Біблійні основи вчення Церкви про Особу Святого Духа.

У даній статті подаватимуться біблійні основи вчення Католицької Церкви про Третю Особу Пресвятої Тройці – Святого Духа, як роз’яснення доктрини Церкви на основі Святого Письма, а також як відповідь на численні «запитання» деструктивних сект та організацій по відношенню до традиційного вчення.

Згідно Символу віри, тексту, який відображає багатовікове вчення Вселенської Церкви про Пресвяту Трійцю, визнаємо віру: «І в Духа Святого, Господа животворящого, що від Отця [і Сина] ізходить, що з Отцем і Сином рівнопоклоняємий і рівнославимий, що говорив через пророків». Відповідно до даного вчення, Святий Дух є Третьою Особою Божою, що володіє особовими характеристиками та Божественною сутністю, буттям. Прихід Святого Духа, Утішителя, був провіщений Ісусом Христом ще перед розп’яттям, що й здійснилось на п’ятдесятий день після Воскресіння Христового (Пятидесятниця). За цією обітницею, Утішитель має перебувати з нами повік (Ів. 14,16).

Проте, поза Церквою існують «вчення», які заперечують науку останньої, чинячи деструктивний вплив та сіють зневіру, через нав’язливе поширення відповідної літератури. Зокрема у виданні Вартової Башти «Що таке святий дух?», від 1.10.2009 р., здійснюється заперечення, що Святий Дух є Особою Божою, мовляв, Він всього на всього – сила, за допомогою якої Бог здійснює свої наміри (там само, с.4). Для цього наводяться ряд метафор, які сприймаються буквально. Скажімо, цитується пророк Ісая 44,3: «Бо я виллю воду на спраглу землю, потоки вод на сушу. Я виллю мій дух на твоїх потомків, моє благословення на твоїх нащадків». Після чого задається запитання типу: «Хіба можна вилити на когось особу?» (там само, с. 5). Проте, дані тлумачення і відповідні висновки, трактовані буквально, є неприпустимими та легко спростовуються, якщо розглянути подібні метафори, хоча б з того ж таки пророка Ісаї 11,1: «І вийде паросток із пня Єссея, і вітка виросте з його коріння», чи Іс. 53,7: «Його мордовано, та він упокорявся і не розтуляв своїх уст; немов ягня, що на заріз ведуть його, немов німа вівця перед обстригачами, не відкривав він уст» та ін.

З останніх цитат випливає нелегітимність та слабкість вище згаданого аргументу проти Особи Святого Духа, адже Писанню, а ще більше пророчій мові, притаманні метафоричність та образність. Натомість ще більшої віри та переміни нашого сприйняття вимагає Сам Христос, Який каже: «Хто споживає тіло моє і кров мою п'є, той у мені перебуває, а я - в ньому. Як мене Отець живий послав, і я Отцем живу, так і той хто споживає мене, житиме мною» (Ів. 6,56.57). Проте, подібно як Никодим, дивуючись науці Ісуса про необхідність нашого народження з висоти (не залежно від віку, соціального статусу тощо), запитував: «Як воно може статись?» (Ів. 3,9), Свідки Єгови стверджують, що це «суперечить здоровому глузду». Таким чином, чи не намагаємося ми перетворити трансцендентного Бога на «зручного», для нашого розуміння, “бога”? Ісус Христос, як Бог і людина, Який під час Свого життя, померши, а що ще дивніше – воскреснувши, вже суперечить здоровому глузду людини! Бо й апостол Павло повчає: «Писано бо: «Знищу мудрість мудрих і розум розумних знівечу!» (І Кор. 1,19), приводячи слова пророка Ісаї 29,14. Та й Сам Ісус Христос докоряє юдейським вчителям: «Помиляєтеся, бо не знаєте ані Писання, ані Божої сили»(Мт. 22,24).

В той час Церква вчить, що, як вже було сказано, Святий Дух є не лише силою чи невідомою природною стихією з малої букви, а особовою Сутністю, наділеною рисами Особи та роллю в Історії спасіння людини. Очевидно має на те вагомі підстави, оскільки залишається найчисельнішою з-поміж інших церков от уже на протязі двох тисячоліть, адже справджується Господнє пророцтво, «що й пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16,18). Тому першою вагомою тезою, з якої Святий Дух, у Святому Письмі, постає як Індивідуальність, окрема Особова Ідентичнічть, а не відособлена сила чи інструмент, є постанова Ісуса Христа перед своїм вознесінням, іти та проповідувати, «христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28,19). Якби Святий Дух не був окремою Особою, то, виражаючись термінологією Вартової Башти, було б «нелогічно» виділяти у цьому вірші Особу Отця, а окремо і Його силу – Святого Духа, які б мали бути нероздільними! Навіщо виділяти окремо «всього на всього якусь силу чи стихію», поряд з живими та животворящими Особами Отця і Сина, Які і так мають життя в Собі, є самобутніми, від Яких все отримує життя і від Яких вийшло буття як таке?

На фоні ряду наведених місць Свідками Єгови стосовно Святого Духа, особливо зі Старого Завіту, який для євреїв є літературою Закону Мойсея, що знав Бога на тому етапі свого розвитку, який описаний самим Мойсеєм та пізнішими пророками, Святий Дух у Новому Завіті, контрастуючи, об’являється Особою, Співтворцем та Співспасителем людини разом з Особами Отця і Сина.

Проте, такий контраст не є дивним, якщо згадати, що Господнє Об’явлення, яке представлене у ТАНАХу[1], письмовий канон якого поміщено в символічні рамки – 22 книги[2], вважається сформованим в епоху після вавилонського вигнання Ізраїля, а саме, починаючи з часів Езри та Неємії (тобто з V століття до Христа)[3]. Пізніші додатки вважалися неприйнятними, тому Об’явлення Бога, на цьому етапі, вважається завершеним і «достатнім». Та з приходом Ісуса Христа у світ, розриваються штучні людські конструкції та печаті і Бог продовжив Своє Об’явлення людині. Ісус Христос об’явивши Отця (пор. Ів. 14,19), розширивши людське знання про Бога, подав нагоду для смирення, щоб горда людина своїм розумом не поміщала Незбагненного Господа у свої зручні, для розуміння, межі.

Незадовго до Свого розп’яття, Ісус попереджав Своїх учнів, підбадьорюючи їх: «І вблагаю Отця Я, - і Втішителя іншого дасть вам, щоб із вами повік перебував, - Духа правди, що Його світ прийняти не може, бо не бачить Його та не знає Його. Його знаєте ви, бо при вас перебуває, і в вас буде Він» (Ів. 14, 16.17). Таким чином, звідси випливає те, що замість Особи Христа, волоченого Слова, має прибути «інший Утішитель», теж конкретна і повноцінна Особа. Адже, беручи до уваги лише старозавітнє, вузьке уявлення про Святого Духа, лише як божественну силу чи енергію, то автоматично зараховуємо себе до списку тих, хто «не знає Його». Бо якби таке вчення було довершеним, то хіба Ісус вимагав би більшого? Трохи далі, у Ів. 16,13-15 читаємо: «Тож коли зійде той, Дух істини, Він і наведе вас на всю правду, - Він бо не промовлятиме від Себе, лише буде повідати, що вчує, і звістить те, що настане. І прославить Він мене, бо з Мого візьме і звістить вам. Усе, що Отець має, - моє. Тим то й сказав Я вам, що Він з Мого візьме і звістить вам». Тут маємо представлення власне трьох Осіб, що й повинно відкинути теорію «знеособлення Святого Духа», оскільки, кожна з Осіб представлена як така, що має певні функції в Історії спасіння, а також владу (див. вище: «…візьме і звістить вам»). При цьому не зазначено, що наука Божа буде послана або передана через Святого Духа, як посередника чи провідну силу, а навпаки, те, що Святий Дух є активною Особою. Тому недаремно зустрічаємо захист Святого Духа з боку Ісуса Христа у Мк. 3,28.29 (а також у Мт. 12,31 та Лк,12,10-12): «Істинно кажу вам: Усе буде відпущене синам людським, гріхи та богохульства, скільки б вони не хулили. Але хто хулу вирече супроти Святого Духа, - тому повіки не проститься: той підпаде під гріх довічний». Таким чином, зневага Особи Святого Духа визнається Ісусом за вічний гріх, який передбачає вічне покарання.

Отож, беручи до уваги ще більше привідкриту Ісусом Христом науку про Незбагненного Бога, Трьохособової Сутності, в якій Третя Особа виділяється як такою, що є Індивідуальністю, Якій притаманні також власні роль та конкретні функції у процесі спасіння людини, стає очевидним особливе величання Церквою Особи Святого Духа через постійне взивання до Утішителя: «Душе істини…, очисти нас від усякої скверни і спаси Благий душі наші»!

[1] ТАНАХ – слово на означення єврейської Біблії, що є абревіатурою трьох єврейських слів: «Тора» – П’ятикнижжя Мойсея, «Невіім» – Пророки та «Кетубім» – Писання.

[2] Число літер єврейського алфавіту, які нараховують кількість книг Старого Завіту, часто налічують кількість стихів деяких псалмів.

[3] Див. Юнгеров П. Частное историко-критическое введение в священные ветхозаветные книги. Прорческие и неканонические книги. История канона священных ветхозаветных книг. Казань 1907.

Джерело: Біблійне товариство сприяння екуменічному та міжрелігійному діалогу "Еффата"