Тадеуш Баневський: Коли ви захворіли і які симптоми мала ця хвороба, що принесла стільки страждань і такі трагічні наслідки?

Марія-Вікторія: Ця страшна хвороба – одна з різновидів поліартриту, (Poliartritenudosa), дала про себе знати за кілька місяців до мого 15-річчя, коли ми ще жили в Анголі. (…) Я ніколи не думала, що в такому молодому віці мене спіткає таке нещастя і що свій п’ятнадцятий день народження я зустріну в лікарні, переживаючи найтрагічніші хвилини свого юного життя. Це було перше випробування моєї фізичної та духовної сили.

Усе почалось з того, що я відчула дуже сильний біль у правому плечі, а рука вся розпухла. Незабаром на передпліччі відкрилась рана, яка так і не загоїлась. Біль посилювався з кожним днем, ставав нестерпним. Вночі, щоб не заважати хворим, я вставала з ліжка і сідала на стілець. Тоді біль дещо вщухав, бо рука не торкалась ліжка. Це були повні муки безсонні ночі. Медичні процедури (очищення гнійної рани) були безрезультатними, лише завдавали мені додаткових страждань. Я панічно боялась їх, плакала та скаржилась на свою долю. Я хотіла померти, щоб не терпіти таких мук. Мені давали знеболювальні препарати, але вони лише притупляли біль на деякий час. (…)

Мої страждання збільшились, коли лікарі вирішили перевезти мене в одну з лікарень міста Йоганнесбурга в Південній Африці, і тоді до болю фізичного додався біль розлуки з батьками, рідними та друзями. В цій лікарні мені було ще важче. Я відчувала себе безмежно самотньою через те, що не могла ні з ким поговорити, так як там ніхто не знав португальської. Щоб підтримувати зв’язок з лікарем чи медсестрою, мені був потрібен перекладач. Крім того я дуже сумувала за своєю сім’єю, своїми рідними. Я не могла ні з ким поділитися своїми переживаннями, бо не знала мови. В той час Христос ще не був для мене тим, до кого я могла б звернутися за допомогою.

Протягом майже трьох років лікарі робили все, що могли, щоб уникнути ампутації, однак всі їхні старання виявились марними. У вісімнадцять років мені ампутували праву руку до самого плеча. Яким був мій шок, коли, прокинувшись після наркозу, я пересвідчилась, що в мене вже немає правої руки! Як гірко я тоді плакала! Після цього мене привезли назад в Анголу. Тут я відчула себе трохи краще психологічно, тому що перебувала серед своїх, поруч із рідними. Однак я не залишала лікарні, так як хвороба дуже швидко розвивалась. Потім – наступні ампутації: в 21 рік мені ампутували праву ногу, в 23 – ліву, а в 25 – ліву руку. Я була зломлена, розчавлена болем і відчаєм. Я повстала проти Бога, про якого знала ще так мало, і звинувачувала Його в тому, що Він є причиною моєї трагедії. Я зверталась до Нього: «Господи, що я тобі зробила, який гріх скоїла, що Ти так тяжко випробовуєш мене? Совість не докоряла мені жодним тяжким гріхом, так чому ж це трапилось зі мною?».

Вже після четвертої ампутації я не бачила сенсу в подальшому житті і вирішила заподіяти собі смерть. І в ту хвилину, коли я вже була готова здійснити свій намір, раптом почула таємничий голос: «Не роби цього, Я з тобою і люблю тебе». Я відчула присутність Бога і дивний спокій.

Миттєво я усвідомила, що Бог не покинув мене, що Він насправді любить мене. З того часу я ніколи більше не відчувала сильного відчаю, хоча часто все-таки плакала і жалілась Богу, що тепер я вже не в змозі нічого робити і стала тягарем для оточуючих. (…)

Я молилась щоразу все палкіше і відчувала, як поступово в мені з’являлися спокій та сила переносити своє каліцтво. Завдяки Божій милості я змирилася зі своєю гіркою долею і прийняла Божу волю. Я просила Пресвяту Богородицю, щоб вона допомагала мені приймати всі випробування без нарікань. Коли під впливом молитви ожила віра і любов до Бога, я стала навіть відчувати радість від своїх страждань. Постійно молю Господа, щоб Він допоміг мені позбавитись тих страшних спогадів про жахливі хвилини, що їх мені довелось пережити під час ампутацій, і щоб зміцнив мою душу.

Марія-Вікторія: Це могутня сила, яка допомагає нести хрест і спасає від туги та небажання жити. Я палко прошу Господа про те, щоб я могла своїм словом, своєю усмішкою та прикладом свого життя вгамувати тугу та біль усіх тих, хто шукає в мені духовної підтримки. Я кажу їм: «Пам’ятайте, друзі мої, справжній герой – це той, хто може володіти собою, терпляче переносити удари долі і з покірною душею нести свій хрест».

Тепер я живу в постійній присутності Бога. Часто розмовляю з Ним в душі. В тиші своєї кімнати я вслухаюся в Його голос і відкриваю Йому своє серце, щоб Він жив і діяв у ньому. Це прекрасний духовний досвід, який приносить мені багато радості і пом’якшує біль.

Я кажу Йому: «Я вдячна Тобі, Господи, за те, що допомагаєш мені витримувати мої страждання, що я більше не повстаю проти Тебе, хоч і усвідомлюю те, що вже ніколи не зможу ходити, не зможу нічого робити своїми руками, тому що в мене їх немає… Я вдячна Тобі, Господи за те, що в ті хвилини, коли я впала у відчай і зневірилась в Твоєму існуванні і Твоїй доброті, Ти завжди був поруч зі мною, підтримуючи і втішаючи мене в невичерпній тузі, що стримав мене від самогубства. Дякую Тобі, Господи, за те, що весь час освітлюєш і зміцнюєш мене, без Твоєї допомоги я не змогла б жити в такій скруті».

Як прекрасно жити в присутності Бога і відчувати Його Батьківську любов! Тільки в єдності з Богом ми зможемо витримати життєві випробування і через віру та любов змінювати наш світ. Не менша радість – відчувати і постійний захист Пресвятої Богородиці, яка завжди заступається за нас і піклується про наше спасіння.

Марія-Вікторія: Раніше бувало по-різному. Одні хрестились, промовляючи: «О, Господи, що з Вами сталось?». Інші голосили: «Ах! Ой! О, як Ви нещасні! Чим же Ви їсте?». А я, дещо роздратована цим голосінням, відповідала: «Їм ротом, а чим же мені їсти?»

Тепер я поводжуся інакше. Мене знають ледве не у всій Португалії, так як я вже декілька разів виступала по телебаченню, звертаючись до хворих і неповноцінних. Часто до мене телефонують різні люди, які просять поради чи молитви. Багато людей приїжджають, щоб побачити мене, поговорити і набратись сил для того, щоб витримати свої власні страждання. Я втішаю їх, як можу, і обіцяю молитися за них. Люди, побувавши у мене, йдуть підбадьорившись духом і віднайшовши надію. Перестають жалітись на долю, побачивши, що я сповнена спокою і радості незважаючи на таке жахливе каліцтво. Всі вони дуже вдячні мені.

 

Тадеуш Баневський: Я бачу у Вас в кімнаті багато красивих картин з зображенням квітів. Звідки вони у Вас?

Марія-Вікторія: Це я їх сама намалювала. Я дуже вдячна Богу за те, що Він наділив мене здатністю малювати ротом. Коли я вчилася в школі і у мене були здорові руки, я не могла намалювати жодної квітки – не мала таких здібностей. Тепер я малюю дуже багато, навіть на замовлення, і люди охоче купують мої картини.

Марія-Вікторія: Думаю, що можу дати їм таку ж пораду, що й своїм співвітчизникам у Португалії. Я кажу їм, щоб повірили в Бога всім серцем, довірились Йому безмежно і ввірили Йому свої страждання. Тільки глибоко віруюча людина, та що молиться всім серцем, зможе перетерпіти свої страждання, поєднуючи їх зі стражданнями Христа, і жертвувати їх за гріхи свої і своїх близьких. Можна також жертвувати свої страждання за Церкву і Бога-Отця.

Людина, поєднана з Богом, навіть в стражданні відчуває спокій і радість, тому що тільки Бог є джерелом справжньої радості і спокою. Я раджу людям не падати духом під тиском життєвих випробувань. Нехай постійно просять Бога дати їм силу нести свій хрест і нехай пам’ятають, що найпевніша дорога на небо – через хрест, бо саме через нього Христос спас світ. Нехай намагаються пізнати Бога, читаючи Святе Письмо, релігійні книги і завдяки молитвам. А коли насправді пізнають Його, то, безперечно, полюблять і не будуть вже повставати проти Нього так, як повставала я…

Марія-Вікторія: Я дуже вдячна Вам за відвідини, приємну бесіду і підбадьорливі слова.

Інтерв’ю з Марією-Вікторією

вів отець Тадеуш Баневський SChr,

який тривалий час є місіонером у Бразилії,

Південно-Африканській Республіці та Іспанії