Не убий

Двічі на тиждень Катерина возила до міста на базар городину на продаж. Це дуже виручало її сім’ю - все свіжа копійка була. А при городині збувала і молочні продукти. Мали всього одну корову, але дійну, то ж були надлишки.

Чоловік щороку подавався на заробітки в Росію, залишав її саму з дітьми й усіма родинними та господарськими клопотами. Якось щоразу більше відчужувався, навіть діти його не дуже цікавили.

Катруся, зичайно ж, із цього дуже переживала, закрадались сумніви, чулася втомленою. Дотепер єдиною її втіхою був старший син, а зараз щось змінило і його: уже не рветься помагати мамі та братові, частіше тікає у місто.

Катруся якось почула розмову на ринку між двома жінками, котрі одна одній звірялись, до кого, тобто до котрого священника, йдуть до сповіді, хто як сповідає.

«Я вже де не була, то такої сповіді не мала» - говорила одна. -Як мене вислухав, як порадив, як навчав! Кажу тобі, йди до нього, він і тобі добре підкаже». Катерина запам’ятала куди і до кого треба йти і вирішила, що конче сама піде до того священника на сповідь чи розмову, хочеться зняти тягар з душі і почути якісь поради.

Та вийшло усе не так, як очікувалось. Нема що казати, отець цей сповідав дуже уважно, багато порад добрих їй дав, але під кінець... Хоч і вчила її мати колись, що про сповідь нічого нікому не розказується, але як таке не розказати, хоча би сусідці Наталці. Вони жили собі дуже мирно, приятелювали, як рідні сестри. «А Наталя, власне, і напоумила мене продавати городину», - подумала Катруся.

Не встигла Катерина, повернувшись з міста, ввійти в хату, як Наталка вже тут як тут:

- Катруська, ти де пропадала? Як-то мені нічого не сказала, де їдеш? Що за секрет такий?

-Та дай мені спокій, - махнула Катерина рукою. - Я тобі все розкажу, бо то і тебе стосується, але не зараз, бо і так затрималася стільки в місті. Ввечорі сама, прибіжу.

Катерина щось там нашвидку стала готувати, поралася з господаркою, нагодувала малого – молодшого сина і тоді вже подалась до Наталки. І довелось усе по-порядку їй розказати. Звичайно ж, про те особисте, задля чого їхала до священника, вона промовчала, от про інше... І стала в деталях оповідати.

«Нічого не утаїла, - як звичайно, в кінці сповіді, запитав її старенький сященик.

- Та ні...

Нікого не вбили? - обережно запитав отець.

- Отче, боронь Боже, та де! - з подивом і навіть образою в голосі відповіла.

- Кажете, маєте город, продаєте городину на базарі...

- Так, маю і продаю, бо якось мушу давати собі раду, чоловіка не обходить, чи на все вистачає, дасть трохи і не питає, чи стало на все...

- А «хімію», скажіть, сипите на ту городину?

- Та всі сиплять і я там сиплю, хто тепер не сипить? Муситься сипати, бо то жуки, то якісь ведмедки, то ще якась мара під'їдає. А гною так багато не маємо, та й біля гною треба добре наробитися... А ще й не дуже його накупишся – дорого.

- А скільки сипете? Знаєте, скільки і що можна, а що – смерть? Повільна, але смерть. Та й ви, певне, робите так, як і більшість: собі – на гною, на базар - «хімія», та ще й чим більше. А ще й кажете усі, що там, у місті, все з'їдять, аби тільки гарно виглядало, та й пишніше і скоріше росло, - майже голосно заговорив, враз розхвилювавшись, старенький священник.

- Катруся мовчала, опустивши голову. Враз їй стало гаряче, вона глибоко зітхнула і майже плачучи стала виправдовуватись:

- Та треба якось жити, отче... Та ж сиплять тепер усі...

- І вбиваєте людей і навіть свідомо, бо собі – не сипете. І не задумуєтеся над тим, живете з чистою совістю, правда?

- Священник змовк, а жінка стала хлипати, приговорюючи:

- То що, я вже вбивця через це? Скільки то тепер нищать людей, дурять і живуть собі спокійно, ніхто ні за що не відповідає... А я вбивця?!

- Кожен буде відповідати, за себе. А ви подумайте, подумайте, не беріть гріха на душу. Хіба не чуєте скільки дітей тепер хворіє на рак, а скільки терплять від алергії, навіть і материнського молока декотрі не можуть вживати. А ви сипете, сипете, не думаєте, не хочете знати, аби більше вродило, аби краще продати, та ж то ті самі «срібняки!».

Священник відкинувся на спинку крісла і мовчав. Катерині враз стало страшно. Вона теж мовчала, чекала. «Чи чекати розрішення, чи, може, встати і йти?» Вже не сміла нічого казати, якісь сумніви таки пригнітили її.

Старенький священник враз ніби спам’ятався, лагідно поклав руку на голову жінки.

Коли Катерина встала, додав:

- Подумайте, дорогенька, подумайте. Ви маєте дітей, має їх і хтось, і хоче, аби вони росли здоровими. Я прошу вас, - уже лагідно, доброзичливо сказав священник.

Отак, розказавши всі деталі Наталці, Катерина спитала її:

- І що будемо тепер робити?

- І додала: - Не знаю, як на тебе то справило враження, а мені чогось так прикро. Іду і думаю: чи то всьо, що засіяла і засадила скосити, чи що? Ми ж таки добре всипали цього року?

- Та не бери собі того до голови, - відповіла, а далі засміялась Наталка: - Бери, коси, коси, Катерино! І я покошу, і всі покосять?... І що будуть в місті їсти?

- Знаєш, може у того священника хтось постраждав у родині, а може, онучок чимось отруївся? Ні, Наталю, ти як хочеш, а я більше не буду підсипати, рука вже не підійметься...

- Ну, ну, будем видіти, - не піддавалась Наталка.

- Присягати не буду, боюсь, але... Жили ж наші батьки без хімії і ми не рік обходилися без неї, і совість чиста була. Мусимо стриматися, Наталю, та ж ми не вбивці...

- І як-то таке придумати - «вбивці», - не вгамовувалась таки сусідка.

- А я вже таки більше не буду, - рішуче сказала Катерина і пішла додому.

Віра Матвійчик

Стаття передрукована з газети «Успенська Вежа» www.stavropigia.lviv.ua

Читайте інші християнські статті

Читайте другие христианские статьи

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!