чистотою, убозтвом, братолюбністю, завдяки яким у ній сяяв образ Божий і Божа подоба. Та коли людина прислухалася до намовлянь лукавого й порушила заповідь, тоді в неї увійшла инша людина, цілковито протилежна до першої, котра, злившись із першою, заслонила її, притиснула й заглушила собою, так, ніби частини тіла наклалися одна на одну: голова на голову, груди на груди, руки на руки, кожна частина тіла на відповідну частину; так, що першої людини майже не видно, натомість бачимо другу людину, що в усьому, як ми сказали, протилежна першій: прист­расна, нечиста, горда, богоборна, зла, загребуща, заздрісна, нестримана, пожадлива, що ненавидить брата, сповнена всілякої нечистоти та неправди.

Отак людина подвоїлася. Власне людина — це людська приро­да, яка вийшла з рук Творця; а ця зайда, нечиста й пристрасна, — це не людина, а мара, вона не жива — це тільки тінь життя, насправді ж бачимо, що вона мертва, коли порівнюємо її зі справжньою людиною. Здається, що ми самі мали б стояти на боці справжньої первісної людини. Але щось трапилося з нами, й ми відвернулися від неї і стали на бік зайшлої, пристрасної та ще й думаємо, що вона — це ми. Тому й буває так, що яка б пристрасть не долала людину, вона відстоює її, як саму себе. Їй і на думку не спадає, що тут вона діє не за себе, а за когось чужого проти себе. Коли, наприклад, хтось гнівається і за порухом гніву йде проти когось, то відчуває, що відстоює себе, хоче захиститися. Насправ­ді ж ні гнів, ні якась инша пристрасть не належать до людської природи. Це все зайшле, чуже, нам вороже й для нас згубне.

Цю пристрасну людину, чужу нам і зайшлу, котру ми, обма­нуті, все ж таки приймаємо за себе, Господь заповідає погубити й умертвити, якщо хочемо спасти свою душу, — ту душу, що її утискає, заслоняє та заглушує ця заброда, або пристрасна душа. Так воно насправді буває, так буде і з нами. Бо якщо ми вчинимо так на ділі, тобто почнемо губити свою душу, то наша справжня людина звільниться від поневолення зайшлої та заживе прита­манним їй боговгодним життям; а зайду, що насправді є марою, буде знищено й у цілій нашій істоті запанує істинне життя, що випливає, як бачите, із самовмертвлення та самозгуби.

Гадаю, ви зрозуміли, що означає погубити свою душу, щоб спасти її, і чому це спасения не можна влаштувати инакше.

 Водночас затямте, що в духовній борні наш найперший і голов­ний прийом полягає в тому, щоб відмежуватися від пристрасної, зайшлої людини, що живе в нас, відштовхнути її від себе, усвідо­мити, що вона — це не ми, а наш ворог, що нас занапащає. У повсякденних справах ми не починаємо діяти проти когось, поки не розсваримося з ним і не дізнаємося, що він вороже ставиться до нас; так і в нашому духовному житті, доки ми не розсваримося з пристрастями і не зрозуміємо, що вони — наші вороги, доти не почнемо діяти проти них. А не почнемо діяти, то не вмертвимо їх. Якщо ж не вмертвимо їх, то вони вмертвлятимуть нас. Тому-то нам треба відокремитися: самим стати з одного боку, а прис­трасну людину відштовхнути на инший. Поставити її навпроти та розпочати з нею війну, щоб відтинаючи в ній член за членом, убити її та викинути геть із себе, залишаючись чистими й доско­налими, як хоче Господь і як Він створив нас.

Нагадаю вам, що відмежування вже мало б відбутися в нас силою та дією покаяння. А що ж таке покаяння? Людина стає гидувати всім нечистим, пристрасним і гріховним і, бажаючи звільнитися від цього, твердо вирішує присвятити своє життя Господеві та виконувати Його святі заповіді, ні в чому не потура­ючи пристрастям та не піддаючись їм. Ось що таке покаяння! Це той внутрішній поворот, коли людина всередині себе відме­жовується завдяки свідомості та свободі, переходячи від пристрас­тей на бік святости — правди.

Відмежування вже сталося у вас. Глядіть же, не заприязніться знову. Бо тільки-но заприязнитеся, борня припиниться, а зараз вона для вас є головною: у ній все ваше життя. Тому вам треба постійно відновлювати та оживляти ваше первісне відмежування від пристрастей, розпалювати в собі ворожість проти них. Хоча ви вже й відштовхнули пристрасну людину, проте вона ще жива і тягнутиме вас до себе то влещуючи, то погрожуючи. Ви ж мусите стояти на своєму, не погоджуючись із нею і ні про що не домов­ляючись, а завжди налаштовуючись усупереч її навіюванням. Вона, наприклад, тягтиме вас до похоті, а ви налаштовуйтеся на чистоту; вона розпалюватиме гнів, а ви зберігайте лагідність; вона навіюватиме вам гордість, а ви вчіть себе смирення. І так в усьому. Опирайтеся злому й змушуйте себе до добра. Це і головна справа в нашій борні, й головна умова нашого успіху та вашого внутрішнього вмиротворення. Працюючи над собою, ви вчините так, що пристрасна людина щораз більше слабнутиме, бо не тільки не матиме поживи й задоволення, а раз по раз зазнаватиме ран; а духовна людина міцнітиме, поки пристрасна не завмре зовсім, і так залишиться лише духовна.

Сьогодні я хотів вам пояснити лише те, що коли ворог солодко заговорить до вас: «Пощо мучитеся, та в усьому собі відмовляючи, себе занапащаєте?» — ви мужньо відповідайте йому: «Не себе мучимо, а тебе; не себе занапащаємо, а побиваємо тебе, нашого облудного ворога й губителя», — та продовжуйте безжально по­борювати свої пристрасті, ні в чому не попускаючи та не даючи їм перепочити, безперервно опираючись їм та побиваючи їх.

Наприкінці додам моє щире побажання: нехай умертвляться ваші земні члени: розпуста, нечистота, пристрасті, лиха пожад­ливість... зажерливість; відкиньте ще й гнів, лютість, злобу, наклеп, сороміцькі слова з ваших уст (див. Кол. З, 4-8). Таким чином ви скинете з себе стару людину й одягнетеся в нову (див. Кол. З, 9). І про вас можна буде сказати словами апостола: по­мерли, але так, що «перейшли від смерти до життя» (1 Йо. З, 14), і «життя ваше поховане з Христом у Бозі» (Кол. З, 3).

Нехай буде вам так благодаттю і чоловіколюбієм Господа нашого Ісуса Христа, що оживив нас своєю смертю, а в нашому самовмертвленні відроджує та утверджує в нас своє життя! Амінь.

1863 р.

31. Четверта проповідь на другу неділю Великого посту

Ті, що служать пристрастям, плекають їх як найдорожчих дітей; та й до тих, що вже почали боротися з ними, ворог часто підступає облудно, підмовляючи пожаліти себе й не побивати пристрасті так безжалісно й нещадно. Коли б пристрасні люди зрозуміли, якими катами є їхні пристрасті, тут-таки відштовхнули б їх від себе як адове поріддя. Та й ви, що поборюєте пристрасті, не розслаблюйтеся та їхніх облудних слів не слухайте, знаючи, що вони хочуть розкрити пекло під вашими ногами й вас туди вкинути. Адже послухайте, що про них говорить святий апостол Павло: Христос, ваше життя, з'явиться... Умертвлюйте, отже, ваші земні члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожад­ливість, зажерливість — що є ідолопоклонство. За все це падає гнів Божий на неслухняних. Відкиньте ще й гнів, лютість, злобу, наклеп, сороміцькі слова з ваших уст (Кол. З, 4-8). З цього короткого напоумлення можна зробити такі висновки: прийде Господь судити живих і мертвих та засудить на вічну муку всіх, чиї серця будуть повні пристрастей. Візьміться ж віднині ретельно за те, щоб від них очиститися.

Вислухайте ж це повчання та не розслаблюйтеся в боротьбі з пристрастями. Пристрасних чекає пекло. Коли вони потуратимуть пристрастям, їх буде віддано на вічну муку. А я хочу додати до цього, що пристрасті самі є пеклом, і той, хто пристрасний, уже передчуває пекельні муки.

Дехто не вірить, що буде вогонь, черв'як, скрегіт зубів та инші тілесні муки, що в пеклі настигнуть грішників. Нечестиві це думки, й ці люди глибоко й згубно помиляються. Але хай буде так, — скажемо їм. Хай буде по-вашому! При цьому ви, однак, не можете заперечити, що, розлучившись із тілом, душа залишається живою, такою, що відчуває й усвідомлює себе, — і що пристрасті, яким вона служила тут, залишаться в ній і з нею перейдуть в инше життя. Якщо так, то тільки цього досить для найтяжчого пекла. Пристрасті, котрими душа жила тут, не знаходячи задово­лення там, пектимуть і гризтимуть її, як вогонь і черв'як, шарпа­тимуть її безперервними, найлютішими муками.

Пристрасті — це не якийсь невинний помисел чи бажання, котрі з'являються, а потім безслідно зникають. Ні, це внутрішні, стильні поривання порочного серця. Вони глибоко входять у єство душі та, довго пануючи над нею, зростаються з нею і зливаються, так, що їх не викинеш й не зметеш так легко, як легко викидають сміття або змітають порох. Але вони не властиві душі, а входять до неї через нашу гріхолюбність, тому-то вони й будуть мучити душу та мордувати її. Так буває, коли випити отрути: отрута пече й вимучує тіло, тому що противна йому. Так само, якби ми проковтнули живу гадюку, й вона гризла б нутрощі. Так і пристрасті, що прийнялися в душі, гризтимуть і мучитимуть її, як гадюки та отрута; й навіть коли вона хотіла б їх позбутися, — не зможе, вони бо з нею зрослися та зріднилися, а спасенних засобів зцілення, які свята Церква пропонує у покаянні та сповіді, не матиме. Отак вони її терзатимуть довіку безконечно та нестерпно, а вона ще й носитиме в собі самій пекельний вогонь, що вічно обпікає й не гасне.

Наведемо инше порівняння. Чи чули ви про катування? Наприклад, нагодують в'язня солоною їжею, замкнуть, а пити не дадуть. Кажуть, його так люто пече, що й життя не миле. Та хто ж його пече й мучить? Іззовні ніхто. Він у собі носить нестерпний жар. Йому нічим вгамувати спрагу; спрага й мучить його. Так само пристрасті — це внутрішні пекучі прагнення, розпалені жадання гріхолюбної душі. Заспокоїш їх тут, на землі, вони якийсь час мовчатимуть. А потім знову вимагатимуть, щоб їх задовільняли, і непокоїтимуть, аж поки не наситяться. А на тому світі їх не буде чим заспокоювати, бо їх заспокоюють тільки земні речі. Вони залишаться тут, а пристрасті в душі й з душею перей­дуть туди та вимагатимуть задовільнити їх; вимагатимуть і морду­ватимуть душу цими вимогами, бо їй не буде чим їх задовільнити. І чим далі, тим більше незаспокоєні пристрасті будуть мучити і терзати душу. Ця мука не припиниться, а постійно зростатиме й посилюватиметься. Оце і є пекло. Заздрість — черв'як, гнів та лють — вогонь; ненависть — скрегіт зубів; похіть — тьма кромішня!

Таке пекло від пристрастей починається ще тут; адже хто із пристрасних насолоджується спокоєм? Лишень тут вони не вияв­ляють над душею своєї повної сили. Тут тіло й життя у спільноті відводять та пом'якшують їх удари. Там цього не буде, й вони знову нападуть на душу всією своєю отрутою. Для прикладу наведу вам слова преподобного авви Доротея: «Поки душа ще в цьому тілі, вона знаходить полегшу від пристрастей і якусь потіху: людина їсть, п'є, спить, говорить, бачиться зі своїми добрими друзями. Коли ж душа вийде з тіла, тоді лишається сам на сам зі своїми пристрастями, а тому завжди мучиться ними; вони напов­нюють її, опікають своїм бунтом' і розшарпують. Як недужий у гарячці страждає від внутрішнього вогню, так і пристрасна душа завжди мучитиметься, нещасна, через свої лихі звички, через гіркий спогад про пристрасті, котрі безперестанно печуть і опалю­ють її. Отож, нас справді чекає тяжкий кінець, якщо ми не будемо уважні до себе. Тому я завжди кажу вам: намагайтеся розвинути в собі добрі нахили, щоб знайти їх там; адже, що людина має тут, те з нею йде звідси, й воно ж буде з нею там».

Те саме додам і я до моєї бесіди. Поки ми живі, подбаймо про те, щоб нам очиститися від усякої скверни пристрастей, а на їх місце насадити всілякі чесноти. До цього, звісно, треба доклас­ти праці та ще й чимало. Без праці нічого не вдієш. Хто занехаяв своє поле та дозволив, щоб воно заросло бур'яном, а потім хоче прополоти його, той, звичайно, висмикуючи тернину та колючий бур'ян, ранить та дряпає собі руки. Та чи зважає він на це? Аніскілечки. Він майже не завважує цієї праці, очікуючи, що матиме, врешті, родюче поле або сад із квітниками та плодовими деревами, котрі принесуть йому втіху. Так і душу, котра заросла терням пристрастей, не вдасться очистити безболісно, не борю­чись. Однак, коли, очистивши, насіємо доброго насіння, вона розквітне чеснотами та духовною красою, що приверне погляди небесних і земних. Тоді в душі буде духовний рай і сам Господь, як колись у земному раю, ходитиме в ній, наповнюючи її невимов­ною радістю, як сам обіцяв через пророка, кажучи: Я поселюся в них, і посеред них буду ходити. Буду їхнім Богом... (2 Кор. 6, 16).

Пам'ятаючи цю обіцянку, не втрачайте мужности ви, що розпочали боротьбу з пристрастями та пожаданнями. Розпалюйте вашу ревність, очікуючи того світлого стану, котрий успадкуєте, здолавши пристрасті, — як борці на аренах, бачачи дарунки, обіцяні їм за перемогу, силкуються перемогти супротивників. Хай Господь допоможе вам у цьому спасенному ділі! Амінь.

1863 р.

32. П'ята проповідь на другу неділю Великого посту

Мене ж не доведи, Боже, чимсь хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, яким для мене світ розп 'ятий, а я — світові (Гал. 6, 14), — сказав святий апостол Павло. Хочу пояс­нити вам, що має на увазі апостол, кажучи: для мене світ розп 'я-тий, а я — світові. Адже ж вам, котрі після сповіді та святого причастя стали на ту дорогу, що на ній розпинається плоть із пристрастями та пожаданнями, треба мати для цієї нелегкої справи вказівки, щоб правильно діяти. А одна з перших вказівок міститься в наведених словах апостола, і ви отримаєте її, коли зрозумієте, що таке розп'яття світу для нас і нас — світові.

Щоб з'ясувати це, звернімося до слів отця нашого авви Доротея з його першого повчання про відречення від світу. Він пояснив цей фрагмент Писання монахам, але це пояснення може послужити не лише ченцям. Авва каже, що коли людина відрі­кається від світу, покидає дім, батьків, родичів, своє майно, своє село чи місто, йде в монастир і стає иноком, тоді вона може сказати: для мене світ розп'ятий. Для мене світу нема, він зали­шився далеко за монастирськими мурами. Я залишив його і він не бачить мене на вулицях, на ринках, ні на своїх зібраннях, ані на жодних своїх заходах. Для мене світ розп'явся, помер, його ніби нема. Та кажучи таке, инок, що заховався в монастирських мурах від світу та його видимих облуд, може сам у собі, в своєму серці жити для світу, зберігати світські пристрасті та, сидячи в келії, думати про світ і його красу, та в думках насолоджуватися його втіхами. Тоді він не може сказати, що й він розп'явся для світу. Бо хоч він тілом і покинув світ, але серцем живе в світі та в усіх його радощах. Коли ж він, з Божою допомогою, знаючи силу чернечих обітів, відокремлюється від світу не тільки зов­нішньо, а й внутрішньо, гасить у своєму серці всяку до нього пристрасність, перестає всіляко втішатися ним і навіть поми­шляти про нього, тоді він може сказати, що не тільки світ для нього розп'явся, а й він для світову, тобто, що й він уже не живе для світу; в його серці є инші помисли, инші відчуття та настрої, він живе для иншого, кращого й досконалішого світу, а для цього розп'явся.

 Думаю, ви зрозуміли це пояснення. Та припускаю, що готові тут-таки звільнити себе від будь-яких зобов'язань, що їх накла­дають на нас слова апостола, і сказати: це стосується до монахів, щоб світ був розп'ятий для них, а вони для світу, а не до нас — мирян. Ні, браття. Апостол від себе дав закон усім християнам і зобов'язав усіх так влаштувати своє життя, щоб кожен міг сказати: для мене світ розп 'ятий, а я — світові. Ось погляньте, як це може й повинно статися в нас.

Затямте, що слово світ означає не громаду людей, не життєві справи, а все гріховне, пристрасне, богопротивне. Світ — там, де переважають пожадання плоті, пожадання очей і життєва гордість або де панує всякий гріх. У такому контексті слова: для мене світ розп 'ятий, а я — світові, означатимуть, що для мене будь-який гріх розп'явся, а я — для будь-якого гріха. Тож як і коли це стається?

Спочатку запам'ятайте, що кожен гріх має дві сторони: пер­ша — це гріховні діла, а друга — гріховна пристрасть. Прист­расть — це джерело та причина гріховних діл, а діла — це наслідок і вияв пристрасти. Так, наприклад, гніватися або сердитися — це гріховна пристрасть, що живе в серці, й ось у чому вона вияв­ляється: в спалахах гніву, лайках, сварках, суперечках, бійках, убивствах. Пристрасть одна, а скільки в неї діл? І всі вони походять тільки від неї. Також сластолюбство або чутливість — це гріховна пристрасть до чуттєвих задоволень, а діла її такі: багато й добре їсти, солодко пити, гуляти в корчмах, ходити в доми розпусти. Те ж стосується й до пристрасті. Кожна прист­расть у серці одна, а назовні виявляється багатьма ділами.

Тепер вам неважко зрозуміти, як саме гріх або світ роз­пинаються для нас і як ми розпинаємося для гріха або світу.

Коли хтось відмовляється від гріховних або пристрасних діл, тоді для нього розпинається гріх, або світ; а коли хтось вгамовує в собі та викорінює саму гріховну пристрасть, тоді й він розпи­нається для гріха, або для світу. Так, наприклад, коли хтось відмовляється від гульбищ, корчм, так, що ніхто ніколи не бачить його у жодних непристойних закладах, а бачить його лише ста­течним і поважним, тоді, отже, ця частина гріха, або світу, вмерла для нього або розп'ялася. Та тут ще не можна з певністю сказати, що й він сам розп'явся для гріха, або світу. Бо, хоч він не присут­ній у тих закладах тілом, але може перебувати в них серцем і умом. Тілом він не присутній на гульбищі, але може думати про нього і з насолодою казати: добре було б піти туди. Він не ходить у корчми, але може навідуватися туди умом і серцем, може думати про них і хотіти туди потрапити, шкодуючи, що його там нема. В усіх подібних випадках, хоча гріх, або світ, розп'явся для чоловіка, та він сам ще не розп'явся для світу та гріха, він ще любить їх, насолоджується ними. Він поборов себе настільки, щоб уникати гріховних діл, а свого серця ще не переломив, ще не навчив його не любити гріховних діл, відвертатися від них і ненавидіти їх. Перед Богом він ще гріхолюбець або світолюбець. Бо Господь дивиться не лише на діла, а більше на серце. Тому й годиться нам не тільки відвернутися від пристрасних і гріховних діл, а подолати та вгамувати самі пристрасті, щоб не насолоджуватися жодними пристрасними речами та справами, а завжди гидувати ними та відвертатися від них. Якщо хтось уже дійде до такого стану, коли не тільки не чинитиме гріховних діл, а й саму пристрасність до них погасить у собі, тоді зможе сказати про себе, що й він розп'явся для світу.

Поставте, отже, з одного боку всі гріховні та пристрасні діла, а з иншого — гріховні пристрасті, й помисліть так: коли ви відмовитеся від усіх пристрасних діл, то це означатиме, що для вас світ розп'явся, а коли ви погасите самі пристрасті, то це означатиме, що ви розп'ялися для світу.

Ось у якому значенні до вас, мирян, може стосуватися закон, що велить світ розп'ята для нас, а себе для світу. Перше полягає в тому, що порочна людина відмовляється від життя аморального, розпусного, ганебного та, виправившись, починає жити статечно. А друге — в тому, що дехто не тільки пристойно поводиться, а й почуття свого серця зберігає пристойними, чистими та приєм­ними для Бога. Перше легше, а друге тяжче. Тому й не в кожного, хто назовні поводиться пристойно, серце в належному стані.

Тому апостол не зупинився тільки на розп'ятті світу, або гріха, для нас, а додав і розп'яття нас для світу. Він ніби каже: мало того, що твоя поведінка пристойна. Ти ввійди в своє серце, переглянь там свої почуття та нахили й учини їх святими, щоб вони подобалися Богові. Цю заповідь апостола виконує той, хто, ввій­шовши в себе, підноситься до Бога умом, намагається споглядати Його в собі, й роздумуючи про Нього, перевіряє праведність своїх помислів і відчуттів, а все неправедне проганяє, як немиле Богові; той, у кому оселився страх Божий, пильнується та нищить всяку нечисту схильність, що супроводжує діла або випереджає їх, чи йде слідом за ними, — і так очищує всяке діло і чистим підносить його Богові, як жертву непорочну та щедре всепалення.

Що ж ви виберете? Треба вибрати те й те. Хто заплутався в пристрасних ділах, нехай відкине їх та виправиться. Хто випра­вився, хай не зупиняється тільки на цьому, а, ввійшовши в середину себе, виправить своє серце, погасивши в ньому при­страсті, котрі навіть пристойну в людських очах поведінку чинять непристойною в очах Бога, що бачить серце і за ним виправдовує або осуджує людину. Тоді кожен з вас зможе сказати з апостолом: для мене світ розп'ятий, а я — світові. Амінь.

1863 р.

33. Перша проповідь на Хрестопоклонну неділю

Посеред святої Чотиридесятниці Церква пропонує нам вшану­вати святий хрест Господній і поклонитися йому. Це свідчить про її материнську дбайливість щодо нас... Церква хоче зміцнити тих, хто слабне в подвигах посту, виправляючи себе, а ревних надихнути на більші подвиги й усім подати думку та намір до кінця життя не­відступно та непохитно йти слідом за Господом, несучи хрест, котрий кожен із нас взяв на себе, коли вирішив годити Богові.

Згадайте, що було у вас на душі, коли ви покаялися в гріхах і, відвернувшись від пристрастей та пристрасних учинків, сказали Господеві через свого духовного отця «не грішитиму більше»? Якщо це було сказано щиро, то, мабуть, ви відчували тоді повну готовність до крови подвизатися проти ворогів Господа і ваших, розпочати боротьбу проти пристрастей і пожадань, не шкодуючи себе і не потураючи собі, приносячи в жертву все дороге, однак грішне — з цілковитим самозреченням. Безумовно, що після сповіді, сподобившись святого причастя, ви, відходячи від Гос­подньої чаші, одразу ж почали цю борню чи цей подвиг мислен­ної та сердечної вірности Господеві, а її спокуси стали з'являтися перед вами на кожному кроці, у ваших звичних справах. Тепер ви знаєте — ця борня нелегка, а головне, як жива, надто відчутна. Ви повинні були відмовляти собі в тому, що залягло глибоко в серці, й, щоб досягти успіху, тримати в напрузі душу й тіло. Один-два дні можна так провести майже не натрудившись, а за тиждень — втомишся, за два — ще більше. Коли подумаємо, що так треба прожити до кінця посту й усього життя, мимоволі руки ніби опускаються і підкошуються ноги, тобто відчуття тягаря подвигу почне пригнічувати й розхитувати первісну рішучість або, принаймні, спонукати до пільг і послаблень. Оскільки як одне, так й инше згубне, бо означає втечу з поля битви, повернення назад, тому, передбачаючи такий наш стан, свята мати наша, Церква, поспішає нам на допомогу, щоб пожвавити нашу рев­ність, виразно закарбовуючи в нашій пам'яті лик розп'ятого Господа, пропонуючи нам поклонитися Господньому хресту. Церква каже кожному з нас: «Дивися на Господа, що висить на хресті. Чи бачиш, що Він, зійшовши на хрест, вже не сходив з нього доти, доки не віддав свого духа Богові й Отцеві. Ось і ти, розпочавши подвиг боротьби із пристрастями на догоду Госпо­деві, починаєш відчувати, що ти ніби розп'ятий на хресті. Так воно і є. Гляди ж, перебувай на цьому хресті спокійно, не пори­вайся і не метушися, а насамперед відсікай кожен помисел, що нашіптує тобі зійти з нього, аж доти, поки не настане пора й тобі сказати: «Отче, у Твої руки віддаю дух мій!»

Зміст цих слів такий: не послаблюй своєї рішучости, не потурай собі, не змінюй початих подвигів, твердо ступай болючим шляхом самовідречення. Він приведе тебе до блаженного спо­чинку на лоні Небесного Отця.

Ця наука проста й зрозуміла. Й для скількох людей вона, можливо, саме вчасна! Помолімося, щоб Господь дарував і всім нам завжди перебувати в такому настрої. Якщо вирішили догоджати Господеві, не відступимо від цього рішення; якщо почали подвиг, то довершуватимемо його. А коли неміч братиме своє і роз­хитуватиме наш дух, поквапмося щоразу розворушувати його належними помислами. Скажімо йому: инакше не можна; або гинути, або бути на хресті саморозпинання, поки є в нас подих життя. І Господь був на хресті, і всі святі йшли хресним шляхом. Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків... вдив­ляючися пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри... біжімо витривало до змагання, що призначене нам (Євр. 12, 1-2). Справді, тяжко й болюче! Але хіба ж без обітниць цей труд? О! Страж­дання нинішнього часу негідні майбутньої слави, яка має нам з 'яви­тися! Далеко до цього! Однак потерпімо трохи, постійно вмерт­влюючи себе, й ще тут відчуємо присмак блаженства, котре чекає нас у майбутньому. Чи багато ми натрудилися? Навіть нема на що подивитися, а вже хочемо збирати приємні плоди. Запалаймо натхненням! Нас ударили, а ми завдаємо удар у відповідь, і в такий спосіб міцніємо, а ворога виснажуємо. Й чим більше завдамо ударів у відповідь, тим міцнішатимемо, а ворог слабша­тиме. Потім із ворожого полчища один за одним вибуватимуть ті, що нас поборюють: нарешті відчепляться і найлютіші та най-настирливіші, й хіба що здалеку не прямо нападатимуть на нас. Ось і мир, а за миром радість у Святому Дусі. І це може швидко настати. Тільки візьмімо собі за закон — не піддаватися і не потурати. Однак, браття, саме в цьому й полягає наша біда. Хто наш найперший ворог? Жаль до себе — щонайулесливіший і найнебезпечніший ворог. «Попусти, — каже, — трішечки, ти втомився!» Підтримує, бачите, нас. А послухай його та попусти собі в чомусь? — Одне послаблення призведе до другого, друге до третього, а потім усе порушиться і весь суворий порядок відійде й усі порядки благочестивого життя забудуться. Водночас думки розсіються і пожадання розпаляться, а ревність духа охолоне. У такому неладі прийде улюблена пристрасть — здобуде спочатку увагу до себе, потім прихильність, а потім згоду. Після цього тільки-но трапиться нагода, і гріх — готовий. Ось і знову падіння, знову потьмарення розуму, знову муки совісти, знову нелад і внутрішній, і зовнішній. Тоді падіння за падінням; і знову все піде по-давньому, ніби діло самовиправлення й не починалося.

Та що я кажу: по-давньому? Буде гірше! Бо як після блис­кавки та сама нічна темрява видається темнішою, так, коли встати з гріха, нові падіння, повторюючись, доводять бідну душу до ще більшого розладу. Про це, застерігаючи нас, каже сам Господь: А коли дух нечистий вийде з чоловіка, то блукає по місцях безводних, шукаючи спочинку, та не знаходить. Тоді промовляє: повернусь у дім свій, звідки я вийшов. Приходить і знаходить його порожнім; заметеним та прибраним. Тоді він іде, бере з собою сім инших духів, гірших від себе, і вони входять і оселюються там, І останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше (Мт. 12, 43-45).

Гірше, ніж перше! І за законом Божої правди так і повинно бути. Чи давно ти каявся та плакав? Господь прийняв розкаяння і все простив, знову повернув своє попереднє благовоління й у святому причасті дозволив поєднатися з Ним. Людина ж — що за це все? Якийсь час була статечною, а згодом віддалася гріхові. Як можна цьому потурати? Ось і слухай суворий вирок суду: Коли хтось відкидав закон Мойсея, він немилосердно гинув смертю при двох чи трьох свідках. Оскільки гіршої, подумайте самі, заслужить кари той, хто потоптав Божого Сина й уважав кров завіту, якою освятився за звичайну, і Духа благодаті зневажив? Знаємо того, хто мовив: До мене належить відплата, я відплачу, — говорить Господь. Страшно впасти в руки Бога живого! (Євр. 10, 28-31). В иншому місці святий апостол говорить ще страшніші слова й пояснює їх тим, що чоловік, який, прийнявши благодать, знову впав, стоїть поруч із тими, які розпинали Господа; називає його таким, що вдруге розпинає Спасителя, і виголошує Йому ще страшніший вирок, кажучи, що таких, які, скуштувавши небесного дару, впали, неможливо знову оновити в покаянні. Так апостол має на увазі, звісно, не плиткість Божого милосердя, а остаточне розслаблення тих, що падають. Адже від повторних падінь душа черствіє, притуплюється совість, відчуття розкаяння — і набли­жається повне віддання себе своєму падінню. Тому й продовжує святий апостол: земля бо, що п 'є дощ, який падає на неї часто... а та що приносить терня й будяки, непотрібна, близька до прокляття: кінчається тим, що її спалять (Євр. 6, 7, 8).

Адже буває так, що, наприклад, годинник лагодять, а потім дійде до того, що й нема вже чого лагодити. Так і в гріхопадіннях, дехто дійде до того, що його нічим не виправиш.

 Так лякає нас Господь у своєму слові не для того, щоб довести когось до відчаю, а для того, щоб, знаючи це, ми пильно дбали, аби й справді не зневіритися; для того, щоб коли хтось упаде, то не валявся, а поквапився встати, а хто встав, щоб пробуджував у собі ревність стояти завжди, не дозволяв собі зледащіти й знову падати в колишні гріхи й потурати пристрас­тям. Бо ж не можна залишатися в падінні. Треба встати. Допоміг Господь, устали, — то стійте. Який сенс знову доводити себе до падіння, знаючи, що знову треба вставати і що це буде складніше? Почали справу — не кидайте. Тяжко? Здолайте себе: з дня на день буде щоразу легше. А згодом зовсім легко. Не тільки ж труди та немочі посилає Господь, а й утіху. А там і смерть скоро, й кінець усьому. Даруй, Господи, щоб вона застала нас на доброму шляху розкаяння і самовиправлення!

Згадуючи, браття, про це все нині, перед Господнім хрестом, постановімо в своєму серці не змінювати усталеного наміру догоджати Господеві й перебути Йому вірними аж до кінця життя в трудах самозречення та самовиправлення. Амінь.

22 березня 1865 р.

34. Друга проповідь на Хрестопоклонну неділю

Мене ж не доведи, Боже, чимсь хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа (Гал. 6, 14), каже святий апостол Павло. Як же ж це святий апостол до такого дійшов настрою, що нічим иншим не хотів хвалитися, окрім Спасителевого хреста? Бо ж хрест — це скорбота, утиски, приниження: то ж як ним хвали­тися? І ось апостол Павло хвалиться ним, а разом із ним, звісно, хвалилися й усі апостоли, а за ними й инші хрестоносці. Чому ж? Добачили богомудрі мужі велике значення хреста, високо ціну­вали його і хвалилися, що сподобилися носити його. Вони у ньому вбачали замість утисків — широту, замість гіркоти — солодкість, замість приниження — велич, замість безчестя — славу, й хвалилися ним, як хтось инший хвалиться якоюсь роз­кішною прикрасою та відзнакою.

 О, коли б і нам дарував Господь таке розуміння і такий настрій, щоб збагнути та відчути силу хреста й почати хвалитися ним! Цього не можна не побажати перед хрестом, котрий ви­носять, щоб ми поклонилися йому.

Ось коротке загальне пояснення значення хреста: Господь спас нас своєю смертю на хресті; на хресті він розірвав рукопис наших гріхів; хрестом примирив нас із Богом і Отцем; через хрест зіслав нам благодатні дари й усі небесні благословення. Але такий хрест Господній у ньому самому. А кожен із нас стає причасни­ком його спасенної сили не инакше як через власний хрест. Власний хрест кожної людини, з'єднуючись з хрестом Ісуса, переносить на нас силу і дію цього останнього, стає мовби каналом, по якому із Христового хреста переливається на нас всяке добре даяння і всякий дар звершений. Так, бачимо, що власні хрести потрібні для спасения настільки ж, наскільки потрібен хрест Спасителя. І ви не знайдете жодного спасенного, що не був би хрестоносцем, ось тому кожен зусібіч оточений хрестами, щоб не обтяжувати себе пошуком хрестоношення і перебувати поблизу спасенної сили Ісусового хреста. Можна сказати так: оглянься довкола себе й зазирни в своє нутро, коли побачиш свій хрест, неси його як годиться, з'єднуючись із хрес­том Ісуса, і спасешся.

По волі й по неволі кожен несе свій хрест, і хрест здебільшого не простий, а складний; але не кожен дивиться на нього через хрест Ісуса, не кожен чинить його середником свого спасения, тому не в кожного хрест буває спасенним. Перегляньмо всі можливі хрести й з'ясуймо, як годиться нести кожен із них, щоб він був силою на спасения.

Хрестів багато, але всі вони поділяються на три види: перший вид — хрести зовнішні, що їх становлять скорботи й біди, та взагалі гірка доля земного життя; другий — хрести внутрішні, що народжуються в боротьбі із пристрастями та пожаданнями ради чесноти; третій — хрести духовно-благодатні, котрі покладає на нас цілковита відданість волі Божій.

Нині скажу вам декілька слів про хрести зовнішні. Це най­складніші та найрізноманітніші хрести. Вони є на всіх наших дорогах і трапляються майже на кожному кроці. До них належать: скорботи, біди, нещастя, хвороби, втрата рідних, невдачі на службі, всілякі злигодні та збитки, родинні клопоти, несприятливі стосунки, образи, кривди, наклепи — й узагалі земна доля у кожного так чи инакше нелегка. У кого нема якогось із цих хрестів? І не можна їх уникнути. Від них не рятує ні знатне походження, ні багатство, ні слава ні жодна земна велич. Вони зрослися із нашим перебуванням на землі з тієї миті, коли зачинився земний рай, і не відступлять від нього доти, доки не відчиниться рай небесний.

Якщо хочеш, щоб ці хрести послужили твоєму спасению, використай їх за наміром Божим, так, як вони призначені людині взагалі й тобі зокрема. Навіщо ж Господь постановив, що на землі ніхто не житиме без прикрощів і тягарів? Аби не забувала людина, що вона вигнанець, і перебувала б на землі не як свояк у рідному краю, а як сторонній і зайда на чужині, та й шукала можливості повернутися на свою справжню батьківщину. Тільки-но згрішила людина, одразу було вигнано її з раю, а поза раєм напосілися на неї скорботи, злигодні та всякі невигоди, щоб пам'ятала, що вона не на своєму місці, а покарана, і щоб шукала помилування та повернення до свого чину.

Отже, коли бачиш скорботи, нещастя та сльози — не дивуйся, і коли зносиш їх — не нарікай. Так годиться. Не належить злочинцю та неслухові цілковите благоденство й щастя, збагни це й терпляче знось свою долю.

Але чому, — запитаєш, — я терплю більше за иншого? Чому мене обтяжують біди, а иншому щастить майже в усьому? Мене роздирають скорботи, а инший потішається? Якщо це — спільна доля всіх, то хай би її прийняли всі без винятку. Але ж саме так є. Придивися й побачиш: тобі тяжко сьогодні, а иншому було тяжко вчора, або буде тяжко завтра; а нині Господь дозволяє йому відпочити. Навіщо дивишся на години та дні? Дивись на усе життя, з початку до кінця, і побачиш, що всім буває тяжко, й дуже тяжко. Знайди такого, що все життя веселиться? Навіть царі часто ночі не сплять, бо серце тужить. Тобі зараз тяжко, а чи раніше не бачив ти радісних днів? Бог дасть, то й ще бачитимеш.

Потерпи ж, проясніє і над тобою небо. У житті, як у природі — бувають дні то ясні, то понурі. Чи бувало колись таке, щоб не відходила чорна хмара? І чи був хто на світі, хто так би думав? Не думай і ти так про своє лихо й утішишся упованням.

Тобі важко. Але хіба це випадково, хіба без причини? Похили трохи твою голову і згадай, що Господь піклується про тебе, як батько, й очей з тебе не зводить. Коли спіткало тебе горе, то не инакше, як за Його згодою та волею. Не хто ж як Він, послав його тобі. А Він дуже добре знає, що, кому, коли і як посилати; й коли посилає, то посилає на добро того, хто зазнає горя. Так досліди й побачиш благі щодо тебе наміри Божі в скорботі, що спіткала тебе. Чи якийсь гріх хоче Господь очистити, чи від гріховного діла відвести, чи прикрити меншим горем від біль­шого, чи дає тобі нагоду виявити Господеві вірність і терплячість, щоб на тобі потім показати славу свого милосердя. Що-небудь із цього, звичайно, підходить тобі. Тож відшукай, що саме, й прик­лади до своєї рани як пластир — і вона перестане пекти. Зреш­тою, якщо виразно й не побачиш, що саме хоче дарувати тобі Господь через горе, що спіткало тебе, то, не роздумуючи, увіруй в серці своєму, що все від Господа й що все, що від Нього, служить нам на добро; і тлумач неспокійній душі: так Господеві до вподоби. Терпи! Кого Він карає, той для Нього як син!

Найбільше зважай на свій моральний стан, від якого залежить твоя вічна доля. Якщо ти грішний — а воно, звичайно, так і є — то радій, що вогонь скорботи прийшов спалити твої гріхи. Ти дивишся на горе тільки на землі. Перенесися ще й в инше життя. Стань на суді. Поглянь на вічний вогонь, що його приготовано за гріхи. А тепер поглянь на своє горе. Якщо там тебе засудять, то яких бід не побажав би ти зазнати тут, аби лишень не потрапити під засуд! Ти бажав би, щоб тебе щодня різали й пекли, аніж там терпіти незвідані й безконечні муки. Чи ж не краще, щоб там не зазнати такого, перенести тепер не таке вже й велике горе, щоб цим визволитися від вічного вогню? Кажи сам собі: за мої гріхи послано мені такі удари й благодари Господа, що Його доброта веде тебе до покаяння. Потім, не сумуй даремно, а розпізнай, маєш гріх, покайся й перестань грішити. Коли так налаштуєшся, то, звичайно, скажеш: мені ще й мало. За мої гріхи я заслуговую більшого.

 Отож, чи ти зазнаєш спільної гіркої долі, чи окремо терпиш біду, благодушно зноси, вдячно приймаючи їх з Господньої руки, як ліки проти гріхів, як ключ, що відмикає двері до Небесного Царства. Але не ремствуй, нікому не заздри, бездумно не журися. Бо в горі так буває, що один починає бідкатися та ремствувати, другий зовсім розгублюється та впадає у відчай, а третій поринає в свою біду та й сумує, не оглядаючись думкою довкола і не підносячи серця вгору — до Бога. Такі не несуть, як годиться, посланих їм хрестів і гають час сприятливий і день спасения. Господь подає в руки готове спасения, а вони його відкидають. Спіткали біда й горе — вже несеш хрест. Вчини ж так, щоб нести його на спасения, а не на згубу. Для цього треба не гори пере­носити, а дещо змінити в помислах ума та схильностях серця. Збуди вдячність, змирися під міцною рукою, покайся, зміни своє життя. Якщо перестав вірити, що всім керує Бог, повір знову усією душею й обцілуєш Божу правицю. Якщо не добачаєш зв'язку між горем і твоїми гріхами, то пильно придивися оком совісти й побачиш, оплачеш гріх і зволожиш сухість горя сльо­зами покаяння. Якщо забув, що гірка доля тут викупить тебе із щонайгіршої неволі там, воскреси пам'ять про це і до мужности долучиш бажання скорбот, щоб за малі печалі тут, знайти вічну милість у Господа. Чи це багато й чи тяжко? А, між иншим, такі помисли й відчуття — це ті ниточки, котрі пов'язують наш хрест із хрестом Ісусовим, з якого тоді струменять спасенні сили для нас. А без них хрест тяжіє на нас, а спасения не дає, бо він не з'єднаний із хрестом Ісуса. Тоді ми не хрестоносці, не спасаємося й не можемо хвалитися хрестом Господа нашого Ісуса Христа.

Сказавши вам дещо про зовнішні хрести, запрошую вас, браття, бути мудрими, відкуповуючись від пори гіркоти та скорбот витривалим, вдячним і покаянним терпінням. Тоді відчуємо спасенну дію скорбот і радітимемо, коли зазнаватимемо їх, уг­ледівши крізь них світло слави, та навчимося хвалитися ними не тільки задля майбутнього, а й задля теперішнього плоду від них. Амінь.

1864 р.

35. Третя проповідь на Хрестопоклонну неділю

Я дещо розповів вам про один із трьох видів хрестів, а саме про зовнішні хрести, якими є скорботи, біди, прикрощі. А зараз розкажу дещо про другий вид хрестів — про внутрішні.

Внутрішні хрести даються нам, коли боремося з пристрастями та пожаданнями. Святий апостол каже: Ті ж, що є Ісус-Христові, розп 'яли тіло з його пристрастями та пожадливостями (Гал. 5, 24). Розп'яли? Отже був хрест, на якому розіп'ято ці пристрасті та пожадання. Що ж це за хрест? Боротьба з ними. Розіп'ята прис­трасті, означає, знесилити їх, пригнітити, викоренити. Якщо людина подужає якусь пристрасть декілька разів — ослабить її, подужає ще декілька разів — пригнітить, коли ще подужає, то й зовсім, з Божою поміччю, викоренить. Оскільки ця боротьба тяжка, повна скорбот і болісна, то вона — справжній хрест, установлений усередині нас. Той, хто бореться з пристрастями, деколи має таке відчуття, ніби його руки прибивають цвяхами, на голову йому одягають терновий вінець, проколюють живе серце. Так важко й боляче йому буває!

Без зусиль і болю не обійтися: бо пристрасті, хоч і чужі нам, однак прийшли зовні й так приросли до душі та тіла, що своїми коренями проникли в усі суглоби й сили. Берешся виривати — боляче. Болить, зате на спасения, і це спасения здобувається не инакше, як через біль. Є така болячка — поліп: якесь чуже для нас тіло зароджується в нашому тілі, росте й вкорінюється. Не виріжеш — не вилікуєшся, а візьмешся вирізувати — боляче. Хай болить, цей біль повертає здоров'я. А якщо залишити, не вирі­зати, теж болітиме, тільки цей біль буде не на здоров'я, а на хворобу, може, навіть і на смерть. Сибірку як лікують? Виріжуть чиряк, а місце, де він був, припечуть та ще й помастять чимось отруйним. Боляче, але лікує. А залишити так, болітиме та ще й смерти не минути. Так і боротьба з пристрастями або викорінення їх приносить біль — зате служить спасению. Коли ж не вико­рінюватимеш пристрасті, то буде від них тяжко, вони завдава­тимуть болю, страждання, та не на спасения, а на згубу та духовну смерть, бо заплата за гріх — смерть (Рим. 6, 23).

 Яка пристрасть не болюча? Гнів пече, заздрість сушить, жадібність не дає ні їсти, ні спати, вражена гордість з'їдає серце, та й будь-яка инша пристрасть - ненависть, підозри, сварки, чоловіковгодництво, пристрасть до речей та осіб теж розшарпує нас, отже жити в пристрастях - це те саме, що ходити .босоніж по ножах або по розпеченому вугіллі, чи почуватися як людина, котрій змії присмокталися до серця. І знову ж таки, в кого нема пристрастей? У кожного є. Якщо вже є самолюбство, то є всі пристрасті: бо воно - матір пристрастей і не буває без своїх дітей. Тільки от не в кожного вони однакові: в когось - одна, ще у когось - инша переважає над усіма та керує ними. А якщо в кожного є пристрасті, то є й мука через них. Кожного пристрасті мучать і розпинають — та не на спасения, а на згубу.

Отак носячи пристрасті, мучишся через них та й гинеш. Чи не краще тобі взяти себе в руки і самому собі завдати страждань, теж через пристрасті, але на спасения. Варто тільки обернути ніж вістрям до себе і замість того, щоб задовільняти пристрасті, побивати їх і в усьому їм перечити. Тут теж буде біль і страждання серця, але біль цілющий, за котрим одразу йде відрада та заспо­коєння, ніби до рани приклали цілющий пластир. Розгнівається, наприклад, хтось - тяжко перемогти гнів і неприємно, та якщо переможеш - заспокоїшся, а коли задовільниш його - довго не заспокоїшся. Коли хтось образиться - тяжко себе перемогти та вибачити, та коли вибачиш - здобудеш мир, а коли помстишся не матимеш спокою. Розпалилася пристрасть - тяжко погасити, та коли погасиш - побачиш Боже світло, а не погасиш - ходи­тимеш як неживий. Так воно з кожною пристрастю: і пристрасть мучить, і боротьба з нею завдає скорботи. Проте перше губить, а друге зцілює і спасає. Кожному пристрасному треба сказати: ти гинеш на хресті пристрастей. Зруйнуй цей хрест і постав собі инший - хрест боротьби з ними, й розпинатимешся на ньому на спасения. Це все зрозуміло як білий день: здається й вибрати не тяжко, й усе-таки вибір не завжди реалізується.

Тільки й подивуватися, які ми засліплені: страждає хтось від пристрасті - та все-таки задовільняє її, бачить, що, задовіль­няючи, ще більше шкодить собі, й знову задовільняє. Незбаг­ненна ворожість проти себе! Ще хтось хоче повстати проти пристрасті, та тільки-но вона прокинеться зі своїми вимогами, одразу їх виконує. Знову наміряється й знову поступається. Так робить по декілька разів, а наслідок той самий. Незрозумілий занепад моральних сил. У чому ж полягає облуда та обман? У тому, що пристрасть обіцяє море задоволення, коли задовільниш її, а боротьба з нею, не обіцяє нічого. Але скільки разів уже було випробувано, що задоволення пристрасті приносить не щастя та спокій, а муку й страждання. Вона багато обіцяє, та нічого не дає, а боротьба ж не обіцяє нічого, але дає все. Якщо ти цього ще не випробував, то спробуй і побачиш. Та біда наша в тому, що ми не зберемося із силами, щоб випробувати. Причина цього — жаль до себе. Жаль до себе — це найоблудніший зрадник і наш ворог, перша дитина самолюбства. Жаліємо та губимо самі себе. Думає­мо, що робимо собі добро, а це насправді — зло; і чим більше робимо зло, тим більше хочемо його робити. Тому-то зло росте й наближає нашу загибель.

Запалімося ж натхненням, браття, і мужньо вийдімо на хрест саморозп'яття, розпинаючи та викорінюючи пристрасті й пожа­дання; відкиньмо жаль до себе та розігріймо ревність, щоб мучити себе; хай наше серце буде як серце лікаря, котрий, при потребі, жорстоко розрізає та припікає тіло навіть тих, кого любить і шанує. Способу боротьби не пояснюватиму. Візьміться до діла, і воно саме все пояснить та всього навчить. Згадайте той спокій, ту радість і те світло, котрі запанують у серці, коли пристрасті буде подолано, й розігрійте там свою ревність, щоб повстати проти них. Світло, спокій і радість зароджуються тільки-но розпочнеш цю боротьбу, й зростають і вивищуються, поки врешті не встановлять мир у серці, в котрому спочиває Бог. І Бог миру справді завжди перебуває з тим, хто досягає такого ступеня. Тоді вповні виявляється, що хрест — це дерево життя. Райське дерево життя залишилося в раю, на землі замість нього височіє дерево хреста. Наслідок такий самий: з'їсть із нього людина — і житиме. Прийди, припади до нього вустами й пий із нього життя. Припа­деш до хреста тоді, коли, відкинувши жаль до себе, забажаєш саморозп'яття; а життя питимеш тоді, коли почнеш боротьбу з пристрастями. Щоразу, коли здолаєш пристрасть, це буде те саме, що напитися живлющого соку із живоносного хреста. Приходь частіше, швидше нап'єшся та наповнишся життям. Дивовижні властивості саморозп'яття. Воно ніби забирає, але, забираючи, дає; воно ніби відтинає, але, відтинаючи, прищеплює; воно ніби вбиває, але, вбиваючи, оживляє. Як справжній Христовий хрест, котрим подолано смерть і даровано життя. Яке ж велике благо, а праця чи ж велика? Перший крок тяжкенький — уперше перемогти себе, вперше зважитися на боротьбу, а потім за кожною сутичкою щораз то легше. І ревність сильніше розгорятиметься, і вміння перемагати поліпшиться, і ворог ослабне. Як і в звичайній битві воякам буває страшно почати, а потім вони вже ні на що не зважають, все їм легке та зручне, так і в духовній борні: почни лишень, а потім битва сама себе розпалюватиме та полегшуватиме. А тоді, чим гарячіші та жвавіші сутички, тим швидше закінчиться битва й настане спокій. Бракує сили, щоб почати? Молися, і Господь пошле. Розмірковуй про те, як небезпечно перебувати в пристрастях, і цим поженеш себе із їхньої пітьми до свободи світла. Згадай, як мучать пристрасті, і запалаєш досадою на них та бажанням позбутися їх, але передусім, визнавши свою неміч перед Господом, стій і стукай у двері Його милосердя, благаючи допомоги. Допомога прийде! Господь спогляне на тебе, а світло Його очей спалить у тобі жаль до себе та розпалить ревність озброїтися проти пристрастей. А там, коли Господь з нами, хто проти нас?

Подвигоположнику, Господи! Ти, що надихнув нас ревністю розпочати подвиг боротьби із пристрастями, сам подай сили витримати в ній, щоб під знаменням Твого хреста ми добре воювали, споглядаючи на тебе, Начальника і Звершителя нашої віри, що хрестом улаштував нам спасения і в ньому дарував нам життя. Амінь.

1864 р.

36. Четверта проповідь на Хрестопоклонну неділю

Ще треба пояснити вам третій вид хреста, спасенного для нас, — цей хрест полягає в тому, щоб віддати себе Божій волі. Й про нього скажу декілька слів.

Скажу декілька слів, бо подати про нього повну науку — понад людські сили. На цей хрест сходять найдосконаліші христи­яни. Вони знають його, й могли б зрозуміти й докладно говорити про нього. Куди там иншим? А не згадати не годиться, щоб хтось із вас, подолавши одну-дві пристрасті й трохи позбувшись їхніх тривог, не подумав, що зробив уже все, що треба й чого слід чекати від християн.

Ні, й тепер ще не все зроблено. Навіть коли хтось цілковито очистився від пристрастей, то ще не зробив головного, що пови­нен зробити християнин, а лише приготувався до цього. Ти очистився від пристрастей — принеси ж тепер себе чистого в чисту та непорочну жертву Богові, яка Йому, Пречистому, нале­жить. Подивися на Голготу. Там хрест благорозумного розбійни­ка — це хрест очищення себе від пристрастей, а Господній хрест — це хрест чистої та непорочної жертви. І це є плід віддання себе Божій волі — віддання незаперечне, повне та безповоротне. Хто підніс нашого Спасителя нас хрест? Це віддання. У Гетсимансь­кому саду Господь наш Ісус Христос молився, щоб ця чаша минула Його, але рішуче сказав: однак не як я бажаю, а як Ти (Мт. 26, 39). Від Його слів: це я, — попадали ті, що прийшли зв'язати Його. Та потім вони все-таки роблять це. Чому? Та тому, що Він сам себе зв'язав, віддаючи себе Божій волі. Під хрестом здригалося все створіння і померлі верталися до життя, а Він залишався на хресті нерухомий, бо віддав свій дух Богові. Такими є всі, що виросли в мужа досконалого, що досягнули міру повного зросту повноти Христа. Вони всі розпинаються, так би мовити, на Божій волі. До неї прибито кожний їхній рух і кожну думку, й бажання. Можна сказати, що цих останніх, у звичному для нас значенні, в них зовсім нема; все своє в них померло, його погли­нула Божа воля. Що надихає їх — це Божий помах, Боже натхнен­ня, котре, закарбовуючись у їхніх серцях — тільки вони знають, як саме, — визначає все, що вони роблять. Святий апостол Павло так пояснює це щодо себе: Я розп 'ятий з Христом. Живу вже не я, а живе Христос у мені (Гал. 2, 20). Тільки-но він розіп'явся з Христом, — він, апостол, муж щонайдосконаліший, вже перестав жити сам, а в ньому став жити Христос. Або він став таким, як пише в иншому місці: бо то Бог викликає у нас і хотіння і діяння за своїм уподобанням (Фил. 2, 13). Це вершина християнської досконалосте, яку тільки спроможна людина осягнути. Вона є присінком майбутнього стану після воскресения, коли Бог буде всім у всіх. Чому й ті, що сподобилися її осягнути, часто заперечують усі порядки земного життя і — або терплять переслі­дування й муки, або стають юродивими, і їх вважають за таких, або усамітнюються в пустелях. Та яким би не було їхнє життя зовні, внутрішнє їх однакове: перебуваючи з Єдиним Богом у серці, живуть і діють Ним Єдиним, ховаючись у внутрішній, щонайглибшій безмовності, без будь-яких власних порухів. Ка­жуть, що у найвищих шарах атмосфери перестають рухатися всякі земні стихії. Там спокійно перебуває всесвітня стихія. Це образ тих, що розіп'ялися з Христом, що перестали жити своїм життям та почали жити тільки Христом, або инакше вийшли на хрест відданості Божій волі, що одна переважає їх та діє в них і заперечує їхні власні погляди та дії.

Більше нічого не зумію вам про це сказати. І це сказано, щоб тільки натякнути вам, що ось, де кінець, ось, де треба нам бути й що осягнути; і щоб, знаючи це, ви налаштувалися вважати за ніщо все, що маєте чи робите добре, якщо не дійшли до цієї висоти духовного життя, яка для нас призначена. Багато хто думає, що християнство таке саме, як і будь-яке инше життя, а воно не таке саме. Воно починається з покаяння, дозріває в боротьбі з пристрастями, завершується тим, що, розпинаючись із Христом, чиста внутрішня людина занурюється в Бога, Бо ви померли, — каже апостол, — і життя ваше поховане з Христом у Возі (Кол. З, 3). Тут усе звершується всередині, невидимо для людей, про це знає тільки совість і Бог. Зовнішнє тут не має значення. Воно, звичайно, може бути як гарна оболонка, однак не як найперший свідок, і воно не визначає внутрішнє. Як часто буває, що зовнішня чудова поведінка — це красивий зовнішній вигляд домовини, повної кісток.

Знаючи це, браття, станьмо на Голготі біля хрестів і примі­ряймо їх до себе, а себе до них, котрий кому підійде. Симон Киринейський, що ніс хрест Господа, — це образ тих хрестоносців, на яких накладають зовнішні скорботи та злигодні. Я щойно говорив, кого символізує розп'ятий благорозумний розбійник і кого — Господь на хресті: розбійник символізує тих, що борються з пристрастями, а Господь — мужів досконалих, що розіп'ялися в боговідданості. А кого символізує хрест злого розбійника? Він символізує тих, що служать пристрастям. Пристрасті мучать їх, терзають, розпинають до смерти, не дають жодної розради та надії. За цими ознаками приміряй до себе хрести, і за ними визначай, хто ти: чи Симон Киринейський, чи благорозумний розбійник, чи наслідувач Христа Господа, чи злий розбійник, бо тебе з'їдають пристрасті?

Який ти є, такого й чекай кінця. Я лишень додам: викиньте з голови, начебто, весело живучи, можна стати тим, чим нам годиться бути в Христі. Якщо у справжніх християн і бувають утіхи, що цілком випадково; а так їхньому життю притаманні страждання та терпіння — внутрішні та зовнішні, вільні та невіль­ні. Нам треба через багато скорбот увійти в Царство і в те, що всередині являється. Перший крок — перелом волі з поганого на добре, то є серцевиною покаяння, — відбивається смертельним болем від рани сокрушения, із котрої потім сочиться кров доти, доки триває боротьба з пристрастями, і котра затягується тоді, коли осягаємо чистоту, що підносить християнина на хрест співрозп'ятися зі Спасителем у Божій волі. Все — скорботи, терпіння й тягарі. Можна сказати так: утішність — це свідчення непрямої дороги, а скорботність — свідчення дороги праведної.

Радуйтеся, хрестоносці, думаючи про це. А що ж сказати тим, які радіють? Авраамове слово до багатія з притчі про багача та Лазаря. Тут ви втішаєтеся, а инші страждають ради Христа та Його святого закону, а на тім світі буде навпаки: ті, що йшли хресним шляхом — утішатимуться, а ті, що втішалися — страж­датимуть. Ви ж, звісно, скажете: ото ніби розважитися не можна чи дозволити якесь задоволення. А ви спершу зробіть те, що важливіше, а потім і це собі дозволите. А то дехто тільки те й робить, що сьогодні танцює, а завтра гуляє, а там — весела книжка та розмова, ще й усякі розваги, від одного задоволення переходить до иншого. А про головне, про те, як стати таким, яким повинен бути кожен християнин, і гадки нема. Якого ж плоду сподіватися від такого життя? Чи наше внутрішнє ставлення до Бога в Христі дозріватиме само, незважаючи на зовнішній нелад? Як же ж йому дозрівати? Чи свічка горить на вітрі? Чи квітне життя, коли пити отруту? Ні. Чи бажаєш собі добра? Відмовся від утіх, стань на хресний шлях покаяння, перегори в огні саморозп'яття, загартуйся в сльозах сердечного сокруше­ння — і станеш золотом або сріблом, чи коштовним камінням, і свого часу візьме тебе небесний Домовладика, щоб прикрасити свої пресвітлі світлиці. Амінь.

1864 р.

37. П'ята проповідь на Хрестопоклонну неділю

Ви знаєте, чому в середині Великого посту ми вшановуємо чесний Господній хрест і поклоняємося йому. Тим, котрі ще не покаялися, сказано: якщо Бог правосудний не пощадив свого Єдинородного Сина, то якої пощади чекати вам, коли не покаєте­ся у ваших гріхах? Відверніться ж від гріха і станьте на праведну путь. А тим, котрі вже покаялися й почали трудитися над своїм життям, сказано: чи бачите, чого вартий гріх? Глядіть же, надалі не піддавайтеся йому та не порушуйте обітниці, котру, каючись, склали: що будете справні перед Господом.

До цих останніх хочу нині звернутися і повторити їм заохочу­вальне слово апостола: стійте, браття, будьте мужні, кріпіться. Дивіться на Господа, що ради вас розп'явся на хресті. Зійшовши на хрест, Він не сходив з нього, аж доки не віддав свого духа Богу Отцеві. Та й ви зійшли на хрест, давши обітницю противитися гріхові та розпочавши боротьбу з пристрастями й пожаданнями. Не сходьте ж із цього хреста, які б спокуси вас не посідали. Вороги Господа, обступивши Його хрест, кричали: «Нехай тепер зійде з хреста, щоб ми побачили та увірували в Нього». Не послухав їх Господь. Не слухайте й ви, коли вороги вашого спасения почнуть зманювати вас із вашого хреста та спокушати, щоб ви покинули боротися з пристрастями й пожаданнями. Стійте, браття, і не піддавайтеся.

Давши обітницю не грішити й одержавши прощення за гріхи та сподобившись причастя святих Христових таїнств, впадати знову в звичні гріхи — означає чинити страшний і жахливий злочин. Послухайте, що про це каже апостол. Каже, що ті, котрі просвітившись, скуштували небесного дару, стали причасниками Святого Духа і скуштували доброго Божого слова та сили гряду­чого віку, вдруге розпинають собі Сина Божого, якщо знову відпадають від Бога та віддаються нечистоті та розпусті (див. Євр. 6, 4-9). Хай ніхто з тих, що покаялися, не нехтує цих страшних слів, а краще хай сяде й подумає, чи не до нього стосується цей присуд, якщо знову впаде. Чи не просвітлений ти тепер тільки в покаянні? Так, просвітлений. Ти був засліплений. Прийшла благодать, просвітила твої мисленні очі, ти побачив згубну безод­ню, отямився та схаменувся. Чи не скуштував ти доброго Божого слова? Так, скуштував, коли почув утішне розрішення з усіх твоїх гріхів. Чи не став ти причасником Святого Духа та небесного дару? Так, став, коли причастився святих Христових таїнств і з цим причастям прийняв самого Господа. Якщо це все стосується до тебе безпосередньо, то, коли знову впадеш, до тебе безпосе­редньо стосуватиметься і присуд тим, хто відпадав після таких милостей. Тобто, якщо ти, сподобившись таких благодатей, знову впадеш у гріх, то вдруге розпинатимеш Божого Сина. Збагни ж це та бійся гріха.

Хтось може подумати, чи не тільки для постраху написав це святий апостол? Адже як можна тепер знову розп'ята Господа, що прославлений сидить праворуч Бога Отця? Справді, цього вже ніхто не може зробити; та не це хоче сказати апостол, він хоче показати, наскільки тяжкий гріх, коли падають в нього, оновив­шись у хрещенні або в покаянні, котре є другим хрещенням. І каже, що цей гріх такий самий тяжкий, як гріх тих, що справді розпинали Господа. Падаючи в гріх, ти стаєш поруч із тими, що розпинали Господа, поруч із тими, що не давали Йому слова мовити, що плювали на Нього, били по лиці, накладали на голову терновий вінець, прибивали до хреста, знущалися з Нього, про­бивали списом ребра. Бо Господь, коли терпів, узяв наші гріхи на себе. Гріх кожного з нас очищує якась частка терпіння. При­пустімо, що якийсь удар був бичем за твої попередні гріхи. Коли ти покаявся та навернувся до Господа, то заради цього удару прощено тобі всі твої гріхи. Якщо ж ти знову впадеш у гріх і знову повториш усі свої гріхи, чим знову покрити їх і ради чого знову простити їх тобі? Не инакше, як тільки ради якоїсь иншої частки терпіння, наприклад, ради наступного удару бичем. Тобто цей удар буде за тебе, за твій гріх. Він потрібен задля твого гріха, твій гріх спричинить його. Не було б твого нового гріха, не потрібен був би й другий удар за тебе. Хай наступного удару вже завдано, проте він буде не за тебе, а за когось иншого. Тебе очистив попередній удар. Не гріши більше, й Господь, який терпить, не зазнає через тебе нової рани. Закарбуй це якнайчіткіше в своєму умі, в своїй боротьбі з гріхом. Коли підійде гріх і поманить тебе, уяви, що, згодившись на нього, ти бичуватимеш або обпльо­вуватимеш Спасителя. От тоді кинешся геть від гріха, як від якогось страховиська.

Отечники розповідають, що в Єгипті був один грішник, котрий після сповіді та святого причастя зовсім не пильнувався, а тільки-но траплялась нагода після кожного говіння знову впадав у давні гріхи. Проте він робив так не зі злої волі, його долала неміч, тому Господь зглянувся на нещасного і, щоб навести на розум його, дав чоловікові таке видіння: він іде кудись сам і бачить, як підходить до нього страховисько, схоже на височезну людину, патлате, потворне, брудне, очі світяться. Підійшло воно й, поплескавши його по плечі, сказало: «Чого ти боїшся? Ми з тобою — приятелі, разом перебуватимемо». Грішник, хоча й дуже налякався, запитав його: «А хто ж ти такий?» «Я, — каже, — той, що вдарив Ісуса Христа по лиці, та й усі ті, котрі після сповіді та святого причастя знову грішать, стоять поруч із Юдою та иншими мучителями й розпинателями Господа». Сказав таке й пішов собі геть. Це видіння так уразило грішника, що він тоді ж усе покинув, пішов у пустелю і там до кінця життя в суворих подвигах оплаку­вав свої гріхи.

На цьому випадку переконайся, що ті, котрі, покаявшись і прийнявши святе причастя, знову грішать, наче самі себе ставлять поруч із розпинателями Господа, й цим переконанням страхай свою душу та відвертай її від потягу до гріха, котрий постає в пожаданнях серця й скаламучує твій добрий намір — берегти себе чистим і не падати.

Кажу ж не для того, щоб довести когось до відчаю, а щоб відтягнути від гріхопадінь. Хто б скільки не грішив, а впадати у відчай не годиться. Та й жодної радости нема в тому, щоб з добровільно ставати поруч із Юдою та розпинателями Христа, знаючи, що неможливо вирватися з їхнього товариства. Можливо, багато хто з розпинателів схаменувся, як сотник. Та й Юда одержав би прощення, якщо б покаявся. Але кожен скаже, що значно краще не бути в натовпі розпинателів, ніж побувши, піти геть, б'ючи себе в груди. До того ж ті, що покаялися, не знали, кого вони розпинали. А чи можна сказати про нас, що ми не знаємо? Наскільки тяжчим стає гріх, коли падіння свідоме? Звісно, коли гріх заполонює душу, вона стає незрячою і легковаж­ною, і їй тоді море по коліна. Проте це не виправдання. Кого гріх оплутає вперше, той ще може просити пробачення, а хто декілька разів зазнавав такої біди й добре знає, в чому полягає, як від­бувається і до чого доводить таке оплутування, той як проситиме пробачення? Відчуття, що нема як вибачитися, озлоблює серце, а озлоблення серця призводить до нерозкаяности. Про Юду кажуть, начебто він, коли зраджував Господа, не думав, що Той потер­пить, а очікував, що Господь своєю чудодійною силою розвіє всі напасті. Коли ж побачив, як усе обернулося, впав духом, озлобив­ся серцем і зневірився. Якби він знав, до чого допровадить його зрада, то навряд чи зважився на такий вчинок. Ми ж і не пере­віряючи бачимо, до чого можна дійти. Чи не ліпше буде нам не ходити дорогою Юди, хоча не можемо сказати, що Господь знову не явить на нас чудес свого милосердя. Господь завжди готовий їх явити, але ми не можемо передбачити: чи не озлобиться наше серце, а озлобившись, перейде до нерозкаяности після гріха, до котрого нас зараз манить пристрасть? Якщо ще раз впадемо — загинемо. Чи ж не краще буде для нас не робити кроку, котрий може наразити нас на велику небезпеку, та не спокушати Божої милости?

Ось такими роздумами огороджуйте себе та протвережуйте свою душу, коли прийде гріховна примха та спокушатиме вас. Ви ж тепер на добрій дорозі. Докладіть зусиль, щоб вистояти. А для чого варто трудитися, ви бачите із тієї біди, в яку впадете, коли не вистоїте.

 Господь нехай напоумить всіх вас на спасения і нехай дарує вам силу й мужність серця протистояти пристрастям і пожадан­ням, щоб успадкувати долю тих, що спасаються, а не тих, про кого написано: «Споглядатимуть на того, кого прокололи!» Амінь.

27 лютого 1866 р.

38. Перша проповідь на четверту неділю Великого посту

Нинішню неділю присвячено пам'яті святого Отця Йоана, що написав «Ліствицю». Зайве й пояснювати, чому так запроваджено в святій Церкві. Святий піст установлено не тільки на те, щоб ми очистилися, але й щоб укріпилися в доброму, — не тільки для того, щоб зробити добрий початок, але й щоб просунутися вперед дорогою досконалости. Отож, щоб ніхто, трохи потрудившись у творенні добра, звершивши кілька подвигів або живучи якийсь час розважливо, не подумав, що вже все зробив чи що пройшов чималий шмат дороги до досконалости, пригадуємо сьогодні святого Йоана Ліствичника, щоб, згадавши про нього, ми змалю­вали в своїй уяві і його святу «Ліствицю» і, нею вимірявши свої труди, точніше могли визначити, скільки ми вже пройшли і скільки нам ще залишилося пройти. Щоб допомогти вам у цьому ділі, найкраще б коротко описати вам святу «Ліствицю» сходжен­ня до богоподібної досконалости. Проте гадаю, що те ж саме можна зробити, описавши життя святого Йоана Ліствичника. Бо ж не тільки своїми писаннями, а й своїм життям він вказує нам ліствицю, якою мусять підійматися всі, що бажають удоско­налюватися в духовному житті. Отож слухайте.

Житіє святого Йоана Ліствичника коротке, однак містить багато, чи — краще сказати — все. Ось як минало його життя: змалечку він полюбив Господа і, незважаючи на принадні можли­вості, котрі відкривали перед ним його природні обдарування та неабияка вченість, покинув світ, подався далеко від своєї батьків­щини — на Синай, щоб через паломництво звільнитися від багатьох перешкод щодо духовного життя і натомість деінде збагнути чого і де треба шукати.

Отак, поклавши добрий початок, він, відколи вступив ув обитель, усією душею довірився досвідченому наставникові й учинив себе таким, ніби його душа не мала ні свого розуму, ані своєї волі. Цим погамувавши в собі самовпевненість і свавілля, він незабаром позбувся чванливости, властивої обдарованим, здобув небесну простоту та став досконалим у трудах та чеснотах послушництва.

Коли ж згодом його наставник відійшов до Господа, святий Йоан, палаючи любов'ю до більшої досконалости, вже зміцнівши в монаших чеснотах — і зовнішніх, і внутрішніх — виходить на подвиг безмовности. Вибравши для цього подвигу відповідне місце — за п'ять гонів од храму Господнього — він сорок років жив там на самоті в суворій стриманості та подвижництві, в безнастанній молитві та богомислії, а найбільше в сльозах, що були йому за хліб удень і вночі.

Тому-то він швидко піднявся на найвищий рівень чистоти та став вмістилищем особливих Божих дарувань: прозорливости, дерзновения в молитві й чудотворення. Згодом, коли треба було вибирати настоятеля, вся братія одностайно настановила Йоана своїм проводирем як новоявленого Мойсея, і він, зійшовши з гори, на котрій споглядав Бога, подав, як богописані скрижалі, свою святу «Ліствицю», де окреслив спосіб досконалого христи­янського життя, котрий він сам досвідчив і котрий Божа благодать відбила в його серці. Так наставляючи цих вибраних иноків, досягнув він межі видимого життя та відійшов у вишній Єрусалим.

Ось і все життя святого. Я не згадував деталей, намагаючись показати тільки ті шаблі, по яких він підіймався до досконалости, нам на науку. Й кожен легко завважить, що з них було три найголовніших: залишити світ з усіма його надіями; трудитися в послушництві за волею наставника; а потім — безмовність, що вчинила його достойним особливих Божих дарувань і богомудрого настоятельства. Ці шаблі спільні для всіх святих, що засіяли на землі християнською досконалістю, в чому можете переконатися самі, уважно прочитавши життя будь-кого з них. Ці ж шаблі треба пройти й усім нам, якщо хочемо не тільки здаватися, а й бути справжніми християнами.

 Лишень би ніхто не подумав: це — життя монаха-пустель­ника, а ми, миряни, живемо спільнотою, то ж як візьмемо собі за приклад його життя? Нехай би й хотів хто наслідувати Йоана ,то не зможе, бо ми живемо в зовсім инших умовах. Але ж, браття, не в формі сила. Трьох згаданих щаблів, такими, як їх пройшов святий Йоан і проходять усі немиряни, ми не можемо пройти; однак можемо пройти їх так, як це можливо в світі, живучи з мирянами, в иншій формі, зате в тій самій силі. Назвемо їх спершу їхньою справжньою назвою. Відречення від усього чи залишення світу — зрозуміла для вас назва. Послушництво — це життя в добрих трудах, не за своєю волею, а за вказівкою иншого. Врешті, безмовність — це прагнення безнастанно бути в серці з єдиним Богом; коли хтось цього досягне, тоді виявляє Божі сили або особливі дарування. Погляньмо ж тепер, як це можуть вико­нати і навіть виконують миряни.

Те, що святий Йоан залишає світ і подається в Синайську обитель, для нас із вами означає залишити гріховне й пристрасне життя та звернутися умом і серцем до життя боговгодного; бо світ — це символ пристрасного, гріховного життя, а чернеча обитель — символ життя чеснотливого. Хто відвертається від гріха й намагається свято жити, той робить те саме, що й инший — котрий залишає світ і вступає в обитель. Якщо ви протягом цього посту щиро покаялися й постановили більше не гнівити Бога своїми гріхами, то ви стали наслідувачами святого Йоана, коли він, покинувши світ, подався в Синайську обитель. Нам зали­шається зберегти цей намір та виконати його вимоги, щоб стати його наслідувачами й на другому шаблі сходження до доско­налости.

На другому шаблі, в обителі, святий Йоан трудився в послусі, а старець наставляв свого учня. В чому полягає це послушництво в нашому житті? В тому, що ми виконуємо заповіді, котрі визна­чають спосіб життя кожного з вас, як сім'янина, як члена сус­пільства та як члена Церкви. Роби те, що кажуть заповіді, й будеш справним послушником. Ти слуга — виконуй заповіді слуги, батько чи мати — виконуй заповіді батьківства, ти син — виконуй заповіді синівства, суддя — виконуй заповіді правосуддя, тор­гівець — торгуй, як заповідано. Вимагає чогось суспільний устрій — виконай. І все, що заповідає свята Церква, виконуй від найменшого до найбільшого. Це все і є спасенне послушництво, коли чинять не за своєю волею, а за тим, як призначено. У святого Йоана був наставник. Хто в нас наставник? Пастирі Церкви. Піди, запитай і навчися за кожним разом, і чини за їхньою вказівкою. Вони навчать вас не своєї волі, а євангельських заповідей та постанов святої Божої Церкви. Отож той хто, від­вернувшись від гріха, так житиме, чинячи добро та виконуючи всі Божі заповіді, під наставництвом законних пастирів, той буде наслідувачем святого Йоана на другому шаблі його досконалости.

Як же, врешті, наслідувати його в безмовності? Ось як: подумайте, що таке безмовність? Зовнішньо — це означає відійти від усіх і перебувати на самоті, а внутрішньо — це означає відмовитися від будь-якої мисленної розваги та зосередитися всередині серця, щоб там перебувати постійно перед єдиним, всевидячим Богом. Зовнішня безмовність не в наших руках і в побуті може бути тільки випадковою, а внутрішнє усамітнення в наших руках. Його собі й улаштовуйте, дбаючи про те, щоб якомога частіше входити всередину себе, в свою внутрішню комірчину, й там наодинці стояти перед єдиним Богом. Чи ви вдома, чи в дорозі, чи виконуєте свою роботу, чи в храмі, докладайте зусиль, аби увага не відверталася від серця та не відривайте ока вашого ума від споглядання Бога. Й так станете самітниками або безмовниками. Потреба безмовно перебувати всередині народжується в душі тоді, коли сумлінно виконуєте Божі заповіді. Доки в серці панують пристрасті й гріховні звички, не можна мати внутрішньої безмовности: така їх властивість. Добродіяння та виконання Божих заповідей викорінює з нашого єства пристрасті та гріховні звички. Тоді народжується потяг бути єдиним із Господом. Ось погляньте: ті, що зміцніли в добрих ділах і намірах, часто — або під час молитви вдома чи в храмі, або під час благочестивих роздумів і читання — так глибоко входять всередину й занурюються в таку безмовність, що не завважують, як минає час, і, незважаючи на зовнішній труд, наприклад, під час молитви чи стояння в храмі, не хотіли б припинити його, прагнучи завжди перебувати в цьому блаженному стані. Це почат­ки внутрішньої безмовности, можливої і в родині. Лишається далі жити, трудячись у тому ж добродіянні, всяко дбаючи й молячись, щоб частіше бувати в такому стані, і прагнути, щоб те, що трапляється час від часу, стало безперервним. І стане. Господь не залишить труду любови. Треба лишень усунути з життя все, що може зруйнувати цей благий настрій і гасити блаженну теплоту внутрішньої безмовности.

Ось як кожен із вас може цілком наслідувати святого Йоана. Тільки, браття, біжіть так, щоб осягнути. Сходьте до міри повного зросту повноти Христа. Бачите, який взірець! Проти Нього все наше — ніщо. Нема чого й оглядатися на нашу дрібноту. «За­бувайте те, що позаду, і змагайтеся до того, що попереду, по нагороду високого Божого покликання в Христі Ісусі». Амінь!

2 квітня 1861 р.

39. Друга проповідь на четверту неділю Великого посту

Після того, як минулої неділі ми поклонилися чесному й животворящому Хресту, свята Церква нагадує нам про пре­подобного й Богоносного Отця Йоана Ліствичника, щоб заохоти­ти нас на подвиги виправлення себе та поступу в чеснотах. Ви знаєте, то святий Йоан написав корисну для душі книгу під назвою «Ліствиця духовна», котра провадить до неба. В ній описано послідовність чеснот або їх шаблі, проходячи по яких християнин підноситься щораз то вище і входить нарешті в духовне небо, де стає одним духом із Господом. Нагадуючи нам про цю останню межу християнського життя, свята Церква хоче сказати: не бійтеся хреста саморозпинання та не уникайте под­вижницького несення хреста. Дивіться, до чого він приводить, і запалайте натхненням. Є задля чого потрудитися!

Здається, що ця ліствиця має силу влити в кожну душу дух мужнього запалу. Так вона все пояснює: і з чого починається кожна чеснота, і як вона зростає та що стоїть їй на перешкоді, і як ці перешкоди подолати, й тому, здається, так легко вправ­лятися в них, що читачеві хочеться відразу почати подвиг, аби досягнути успіху в чеснотах. Тому не можу не бажати, щоб, хто може, прочитав цю книжку й користувався нею на своє спасення. Я сам переказав би вам її всю, але цього ж не зробиш? Ціла книжка! Перекажу принаймні в загальному її зміст і коротко окреслю нашу путь до Господа як сходження по драбині.

«Ліствиця» у святого Ліствичника має тридцять щаблів за числом років прихованого життя Господа й Спасителя, після яких Він почав творити чуда та навчати. Так, як ліствиця, котру бачив патріярх Яків, — вона одним кінцем опирається на землю, щоб бути доступною для всіх земнородних, а другим кінцем — на небо, вказуючи, куди ми все-таки призначені. По ліствиці Якова підіймалися і спускалися ангели, це означає, що здобувати хрис­тиянські чесноти — ангельська справа, котра звершується за їхньою допомогою. На вершку ліствиці святий Яків бачить Гос­пода: до Нього приводить і ліствиця християнських чеснот, через котрі кожен, піднімаючись від сили до сили, досягає звершености мужа, мірою виповнення віку Христа — досягає такої доско­налосте, до котрої зобов'язує Господь: тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий (Мт. 5, 48), — такого єднання з Богом, за яке молився Господь: щоб усі були одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об'єднані (Йо. 17, 21).

Передчуваючи це неймовірне благо, мужньо приступімо, браття, до цієї ліствиці й жваво спонукаймо себе підійматися нею, не лінуючись.

Мужньо приступімо й жваво спонукаймо себе добре почати це сходження. Якщо у кожному ділі добрий початок — це по­ловина діла, то тим більше в духовному житті; добрий початок повністю визначає духовне життя. Дивіться лишень, чого вимагає перший крок? Вимагає покинути землю. Як у житті не можна стати на драбину, не відірвавшись від землі, над котрою дово­диться підійматися, стаючи на перший щабель, так і в духовному житті, перший ступінь сходження до християнської досконалости — це залишення землі — гріха, тобто відмова від грішних діл і пристрасних почуттів та настроїв, котра звершується в покаянні, коли, відкинувши все недобре й оплакавши, вирішують догоджати єдиному Богові. Хто так вирішив, той зробив перший крок, став на перший щабель. Як тому, хто ніби приріс до землі, не можна підніматися по драбині, так і тому, хто ще обтяжений гріхами, нічого й думати про сходження до досконалосте. Ухи­лися спочатку від зла і почнеш чинити добро. Ухилятися від зла, — каже святий Ліствичник, — це початок покаяння; початок покаяння — це початок спасения, а початок спасения — це блага рішучість догоджати Богові (щабель 26, гл. 63).

Як піднімаються драбиною? Працюють руками й ногами, ступають то правою, то лівою ногою та напружують усе тіло. Так і той, хто покаявся та має твердий намір догоджати Богові, відразу ж починає труд, що вимагає напруження тілесних й душевних сил, яке безжалісно втомлює їх. Адже він має відмовитися від поганих речах і спонукати себе до добра, бути уважним до себе та до всього, що йому трапляється, із численних речей вибирати кращі, не випереджувати та не відставати, зважати навіть на найменші гріховні напади, усувати перешкоди, передбачати воро­жі підступи та боротися з ними, не складаючи зброї. Все це й подібне складає боротьбу з пристрастями та приводить до успіхів у добродіянні, яке визначає саме сходження до досконалосте. Адже що таке досконалість, як не викорінення пристрасті й плекання замість неї доброго нахилу. Це і є головна наша праця. Не один щабель треба переступити, поки вона закінчиться. Не викорениш разом усіх пристрастей і не насадиш усіх чеснот. І те, і те робиться поступово. Приглушення кожної пристрасті має свої етапи, так само й утвердження кожного доброго нахилу. Тому й у святого Ліствичника опис цієї праці закінчується на 26-ому щаблі.

Чого він тільки не повчає, проти якої тільки пристрасті не озброюється? Озброюється проти гордости й марнославства, хитро­щів і лукавства, срібролюбія та загребущости, чреволюбства та нерозсудливосте, марнослів'я та лихослів'я, гніву та злопам'ят­носте, брехні та наклепів, ледарства та сонливости, легкодухосте й боягузливосте та иншого. Навчає смирення, незлобивости, мужнос­те, чування та ревности в молитві, нестяжання, розсудливосте, стриманосте, лагідносте, благорозумного мовчання, послуху, па­м'яте про смерть, плачу, м'якосердности тощо. Викорінення будь-якої пристрасті та насадження протилежної чесноти — це особ­ливий ступінь, котрий треба пройти, щоб узятися до наступного. В усьому цьому є свій чин і порядок, для кожного, зрештою, свій, з котрим кожен запізнається на ділі. «Ті, що наважилися з тілом зійти на небо, — каже Ліствичник, — справді потребують приму­шувати самих себе та безнастанно завдавати собі прикрості. Благий намір догоджати Богові змушує працювати. Ця праця полягають у тому, щоб чинити чесноти або постійно вчитися чинити чесноти. Плід цього навчання — звичка до чеснот». Завдяки ж звичці людина утверджується в добрі.

Оце межа трудів у сходженні ліствицею чеснот. Кажуть, що чим вище від землі, тим менше тяжіння до землі, й отже, легше перемагає вагу свого тіла той, хто піднімається вгору. А є така межа, після якої тіла зовсім перестають тяжіти до землі, тобто не мають жодної ваги. Так і в ступенях духовної досконалосте, чим вище ними підійматися, тим менше притягує земне. Або так: чим упевненішим стає хтось у чеснотах, завдяки звичці до них, тим менше долають його гріхи та пристрасті. А є й така висота досконалосте, де пристрасті майже зовсім завмирають і душа насолоджується спокоєм перебування в добрі, діючи вільно, без перешкод, невимушено, ніби природньо, так само як, наприклад, природне дихання та кровообіг. Цього ступеня можна досягнути тоді, коли в душі цілковито вкорениться кожна чеснота та засяє безпристрасність і чистота. Це і є духовне небо — вершок лістви­ці. Хто досягнув цієї межі, тому належать від Господа обіцяні блаженства й вершина блаженств — вселення Бога, котрого Яків бачив на вершку ліствиці: Цілковито безпристрасним, — каже святий Ліствичник, — називається і є той, хто підніс ум вище від всякого створіння, а душу свою поставив перед Господом. Без­пристрасність — це сердечне небо ума, це — небесна палата Небесного Царя. Плід безпристрасносте — повнота любови та цілковите вселення Бога в тих, котрі через безпристрасність стали чисті серцем, про котрих сказано: бо вони побачать Бога (Мт. 5, 8; щабель 29, розд. 2, 3, 14).

Ось куди підносить і чим закінчується священна ліствиця! Ось таку картину хоче намалювати в нашому умі свята Церква, і, звісно ж, не задля цікавости чи пустослів'я, а задля того, щоб спонукати нас сумлінно поглянути на себе й точно визначити, чи далеко ми зайшли, чи високо піднялися від землі, чи видно хоч трішечки кінець сходження? Звісно, що визначити свій щабель за числом може бути тяжко й навіть неможливо; але не тяжко визначити дуже відмінні один від одного щаблі. Хіба ж важко з'ясувати, наприклад, свій перший щабель? Чи є такий, хто не спроможний відповісти, чи він покаявся і чи твердо вирішив догоджати Господеві? А. чи є хтось, хто не може сказати, чи, покаявшись у гріхах, він почав боротьбу з пристрастями, бореться проти них чи піддається їм? То що ж скажемо ми з вами, браття? Чи стали на ліствицю? Чи зробили хоча б цей крок?

Нехай на це відповість совість кожного. Я ж додам, що коли хтось зробив хоч крок — то вже добре. Він уже на ліствиці, вже на добрій дорозі. Хоча ще й багато треба трудитися, поки в ньому виявляться виразні ознаки досконалости, проте початок зроблено. Тільки не давай собі полегші та не лінуйся просуватися вперед, скільки стане сил. Благословенний нехай буде хід твій, а якщо він постійний і неухильний, то, безсумнівно, увінчається успіхом. Хоч це принаймні добре. Але погано, якщо не зроблено навіть першо­го кроку, якщо хтось віддається пристрастям і не думає відмо­витися від них; або й думає, однак з дня на день відкладає; або, шкодуючи за своєю улюбленою пристрастю, хоче замінити її якимось добром, не відмовляючись від неї; або, не маючи сильних пристрастей і порочних діл, живе так, як живеться, не турбуючись про чистоту серця. Всі такі та подібні до них стоять не на добрій дорозі, ще не стали на ліствицю, що провадить до Бога, і їм ще треба зробити цей перший крок. Ось чому посеред посту Церква нагадує нам про «Ліствицю», щоб кожен, зрозумівши її науку і побачивши, що досі ще блукає поза нею, мав час отямитися й покаятися. Ось і поспішайте зробити це всі, кому ще потрібно це зробити. А потім помножте ревність, виправляючи себе та утверд­жуючи в собі добрі звички. Инші не стоять, а весь час ідуть. Навіщо ж нам відставати?

Та й усі ми, браття, біжімо так, щоб осягнути, забуваючи те, що позаду, і змагаючи до того, що попереду. Хто зупинився, той уже не йде. Хто не йде далі, той неминуче відстає, або навіть більше відсувається назад. Нема для нас ні хвилини без діла, й нема діла, котре не було б угодне чи не вгодне Богові. Це тому, що ми особистості й до всього додаємо свій намір, за яким діла обертаються або на славу Божу, або на догоду нашому егоїзмові, водночас пришвидшуючи наш хід чи заважаючи йому. Хто уваж­ний до себе та до оточення, не може зупинитися, а з кожним кроком просувається вперед у досконалості, з усього збирає з Господом і з усього багатіє. Тож уважайте пильно, як маєте поводитися, — не як немудрі, а як мудрі, використовуючи час, бо дні лихі (Еф. 5, 15-16).

29 березня 1865 р.

40. Третя проповідь на четверту неділю Великого посту

Яких тільки засобів не використовує Божа Церква, аби пос­тійно пильним та бадьорим тримати наш помисел, докладаючи труду у вгодженні Богові та ревній турботі про спасення душі, зокрема в ці дні, коли постимо! Минулої неділі вона пропонувала нам вшанувати Господній хрест і поклонитися йому, щоб сказати нам: не бійтеся хреста самозречення й саморозпинання, весь тягар хреста Господь поніс сам, а вам дістаються тільки плоди його, котрі потішають. Сьогодні вона пропонує нам згадати про ліствицю, яка підносить на небо, подає взірець, як підіймався нею святий Йоан, котрий її уклав, і описує саме блаженство в єван­гельському читанні про блаженства. Нині вона каже до кожного з нас: не шкодуй зусиль, подивися, який блаженний кінець чекає трудівників, і запалай натхненням; поспішай, наздоганяй, біжи, щоб осягнути. Вона робить те саме, що роблять розпорядники змагань і ті, що їх влаштовують. Як вони виставляють на огляд нагороди тому, хто випередить инших, щоб кожен бачив, чи є для чого трудитися, так само робить і вона — вказує на всебічне блаженство й повторює кожному: чи хочеш такого блаженства? Трудися. Без праці, до того ж посиленої, нічого не одержимо.

Цю науку й передаю вам нині. Як слухняні сини Церкви, ви, звісно ж, приймете її. Проте додам: прийміть її охоче, прийміть не тільки, щоб її знати, а й щоб виконати. Вважаю за потрібне додати це, бо одержати блаженство всі готові, а трудитися задля нього — багато хто впирається; багато хто дозволяє собі полегші, й усе ж таки сподівається одержати добру частку разом з иншими. Справді, Господь многомилостивий і готовий кожного обда­ровувати блаженствами. Але ми самі не можемо змінювати доріг, котрі вказав Господь, і, щоб осягнути блаженство, на свій розсуд вибирати умови, котрі все-таки не в наших руках.

Ось погляньте, як апостол Павло надихає на подвиги і себе, й инших та застерігає від полегш. Хіба не знаєте, — каже він, — що ті, які біжать на перегонах, біжать усі?(\ Кор. 9, 24). З якими зусиллями на змаганнях всі напружуються, щоб випередити инших? І задля чого? Щоб одержати тлінний вінець. Чи ж не з більшим запалом годиться бігти нам, щоб одержати нетлінний вінець? Дивіться ж, — додає, — біжіть, біжіть так, щоб її [нагороду] осягнути.

То ж як треба бігти, щоб осягнути? Треба від усього стриму­ватися. Кожен змагун, — тобто той, хто біжить, як на перегонах, стримується від усього, каже тут же святий апостол. Від усього стримуватися, чи мати всебічну стриманість, — думаю, зрозуміло, що означає. Означає постити, чувати, всамітнюватися, натруджу­вати тіло й умертвлювати плоть, або, як казали наші отці-подвижники, жити суворим і нелегким життям. Хочеш бігти так, щоб одержати нетлінний вінець, провадь життя суворе й нелегке. Щоб ніхто не надумав звільнити себе від цього, апостол пише, що він біжить так само. І я, каже, так само біжу, і я так само подвизаюся. Як саме? Умертвляю своє тіло й поневолюю його. Апостол — вміс­тилище благодати, вмертвлює та поневолює своє тіло. То кому ж це не буде потрібно? І не думайте, що він робить це через надли­шок ревности. Ні. Без цього, каже, не можна, небезпечно; щоб, проповідуючи иншим, я сам, бува, не став непридатним. Апостол — будівничий Божого Царства, що скеровує всіх до спасения, боїться виявитися непридатним, якщо не вмертвлятиме та не поневолю­ватиме своє тіло. Хто після цього сподівається бути придатним, якщо не вмертвлюватиме та не поневолюватиме своє тіло?

Я зумисне зупинився на цьому уривкові з Апостола, аби витлумачити, що в нас є недуга майже спільна для всіх — жаль і потурання плоті, котрі зовсім не личать тим, що шукають і очікують Божого Царства. Хочеш Царства — не шкодуй плоті. Ой! Як же не до шмиґи нам таке суворе й строге життя, що вмертвлює плоть. Як ми тільки не викручуємося, щоб від нього звільнитися. Ось зараз піст, а хто ж постить як слід? Один зовсім його нехтує; другий так його проводить, що плоть не зазнає від нього жодної суворосте. Чого тільки не скажуть вони, щоб виправдатися! Про тих, котрі не дбають про спасения, й говорити нічого; вони живуть задля плоті. Але й ревнителі благочестя схиляються до того, щоб живити й плекати свою плоть. Я, каже, роздумуватиму про божественне, ходитиму до церкви, читатиму корисні для душі книжки, подаватиму милостиню і ще що инше готовий робити; а тіло слід заспокоїти та задовільнити — дати вдосталь їсти й спати, не трудити його та усунути всякі невигоди. А що ще кажуть? Кажуть, що вмертвляти плоть — це тілесне діяння, а ми духовні, тож надприродне Небесне Царство осягатимемо духовними ділами.

На всі такі розумування скажу одне: наскільки ж духовним був апостол Павло? Хто ж зрівняється з ним, хто так ясно по­бачить те, як нам треба чинити? А бачте, що написав? Вказав на вінець нетлінний. І всім, котрі захочуть його здобути, повелів умертвлювати й поневолювати тіло. Нічого иншого не додав і жодного иншого засобу не навів. Тут — умертвлення тіла, а там — вінець нетлінний. Хочеш останнього — візьмися до першого. А всякі розумування відкинь. Якщо б хтось і почав мені набридати: поясни те чи те, чого не розумію, — я сказав би: чого ж тут розуміти? Зрозуміло, що означає нетлінний вінець? Звісно, зро­зуміло. Зрозуміло, що означає вмертвлення й поневолення плоті? Мабуть, і це зрозуміло. Отож іди, вмертвлюй і поневолюй плоть, й одержиш нетлінний вінець. А коли чинитимеш инакше, не тільки не одержиш вінця, а виявишся непридатним, чого й побоюється святий апостол щодо себе й щодо нас. Про непри­датного знаєте, що сказано. «Непридатного раба вкиньте в пітьму кромішню, там буде плач і скрегіт зубів». Отак невтішно закін­чується спокій для плоті!

Додам ще й те, що нас-бо не покликано без потреби розу­мувати й сперечатися; а навіщо ж покликано? Покликано про­повідувати слово. Проповідуй слово, — заповідає апостол Павло Тимотеєві (2 Тим. 4, 2), а в його особі й усім нам. Яке слово? Ось я підсумую це слово відповідно до того, про що наша бесіда.

 Ті ж, що є Ісус-Христові, розп'яли тіло з його пристрастями та пожадливостями (Гал, 5, 24). Чуєте! Хто ж, отже, не розпинає плоть, той — не Христовий, не християнин. Тому ходіть не за тілом, а за духом (Рим. 8, 4). Не дбайте про тіло задля похотей (13, 14). Ми боржники не тілу, щоб за тілом жити (8, 12). Бо коли живете за тілом, то помрете. Якже ви духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити (13). Бо ті, що живуть за тілом, думають про тілесне (5), тілесні не можуть подобатись Богові (8), бо прагнення тіла (веде) до смерти (6), тому що прагнення тіла вороже Богові (7). Нехай знищиться оце гріховне тіло (6, 6), щоб не панував гріх у смертнім вашім тілі (12). Віддайте тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові (12, 1), / умертвлюйте ваші земні члени (Кол. З, 5). Бо инший закон є в моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах (Рим. 7, 23).

Цим обмежуся. Чи бачите, як воно? Ось саме так не щадити плоть проповідує та заповідає усе Божественне Писання. Отож нема чого розумувати, нема чого вигадувати всякі викрути, щоб жалітити плоть. Хто хоче годувати та зігрівати свою плоть, того не Писання виховує, тому чужий його дух, чужі й обітниці.

Ось тут і завважте, як по-материнському подбала про нас свята Церква, встановивши святі пости. Все наше життя мусить минати в умертвленні та поневоленні плоті. Коли ж ні — потра­пиш одразу до непридатних, а потім зазнаєш і їх гіркої долі. Щоб хтось і справді не зазнав такої долі, забувшись чи захопившись якимись справами, свята Церква нагадує нам про вмертвлення плоті щотижня у середу та п'ятницю, а кожної пори року — тривалими постами, зокрема цим Великим постом, святою Чотиридесятницею, щоб, коли настане піст, ми, всупереч своїм бажан­ням, узялися вмертвляти та поневолювати плоть і стали на шлях, що провадить до нетлінного вінця. Отож, якщо ми иншого часу дозволяємо собі полегшення, то хоч трохи потрудімо свою плоть постом. Якщо ж иншого часу ви дасте плоті всякі розкоші й у піст всякі полегші, то чи не до вас стосуватиметься докір апостола: багато ж є, — каже він, — тих, що про них я часто говорив вам та й тепер з плачем говорю, які поводяться як вороги Христового хреста, їхній кінець — погибель, їхній бог — черево, їхня слава — у їхній ганьбі, вони думають тільки про земні речі (Фил. З, 18-19).

Ось уже минула половина посту. Блаженні труди тих, що досі вмертвляли свою плоть; нехай певність того, що цей шлях неми­нучий, надихає їх трудитися далі. Та й ті, що позбавили себе такого блага, ще мають час стати його учасниками. Шлях відкри­тий, наприкінці його видніється світлий вінець. Бадьоро розпо­чніть подвиг. Запалавши ревністю, ви ще встигнете випередити тих, що так далеко перед вами. Що втрачали протягом довгото часу, те можете здобути, натхненно докладаючи зусиль, і, таким чином, не очікуючи замріяно, а безсумнівно й дійсно ввійдете до сонму тих, котрі, як каже апостол, так біжать, що напевно до­сягнуть очікуваного. Амінь.

14 березня 1865 р.

41. Четверта проповідь на четверту неділю Великого посту

Уже двічі чи тричі я говорив вам, як небезпечно впадати в ті ж гріхи, в яких уже, покаялися, і як ревно треба дбати про те, аби не впасти в такий нерозум і не довести себе через це до найбільшої біди. Гадаю, що ті, котрі прислухалися до цього й твердо поста­новили не відступати від свого обіту, хочуть знати, як краще осягнути цю благу мету, який треба навести лад і зовні, і всередині, щоб уникнути нових падінь, і яких правил дотримуватися, щоб перемогти кожну спокусу й витримати в доброму. Хочу задовіль-нити це ваше бажання, і не сам від себе, а покликаючись на святого Йоана Ліствичника, пам'яті якого присвячується ця неділя.

Ви, звичайно, знаєте, що святий Йоан написав книжку «Ліст-виця духовна», й тому його називають Ліствичником. У цій книжці він докладно пояснив, що повинна робити людина, котра покая­лася, щоб витримати в доброму та не впасти знову в попередню нечистоту. Виберу з неї найголовніше, що стосується до цієї теми.

Тяжко, — каже він, — не потрудившись, здолати всі попе­редні погані звички. Зрештою, знаю, що для Бога все можливе, нічого нема неможливого для Нього (Йов 42, 2). Так, Бог усе може й усе готовий зробити для нас у нас. Але й нам треба не тільки вдаватися до Нього з молитвою, а й самим докладати зусиль і трудів, що відповідали б цьому намірові. Цей намір і труди повинні передувати Божій допомозі та притягувати її. Успіх залежить від нашого бажання та наших зусиль, хоч і не инакше, як за Божої співдії; однак, якщо не передуватиме перше, тобто бажання та зусилля, — не настане й друге — Божа співдія.

Божа співдія, без сумніву, буде; то ж на що нам треба спряму­вати свої зусилля та труди? Відповідаючи на це, святий Ліствичник вказує стільки трудів і подвигів, скільки літер має грецька абетка, і називає це абеткою в тому значенні, що як тим, які вчаться читати, треба спершу вивчити літери, так і тим, що хочуть відвернутися від гріхів та здобути чесноти, треба спершу призви­чаїтися до подвигів, котрі він перелічує.

Ось, каже, найкраща абетка для всіх: піст, веретище, попіл, сльози, мовчання, чування, холод, труд, знесення кривди, сокру-шення, відкладення життєвих клопотів, добровільне приниження себе, безмовність, страх суду, оберігання серця, зосередженість помислів, бажання смерти, втеча від тіла тощо. Не перелічуватиму всіх подвигів, які подає Ліствичник, бо вам важко буде їх запа­м'ятати, а краще класифікую перелічені й неперелічені, щоб вам було легше їх запам'ятати й довершити.

Перша низка подвигів стосується до тіла. Запануй над ним, будь його паном, а не рабом. На кожен його член наклади свій подвиг, зв'язавши так усе тіло. Загартуй черево стриманістю та постом, руки навчи працювати, язик зв'яжи мовчанням, не давай волі очам і вухам, уникай вільних порухів, сну та будь-якого спокою плоті. Й узагалі намагайся виснажити плоть і привчити її до суворого життя, зовсім не шкодуючи себе, пам'ятаючи заповідь апостола, щоб не дбати про тіло задля похотей, і про ту біду, котра спіткала Ізраїля через догоджання плоті, коли він став ситий, вгодований, тлустий і забув Бога, що сотворив його.

Друга низка подвигів стосується до душі. Спочатку ввійди в своє нутро й будь уважний до себе та, перебуваючи всередині, не виходь, уникаючи розсіяння помислів. Щоб досягнути успіху, вибери з таких двох порад одну й зосередь на ній свої увагу й почуття: укріпи в думці, що ти або помираєш, або стоїш на суді, коли от-от пролунає останнє рішення щодо тебе: «прийди, бла­гословенний» або «іди геть, проклятий». Постарайся це відчути. Тільки-но відчуєш, одразу ж зникнуть усі помисли, й ти зі страхом стоятимеш сам перед Богом, молячи Його про милосердя до тебе. Цей закон чинний для тебе. Жодне добре відчуття не протвережує так, як відчуття страху смерти та Божого суду. Тому, щойно прокинешся, поквапся відновити відчуття страху та стати з ним на Божому суді, а тоді весь день не полишай його. Воно буде тобі найкращим захистом проти гріховних потягів і спокус.

Третя низка подвигів вимагає встановити инший розпорядок справ і занять. Раніше, коли ми служили гріхові, все присто­совували до того, щоб задовільнити наші пристрасті, а тепер, коли ми відвернулися від гріха, треба все пристосувати до того, щоб їм опиратися. В усьому треба ввести новий розпорядок: у своїх заняттях, у родинних справах, у стосунках з иншими людьми. Сядь, розміркуй і постанови: що, як і коли повинно відбуватися, щоб не розладнався твій добрий намір і ти не взявся знову за старе. А коли впорядковуватимеш свої справи, пам'ятай про дві речі: треба уникати всяких нагод і випадків, котрі могли б роз­палити пристрасть, яка тебе мучить, і зовсім не бійся того, що скажуть про тебе друзі, коли ти зміниш життя, — а цього не вдасться приховати. Краще бійся Господа, що сказав: Хто, отже, буде соромитися моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий, коли прийде у славі Отця свого з святими ангелами (Мр. 8, 38).

Ото й усе! Постійно труди й пригнічуй свою плоть, а свою душу, зосередивши в собі, постав на Божому суді й зміни своє життя, не боячись і нікого не соромлячись. Так вчини й убережешся від падінь. Скажу конкретніше: стань безжалісним щодо плоті, не зважай, що про тебе думають люди, здобудь страх Божий через страх смерти та суду, будучи уважним до себе. Коли так зробиш, ворог не матиме до тебе доступу, й ти перебуватимеш немов > обороннім місті. А якщо коли-небудь підступить ворог, то відразу відіб'єш його і подолаєш. Завдяки уважності помітиш його наступ, побореш нещадністю до себе та безстрашністю перед людським судженнями, а розіб'єш страхом суду. Нещадність до себе, нехту­вання думки загалу і страх суду — це три двосічні мечі, проти котрих не витримає жодний ворожий підступ. Поки неушкоджена й сильна в тобі ця зброя, ворог не нападатиме на тебе. Тому, якщо ти запасся нею й бережеш її, ворог нічим тебе не спо­кушатиме, а вдаватиметься до хитрощів, аби вирвати в тебе цю зброю, тобто або відвернути твою увагу, або змусити тебе дати полегшу плоті, чи згасити страх суду та розхолодити серце. Зуміє це зробити, схилятиме й на гріх, а не зуміє — відступить від тебе. Знаючи це, бережи свою зброю, стій непорушно на Божому суді, уникай заспокоєння плоті та не змінюй встановленого розпорядку

 життя, навіть якби тебе раз-по-раз лаяли, а то й били. Якщо співдіятимеш із Божою благодаттю, без сумніву, витримаєш.

Однак, каже святий Ліствичник, треба при цьому ще й пильно дивитися, звідки й куди віє вітер, й піднімати відповідні вітрила. Ворог не спить, а вдається до хитрощів, щоб тебе обманути. Спершу він зовсім відступить і перестане тебе непокоїти, аби ти подумав, що вже зовсім звільнився від своєї пристрасті та, заспокоївшись, послабив пильність. Якщо не догледиш і станеш неуважний, ворог втягне тебе в численні помисли, і, поки опам'ятаєшся, з'єднає твоє серце із пристрасними ділами, й ти сам собі станеш ворогом.

Якщо йому це не вдасться, він почне підступати до тебе з непомітними миттєвими помислами, щоб виманити тебе з твоєї фортеці в чисте поле і там роззброїти та полонити. Подивися, як це відбувається. Ти щось робиш, а тут промайне помисел, що ти вже, либонь, досить зробив. Промайне такий помисел, і наче й не було його. Та слід від нього залишиться на душі, як подряпина, і якщо цього не зауважиш, то відразу сили ослабнуть і душу потягне то дати собі полегшу, то розважитися, то відмовитися від звичної суворости в розпорядку. Піддайся на це, і тобі буде недалеко до падіння.

Якщо таке ворогові не вдасться, то він стане розпалювати тебе на надмірні подвиги: чи на строгий піст, чи на довгі молитви, чи на усамітнення, чи на щось инше понад міру, котру ми встановили собі, укладаючи розпорядок нашого нового життя. Такі надмірності завжди ослаблюють сили, руйнують порядок і бентежать, тоді вже ворогові буде легко перемогти тебе.

Якщо й це йому не вдасться, він буде чіпляти до твого добра своє зло так, як плющ чіпляється до доброго дерева. Ти візьмешся до повчального роздумування над божественним, а він підштовхне тебе допитуватися та цікавитися таємницями Писання, а це розхолоджує та розвиває згубне високодумство. Ти клопотати­мешся, щоб когось не образити, а він штовхне тебе до згубного чоловіковгодництва. Ти побоюватимешся, щоб не осудити, а він поквапиться навіяти тобі байдужість і до добра, й до зла. Так і багато в чому иншому ворог чіпляє своє, — каже святий Йоан, — любові до чужинців — чревовгодництво, до розсудливости — суворість, до лагідности — лукавство, до радости — високо­думство, до надії — ледарство тощо.

Бачиш, скільки засідок, як називають ці ворожі напади досвідчені в боротьбі подвижники. Якщо бачиш, помнож уваж­ність і пильність. Вчини ось що: знайди собі доброго духовного отця і, все йому довіривши, моли Господа, щоб Він подав йому казати завжди щось добре на скріплення тобі. Або, якщо можеш, знайди собі брата-однодумця й будьте щирі один з одним, на­поумлюйте й укріплюйте один одного. Якщо вмієш читати, запасися корисними для душі книжками та, вивчаючи їх, шукай у них настанов і пояснення своїх помислів, відчуттів і порухів серця. Отже, якщо щиро бажаєш уникати зла і в молитві зверта­тимешся до Бога, завжди матимеш силу розплутувати ворожі тенета, бачитимеш зло, приготоване проти тебе, та своєю духов­ною зброєю даси йому відсіч.

Дотримайся цього й убережешся від падінь. Але пам'ятай, що ця праця увінчається тоді, — каже святий Йоан, — коли в наше святилище ввійде Божий вогонь. Бо тоді нас більше не турбу­ватимуть погані звички, котрі вкорінилися в нас. Бог наш — вогонь, що пожирає кожен спалах і порух пристрасті, кожну схильність, що вкорінилася в нас, і кожне засліплення, що трапляється всередині та зовні. Тоді не підступлять до тебе безтурботність, черствість, нерозважність і засліплення, котрі доводять нас до гріха та гріховного стану. Амінь.

6 березня 1866 р.

42. Перша проповідь на п'яту неділю Великого посту

Чому ж Господь відмовив у проханні святим апостолам Якову, Йоану та їхній матері? Вони ж просили благого — місця в Царстві Христа Спасителя: Скажи, щоб оці два сини мої сіли в Твоєму Царстві — один праворуч, другий ліворуч Тебе (Мт. 20, 21). Хіба за це не можна молитися? Адже й заповідь є: шукайте перше Царство Боже; й усіх нас свята Церква вчить молитися: не відійми від нас, Господи, Небесне Твоє Царство. Чому ж Господь їм відмовив? Вони ж опісля таки одержали Царство й прославилися? Річ у тім, що вони самі привласнювали собі Царство, й не просто Царство, а найпочесніше місце в ньому. Але не можна привласнювати не тільки певний ступінь слави в Царстві, а й саме Царство, бо цей дар залежить тільки від волі Небесного Отця, котрої нам не можна знати, навіть якщо точно виконаємо всі умови. Не моє це давати, — каже Господь, — лише — кому мій Отець приготував. Оце ж нам наука із сьогоднішнього Євангелія: не присвоювати собі Царства, а, всіма силами трудячись задля його одержання, саме одержання передати Божій волі, очікувати його, як милости нашого Небесного Отця; трудитися й очікувати, без домагань, кажучи собі: ми нік­чемні слуги, хоч би і зробили все, що звелено.

Про це треба нагадувати, бо ми трохи потрудимося й почи­наємо вихвалятися, бундючитися та ставити себе поруч зі святими та великими, й хоча говоримо про себе смиренно, в серці ж відчуваємо инше, й тим себе занапащуємо через нерозум і необач­ність. Своє нам треба звершувати зі страхом і трепетом спа-сення, а не зухвало вимагати, щоб Бог подарував нам його. Втікайте ж від цієї згубної немочі, а те, на чому можна оперти таке право й таку певність, розумійте зовсім инакше — як сми­рення, а не самовивищення.

Що спонукало Заведеєвих синів і їхню матір звернутися до Господа з таким проханням? По-перше, те, що вони належали до вірних, котрим було даровано великі обітниці; по-друге, те, що доки Господь перебував на землі, вони багато Йому послужили, бо ж мати їхня служила Йому своїм майном разом з иншими; по-третє, те, що вони вже одержали від Господа ознаки особливої прихильности та близькости. Таке трапляється і з нами. Але це все спонукає нас не вимагати, а впокорюватися та більше праг­нути здобути Царство.

І в нас дехто присвоює Царство тільки тому, що він — християнин, а до християн сказано: Хто вірує в Сина — живе життям вічним (Йо. З, 36). Так воно і є. Християнам належить Боже Царство. Його й улаштовано тільки для християн. Однак треба бути справжнім християнином, щоб взяти собі те, що обіцяно християнам. А чи кожен з нас істинний християнин, цього ми не можемо визначити самі. Це в майбутньому визначить сам Господь, коли скаже до одного: «Добрий слуго», — а до иншого: «Слуго лінивий і лукавий». Отож те, що ми — християни, спонукає нас не до вимог, а до смирення, страху та більшої ревности, щоб стати справжніми християнами. І в нас дехто присвоює Царство, бо чимось служить Господеві. Попостить, походить до церкви, помолиться вдома, подасть милостиню, влаштує притулок, ще щось зробить ради Господа — і вже вважає себе святим, і присвоює небесні обителі. Ці всі труди похвальні та необхідні в ділі спасения. Проте Господь не задовольняється тільки ними, а ще й каже: «Дай мені, сину, твоє серце». Окрім діл благочестя і трудів добродіяння, треба присвятити Господеві ще всі почуття серця. А чи присвячені вони чи ні, про це може точно знати тільки всевидюче Боже око, а від нас це закриває наше самолюбство. Отож наш труд має навчити нас не зухвало присвоювати гідність близьких до Бога, а спонукати до страху або обережної думки: чи тією дорогою ми йдемо, чи не даремно трудимося? Щоб від них підійматися до ревности — пильно наглядати за порухами серця і намагатися виправляти їх та спрямовувати до Господа, щоб не любити нічого, крім Нього, і якщо схиляємося до чогось, то схиляймося до цього тільки задля Господа. І в нас дехто присвоює Царство, бо инколи зазнає особливого Божого благовоління або Божої близькости, яким є особливе заглиблення в молитву, особливе просвітлення думок, теплота серця, відчуття духовної сили, зовнішня Божа опіка в житті. Все це буває і, справді, є ознакою особливого Божого благовоління й милости; але це не повинно дати нам привід думати: ось ми вже осягнули, а щораз більше розпалитися рев­ністю, як апостол, котрий, навіть одержавши дар, казав: Змагаю далі, чи не здобуду (Фил. З, 12), тобто, прагну все сильніше й сильніше — чи не досягну? Коли батько гладить дитину по голові або дає їй цукерки за те, що вона починає розрізняти літери, то чи це означає, що батько вважає дитину досконалою? І чи добре зробила б дитина, якби, уявивши, що вже вміє до ладу читати, перестала б вчити абетку? Так само і з нами. Знаки особливого Божого благовоління подаються не на те, щоб засвідчити цілко­виту досконалість того, хто їх одержує, а на те, щоб спонукати його ще більше клопотатися початим, з певністю, що недаремно біжить. Але чи добереться до кінця, чи щось одержить, — це воля Домовладики всіх.

Отож, нема причин на те, щоб присвоювати Царство. А що ж робити, — спитають деякі. Так може охолонути всяке .бажання. Задля чого ж трудитися? Трудись, очікуючи, що одержиш, не присвоюй прав. Правильна та дорога, по котрій ідемо, й прова­дить вона просто до Небесного Царства. Поклопочися про те, щоб вірно пройти цією дорогою, не збочуючи, й, безсумнівно, дійдеш до воріт Царства, проте не присвоюй його заздалегідь. Ось погляньте, як чинили святі Божі: один святий прославився вели­кими чеснотами, але, помираючи, плакав. Братія питала в нього: «Невже й ти боїшся, отче?». А він відповідав: «Все своє життя я намагався йти істинним шляхом, але не знаю, що призначив мені милостивий Владика». Иншого святого сатана будь-що намагався спокусити, аби той присвоював спасения. Коли подвижник поми­рав, сатана казав йому: «Ти мене переміг» (а це те саме, що спастися й увійти в Царство Боже). Святий відповідав: «Ти брехун, ти брешеш, що я переміг тебе. Ще не пора так говорити». Коли святий проходив через митарства, сатана знову казав йому: «Ти мене переміг». «Відступися, лукава облудо, — відповідав святий. — Ще не пора так говорити». Коли святий увіходив у ворота Царства, сатана здалеку кричав: «Ти мене переміг!». Святий відповідав: «Тепер вірю, що ти переможений. Однак це не я переміг тебе, а Господь мій Ісус Христос переміг тебе в мені недостойному».

Ось як треба уникати присвоювати Царство, трудячись, щоб його одержати. Але зовсім не для того, щоб розхолоджуватися або не сподіватися, що одержиш його, а для того, щоб, зі страхом і трепетом здобуваючи своє спасения, щораз більше палати ревністю, аби його одержати. Трудися, не шкодуючи сили й життя: але й не милуйся тим, що вже зроблено, й не мрій про те, що треба одержати за зроблене, а зверни увагу на те, що тобі ще варто зробити, й бійся проґавити щось із того, що ти повинен зробити. Трудись і, не сумніваючись, очікуй, нічого не присвоюючи.

А впадати у відчай не годиться. Погляньте на Марію Єгипетську: їй присвячено сьогоднішню неділю. Коли вона навер­нулася від гріховного життя до Господа, за які тільки труди не взялася. Проте до самої смерти говорила: грішниця я негідна, недостойна жодних Божих милостей. І це навіть тоді, коли, будучи прозорливою, вгадала ім'я Зосими. А инакше й не можна. Хто істинно трудиться, той ясно бачить, що без Божої допомоги нічого не вдієш. Якщо ця наука повторюватиметься ціле життя, то в серці запанує переконання, що від нас походить саме зло, а все добро — від Господа. А тепер що нам залишається? Лишається одне — волати: «Боже, милостивий будь до нас грішних». Але без тіні розпачу чи навіть зневіри. Господь, коли запропонував синам Заведеєвим умову: чи можете пити чашу, — й вони пообіцяли: можемо, — тобто прийняли умову, не сказав їм: не одержите, — сказав лише, що не моє це давати, лише кому Мій Отець приго­тував. Тобто пийте чашу, зносьте всі труднощі, що трапляться, коли йтимете за мною, а щоб одержати за це Царство та ступінь слави в Царстві — віддайте на волю Мого Небесного Отця. А це те саме, що — трудись, очікуючи, не присвоюючи. Отак і ви, браття, біжіть, щоб осягнути! Амінь.

9 квітня 1861 р.

43. Друга проповідь на п'яту неділю Великого посту

Взірець покаяння святої Марії Єгипетської такий значущий і повчальний, що свята Церква хоче саме його закарбувати в нашому серці. Тому, окрім дня пам'яти подвижниці, їй присвячується нинішня неділя, тобто, п'ята неділя Великого посту, а ще канон на її честь називається «стояння Марії Єгипетської» і поєднується з великим покаянним каноном. Це, здається, достатня спонука для того, щоб подивитися, як вона навернулася, і на цьому повчитися. Послухаймо ж цієї науки.

Не переповідатиму цілого життя преподобної. Згадаю, як на неї вперше подіяла Божа благодать і розбудила із гріховного сну. І згадаю не для того, щоб запропонувати вам наслідувати її, — бо як можна наслідувати те, що походить не від нас, — а для того, щоб показати, як кожен може і повинен налаштовуватися на те, щоб сподобитися такої самої благодати.

Навернення Марії Єгипетської — незвичайне. Ви бачите, що вона вся потопає в гріхах і не думає відвернутися від них. Але приходить благодать і своєю дивовижною дією будить Марію з гріховного сну. Прокинувшись, вона усвідомлює свій-згубний стан і вирішує змінитися на краще. З нею було так, наче з кимось, хто загруз у болоті; підійшов инший і міцною рукою витягнув того першого з глибини й поставив на тверду землю. Таким самим було навернення святого апостола Павла та багатьох инших.

Однак те, що стається завдяки надзвичайній Божій дії, не може бути спільним для всіх. І якщо б хтось, покликаючись на ці взірці, відмовився зі свого боку клопотатися про своє навернення і не змушував себе до цього, ніби кажучи благодаті: прийди, візьми — і піду, такий був би несправедливий і сам би себе занапастив, віддаючись своєму падінню. Ось яка загальна дорога для всіх: шукайте і знайдете, стукайте і вам відчинять. Хоча й у цьому випадку благодать, котра навертає, теж вражає і зворушує, але до цього людина готується власною працею, ніби вимолює, вимагає від Господа. Господь бачить тяжкі зусилля і дає за ними. А в першому випадку Він не чекає цих зусиль, а діє відразу, зусилля ж будуть опісля. Так чинить Господь із своїми особли­вими вибранцями. А нам треба йти загальною дорогою і змушу­вати себе до навернення, коли є час сприятливий і коли про­живаємо дні спасения.

Що ж треба нам робити зі собою, щоб заслужити на благодать навернення, чим себе обтяжувати, до чого змушувати, щоб пока­зати всевидючому Господеві, що бажаємо, шукаємо й прагнемо Його спасенного впливу на нас?

Коротко поясню вам це. Уявімо собі, що людині лишень спало на думку: а чи й справді не взятися за себе, чи не пере-. мінити своє життя? Звичайна думка: але людина не схиляється до неї, не хоче її послухати. Тільки розум вимагає. Та скільки б розум цього не вимагав, діла не буде, поки не прокинеться ревність — енергія приспаної совісти. Тепер душу, котру, як небесна гостя, навідала думка про спасения, спонукаймо розбу­дити ревність.

Отож, прийшла думка виправитися: чи її навіяла совість, чи приніс ангел-хоронитель, не відганяй її, а відразу ж візьмися за неї і почни робити на собі, скажемо так, операції, завдяки котрим ця думка змогла б опанувати всі сили нашого єства. Чини проти­лежно до того, як діє в нас гріх, протилежно до того, як людина затримується в гріху. Гріх обплутує душу численними тенетами або ховається від неї під численними покривалами, бо він сам по собі огидний і з першого погляду міг би відштовхнути від себе кожного. Ці покривала такі: найглибше і найближче до серця покривало складається із спокутування самого себе, зашкарублости та безтурботности; над ним, ближче до поверхні душі, лежить неуважність і клопітливість; потім іде верхнє покривало — пану­вання плоті та зовнішній порядок зовнішнього життяі просякнутий гріхами та пристрастями. Гріх живе в серці, звідти опановує всю душу, проникає в тіло та в усі наші справи й стосунки, чи в поведінку.

Тож починай знімати одне за одним ці покривала, щоб поскидати їх із духа, котрий вони обплутали, як знімають землю, шар за шаром, щоб знайти прихований там скарб.

Почни із зовнішнього покривала.

1.  На якийсь час припини звичні справи та стосунки, зокрема ті, від котрих живиться головна пристрасть. Очі, вухо, язик — це найширші протоки для гріховної їжі. Перегороди їх усамітненням.

2.  Потім візьмися до тіла: відмов йому не тільки в приємностях, а й скороти задоволення та необхідну потребу в сні та їжі. Ушляхетниш плоть — душа стане вільнішою, рухливішою, легшою, краще сприйматиме добрі враження. Це і творить розсудливий піст.

3.   Через усамітнення та піст душі легше звернутися до себе. Проте, входячи в себе, вона знаходить там страшенне сум'яття, котре постає через клопітливість і розпорошеність думок. Турботи то про одне, то про инше, то про ще инше вирують у серці й не дають душі взятися за себе, не дають їй зупинитися, а тільки підганяють далі й далі. Тому й треба їх вгамувати, вигнати з душі та серця хоча б на цей час. Поки це не зроблено, не вдасться більше нічого з собою зробити, або все зроблене не принесе плоду. Турбота стискає і з'їдає серце. Але навіть якщо цього нема, пусті думки бродять у голові одна за одною і здіймають завірюху. Коли таке діється, в душі не посієш нічого міцного та сталого. Тому й треба зібрати розпорошені чада свої — помисли — в одно, як пастух збирає овець або як опукле скло збирає сонячні промені й повертає їх на себе. Це стається завдяки уважности чи тве­резости.

4.  Припустімо, що турботи врешті вгамувалися, думки втихо­мирилися, ум зосередився в собі й установився на одному. Три чи чотири покривала вже знято, зараз ти стоїш біля свого серця. Перед тобою твоя внутрішня людина, що поринула в сон безтурботности, зашкарублосте та засліплення. Приступи тепер бадьоро й, не лінуючись, потрудися. Почнеться найголовніша справа — пробудження зі сну.

Передовсім поквапся зняти з очей ума покривала, котрі його засліплюють. Чому людина не боїться за себе й не клопочеться? Бо не бачить, у якій вона небезпеці. Якби бачила, не могла би бути спокійною, як не може спокійно сидіти вдома той, хто бачить, що дім палає. А грішник не завважує небезпеки, бо, через якусь облуду, бачить себе в достатньо доброму світлі. Закра­даються оманливі уявлення, обплутують ум і закривають людину від самої себе. Таких уявлень чи слабо помітних помислів дуже багато. Хтось, наприклад, каже: «Я — християнин» — і спокійний, як юдеї, що говорили: «Ми — діти Авраамові»; й привласнює привілеї та обітниці християнства без християнства або присвоює імені, місцю чи одягові те, що може триматися тільки на силі та внутрішній гідності. Иншому спадає на думку показна зовніш­ність або впадає в очі досконалість тіла — сила та врода, й душевні обдарування — розумові та естетичні, й засліплюють його тим сильніше, чим яскравіше він вирізняється з-поміж оточення. Ще иншого засліплюють якісь поважні справи, чи навіть діяльні досконалості, як от: розсудливість і обережність, особливо, якщо за це його поважають не тільки прості люди. А ще инший, врешті, потішає себе тим, що не тільки він такий: і цей — такий самий, і той, і навіть отой; та обманює себе тим, що гріховні звичаї помножилися, ніби гріх стає менше грішним, коли є багато грішників. Такі думки засліплюють. Тому, ввійшовши в себе та зосередившись, починай позбуватися цих підпор засліплення, руйнувати безпідставні сподівання або намагання виправдо­вуватися, проти якого молився пророк Давид. Виводь кожну таку думку на середину й побивай її здоровим християнським глуздом. Переконай себе, що твоє християнство ні до чого, якщо ти — недобрий, що твої досконалості радше осудять тебе, аніж виправ­дають, якщо не служать Божій славі, що не допоможе тобі ні повага инших, ні їх гріховність. Отак розмірковуючи, поступово об'єднуватимуться твої думки, й ти ставатимеш одним цілим перед поглядом ума й совісти, котрі голосно висловляться проти тебе, — особливо, якщо порівняєш себе такого, який ти є, з таким, який ти маєш бути, — дійдеш висновку, що ти ні на що не здатний. Якщо через це почнеш побоюватися за себе — то добрий знак. Це провісник втечі гріха, як заворушення у бойових лавах звістує, що все військо незабаром тікатиме.

Так водночас із баченням себе прокидається розуміння себе. Тому, не відкладаючи роздумів, котрі проганяють засліплення, слідом за першим порухом гріховного відчуття побивай себе ще більше та зворушуй своє серце, уявляючи щось, що може відвер­нути від гріха.

Виразно уяви собі, що таке гріх у тобі самому. Він — болячка, найгірша з усіх болячок: він відриває від Бога, розладнує душу й тіло, віддає на муки совісти за життя, в смерті й по смерті накликає лихо, замикає рай, вкидає в пекло. Може, від цих думок серце таки відвернеться від такого чудовиська.

Постав гріх поряд із дияволом і подивися, якого потворного приятеля та деспота ти придбаєш через гріх. Диявол сперечається з Богом. Він немов каже Йому — Всещедрому: «Ти все їм даєш, а вони відступають від Твоєї волі. Я ж нічого не даю, зате чиню так, що вони невтомно служать тільки мені». Він — облесник. Тепер, доводячи до гріха, обіцяє за нього якесь задоволення, а там, глузуючи, показуватиме на прогрішення, щоб викрити нас, якщо не покаємося. Він аж тремтить від зловтіхи, коли хтось потрапить йому в лапи. Згадай про все це, може, таки відчуєш неприязнь до цього ненависника та до його діла в нас — до гріха.

Повернися, врешті, до Бога й розміркуй, що таке гріх перед Ним — всевідучим, всюдисущим, усеблагим і всещедрим, нашим Промислителем та Відкупителем. Викривши свою злочинну бай­дужість до Нього, неповагу й невдячність, може, таки збудиш у собі спасенний жаль і тугу за Богом.

Коли ми отак втискатимемо в своє серце одне за одним відчуття сокрушення, відразу й ненависть до гріха, страх і жах перед гріхоначальником або жаль і тугу за Господом — воно поволеньки зігріється і зворушиться. Як електричний струм дещо збуджує тіло й напружує його або як прохолодне чисте повітря пожвавлює й збадьорює, так і ці відчуття збудять приспану енергію чинних сил, спонукають людину, врешті, встати й трудитися для свого спасения у своєму небезпечному стані. Оце перші порухи дбайливосте за спасения душі. Коли це станеться, знову не забудь подіяти на себе й проганяй сон безтурботности. Змушуй себе напружити свої сили й одразу ж, не зволікаючи, взятися до діла. Зволікатимеш — буде гірше: більше звикнеш до гріха, гріх у тобі стане ширший, більше заплутаються гріховні обставини та зв'язки. Гріх тебе, врешті, так обтяжить, що й не встанеш; зайдеш за межу, з-за котрої, може, вже й не вернешся. Поквапся ж бо!

Згадай при цьому твою останню годину. Скажи сам до себе: «Ось смерть: один, другий помирають біля тебе, ось-ось прийде й моя черга». Удар смерти готовий, він — як меч над головою і вражає зненацька. Потім суд: твої потаємні вчинки виявляться перед ангелами та всіма святими. Там будеш наодинці зі своїми ділами. Ними або осудишся, або виправдаєшся — або в рай, або в пекло. Гляди ж, у рай не заходять з гріхами, а пекло запечатане печаткою Божого відкинення. Там мука без утіхи й кінця. Чи не пора скинути цей тягар, котрий готує нам таку біду?!

Щоб такі думки діяли певніше, об'єднай їх усі в якийсь один образ і носи його в умі, щоб увесь час тебе розворушував. Уяви собі, — каже святитель Тихін, — над тобою меч Божої правди, під тобою — пекло, готове пожерти тебе, попереду смерть, позаду безодня гріхів, праворуч і ліворуч многота лютих ворогів. Коли так впорядкуєш думки, то постійно чутимеш всередині себе голос, що будить: чи можна тобі бути безтурботному?

Такі та подібні міркування знімуть, нарешті, й останнє по­кривало гріха, котре складається з безтурботности, зашкарублосте й засліплення. Тепер грішник відкритий для себе самого, він не байдужий до свого небезпечного стану й часто поривається встати й піти; але це ще не все, що треба зробити. Тут, мабуть, бракує головного — благодатного пробудження. Грішник трудився, шу­кав, однак це тільки намагання привернути до себе благодать, а не те, чого шукаємо. Ми шукаємо та стукаємо, а дарувати нам це — воля того, хто своєю владою роздає, кому хоче і як хоче. Отож, якщо з любов'ю використаєш названі засоби, очікуй відвідин Бога, які, хоч завжди готові, настають не тоді, коли ти задумуєш. Для цього став себе в ті обставини, в яких звичайно діє благодать, немов іди їй назустріч. Відвідуй Божі храми й бери участь у всіх священнодіях, читай чи слухай Боже слово, бесідуй із богобоязними людьми, почни якесь благодіяння чи працю, а найбільше молися. Молися в храмі й удома, настирливістю зму­шуючи Щедродателя дарувати тобі, як хліб насущний, благодатну допомогу на спасения. Отак трудися, докладай зусиль, шукай і знайдеш. Отак стукай, і тобі відчинять. Господь Спаситель поба­чить цей труд на спасения і зішле свою спасенну благодать, яка прийде, розірве всі пута гріха й дасть душі волю йти Божою дорогою, чи то в пустелі, в самотності, чи в спільнотному житті. Тобто, прийде те, що Марії Єгипетській було дано задарма.

Що треба далі робити, навчить сама відвідувачка душ, як навчила Марію Єгипетську, і як вчить кожного, хто її сподобиться і їй підкориться.

Зважаючи на все, що нам треба вчинити зі собою, аби здобути благодать, котра спонукає до навернення, самі бачите, що най­сприятливіший час для цього — святі пости, зокрема свята Чотиридесятниця. Це і є скорочена програма належного говіння. Тому взірець Марії Єгипетської пропонується нам зараз, під час посту, щоб нам про це нагадати та змусити замислитись — чи ми говіли й чи говіли як слід. Хто говів як слід, повинен почуватися міцним, жвавим, готовим докладати зусиль до діла спасения. Говіння і є для того, щоб або здобути благодать, або повернути загублену, або підсилити її вогонь, котрий уже почав гаснути, а не тільки для того, щоб походити до церкви та попостити. Пот­рібен і зовнішній порядок, але головне — змінити внутрішній настрій. Якщо хтось цього сподобився, нехай благодарить Госпо­да; не сподобився — ще є час. Візьмися до спасенної праці над собою — й одержиш. Господь близько. Наблизься і ти до Нього й, безсумнівно, Господь, який любить єднатися, з'єднається із твоєю душею, створеною за Його образом і подобою, котру Він шукає і котра шукає Його. Амінь.

5 квітня 1865 р.

44. Третя проповідь на п'яту неділю Великого посту

Скільки вже неділь ми співаємо: «Покаянія отверзи ми двери, Жизнодавче!» І щоразу Господь, відповідаючи нам, потішає і надихає на покаяння — або в євангельських читаннях, або в споминах, пов'язаних з неділею. Діло покаяння схоже на те, як Владика дому сидить у внутрішній світлиці, а якісь особи, ба­жаючи ввійти до Нього, покликають знадвору: «Відчини нам, відчини нам двері!» А Домовладика із середини відповідає одному: «Заходь, двері відчинені», — другому: «Заходь, двері не замкнені, а причинені, відчини й заходь», — третьому: «Ключ з того боку, знайди його, вклади ключ у замок, поверни ключ, відчини і заходь!» Різні особи, різні відповіді й по-різному треба потру­дитися, щоб увійти. Зате всі, відчинивши двері, сміливо заходять усередину, наближаються до Домовладики, падають Йому до ніг, удостоюються Його милостивих обіймів і стають поруч, аби натішитися Його всеблагою близькістю. Чи ви розумієте цю притчу?

Домовладика — це Господь, що приймає розкаяних грішників і знову наближує їх до себе. А хто ж ті перші, що для них двері були відчинені? Це ті, котрі після сповіді та святого причастя збереглися чистими від усякого гріха, не осквернили свох думок й почуттів жодною нечистотою і не згасили вогню ревности. А хто такі ті другі, що для них двері були причинені? Це ті, що деколи послаблювали ревність боговгодження, деколи бували безтурботні та недбалі, й хоча стереглися смертних гріхів, але не завжди зберігали чистими перед Богом свої думки й почуття. Хто ж такі треті, для котрих двері замкнуті й ключ загублений, так, що його ще треба знайти. Це ті, що впали в смертні гріхи, що служать пристрастям і гріховним звичкам, а через це закам'яніли, стали байдужими та засліпленими.

Куди ж належимо ми. Куди зарахуємо себе? До перших? Чи знайдеться хтось такий? До других? І цих не гурт. Хіба що до третіх. Перші — блаженні. Не погано й другим. Але не впадаймо у відчай і ми, обтяжені гріхами та обплутані пристрастями. Господь готовий і нас прийняти, й нас кличе, і нас прийме та впустить до себе. Навіть якщо двері замкнені, а ключ загубле­ний: пошукаємо і знайдемо; відчинимо двері та зайдемо до Гос­пода. Запорука успіху — свята Марія Єгипетська, котру згадуємо нині. Двері були для неї неприступні й непрохідні. А Господь сподобив її спам'ятатися й увійти. Ходімо слідом за нею і все осягнемо.

Що ж це сталося з нею, що непрохідні двері раптом стали прохідними? Адже ж вона нічого особливого й не робила. Стала собі збоку, і ні пари з уст. А за хвилину пішла — й двері, що були непрохідні, виявилися прохідні. Виходить, що вона за цю хвилину й ключа знайшла, й двері відчинила, й усі перешкоди здолала. На оцю саму хвилину треба нам пильніше глянути та зрозуміти її силу. Що ж таке за цю хвилину відбулося?

Самі бачите, що зовні тут нічого не відбувалося, все сталося через внутрішню зміну думок і почуттів. Вгледіла я, — каже, — всю безодню гріха, і жах огорнув мене, коли я відчула Божий гнів, готовий побити мене за мої гріхи. Остогидла мені моя пристрасть, котра занапащала мене, я відвернулася від неї серцем і зненавиділа її. Дала я Господеві обітницю, що не повертатимусь до моїх давніх мерзот, а служитиму Йому єдиному по всі дні життя мого, взявши за поручительку Пречисту Владичицю, що Його породила. Ось що сталося! Придивіться, і знайдете тут і ключ, і відімкнені двері, й побачите, як вони відчиняються.

Що ж це за ключ від дверей покаяння? Це болісні покаянні відчуття: відчуття грішности та вини, відчуття Божого гніву за гріхи, відчуття сокрушения та розкаяння з усіх гріхів.

Що означає повернути ключ, відмикаючи замкнені двері? Це означає, що нам остогид гріх, що ми його зненавиділи, серце відвернули від нього, а звернули до Бога та боговгодних діл.

Що означає відчинити двері покаяння? Це означає твердий і непохитний намір не повертатися до попередніх негідних діл і дати щиру обітницю служити віднині єдиному Господеві по всі дні життя свого. Отож — усвідомити гріхи, сокрушитися й скорбіти за них, відвернутися від них і звернутися до Господа, обіця­ючи не потурати пристрастям і гріхам — ось двері й відчинені.

Отже, якщо вже все зробили, то відразу й увійдемо? Ні, щоб увійти треба ще одержати дозвіл. А його купуємо, коли спові­даємося зі своїх гріхів, а духовний отець дає його нам, коли нас розрішає. Залишається тільки ввійти, наблизитися до Домо­владики, сподобитися Його обіймів і стояння близько Нього. Це звершується через святе причастя.

Отож свята Марія Єгипетська показала нам, що це за ключ від замкнених дверей покаяння, як його знайти, як його повер­нути, щоб відімкнути, як відчинити двері та, нарешті, ввійти. Тож ідіть цією дорогою всі, кому потрібно. А кому цього не потрібно? Ходімо ж усі! Ніхто хай не відмовляється, ніхто нехай не відстає від инших, ніхто нехай не впадає у відчай. Усіх кличе Домо­владика, всіх чекає. Ходімо ж, спонукаючи та підбадьорюючи один одного. Скажімо тому, хто стоїть: «Ти чого стоїш, хіба ти хочеш залишитися поза Його блаженним пристановищем, що впираєшся і кроку не ступиш? Хіба ти не волаєш разом із Церк­вою, чи покликаєш тільки язиком, а не серцем: "Покаянія отвер­зи ми двери, Жизнодавче"? Чого ж ти стоїш? Берись до діла. Все в твоїх руках. Трохи потрудися, і все знайдеш, усе здобудеш. Ось і ключ: дізнайся, як його повернути, як відчинити двері та як одержати перепустку. Заглянь лишень у двері, відчинені для инших: Отець розкриває обійми й готовий прийняти тебе. Невже ти зволікатимеш, ловлячи ґав та даремно гаючи короткий і дорогий час?

Так, браття, дорогого часу вже дуже мало. Дорогий час посту й покаяння. А його залишилося трошки більше тижня. Проґавив — хтозна, чи ще дочекаєшся? Кажу це до тих, хто ще не примирився з Господом і бачить, що їх обтяжують численні гріхи. Остерігаю вас, щоб ніхто, відкладаючи говіння з тижня на тиждень, у цей піст не відклав його зовсім, бо ж буде цілий рік знемагати під тягарем гріхів і Божого гніву за гріхи. Гаразд іще, якщо доживемо до прийдешнього сприятливого часу. Ані то на той світ підемо не помилувані; а там, звісно, й без нас відчинять нам двері, однак не покаяння, та заштовхають у них і замкнуть назавжди. А за ними нас чекатиме не Отець, готовий обійняти,! а вогонь невгасимий, черв'як невсипущий і духи злоби — ненависники наші.

Згадуючи про це, браття, відчинімо двері покаяння, як вказує нам Марія Єгипетська, її молитвами нехай умудрить нас Господь у такому потрібному нам ділі. Амінь.

21 березня 1865 р.

45. Четверта проповідь на п'яту неділю Великого посту

Нині прославляється свята Марія Єгипетська, серед великих грішниць — велика праведниця. Тож радуйтеся, грішники! Для вас відчинені не тільки двері покаяння, а й світлиця слави. Подивіться, якою була Марія і якою стала, й забажайте мужньо пройти її дорогою. Господь кличе нині й нас усіх, і хто не відгукнувся на Його милостивий поклик? Майже всі вже говіли, висповідалися й причастилися святих таїнств, тобто послухалися поклику й устали. Ходімо ж тепер такою дорогою, як пішла Марія, коли встала, щоб осягнути те, що врешті вона осягнула.

Свята Марія, покаявшись, усе покинула й, перейшовши Йор­дан, вела в пустелі суворе життя, очистилася від пристрастей і спаслася. Оце взірець. Готуйтеся наслідувати.

Мабуть, ніхто з нас не давав обіту чинити саме так, але якщо дивитися не на зовнішні дії, а на їхній дух і силу, то всі повинні саме так поводитися.

Подавшись у пустелю, свята Марія відірвалася від усіх світських принад і так зупинила всі спокуси, повязані з ними. Після цього гріх міг нападати на неї тільки через плоть. Однак і для плоті в пустелі не було спокою. Її виснажив піст, лежання на землі, спека та холод. Оце ті два могутні засоби, завдяки яким вона вистояла в боротьбі й перемогла гріх: подавшись від світу та виснаживши плоть.

Виснаження плоті — це зрозумілий і доступний спосіб. Мен­ше їж, більше працюй, менше відпочивай і спи, замість м'якого вибери тверде, замість розгнузданости — стриманість, замість плотських утіх — невигоди, і цим виснажиш і знесилиш свою плоть, та зітреш пристрасті, котрі живуть у ній. Але ж як податися від світу нам, що живемо в ньому?

Можна податися від світу тілом, тобто піти в пустелю. Проте можна податися від світу, не виходячи з нього, — податися своїм життям. Перше не всім підходить і не всім під силу; а друге — обов'язкове для всіх і всі повинні його виконати. Саме до цього запрошував нас святий Андрей у своєму каноні, коли радив податися в пустелю, чинячи благозаконня. Отож, відкинь світські звичаї і все чини, й виконуй так, як велить благий євангельський закон, і житимеш у світі, як у пустелі. Між тобою і світом це благозаконня стане стіною, з-за якої світу не буде видно. Хоч він і буде перед твоїми очима, та не для тебе. У світі все відбу­ватиметься по-своєму, а в тебе буде свій уклад і свої порядки. Він піде до театру, а ти — до церкви; він танцюватиме, а ти битимеш поклони; він гулятиме, а ти будеш удома, на самоті; він просторі­куватиме й реготатиме, а ти мовчатимеш і славитимеш Бога; він утішатиметься, а ти трудитимешся; він читатиме пусті романи, а ти — Боже слово й писання Отців; він буде на балах, а ти на бесіді з однодумцями або духовним отцем; він у корисливих розрахунках, а ти в самопожертві; він в пристрасних маревах, а ти в богомислії. Отак установи собі в усьому правила й запровадь звичаї, протилежні до звичаїв світу, й будеш у світі, однак поза світом, як у пустелі. Ні тебе не буде видно в світі, ні світу в тобі. Ти будеш пустельником у світі, наслідуватимеш святу Марію, не йдучи в пустелю.

Якщо при цьому ще й триматимеш своє тіло в пості, трудах, чуваннях і взагалі не даватимеш йому спокою, то осягнеш обидва способи, якими свята Марія перемогла свої пристрасті та спаслася.

Якщо коротко: уникай спокою плоті й запровадь звичаї протилежні до звичаїв світу, або відгородися благозаконням. Переможеш пристрасті — спасешся.

Бо, за наукою святого Ісаака, ось що матимеш, коли осягнеш ці два способи: покірність відчуттів, тверезість ума, лагідність помислів, світлі порухи думки, турботливість у справах, високі й витончені уявлення ума, сльози без міри, пам'ять про смерть, чисте ціломудріє — далеке від усякої мрійливосте, що спокутує думку, таїнственні поняття, котрі ум осягає завдяки Божим словам, страх, що відтинає лінощі й недбальство та гасить всяке пожадання, а наприкінці — свобода істинної людини, душевна радість і воскресения із Христом у Царстві. Ось і спасения.

Коли ж хтось занедбає ці два способи, то нехай знає, що не тільки собі нашкодить у всьому, а й похитне саму основу чеснот. Вони — якщо втримати їх у собі й перебути в них — є початком божественного діяння в душі, дверима й дорогою до Христа; коли ж хтось відступить і віддалиться від них, то прийде до проти­лежних пороків: догоджання плоті й тілесного блукання, тобто житиме за звичаями світу, що відчиняють у душі вхід для всіх гріхів і пристрастей.

Бо попусти лишень світським звичаям, котрі є нічим иншим, як тілесним блуканням, — побачиш, що з цього вийде. Недоречні й несподівані зборища (я продовжую словами святого Ісаака), котрі наближають до падінь, бунт гострих відчуттів, збуджених побаченим, швидке збудження, котре опановує тіло, нестримні помисли, що поривають до падіння, охолодження любови до Божих діл і цілковита відмова від правил свого нового життя, відновлення забутих лихих діл і пізнання нових, яких раніше не знав. І пристрасті, що за Божою благодаттю вже вмерли в душі і були знищені забуттям, знову заворушаться і змушуватимуть душу чинити їх. Ось що відкриється в тобі, коли вперше собі попустиш, тобто тіло блукатиме за світськими звичаями і не зноситиме терпляче скорботного перебування в новому порядку життя. А що станеться, коли догоджати плоті та череву, того й не злічити! Через них тяжка голова, великий тягар у тілі та слабкість у м'язах, відмова від молитовного правила, ліньки бити поклони, поть­марення і холодність серця, зачерствіння ума й помислів, густий туман затягує всю душу, нудьга й прикрість коло всякого Божого діла, а читаючи, не відчуваєш, які солодкі Божі слова, думки бродять по всій землі, гидкі примари наповнюють душу й розпа­люють пожадання, а звідси нові спокусливі помисли, з'єднуючись із якими, душа впадає в пристрасті безчестя, спочатку в собі, а потім і зовні — на ділі.

Оце ж і є гіркі плоди блукання за світськими звичаями та заспокоєння плоті. Ворог знає, що той, хто піддасться їм, стане його здобиччю. Тому він усіляко намагається або розладнати заведені нові порядки доброго життя, або спонукати в чомусь попустити плоті. Поступися чимось одним, впадеш і в инше, а при одному й иншому все одно впадеш у гріх, і колишні пристрасті повернуться. Поступися плоті, а вона змусить тебе поступитися світським звичаям. Або поступися світським звичаям, а вони призведуть до того, що поступишся плоті. Один ворог пере­даватиме тебе иншому й сам не відчепиться; і потім, за кожним разом, вони вдвох доведуть тебе до падіння. Знаючи цю біду, твердо стій у тому, що почав. Життєлюбність обстоюватиме плоть, чоловіковгодництво — світ. Протистав їм істинне життя, пригні­чуючи плоть, і спілкування зі справжніми християнами, відкидаю­чи світські звичаї. Почне плоть скиглити, а душа побиватися — наберися терпцю. Підбадьорюй себе, роздумуючи, що все одно по­переду смерть. Якщо потуратимеш плоті й світові, помреш, упавши в гріх, а це — смерть справжня і вічна. Плоть і світ теж лякають смертю тих, які перечать їхнім вимогам, але ця смерть примарна, несправжня, ворог вигадує її, щоб налякати нас. Краще засудімо себе на ту смерть, що на спасения, тоді уникнемо вічної смерти.

Це, звісна річ, важко, тому й шлях цей називається вузьким і скорботним, тільки до нього Бог додав утішну обітницю, що він провадить до життя. Проте, за словами святого Ісаака, тільки безумні малому і близькому спокоєві надають перевагу перед далеким Царством, не знаючи, що краще помучитися в подвизі, аніж спочивати на ложі земного царства й бути засудженому за лінощі. Мудрі бажають умерти, аби тільки їх не звинуватили, що якесь із своїх діл виконали нерозсудливо. Не сумуй, коли йдеться про те, що принесе тобі життя, і не полінуйся вмерти за це.

Такими роздумами та вітцівськими настановами зміцнюйте свій намір витримати в нових добрих порядках життя, на проти­вагу до світських звичаїв, і не догоджати пожаданням плоті. Цим ви уникните плазування перед гріхом і незабаром увійдете в свободу Божих дітей, коли, зміцнювані Його силою, вже без перешкод, без зусиль, без особливих жертв почнете жити Божими заповідями, як сини в домі свого батька. Амінь.

13 березня 1866 р.

46. Проповідь на вівторок Страсного тижня

«Грядий Господь на вольную страсть, апостолом глаголаше на пути: се восходим в Ієрусалим, і Син Человіческий предан будет на пропятіє. Приідіте убо і ми, сшествуєм Єму і сраспнемся Єго ради житейським сластем». Отак свята Церква запрошує нас у ці дні, присвячені спомину Його божественних страждань і смерти, прийняти страсті й розіп'ятися разом із Господом. Ви, як слухня­ні діти, почувши цей материнський поклик, стали на шлях, який вона вказує, щоб іти разом із Господом. І мені годиться нині не переконувати вас, щоб ви послухали, а, радіючи вашим послухом, тільки побажати/щоб повніше й досконаліше завершили почате. І справді, якби хтось із вас запитав: «Оце Церква запрошує нас іти разом із Господом, що іде на "вольну страсть", як же нам це зробити?» То йому не було б чого відповісти, хіба що: «Робіть, що робите, тільки робіть як слід — і йтимете разом із Господом».

 Ви постите, ходите до церкви й молитеся вдома, на якийсь час відклали життєві справи й перебуваєте наодинці зі собою, призначили собі благочестиві заняття і для цього більше чи менше часу забираєте у сну. Так і чиніть. Постіть настільки, щоб позбавити тіло задоволення від їжі, моліться, щоб утомити плоть, припиніть всі звичні стосунки, змушуючи себе до душеспасенних занять, чувайте, хоча й хилить на сон, та робіть багато чого иншого, пов'язаного з говінням, — це буде першим кроком разом із Господом, на шляху, що веде на розп'яття. Треба тільки охоче, не жаліючи себе, взяти цей тягар. Людина любить життя. Трохи менше їжі та сну або незвична праця та втома викликають волання плоті, людині здається, що чиниться замах на її життя. Хто тепер, незважаючи на цей крик, на цю нібито розлуку із життям, не тільки не жаліє себе, а навпаки, змушує себе до згаданих трудів, той, коли це робить, ступає слідом за Господом. Треба сказати, що тільки такий йде за Ним. Чи так ви чините? Якщо так, то ви наближаєтеся до мети. Якщо ж ні, то намагайтеся додати до своїх трудів бажання пригнітити свою плоть заради Господа. Цим ви принесете Господеві в жертву життєлюбство або понесете на розп'яття слідом за Ним свою плоть, хоча б чимось наслідуючи Його подвиг у Гетсиманському саду.

Так почавши, змусьте себе ще більше наблизитися до Госпо­да, йдучи за Ним. Я хочу сказати: трудячи тіло, трудіть і душу. Хоча тіло й душа творять одну людину, проте часто тіло робить одне, а душа инше. Отож, чинячи подвиги, узгодьте тіло з душею. Постячи тілом, змусьте постити й душу: відтинайте бажання, стримуйте пристрасні порухи гніву, осудження, бундючности, корисливосте, впертости тощо. Трудячи тіло стоянням на молитві у храмі чи вдома, потрудіться і душею благоговійно стояти перед Господом у серці, уважно слухаючи, що співають та читають. Припиняєте житейську суєту та усамітнюєтеся тілом — додайте до цього уважність ума та зосередженість у собі. Змушуєте тіло не спати — збудіть і бадьорість духа або живий порив ревности. Силуєте себе до духовних занять, присилуйте й свою душу брати­ся до них охоче, чим вона не завжди може похвалитися. Коли так зробите, то цим зв'яжете душу. Вона, звикла вільно рухатися та діяти, відчуваючи, що зв'язана, мучитиметься, як невільниця, і невдоволено лементуватиме. Та ви не попускайте собі. Цим уподібнитеся до Господа, коли Його зв'язаного вели на суд, і, отже, наблизитеся до Нього ще більше, йдучи з Ним на «вольну страсть». Коли тіло й душа трудяться разом — це те саме, що людина ходить двома ногами, — так краще йти слідом за Гос­подом.

Підійдімо ще ближче. Станьмо на суд, як і Господь. Ви вже й вирішили зробити це, маю на увазі ваше говіння, щоб причас­титися святих Христових таїнств. Щоб причащатися якнайдос­тойніше, готуються, очищаючи в покаянні свою душу від усіх гріхів. А для цього потрібно ось що: переглянь своє життя та звір його із євангельськими заповідями, зауваж все, несумісне з ними, визнай, що ти винен у цьому, й осуди себе, не виправдовуючись, сокрушися серцем і оплакуй усе, чим ти прогнівив Господа, й висповідайся, нічого не приховуючи, твердо постановляючи більше не піддаватися гріховним потягам. Хто зробить це як слід, той уподібниться до Господа, як Його водили на суд і на осуджен­ня до Анни і Каяфи, від них — до Пилата, від Пилата — до Ірода, тоді знов до Пилата. Різниця тільки та, що Господа несправедливо осуджували та знущалися з Нього, а ми себе справедливо осудимо й сокрушимо. Але як Господь був несправедливо засуджений, щоб нас виправдати, так наше справедливе самоосудження буде нам на виправдання, бо Господа осудили несправедливо.

Чи хотіли б ви, врешті, підійти до самого Господа та йти з Ним на Його добровільні страждання? Зробіть ось що: глибоко замисліться над хресним шляхом Господа, відчуйте Його болі, наскільки це можливо, і серцем співстраждайте з Ним. Почніть з того, як Господь молився в Гетсиманському саду, страждав і мучився аж до кривавого поту, йдіть із Ним, зв'язаним, до архиєрейського двору; побудьте з Ним, коли на Нього несправед­ливо нарікають, коли знущаються і глумляться з Нього, коли Петро відрікається; подайтеся за Ним до Пилата, від Пилата до Ірода й назад; слухайте, як кричить натовп, як лютують обвину­вачі, як виносять несправедливий вирок; понесіть із Ним тяжкий хрест на Голготу, послухайте, як галасує засліплений люд, задо­волені старійшини кидають колючі слівця; уявіть, ніби вас при­бивають до хреста; ось забивають у живе тіло цвяхи, ось піднімають хрест і від цього рани розриваються й завмирає життя, ось плачуть найближчі, а серед них Пречиста Мати, ось глум­ляться нерозумні, ось Христос, украй виснажений, промовляє: «спраглий я», — і, схиливши голову, віддає духа Господеві. Оце все перегляньте в думках і чітко уявіть собі, співчувайте тим болям і так щиро ввійдіть у страждання, ніби ви самі страждаєте і вам завдають ран. Цим уподібнитеся до жінок, які гірко плакали, йдучи слідом за Господом, що ніс хрест.

Отак, крок за кроком, щораз ближче підходитимете до Госпо­да, що йде на добровільну страсть, і йтимете з Ним. Почавши із тілесних трудів, перейдіть до душевних подвигів; а в тих і инших випробуйте себе, оплачте й покаянням виправте невиправлене, щоб достойно причаститися Христових таїнств. Урешті, глибоко замислившись над Господніми стражданнями, співчувайте та співстраждайте з Ним. Але чи тільки це? Чи не помічаєте, що на цьому шлях не закінчується? Так ідуть тільки разом із Господом, який гряде на смерть. Та треба не тільки йти, а й розп'ястися з Ним. А як це? Коли станете на дорогу істинного християнського життя і на ділі виконуватимете Христові заповіді, тоді щохвилини розпинатимете себе заради Господа, або розпинатиметеся на спасения разом із Христом Спасителем. Усе, про що досі гово­рилося, це тільки підготовка. Страждання Господа та співстраж­дання з Ним спонукатимуть нас до чеснотливого християнського життя, душевні та тілесні подвиги допоможуть нам у ньому, в покаянні та причасті його розпочнемо. Тепер залишилося, звер­шивши все, на ділі жити по-християнськи. А як і чому таке життя є розп'яттям разом із Господом, зрозумієте, щойно його розпо­чнете. Самі відчуєте як, коли виконувати християнські чесноти, то пробиваються цвяхами руки й ноги, то проколюється серце, то на голову лягає терновий вінок, то все тіло вкривається рана­ми. Не пояснюватиму, як це. Самі знаєте або дізнаєтеся. І закінчу моє слово щирим побажанням. Хай вас Господь благословить не тільки йти за Ним, а й розіп'ятися з Ним, бо нема иншого шляху до спасения. Амінь.

30 березня 1865 р.

47. Проповідь на середу Страсного тижня

На сьогодні припадає, до речі, ось який гіркий спомин: юдейські старійшини зібралися в домі Каяфи й розмірковували, як би підступом узяти Господа Ісуса та віддати Його на смерть. І тоді, прийшов до них один із дванадцяти апостолів, Юда Іска­ріотський, і каже: «Що хочете мені дати, і я вам Його видам?» Вони дали йому тридцять срібняків. Коли я прочитав це в Писанні, моя душа обурилася і на старійшин, і на Юду. Куди дивилися старійшини, що стягнули на себе і на народ вину Боговбивства і кару за це? Як міг Юда зважитися на такий учинок, якщо завжди був близько до Господа й виразно бачив відображену в Ньому повноту божества. Потім я подумки пере­йшов до зради Юди й, між иншим, коли я про неї думав, із совісти виринали одне за одним мої власні вчинки, дуже схожі на вчинок Юди. Чим далі, тим більше. Тоді, замість обурення на Юду, стало зроджуватися побоювання за себе, і внутрішній голос сказав мені: облиш Юду, поглянь радше на себе й покло­почися уникнути його гіркої долі. Із цим, браття, виходжу й до вас. Я гадав, що змалюю вам чорну зраду Юди. А тепер кажу: облишмо його. Перегляньмо краще свої діла, щоб вичистити зі свого життя все, що хоч трохи схоже на діло Юди, і цим уник­нути небесної кари, котра впала на нього.

Що найбільше вражає в Юді — це те, що коли він був із Господом, то жив точнісінько так, як усі апостоли. З ними їв, пив, ходив, ночував, з ними слухав науку Господа й бачив чуда, з ними переносив усі злигодні, навіть ходив проповідувати Євангеліє, і, можливо, творив чуда іменем Господа. Ні апостоли, ні инші люди не завважували в ньому нічого особливого. А наприкінці, бачите, що вийшло? Звідки ж цей плід? Звичайно, із середини, з душі. Й бачите, всередині душі визрівало те, що досі ніяк не виявлялося назовні. Чи знав сам Юда, що гріє на своїх грудях змію, яка врешті його подбить? Наш ворог приховує пута, котрими оплутує грішника, головну пристрасть він завжди закриває від свідомосте й навіть від совісти чимось пристойним, і тільки тоді, коли бачить, що погибель неминуча, випускає напасть з усією силою. Бачачи таке, можна подумати, що Юда не розумів, наскільки потворна його пристрасть, і вважав, що він не гірший за инших апостолів, та впав, не передбачаючи свого падіння.

Пам'ятаючи про це, браття, звернімо увагу на себе й пильно дослідімо найпотаємніші порухи нашого серця, не зупиняючись на своєму непоганому зовнішньому житті. Коли дивитися на зовнішнє життя, то чим ми погані? А тим часом, хто зна, може навколо серця звивається змій, що готовий погубити нас, — і погубить щойно трапиться нагода? Нагадаю вам, як говорив Макарій Єгипетський: «Не хвалися жодними ділами й жодними подвигами. Але якщо ти зійшов у найбільшу глибину свого серця і вбив змія, котрий там гніздився та отруював своєю отрутою все твоє життя, тоді віддай Богові подяку». Під цим він розумів або гріх, що живе у нас, або головну пристрасть кожного, в яку перетворюється гріх. І ось на що зверніть увагу, перевіряючи себе та готуючись до сповіді. Шукайте свою головну пристрасть. Викрийте її та викиньте геть. Господь, — каже инший старець, — не вимагає від тебе посту, коли ти страждаєш від корисливосте. Чини просте — подавай милостиню. Господь не вимагає від тебе гучних і славних діл, коли ти заражений марнославством. Дай Йому смирення та самопокору. Так і в усьому иншому. Господь хоче, щоб ми саме ту пристрасть викрили в собі і пообіцяли перемогти, а в чесноті, протилежній до цієї пристрасті, щоб досягли успіху. Коли так зробиш, тоді й усі инші чесноти зміц­няться, а пристрасті ослабнуть, бо вони звичайно гуртуються навколо панівної пристрасті.

Але подивімося знову на Юду. Він носив скалку в своєму серці. Трапилася нагода — пристрасть закипіла. Ворог узяв його, бідола­ху, за цю пристрасть, запаморочив ум і совість, і повів як сліпого або зв'язаного невільника спочатку на злочин, а потім довів до розпачу. А цього не сталося б, якщо б Юда відкрив Господеві свою пристрасть. Лікар душ одразу вилікував би хворобу його душі, і Юда спасся б. Те саме буде й з нами, якщо не відкриємо духовному отцеві свою пристрасть. Зараз вона причаїлася, а пізніше, тільки трапиться нагода — одразу ж падіння. Якщо ж відкриємося, сокрушимося, вирішимо не піддаватися і попросимо в Господа допомоги, тоді напевно вистоїмо: адже більший той, хто у вас, ніж той, хто у світі (1 Йо. 4, 4), Господь своєю благодаттю в хвилину

розрішення знищить пристрасть і засіє протилежну до неї чес­ноту. І тоді додай тільки трошки зусиль і, з Божою допомогою, більше вже не валятимешся в пристрастях нечестя і відкритим лицем дивитимешся і на Господа, і на святих, і на всіх християн.

Ще трохи і Господь прийде до вас, і у вас сотворить собі з вами вечерю. Готуйтеся! Викиньте із серця все, що осоружне Господеві, будь-який порох зметіть сердечними зітханнями, будь-яку пляму відмийте сльозами сокрушения, щоб Господь, увій­шовши, застав комірчину вашого серця прибраною, вистеленою, виметеною. Нехай не буде між вами нікого, схожого на Юду. Він чув, так само як й инші апостоли: «через два дні буде Пасха». Але апостоли підійшли до Христа й питали: «Де хочеш, щоб ми приготовили тобі їсти Пасху?» А Юда? Пішов і продав Господа. А на вечерю все ж таки прийшов, як і инші. Невже ж завтра серед вас будуть такі? О, нехай такого не буде! Ще є час. Підіть і, за своїми силами, подбайте про те, щоб достойно прийняти Господа в Його святих таїнствах. Признайтеся в чому винні, заплачте і скажіть: «Господи, не грішитимемо більше! Допоможи нам надалі витримати». Це головне, чого хоче Господь. А недбалих нехай серед вас не буде. Нехай не буде і таких, які приступають до таїнств абияк, бездумно, не приготувавшись. Особливо нехай не буде таких, котрі, не відвернувшись від своєї пристрасті, не тільки не намірені стримуватися від її діл, а одразу ж насолоджуються ними і тягнуться до них. Такі поводяться точнісінько як Юда: тіло на вечері, а серце повне зради. І до тих, коли, запричастившись Христових таїнств, цілуватимуть чашу, чи не скаже Господь в його совісті: «Поцілунком видаєш Чоловічого Сина?»

Нехай Господь, наш Спаситель, Пречиста Божа Мати, і всі святі допоможуть вам запричащатися на відпущення гріхів і життя вічне! Амінь.

31 березня 1865 р

48. Перша проповідь на Великий четвер

Слава Тобі, Господи! Який світлий у нас сьогодні день! Скільки причасників святих Христових таїнств! Радуйтеся, бла­женні душі! Господь у вас, сам-бо сказав: Хто споживає моє Тіло і Кров мою п 'є, той перебуває у мені, а я — в ньому (Йо. 6, 56). Радіймо всі гуртом. Думаю, що нема родини, де не було б при­часників. Отож, нема дому без особливого Божого догляду. Ціле наше місто стало сьогодні Божим житлом і не тільки наше. Нині в Господа велика вечеря. Він ликує з душами й скрізь є «всім у всіх» і як джерело благ, і як Владика сердець. Оце ж і є те царство, котре Він заснував на землі, наповнюючи всіх собою, добре влаштовуючи, навчаючи потрібного, даючи силу, підбадьорюючи в трудах. О, коли б сам Господь допоміг нам, щоб ми ніколи не залишалися без Нього. Він тоді вказував би нам дорогу, й ми всі йшли б спасенним шляхом за Його відвічними намірами щодо нас. Ось про це, браття, ми й повинні тепер потурбуватися. Господь у нас. Подбаймо, щоб назавжди затримати Його в собі. Він сам любить спільність із нами, для цього Господь і прийшов у світ, щоб бути в усіх. Він би й не покидав нас, однак ми самі починаємо так поводитися, що Він більше не може залишатися в нас?

Останніми днями ми замітали й прибирали комірчину нашого серця, щоб прийняти Господа. Нині до нас зійшов цей пре­небесний Гість і Відвідувач душ. Даймо ж Йому спокій, утішмо, аби Він міг чинити в нас те, що Йому до вподоби.

Даймо спокій. Ми відклали на цей час будь-яку житейську суєту та розваги й не дозволимо собі їх. Ми визначили скромну міру, як задовільняти потреби тіла, і нехай ця печать скромности й убогости назавжди залишиться на цьому, неминучому для нас, служінні тлінним речам. До домашнього розпорядку ми додали благочестиві заняття, і нехай вони залишаться як постійний незмінний закон нашого життя. До нього додаймо ось що: утри­маймося від розкидання помислів, не допустімо заворушення бажань, не дозвольмо порухів пристрастей. Зосередьмо всю свою увагу та бажання на вході до серця, де зараз Господь, усіма силами відганяймо все, що може порушити Його спокій у нас, — і Він у нас спочиватиме.

Утішмо Господа. Господь тішиться усім чистим, святим, істинно добрим. Адже сам Він — чистота, святість, добро. Тож оточіть Його мешкання у вас щирими переконаннями щодо Його істин, святими намірами, чистими задумами, готовністю чинити добро за Його заповідями.

Потурбуймося, щоб Він міг чинити в нас те, що Йому, до вподоби. Господь уседіючий. У нас Він може бути Вседіючим не без нас. Він не чинить насилля над нашою свободою, а чекає, щоб ми самі віддали Йому себе або дали Йому владу над собою. Тож прийдіть з усіма силами свого духа й упавши перед Ним, поклоніться Йому й помоліться, щоб Він узяв ваші сили й діяв у них, насаджуючи все, що благе й спасенне, а все, що лихе та згубне, викидав і знищував. Молитва проведе Божу силу в усі ваші члени й дасть їй простір діяти у вас.

От тоді Господь вас не залишить, Він буде заспокоєний, утішений і зможе діяти у вас, як Йому до вподоби. Зараз ви, звісно, маєте такий настрій, що Господеві нема чого бути неза­доволеному вами. Ви втихомирені й спокійні у ваших внутрішніх порухах і в зовнішній поведінці. Ви думаєте тільки про добро, бажаєте тільки добра й молитва не сходить з ваших уст. О, якби назавжди так залишалося. А що буде далі? Настане світлий празник і одразу ж приваблива пора року. Ми про все забудемо. Спершу дозволимо собі незначні розваги та незначне ширяння думок і бажань, ніби відпочинок після великопосних трудів. Тоді непомітно дамо волю пристрасним порухам; а потім дозволимо пристрастям керувати нами чи з'єднуватися з серцем, опісля ж дуже швидко повертається пристрасне життя. А далі що? А далі — голова порожня, серце стривожене, справи й починання не влаштовані. Пропадає все, що надбали спасенним постуванням. Про Господа забули — й Він відходить. Оцього ж бійтеся! Бійтеся прийдешніх розваг і захоплень. Пильнуйте за собою і своїми ділами і весь час, від одного причастя до иншого, не допускайте того, що може образити Господа та позбавити вас Його бла­годатної присутносте, щоб із кожним причастям Господь не заново вселявся у вас, а більше й тісніше єднався з вами, а ви з Ним.

 Хочете, підкажу вам найпростіший і найдієвіший спосіб, як досягти успіху? Ніколи не забувайте, що Господь у вас. Як господар, приймаючи високого гостя, не дозволяє трапитися чомусь неприємному для нього, так і ми, поки пам'ятатимемо, що носимо в собі Господа, який зволив вселитися в нас, наша совість не допустить нічого, що могло б Його образити. Як ніхто з нас не наважився б робити те, що робили мучителі, під час Господніх страстей, так, поки добре пам'ятатимемо, що Господь у нас, не можемо ослабити пильність і дозволити, потурбувати Його спо­кій. Якщо прийдуть недобрі думки, згадайте, що у вас перебуває Господь, і відкиньте їх, инакше це означало б уподібнитися до слуг, які глузували з Господа. Захочеться зробити щось проти заповідей Спасителя, згадайте, що Господь у вас, і не дозвольте собі цього; инакше це — означає глумливо вклякати й казати: «Радуйся, царю юдейський». Коли закипить пристрасть, згадайте, що Господь у вас, і знайдете силу погасити її, будете инакше схожі на тих, що кричали: «Розіпни Його!» І так у всьому. От і станеться, що пам'ять про те, що Господь у вас, змусить кожного дбайливо усувати все, що могло б Його образити. Щоб ця пам'ять не полишала вас, якнайчастіше бувайте в Божих храмах, зокрема на літургіях, згадуйте ті спасенні настрої, котрими ваші душі наповнювалися цими днями, зокрема згадайте ту велику милість, якої ви сьогодні сподобилися. Згадуючи на літургії про святе причастя, згадайте мимохіть і той блаженний стан, в якому ви були і є зараз, та побажайте залишатися в ньому назавжди, щоб завжди мати в собі Господа.

Я вже не нагадую вам про те, що коли Господь у нас, то в нас є все: і світло відання — чисте й незатемнене ні сумнівами, ні брехнею, — і міць добродіяння, яку не похитнуть ні внутрішні, ні зовнішні перешкоди, і мир Божий, що приносить блаженство, при котрому блаженствують навіть у муках. Хто з вас у ці хвилини не відчуває таких благ більшою чи меншою мірою? Дозвольте ж заради вашого благого стану молити вас, щоб ви намагалися зберегти його. Порівняйте те, які ви зараз, з тим, які буваєте, коли віддаєтеся суєті та пристрастям, — і виберіть, що краще. Хто тепер стоїть вище від вас? Не принижуйтеся. Хто блаженніший за вас? Не вкидайте ж себе в обтяжливе гірке життя не за Христовим духом.

 «Знавши те, блаженні будете, коли так чинитимете». Як близько до нас наше благо і як рідко ми вміємо скористатися ним. Помолімося ж до Господа, Пречистої Владичиці Богородиці та всіх святих, нехай подасть нам мудрість владнати все так, щоб Той, хто нині навідався до нас, залишився з нами, а залишив­шись, щоб викидав кожен гріх, кожну пристрасть і кожне душе­тлінне слово, діло й помисел, і так вчинив нас достойними бути постійним Його домом, на славу Його пресвятого імени. Амінь.

5 квітня 1862 р.

49. Друга проповідь на Великий четвер

Радуйтеся, православні християни, що сподобилися причас­титися святих Христових таїнств, і ще більше радуйтеся, що ви сподобилися цього нині, коли було встановлено саме таїнство. Нині Господь запричащав святих апостолів і повелів їм устано­вити в святій Церкві таке саме причастя. Святі апостоли встано­вили. Тому ми й причащаємося Пречистого Тіла й Пречистої Крові Господа на зцілення душі й тіла.

Радуйтеся ж, сподобившись цього великого Божого дару. Та радуйтеся зі страхом. Кажіть подумки: «Слава Тобі, Боже! Слава Тобі, Боже! Слава Тобі, Боже!» Тільки не дозволяйте думкам і почуттям розпорошуватися і обережно хороніть свою душу й тіло. Готувалися до святих таїнств із благоговінням, але не подумайте, що вже все закінчилося і вам більше не треба трудитися. Ні. Трудитися треба й далі. Ви потрудилися, щоб одержати дар, а тепер потрудіться, щоб його зберегти й використати на спасения.

Як ви гадаєте, для чого встановлено причащатися в Страсний тиждень? Для того, щоб причасники пам'ятали прийнявши Гос­пода у святих таїнствах Його страждання і боялися завдати Йому нових. Адже Господь страждає ще й тепер. Однак тоді Він страж­дав від невірних юдеїв, а тепер страждає від християн, які й після святого причастя не намагаються жити по-християнськи. Прича­щаючись, приймаємо в себе Господа. Наше серце стає комірчиною для Господа. Через говіння і покаяння ця комірчина стала чистою і прибраною, й Господеві спокійно в ній. А якщо хтось стане пізніше думати про щось лихе, бажати лихого і чинити лихе, то тим непокоїтиме Господа. Йому буде прикро перебувати в такому серці, Він страждатиме в ньому.

Поясню вам це так: уявіть, що хтось запросив вас до себе й поселив у такій кімнаті, де нема на чому сісти, з вікон дме, стеля протікає, підлога вогка, ще й комарі кусають. Жити в такій кімнаті було б для вас справжнім стражданням. Так і Господь страждає в причасниках, якщо вони після причастя не оберігають як слід комірчини своєї душі, коли в них нелад у бажаннях, словах, почуттях, ділах і словах. Бо ж коли хтось неуважний і дає волю думкам, то це те саме, що Господеві в комірчині душі дошкуляє вітер. Якщо хтось тільки Й думає, як би їсти, пити й веселитися, то це те саме, що Господеві в комірчині душі дошкуляє вогкість. Коли хтось заздрить иншому, осуджує його, глузує з нього, то це те саме, ніби він допікає Господеві. Якщо хтось непокірний, ледачий і не знає порядку, то це те саме, що Господеві в комірчині душі нема на що сісти. Коли хтось плекає лихі думки й бажання, бун­дючиться, хоче привласнити чуже, тоді Господь у його душі не знаходить собі місця, як у кімнаті, де протікає стеля.

Отож бачите, як і чим, прийнявши Господа в святому причас­ті, можна Його турбувати, завдавати Йому болю й страждань; стережіться того. Будьте смиренні, лагідні, миролюбні, не обра­жайте один одного, допомагайте тим, хто в потребі, не виви­щуйтеся над иншими й узагалі дбайте про чесноту, — й Господеві буде спокійно і радісно у вас. За це Він нагородить вас радістю й подасть вам усяку втіху.

Господні Тіло й Кров — це великий дар. Треба належно вшанувати цей дар любов'ю, благоговінням і оберіганням себе. Розповім одну повчальну пригоду. Розкольник чи молоканин з якоїсь причини приступив до святих таїнств разом із правос­лавними християнами. Частичку Святих Дарів він прийняв, але не спожив, а замотав у хустку; прийшовши додому, чомусь поклав її у вулик — він був пасічник. Дивіться ж, що зробили бджоли. Вони, хоч і нерозумні істоти, виявилися розумніші від людини.

Тільки-но побачили частичку, відразу покинули свою звичну роботу, перестали ліпити соти і взялися швиденько належно влаштовувати місце для святого Господнього Тіла: спорудили маленький престіл, потім дискос, на дискос поклали святу час­тичку й звели склепіння, ніби храм спорудили або вівтар. Тоді сіли навколо і тихенько гули, ніби возсилали хвалу Богові та молилися. Господар, завваживши, що бджоли перестали літати, пішов подивитися чому. Відкрив вулик і вжахнувся, бачачи, як бджоли благоговійно вшановують Тіло Господа, котре він знева­жив. Тоді притьмом вдався до священика, розкаявся в своєму гріхові, запричастився і назавжди став благоговійним почитателем святих Христових Таїнств, а розкол чи молоканство, покинув.

Ось тепер і ви прийняли Пречисте Тіло й Пречисту Кров Господа. Уподібніться до тих бджіл і виявіть благоговіння до дару, котрий прийняли. Станьте, як мед і як бджоли. Мед має приєм­ний аромат, а у вас нехай буде молитва; мед солодкий, а ви любіть один одного; мед має гарний колір, ви ж поводьтеся належно в кожному випадку. Бджоли працьовиті, й ви полюбіть працю; бджоли чисті, й ви полюбіть чистоту; бджоли слухняні, й ви слухайте, кого треба. І як бджоли сіли навколо частички й гули, так і ви станьте думками навколо Господа й моліться до Нього, зокрема сьогодні, так, як умієте. Господь прийме ваше сердечне звернення і благословить вас.

Оце я сказав вам, як ви можете Господа, якого прийняли, турбувати й змушувати страждати, і як можете Його заспокоїти й утішити. Уникайте першого й подбайте про друге. Якщо так заспокоїте Господа, то й Він заспокоїть вас, всіляко обдарує й пошле успіх у ваших ділах. Амінь.

1866 р.

50. Третя проповідь на Великий четвер

Установивши нині таїнство Тіла й Крови, Господь повелів, щоб його звершували святі апостоли, а святі апостоли повеліли в святій Церкві, в якій Він перебуває і діє. Свята Церква закликає до святого причастя завжди та всіх, зокрема в час святих постів, а особливо у святу Чотиридесятницю, коли всі служби правляться для того, щоб підготувати вірних достойно приймати Христове Тіло й Кров.

Слухняні діти Церкви смиренно відповідають на її поклик і в цей час неухильно виконують свій християнський обов'язок. І за це слава Богу! Слава Богу, що вони хоч раз на рік очищають свою совість і причащаються! І даруй Господи, щоб серед нас не було таких, що самовільно позбавляють себе такого великого Божого дару! Ті, що так роблять, позбавляють себе Господа, а без Ньо­го — хто ми?

Без мене, — каже Господь, — ви нічого чинити не можете. Як не спроможна гілка сама з себе плоду принести, якщо не пере­буватиме вона на виноградині, ось так і ви, якщо не перебуватимете в мені. Хто перебуває в мені, а я в ньому, той плід приносить щедро (Йо. 15, 4-5). А хто ж перебуває в Господі? Хто споживає тіло моє і кров мою п 'є, той у мені перебуває, а я — в ньому (Йо. 6, 56). Отже святе причастя — це наше життя. Причащатися чи не причащатися — означає бути чи не бути християнином, жити чи не жити в Христі. Тому Господь додає: якщо не споживатимете Тіло Чоловічого Сина й не питимете Його Кров— не матимете життя в собі (Йо. 6, 53).

Згадуючи ці рішучі Господні слова, дивуєшся — чому ж це в нас не часто причащаються? Недавно, гортаючи одну книжку, я знайшов у ній настанови для тих, хто часто причащається. Отак, подумав я, блаженний той час, коли такі повчання були до речі. А в нас, якщо скажеш: причащайся, окрім Великого посту, ще в якийсь із постів, то це видасться дивним, суворим і, мабуть, недоречним.

Зрештою, зараз я не маю наміру переконувати вас, що треба часто причащатися. Мій намір ось який: без Господа, як ви чули, ми не можемо нічого чинити, і навіть не маємо життя в собі. Господь буває в нас через святе причастя. До святого причастя у нас приступають здебільшого раз на рік. То ж чи не можна бодай надовше протягнути силу цього одного причастя, якщо вже не хочемо часто причащатися, чи не можна перебути в стані причас­тя від одного причастя до другого. Та що ж я кажу: чи не можна? Треба так зробити. Як собі знаєш, а влаштуй усе так, щоб ти завжди був таким, ніби щойно причастився. Бо ж тільки це й означатиме, що ти — в Господі, а Господь у тобі, або що ти живеш по-християнськи. А тільки-но згубиш силу причастя, згубиш Господа, і життя в собі не матимеш.

Ось що цим вимагається. Сила причастя, в тому, щоб спізна­ти Господа. Бути в стані причастя означає, постійно пізнавати Господа або духовними чуттями відчувати Його перебування в нас і Його силу. То ж як цього досягти?

Передусім треба не змушувати Господа відійти від нас, а потім ушляхетнювати духовні чуття, щоб відчувати єдність із Ним. Господні обітниці вірні. Що Він сказав, так воно і є. Скільки бо обітниць Божих у ньому — «Так», і тому через нього «Амінь», — каже апостол (2 Кор. 1, 20). Він сказав, що сам перебуває в тому, хто причащається Його Тіла й Крови: так воно і є. У всіх достойних причасниках перебуває Господь. Зрадійте, Божі причасники, й не заперечуйте в собі цього великого дару через фальшиве смирення або хибне уявлення про плоди святого причастя. Нехай навіть ви цього не певні й не відчуваєте, але Господь є у вас, поки Він не відійде від вас через якісь смертні гріхи. Це схоже на те, як у природі звичайного дня сонце сяє і являє свою силу, хоч його й не видно через хмари; або коли тане лід, температура на термометрі не піднімається, хоча навколо дуже тепло; або при лікуванні деколи ліки вже виліковують, а хворий все-таки почувається недобре. Так і тут: Господь у вас, але Його світла не видно через туман різнома­нітних помислів, хоча Господь і розсіює цей туман; Господь у вас, але Його тепло ще не відчутне, бо навколо вашого серця залягли холодні земні й житейські бажання, хоч вони вже й тануть від Господнього вогню; Господь у вас і вже лікує вас, але свою цілющу силу, для вашого ж добра, приховує від вас під вашими видимими немочами. Иншими словами: ви вже з'єдналися з Господом, але ваш духовний смак ще не здоровий, тому ви й не відчуваєте цього.

Отож утвердіться в думці, що Господь у вас. Вшануйте цим і Дарувателя, і дар, і самих себе. А завдяки цьому самі бачите, що треба робити. Треба всіма силами клопотатися про те, щоб Господь, який потаємно в нас перебуває і діє, не відійшов від нас. Запитаєте: як це зробити? Відповім: не думайте, що для цього треба так трудитися, щоб аж гори переставляти. Ні. Цей спосіб дуже простий. Ось що потрібно: 1) берегти свою совість чистою стосовно до Бога, ближніх, кожної речі й кожного діла; тому, щоб ви не робили, майте на це свідчення Божого слова і робіть це зі смиренням і старанням, не допускаючи самоволі та недбалости; 2) ні в словах, ні в ділах, ні в чому — малому, чи великому не допускайте нічого, щоб не стосувалося до Божої слави і чимось би шкодило вашому спасению; 3) хоч би ви й цілим світом володіли, почувайтеся в серці так, як чужинці — приходні на землі, що не мають тут постійного місця, а очікують майбутнього. Ото й усе.

Отож, пам'ятайте, потрібно три речі: бути чужинцями, все обертати на Божу славу та своє спасения і зберігати совість чистою.

Не буду широко їх пояснювати. Скажу тільки, що в цих трьох є все, що ви самі побачите, коли станете жити за ними. Налаш­туйтеся так і поклопочіться, щоб завжди жити за таким настроєм. І Господь не тільки невідступно перебуватиме з вами, а й часто дозволить вам відчувати себе. Це відчуття буде найсильнішим тоді, коли вам треба буде змусити себе до самопожертви, щоб зберегти встановлений порядок; і ви зробите це без жалю, з цілковитою покірністю Божій волі. Цим Господь утішає та крі­пить своїх, даючи їм пізнати, що трудяться немарно й з дороги не збилися, І чим більше в когось ревности й труду, тим більше Господь його втішає або дає відчути себе — духовно себе причас­титися. Тут відбувається те саме, що й у природі, коли сонце вигляне й знову сховається у хмарах, знову вигляне й знову сховається, а тоді розжене всі хмари і само велично ступає всією небесною твердю. Якщо хтось хоче швидше дійти до того, щоб відчувати або спізнавати Господа, потрудися, щоб навчити цього наші духовні органи чуттів. Око ума нехай силкується узріти тайни божественного одкровення, починаючи від Пресвятої Тройці, через створення й відкуплення, до майбутнього відтво­рення всіх. Духовне вухо нехай вчиться слухати й сприймати Божі повчання, котрі закарбовуються безпосередньо в серці, або по­даються посередньо через Боже слово та инші зовнішні вказівки. Духовний смак нехай вправляється в тому, щоб уміти розпізнати істинно святе й божественне. Нехай звикає вдихати Христовий аромат у радості, веселості духовній і відчувати дотик Його вогню в теплі, котре зігріває всю його істоту й духовну, й душевну, й тілесну.

Коли навчитеся духовних відчуттів, завершиться сходження до безперестанного відчуття єдности з Господом. Коли навчитеся їх, впаде перегорода, що відокремлює нас від Господа. Коли очі розплющені і є світло, ми природньо бачимо його; коли є пахощі й здоровий нюх, ми відчуваємо пахощі, так і коли наші духовні відчуття будуть навчені й очищені, ми будемо здатні сприймати Господа згідно з тим, як Він діятиме в нас, або будемо постійно пізнавати Його, чи инакше постійно причащатися Його.

Таким чином, браття, Господа святіть у ваших серцях (1 Пт. З, 15). І Він милостивий, перебуде у вас і все утримає в собі та з собою. Нехай Його доброта дарує це вам! Амінь.

16 квітня 1865 р.

[ Зміст "Про покаяння, причастя святих Христових таїнств і виправлення життя" ]

[ Cкачати книгу: "Про покаяння, причастя святих Христових таїнств і виправлення життя" ]

[ Купити книгу: "Про покаяння, причастя святих Христових таїнств і виправлення життя" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!