Що говорить Учительство Церкви про старість?

ПИТАННЯ: Що говорить Учительство Церкви про старість?

ВІДПОВІДЬ: Блаженний Папа Іван Павло II неодноразово наголошував на багатстві похилого віку.

Наведемо деякі його твердження.

Старість - це період, коли молодшає дух, і після безлічі розчарувань людина вчиться надіятися на Бога: «Церква добре знає, що багато людей наближаються до Бога особливо в період так званого «третього віку» і що саме в цей період їм можна допомогти помолодшати духом на шляху роздумів і за допомогою церковних Таїнств. Досвід, накопичений роками, веде літню людину до розуміння меж мирських речей, до глибшої потреби присутності Бога в земному житті. Розчарування, пережиті в деяких ситуаціях, навчили їх покладатися на Бога. Накопичена мудрість може бути великою перевагою не тільки для членів їхніх сім'ї, а й для всієї християнської громади», - стверджував Папа Войтила 1994 року.

Ще одна теза Івана Павла II: час - великий вчитель, він допомагає придбати мудрість. «Старість не позбавляє власних благ, тому що, як зауважує святий Ієронім, вона «зрощує мудрість і дає більш зрілі поради». У певному сенсі це - привілейована епоха премудрості, породженої досвідом, оскільки час - великий вчитель. Крім того, відома молитва псалмопівця: «Навчи нас лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре» (89, 12).

«У будь-якому віці Господь просить використовувати наші таланти!» - стверджував Папа Войтила в листі до літніх. І ще: «Шаноблива старість ... становить остаточний етап людської зрілості й прояв Божого благословення».

Папа Іван Павло II наголошував на ще одній важливій речі, пов'язаній з похилим віком: літні люди - це хранителі пам'яті, вони допомагають з'єднати сьогодення з минулим.

«Літні, - писав блаженний Войтила, - допомагають поглянути на земні події з більшою мудрістю, оскільки пережите зробило їх більш зрілими і досвідченими. Вони є хранителями колективної пам'яті, а значить обраними тлумачами сукупності загальних ідеалів і цінностей, які підтримують і направляють громадське співжиття. Відкидати їх означало б не зважати на минуле, в якому є корені справжнього, - заради сучасності, позбавленої пам'яті».

Іван Павло II неодноразово викривав відкинення літніх людей з життя суспільства. Так, в енцикліці «Євангеліє життя» він пише: «витісняти старих на задвірки суспільства або взагалі виганяти їх зі свого життя неприпустимо. Їхня присутність у сім'ї або хоча б збереження постійного зв'язку з ними, якщо житлова тіснота або інші причини роблять спільне життя неможливим, має фундаментальне значення у створенні атмосфери взаємообміну і збагачує діалог між різними поколіннями. Тому обов'язково треба зберігати своєрідний "договір" між поколіннями - або відновлювати його, коли він порушений, - за яким старі батьки, вже близькі до кінця своєї земної мандрівки, можуть очікувати від дітей опіки та солідарності, яку вони надали дітям на початку їхнього життя: цього вимагає послух заповіді Божої, що наказує шанувати батька і матір. Але це ще не все. Літні люди - не тільки "предмет" турботи, опіки та служіння. Вони роблять цінний внесок в Євангеліє життя. Вони можуть і повинні використовувати багатий досвід, накопичений за довгі роки, щоб ділитися мудрістю, свідчити про надію і любов» (94).

У Посланні сім'ям ("Gratissimam sane") Папа зауважує, що за допомогою родоводу сім'я висловлює «спілкування поколінь», - а потім з гіркотою констатує: «Проте час, в який ми живемо, виявляє тенденцію до скорочення сім'ї до двох поколінь. Частково так відбувається відповідно до житлових проблем, що виникають насамперед у великих містах. Нерідко, однак, причина криється в переконанні, що якщо під одним дахом живе більше двох поколінь, то це заважає інтимності й створює життєві труднощі. Але це найбільш слабкий пункт: у наших сім'ях явно не вистачає людей. Немає з ким разом створювати спільне благо, ні з ким це благо розділяти. Адже благо залишається благом лише тоді, коли його створюють разом і розділяють з іншими. «До природи блага належить властивість бути поширюваним» («bonum est diffusivum sui»). Що більше благо загальне, то воно і більше власне: моє - твоє - наше. Така внутрішня логіка буття в благо, буття в істині й любові, до якої покликана людина. Відповідно до цієї логіки її життя стає в повному розумінні «щирою самовіддачею» (10).

І, нарешті, літні люди - безцінний дар для всіх нас через їхню молитву і через жертву їхніх страждань і недуг. На одній із загальних аудієнцій 1994 р. блаженний Войтила сказав, що літні люди, відповідно до згасання своїх фізичних сил, особливим чином долучаються до Страстей і Хреста Ісуса Христа. Зрілі можуть «глибше увійти в цю таємницю викупної жертви і давати свідчення віри в цю таємницю, свідчення мужності й надії, які приходять посеред труднощів і випробувань старості. Усе в житті літньої людини може послужити виконанню її земної місії. Немає нічого марного. Навпаки, її участь стає ще більш цінною для Церкви тому, що вона захована».

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело: http://catholicnews.org.ua/

Опубліковано у березені 2014 р.

Читайте інші християнські статті

Читайте другие христианские статьи

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!