Бог начебто «сховався», Він недоступний безпосереднім людським чуттям. Проте Його любов можна пережити серцем, докладаючи певних зусиль, що потребує одного – віри. Таким чином, Творець віддав належне особистій волі людини, оскільки лише вільні люди можуть довіритися Богу і прийняти дар Його любові. Справжня любов відкрита і ніколи не підкорює силою.

Однак необхідно пам'ятати, що невидимий і «схований» від наших чуттів Бог, котрий є Любов, лишив нам виразні і зрозумілі знаки Свого існування і Своєї любові. Кожна людина доброї волі, яка щиро шукає істини, може помітити ці знаки і завдяки вірі, без принуки, вести діалог любові з Невидимим Богом. Завдяки Святому Письму Бог повідомляє нам, що кожна людина, якщо забажає, може зав'язати дружні взаємини любові з Ним. Тому на адресу різних агностиків та атеїстів Біблія відсилає шокуючі слова про їхню дурість: “Каже безумний у своїм серці: “Немає Бога!“ (Пс 14,1).

Усі, хто не пізнав Бога, дурні, тому що на підставі видимих речей не розпізнали Того, Котрий є; бачачи сотворене− не побачили Творця... Адже за величчю і красою створеного можна пізнати велич і красу Творця (пор. Муд 13,1.5).Святий апостол Павло повторює і поглиблює цю думку, кажучи: «…невидиме ж його, після створення світу, роздумуванням над творами, стає видиме: його вічна сила і божество, так що нема оправдання» (Рим 1,20), людям, «які правду спиняють несправедливістю» (Рим 1,18). Отже з цього слід зробити висновок, що невіра в Бога – це моральна, а не інтелектуальна проблема.

Щоб зустріти і пізнати Невидимого Бога, мало зібрати лише докази Його існування. Слід із смиренням довіряти Йому себе самого через віру. Це варто робити щодня у молитві, з по-дитячому чистою довірою − і так протягом життя, спираючись на Заповіді та Євангеліє. Такий єдино правильний шлях, що веде до справжнього щастя. Відкидаючи Бога і чинячи так, начебто його не існує, людина неминуче прийде до великих нещасть, оскільки таким чином відмовляється від єдиного джерела життя і любові, бо вибирає убогість і смерть.

Головний натхненник ідеї і власного рішення відкинути Бога – це найбільший ворог людини, «батько лжі», сатана (див. Йо 8,44). Саме він приємною брехнею видає зло за добро і намагається збудити у людині бунт проти Бога, егоїстичну любов до себе, яка веде до ненависті до Бога. Читаючи опис первородного гріха (Бут 3,1-15), можемо помітити риси стратегії спокусливості сатани. Спершу «батько лжі» перекручує правду про Бога, натякаючи, що Він не любить людину і ставить перепони на шляху людини до щастя, і що буцімто лише завдяки самочинності у людини відкриються очі, вона «стане, як Бог, що знає добро і зло» (Бут 3,5). Сатана постійно викривляє правду про Бога, котрий є Любов, зображуючи його ворогом людини, який начебто ревно охороняє таємницю свого владного становища. Моральний закон і заповіді подає як рабську залежність, мов кайдани, що обмежують волевиявлення. Хитрість виявилася вдалою, у свідомості людей образ Бога знівечився, і первородний гріх поклав початок тривалому процесу підміни істини, плоди чого помітні у різних єресях, сектах, матеріалістичних та атеїстичних ідеологіях, котрі намагаються довести, що Бог не існує, і що людині немає потреби вірити в нього. Але уникнення Бога і Його закону любові було, є і завжди буде причиною усіх людських трагедій, виникнення цивілізації ненависті й смерті, що загрожує існуванню всього нашого світу.

 

Йоан Павло ІІпише: «Ми стоїмо перед надлюдською трагічною боротьбою зла і добра, між смертю і життям, між "культурою смерті" і "культурою життя"» (Evangelium vitae, 28). У такій ситуації гігантської кризи, що веде людство до самознищення, Бог, котрий кожного любить і хоче привести до вічного життя, подає ясні знаки, закликаючи звернутися до Нього: Лурд, Фатіма, Туринська Плащаниця і ще багато знаків та з'явлень Богоматері по всій планеті.

Бог невидимий, але Він залишив видимі і зрозумілі знаки своєї присутності та любові, і кожен, хто захоче, − може знайти Бога і вести з Ним діалог любові. А тим, хто нехтує Богом, «немає оправдання у злі, яке вони творять», тому що вони «правду спиняють неправдою» (Рим 1,20).