Частина Перша Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Божий палець
Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам                Безперестанку моліться                Бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам                Ми познали й увірували в ту любов, що Бог її має до нас. Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває!                Через великі утиски треба нам входити у Боже Царство                Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!                Поправді кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне                Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!               
На русском Христианский портал

УкраїнськоюУкраїнською

Дополнительно

 
Божий палець. Частина перша: Божий палець.
   


МАНДРІВКА У СВІТ ЛЮДСЬКИХ ДУШ

Окрім світів, відкритих Колумбом, Веспуччі, Магелланом та іншими мандрівниками, існують інші, не менш прекрасні світи, - світи людей, їхніх характерів, сердечних поривів, їхніх доль.

Магелланом до цих таємничих світів є людина незвичайної долі і незвичайного для наших часів небайдужого серця, - священик Володимир Серемчук, уродженець с. Озеряни на Тлумаччині. Отець вже довгі роки - мешканець Долинщини (зараз він є парохом м.Болехова).

Отець Володимир є з покоління, яке називають "дітьми війни". Отже, малим хлопчиною він скуштував гіркоту того трагічною періоду української історії: і страшні канонади ліній фронтів Другої світової війни, і жорстокі каральні операції більшовицьких спецчастин проти бійців Української Повстанської Армії, і зойки та сльози людей, садиби яких пожер вогонь, і голод, і холод, і приниження з боку різних мастей зайд, шовіністів та бандитів.

- Дитинства, як такого, у мене не було, - підтверджує о.Володимир. - У мене ще в дошкільнім віці почала прищеплюватися доросла свідомість у тих тяжких обставинах: чим би нині поживитися, щоб не мучив голод; як би притягнути якусь галузку, щоб пропалити в пічці і зігрітися від морозу; як обминути міну, гранату чи бомбу, котрих і в війну, і по війні було тьма-тьменна...

Рано ставши півсиротою і маючи співчутливе, доброзичливе серце, хлопчина як міг і чим міг старався допомогти своїй матері, котра в ті тяжкі часи залишилася сама з кількома неповнолітніми дітьми.

Мама була і залишається для о. Володимира взірцем християнського терпіння і надії. Як би їй тяжко не було (самих лише операцій вона перенесла шість, причому одну - без наркозу), мама ніколи не нарікала, а лише просила в Господа: "Боже, допоможи мені це перебути".

Крім цілеспрямованою характеру, мама передала Володеві ще й ревну віру, а, отже, вміння, з допомогою Духа Святого, виразно розпізнавати: де правда, де кривда і не приставати на бік зла, хоч би які приманливі добра воно не обіцяло.

Довго ще можна розповідати про тернові стежини о. Володимира: і як комуністи спровокували його з будматеріалами, щоб вигнати з рідних Озерян. Справжньою причиною шантажу був різко зачитаний ним вірш Шевченка, мовлений у вічі місцевим можновладцям під час одного з їх празників:

"Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття - ваші пани..."

Він і зараз залишається вірним сином України, маючи в серці ревну любов до Бога та ближніх. Сам зазнавши багато бід та життєвих прикростей, о. Володимир із доброзичливістю вірного друга хоче застерегти інших: "Не йдіть тією дорогою. Там - пастки диявола. Не будьте хиткими у вірі. Твердо вірте, кайтеся у гріхах, - і тоді прийде Божа поміч".

Особливо ніжну синівську любов о. Володимир має до Матінки Божої та до свого Ангела-Хоронителя, Які неодноразово його оберігали і навернули до священства у тяжкі катакомбні для Української Католицької Церкви більшовицькі часи.

Про це та про багато іншого можна дізнатися із цієї (вже другої) збірки о. Володимира Серемчука "Божий палець".

Але розповідь про опіку Матінки Божої та Ангела-Хоронителя в його житті - то лише малесенька крихта із тих чисельних оповідей книжки про буквальний, безпосередній зв'язок Неба і землі, Бога і людей. В цих розповідях є і вдячність, і застереження, і каяття, і багато інших почуттів християн, які є дуже корисними для всіх, вірних, а надто - для молодих.

Читати оповіді о. Володимира Серемчука цікаво: він має письменницький хист. Отже, о. Володимир запрошує нас у мандрівку до островів та материків людських доль.

Іван Тимцюрак, член Спілки Журналістів України.

МІЙ ДОБРИЙ АНГЕЛ-ХОРОНИТЕЛЬ

Ці спогади продиктовані аж ніяк не бажанням похвалитися моїм скромним життям, але наміром розповісти про реальний, відчутний і зримий вплив Неба під час моєї земної мандрівки.

Початок її був досить тернистим. Дитинства з його радощами і захищеністю я й близько не мав. Цей період цілковито викреслений із мого життя. Моє дитинство - це чаша страждань і горя, бо уже із шести років я здобував хліб своїми руками і повсякденною працею.

Моя мама залишилася вдовою, коли їй було 36 років. Найстаршій сестрі було 15 років, середущій -11. По смерті тата через шість місяців народився братик, який через шість днів помер. Ще за життя тата мама перенесла тяжку операцію на голову. А коли залишилася вдовою - ще чотири операції під наркозом, а п'яту - уже без наркозу. З Божою поміччю мама дожила до 85 років. Мама постійно слабувала, але я ніколи не чув, щоб вона колись застогнала, зате слова: "Боже, ради моїх дітей, дай мені витримати", - не сходили з її уст.

Взимі, коли було більше вільного часу, мама розповідала мені про пережите. З її розповідей я дізнався про свого сліпого діда Матія, який, приїхавши з Львівщини на Тлумаччину, у хутір Якубівка, по короткім часі став незрячим. Але чоловіча гідність скеровувала його до виконання всілякої господарської роботи.

Покірно переносячи терпіння, дід Матій одного ранку довго молився, а потім сказав до своєї жінки Катерини: "Щось велике має статися в моєму житті. Або я умру, або буде щось добре, бо удосвіта мені приснився Ангел, що летів просто на мене. Зі страху я хотів утекти, але він крилом зачепив мене, і тут я пробудився".

Жінка, вислухавши, мовила: "Нині ти, Матію, не полізеш на дах латати стріху. Мені біди не треба". Але дід сказав жінці, що без Божої волі нічого не станеться: ні лихого, ні доброго, і поліз на дах. Невдовзі на крик чоловіка Катерина вибігла з хати і побачила, що той упав з даху просто на сніпки, що лежали на долівці.

Після цього випадку дід Матій прожив ще рівно три роки. Одного ранку він покликав усіх дітей і роздав їм настанови, благаючи згоди між ними. А потім зсукав з воску свічку, ліг на ліжко і в молитві віддав Богові душу без всілякого стогону.

Так само і баба Катерина за два дні перед смертю повідомила всіх про свою кончину.

...Як кажуть, горе ніколи не ходить саме. Якось мама пішла до сусідів садити картоплю і взяла мене з собою. Метрів за триста від поля була велика скеля, яку називали Віцків вертеп. Вона мала близько двадцяти метрів висоти. Ми, діти, почали з'їжджати з цієї скелі вдолину. Та, на нещастя, я впав з цієї скелі просто на камінь, поламавши руки і розбивши собі голову й коліна Ангел-Хоронитель зберіг мені життя, хоч пам'ятка залишилася - крива рука.

Через рік почалася Друга світова війна. У перших днях війни наша хата згоріла. Упала стеля, а на образі Пречистої Діви Марії ані шнурочок не перегорів, ані скло не потріскало. Клякнула наша мама перед чудом збереженим образом, поставила нас усіх на коліна і щиро благала Пречисту Діву Марію, щоб не опустила нас з-під своєї опіки.

Наш хутір знаходився на півдорозі між селом Озеряни і лісом с Олеші. Користаючи з вигідної позиції у воєнному відношенні, хутір був постійним пристановищем для військових: то росіян, то німців. Перед останнім відступом німецькі солдати "заквартирували" на хуторі три місяці. Село горіло вдень і вночі.

У липні 1943 року мій Ангел-Хоронитель врятував мене вдруге. Пасучи корову коло самого хутора, я знайшов гранату.

Не знаючи, що то таке, я витягнув кільце і тут спрацював запал-капсула. Сполошений шумом капсули, я випустив гранату з рук і пустився втікати. Відбігши метрів десять, я заплутався у телефонних дротах і впав головою у яму. Якраз у цей час вибухнула граната і лише один осколок поранив мене в ногу. З цим осколком в нозі я проходив дванадцять років.

Війна покотилася на захід, але смерть ще довго розгулювала нашим селом. Одного дня протитанкові міни вщент рознесли вісімнадцятеро чоловік. Мама кожного дня нагадувала мені про небезпеку. Але мало статися нове лихо, від якого Ангел-Хоронитель зберіг мене.

...У школі відновилося навчання. На уроки всі ходили босоніж. Про зошити не було й мови. Писали на газеті впоперек або під кутом. Чорнилом служив переварений сік бузини. Діти мали саморобні ручки. Повертаючись зі школи додому, я уздрів у воді ручку (як пізніше виявилося - запал від міни). По довгім мудруванні мені пощастило вийняти капсулу, але лише наполовину. Хлопці порадили випалити вмістиме розпеченим дротом.

Перший дотик розпеченого дроту - і страшний вибух. Наслідки - порвані чотири пальці і два місяці сліпоти. Але Бог, Пречиста Діва Марія і Ангел-Хоронитель повернули мені зір і зберегли всі пальці. Гіршої кари, яку я завдав своїй бідній матері, нікому не бажаю. З того часу я боявся навіть камінчик у руки брати.

У грудні 1945 року я разом із сестрами заготовляв дрова в Олеському лісі. Старші люди, що були там, завстидали сестер, що мене, такого малого і легко вбраного, взяли в ліс на допомогу. Знічені сестри відправили мене додому. Коли я вийшов з лісу, то лютий вітер пройняв мене наскрізь. Похитавши головою, сусід сказав: "Не маєш ти, дитино, ні тата, ні мами... Куди вони тебе такого малого випровадили? Біжи додому і не ставай, бо замерзнеш".

Скільки мав сил, я намагався бігти, але морозяний вітер все більше сковував моє тіло. Добігши до підбитого танка, я вирішив перепочити і заховатися від вітру. Сівши на пень, відчув якусь надзвичайну теплоту і почав дрімати.

Тим часом сусід добрався до лісу і захотів закурити. Скрутивши цигарку, ніяк не міг знайти запальничку. Він подумав, що загубив її коло танка, і тому вирішив повернутися. По дорозі придивлявся до кожного предмету, декілька раз засовував руки в кишені, але запальнички не знаходив.

Дійшовши до танка, побачив мене, замерзаючого, сплеснув руками відчув якийсь біль у пальцях. Лише тепер зрозумів, що, шукаючи запальничку, він перекидав її з руки в руку. Тормосячи мене з усієї сили, він відвів мене додому. Так Ангел-Хоронитель через Назара Івана не дав мені замерзнути. Ліву ногу і пальці на руках я, правда, обморозив. Але живу і дякую своєму Ангелу-Хоронителю.

Уже будучи в армії, в 1956 році, я вдруге замерзав серед степу в Саратовській області (Росія). Тут мене врятував образ Пречистої Діви Марії, який дала мені мама зі словами: "Молися й вір, і Матінка Божа тобі допоможе".

На самий Святий вечір відправили мене і ще двох солдатів на крайню точку полігону "Гуряново" завезти для локаторів пальне. Орієнтиром на дорозі служили телефонні стовпи. Але через сильний буревій ми втратили їх з поля зору і провалилися у яр, яких у цих степах було дуже багато. Хлопці, взявши з собою лопати для оборони від степових вовків, пішли шукати землянки, не знаючи про те, що пішли цілком у протилежному напрямку. Лише наступного дня мої супутники знайшли невідоме село, де щасливо пробули майже дві доби. А я з образком Пресвятої Богородиці дві з половиною доби без сну перебував у степу на 30-градусному морозі. Допомогла мені Матір Божа і наявність пального. Мене вважали вже мертвим, але, дякуючи Ангелу-Хоронителю і Пречистій Діві Марії, я не загинув. Там я втратив частку здоров'я, але Бог кріпить і досі.

Повернувшись з армії, я працював завідуючим гаражем у рідному селі і одночасно лісовозом заготовляв ліс. Так сталося, що з Надвірнянського лісництва я привіз ліс на пилораму в Отинію.

Коли я поліз на машину, щоб розв'язати ланци, під тиском лісу поламався шуфлинок, і всі колоди звалилися з машини. В той час я був зверху. Від несподіванки я полетів сторч головою. Ліву ногу притиснуло патиком, який був кривим, як дуга, бо його (здавалося, на зло мені) завантажили гуцули, хоч як я не впирався. Він і став моїм спасінням Обійшовся я переполохом і подряпинами. От так Пречиста Діва Марія і Ангел-Хоронитель, образки яких я постійно мав при собі, прийшли мені на поміч у біді.

...Я вже був одружений і жив у Долині. Задумали ми з дітьми викопати криницю, бо ходити до сусіда по воду вже набридло, та й він косо дивився, що беру у нього воду. Старшому моєму синові на той час було 12 років, а молодшому - 9. У вівторок раненько вклякнули ми перед образами, змовили три рази "Отче наш" і "Богородице Діво", а на закінчення - молитву до Ангела-Хоронителя, і почали копати. З Божою поміччю, впоралися ми скоренько, і в п'ятницю криниця була вже готова. Збираючи останнє каміння, я відмовив подячні молитви і наказав дітям обережно витягати останнє відро, а сам шепотів молитву до Ангела-Хоронителя.

Якраз у цей момент діти не втримали відро, і воно з висоти семи метрів впало мені на голову.

Спочатку я не розумів, що сталося. Але коли почув плач дітей, то подумав, що, напевно, мені кінець, але я згарячу ще пам'ятаю. Та коли зосередився і по шнурі почав вибиратися наверх, то з радістю і вдячністю до Неба виявив, що голова була ціла. Ми зайшли до хати і помолилися Матінці Божій, Господу Богу і Ангелу-Хоронителеві за їх опіку.

...Коли я працював головним механіком у шляховій організації, то поліз на висоту близько п'яти метрів зняти ланци. В той момент, коли я їх стягував, під тяжкою вагою обривається цвях, яким була прибита дошка, і я пролітаю в повітрі метрів два понад коробками передачі, у яких всі важелі перемикання стирчали оголені від запобіжних гульок, їх було п'ять, складених одна коло одної. І коли б Ангел-Хоронитель не проніс мене понад ними, то важелі прокололи б мене наскрізь. Дошка і ланци пролетіли над моєю головою. Цвях проколов мені ліву руку наскрізь. Праве плече я так тяжко побив, що не міг піднести руку.

Усі намагання медицини були марними, і права рука не діяла. А скоро мені треба було висвячуватися, бо всі іспити у отця Андрія-Романа Кияка і Владики Стернюка я склав успішно. Я щиро молився, постив усі п'ятниці, перебуваючи лише на воді. І от по цілоденнім пості і щирих молитвах сниться мені сон, що маленький хлопчик приносить корінь живокосту і каже: "Потри на терці і приклади до болючого місця". Я став прикладати. Протягом тижня я цілком володів рукою, і понині не відчуваю ніякого болю.

Ще одна пригода трапилася зі мною в ніч з 18 на 19 липня 1998 року. Кожного року першої суботи по святі Верх. Ап. Петра і Павла збираються люди різного віку з усієї України на місці героїчної смерті провідника ОУН "Роберта" і вісімнадцятьох повстанців зі старшинської школи, які загинули в нерівному бою з карателями НКВД в урочищі Яворина. Взявши участь у Вечірній панахиді, табір готувався до нічного чування й концерту.

Мені довелося ввесь день бути на ногах, тому я вирішив годинку перепочити. На Карпати опустилися перші сутінки. Навколо наметового містечка горіли вогні, лунали повстанські пісні. До мене підійшов товариш і запросив у намет, де поселився академік зі Львова. Якась сила говорила мені: "Не йди туди". Я, посилаючись на втому, категорично відмовився іти, пообіцявши, що обов'язково прийду через годину. Не минуло і двадцяти хвилин, як, через необачність водія, з гори на табір покотилася машина, розбиваючи намети. В результаті четверо осіб було травмовано, а один чоловік, який знаходився разом з академіком у наметі, куди мене майже силою тягли, загинув. За якийсь час помер і травмований академік. І тут я знову відчув опіку Пречистої Діви Марії і мого Ангела-Хоронителя.

Від усього серця дякую Пречистій Діві Марії і Ангелу-Хоронителю за опіку у моїм житті. Завдячую моїй побожній бабусі і мамі за науку, любов до Бога, які вони прищепили мені з раннього дитинства.

Боже, не опусти мене з-під Своєї опіки.

 

І НАВІТЬ ВОРОГИ ПОВАЖАЛИ ЙОГО

Міцний, атлетичної будови гітлерівець, стискаючи в руках автомат, на ламаній польській мові запитував молодого греко-католицького ієромонаха, що стояв на в'язничнім подвір'ї:

-Твоє останнє бажання, святошо?

-Дозвольте помолитися.

- Давай, - поблажливо кивнув есесівець, припалюючи папіросу.

"Лишень я почав молитися, - згадував о. Рафаїл, - як звідкись взялася зозуля і раз за разом беззупину стала кувати.

Зиркнули німці в той бік, де кувала зозуля, і голосно засміялися.

Заглиблений у ревну молитву до Пречистої Діви Марії, о. Рафаїл не звернув увагу на літака, який, знизившись, почав поливати кулеметним вогнем подвір'я в'язниці.

... Коли стих рокіт двигунів, ієромонах уздрів, як, стікаючи кров'ю, корчився його кат.

Священик розгрішає вмираючого есесівця. Всі інші охоронці розбіглися не знати куди. В'язнична брама була втворена навстіж, отож, спокійно молячись, о. Рафаїл вийшов на волю.

Таким був для ченця Василіянина о. Рафаїла Проціва 1939 рік, в якім збіглися і радісні (єрейські свячення... перша Служба Божа), і гіркі події (початок Другої світової війни).

Зворушений і до глибини душі вдячний Пречистій Діві за її захист від смерті, о. Рафаїл покірно сприймає подальші життєві обставини. Він разом з групою українських біженців виїжджає у м. Добромиль на Львівщині.

Але і тут його чекали не менш тяжкі життєві випробування. "Старший російський брат-визволитель", якого зустрічали хлібом-сіллю, почав свій кривавий бал: вдень і вночі душив українську інтелігенцію, вів скажену боротьбу проти Греко-Католицької Церкви і її служителів. Довелося чернечий стрій змінити на цивільний одяг. Отець Рафаїл влаштовується вчителем латинської мови. Та скромна поведінка привернула увагу сексотів. І знову допити, в'язниця, переслідування, переїзди.

З приємністю згадував ієромонах короткий і щасливий час перебування у Крехівському монастирі як настоятеля обителі, келійні молитви, розважання. Та дуже скоро монастир закривають, його служителі розходяться різними дорогами.

І знову Бучач, приватне викладання у гімназії. Опісля -Жовква. 1945 рік - на дуже короткий час оживають монаше життя і Церква. Але потім знову почалися ув'язнення, збиткування і катування, перебування в одній камері разом з убивцями і злочинцями. Та найтяжче - камера-одиночка, як для "особо опасного політічєского прєступніка". Спілкування - лише за допомогою перестукування.

П'ять разів дивився отець-монах у смертоносне дуло автомата, але все якась невидима сила рятувала його. Сила молитви до Пречистої Діви Марії ні разу не дозволила вирвати вервичку з рук. Молився не лише за себе, а й за мучеників і мучителів, за друзів і ворогів.

Згадував о. Рафаїл випадок, як один з наглядачів увійшов до його камери в той момент, коли він молився. Уздрівши, що у наглядача сльози на очах, співчутливо запитав, що сталося. Той розповів про своє горе. Жінка от-от має родити, а вона далеко, та ще й між чужими людьми і без харчів.

- Не переживайте, я за вас і вашу дружину буду молитися, і Бог допоможе.

Через тиждень той юнак зайшов у камеру з усмішкою на устах і щирою подякою за молитву, а ще через тиждень влаштував отцеві втечу, ще й на дорогу дав харчів.

... Все це у довірливих бесідах оповідав мені бухгалтер радянських установ, а ієромонах за покликанням о. Рафаїл Проців, з яким мене доля звела у Долині. Я тоді й уяви не мав, що цей ввічливий, доброзичливий службовець, уродженець с Річиця (колись Губинок) Рава-Руського повіту на Львівщині (тепер Польща) Роман Проців з дитячих літ виховувався при Бучацькім монастирі о.о. Василіян. Він у сімнадцять літ вбрав чернечий габіт, навчаючись згодом на богословсько-філософському факультеті Львівської Духовної Академії. Та радянсько-атеїстичні обставини змусили його стати службовцем.

Але про це я дізнаюся згодом. А тоді, в 1960 році, я, ображений слюсар-моторист Долинського раднаргоспу, зайшов до бухгалтера-економіста бази механізації тресту "Долинанафтогазбуд" Романа Онуфрійовича Проціва, щоб висловити свої закономірні претензії, що за відремонтовані двигуни (я взявся підробити) організація вже третій місяць не виплачувала мені грошей.

Мені на той час і без того непорозуміння вистачало гризоти.

У мене тоді ще не встигла загоїтися рана від спланованого комуністичними посіпаками наклепу на мене. У моєму рідному селі Озеряни Тлумацького району, де я працював завідуючим гаражем колгоспу, мене звинуватили в крадіжці дощок. І хоч в короткім часі я виявив справжніх винуватців - місцеву номенклатуру - парторг промовчав і нічого не змінилося. У такий спосіб компартійні діячі мстили мені за те, що категорично відмовлявся вступити в ряди комсомолу і партії, говорив їм у вічі правду.

З жалем я покинув рідне село і по п'яти місяцях поневірянь знайшов роботу в Долині в гаражі тодішнього раднаргоспу. Працював слюсарем-мотористом. Тяжко було, бо жінка не працювала (бавила маленького синочка), а я якраз в той час почав будову своєї хати. Щоб якось звести кінці з кінцями, в позаробочий час ремонтував двигуни й агрегати по інших гаражах. За два двигуни, які я відремонтував на замовлення бази механізації, ніяк не міг дістати гроші.

Я коротко, але різко відрекомендував себе. З-за столу підвівся середнього зросту чоловік і з усмішкою на устах та з очима, повними доброти, тепла і лагідності, підійшов до мене. Привітним, майже стишеним голосом, він мовив:

- Шановний наш помічнику Володимире, перш за все щиро дякуємо, що ви нас виручили. Прошу вас, будьте спокійні: через чотири дні ви дістанете все, що заробили. Я не хочу відповідати, бо за вашу платню я відповідаю перед кимось вищим, ніж прокурор, - і він підняв руки догори.

Не міг я тоді зрозуміти, чому серед цього егоїстичного захланного світу ця людина так щиро і доброзичливо поставилася до мене. Як пояснював мені наш бригадир Василь Кавера, що Проців - то душа і взірець культури й етикету для цілого підприємства. Не знаю чому, але при зустрічі з п. Романом ніхто не те, щоб висловитися брутально, а й ніколи не підвищує голос.

...Минули роки. І лише у 1981 році, коли я хрестив онука Василя і мені порекомендували греко-католицького священика, я вперше дізнався, чому така лагідна усмішка і щирість у о. Рафаїла-Романа.

Цей день був для мене подвійним святом. Я став дідусем і вперше так щиро відкрив свою душу давно знайомому, але непізнаному о. Рафаїлові, який був душпастирем не лише м. Долини, а й цілої Західної України, якого любили як підпільні католики, так навіть і вороги католицького віросповідання.

Ось ще один спогад о. Рафаїла Проціва, який був пов'язаний з Бережанами.

"Йшов, напевне, десятий допит. Начальник НКВС поставив останнє і рішуче запитання: "Скажи мнє точно і откровєнно, мнє больше с тобой нєвозможно ігратся: ти пєрєпісиваєшся на православіє?"

- Ні! - коротко відповів я.

- Основаніє? Нєужелі ти нє понімаєш, што ти сам себе пріпісиваєш смертний пріговор? Тебя унічтожат, а ти єщьо так молод. Разве тебе не всьо равно, какую вєру ісповєдовать?

-Дозвольте запитати вас Можна? -Да.

- От ви, напевне, гарну платню одержуєте А якби вам запропонували у п'ять разів більшу, ви б зрадили присягу?

-Нікогда!

- Ви давали присягу перед державою, а я - перед Господом Богом. Як я можу зрадити свого Творця? А вмерти все одно ми мусимо всі. То як я можу зламати присягу?..

Довго мовчав начальник, стукаючи пальцями по столі. Скурив одну папіросу, потім другу.

- Скажіте, - вперше звернувся до мене на "ви". - У вас єсть дєньгі?

-Так, маю три карбованці.

- Мало, - проворкотів енкаведист. - Возьмітє, здєсь 50 червонцев. А теперь смотрітє і внімательно слушайтє. Вотлєнти наших разговоров с вамі. Ето вєчний протокол. Я іх в вашем прісутствії сожгу.

І дійсно: одна за одною бабіни летіли в грубку.

- Я не хочу, штоби ваша нєвінная кровь жгла мою душу і падала намоіх дєтєй. Возьмітє дєньгі і нємєдлєнно уходітє. Домой не возвра-щайтесь. Мнє пріказалі сєгодня вас унічтожить. Пока темно, нємєдлєнно покідайтє город. Єзжайтє в большой город, гдє больше насєлєнія, там ви потєряєтесь із віда. У вас єсть знакомиє во Львове?

-Ні, на жаль, нема.

- Слушайтє внімательно, пісать нє надо. Вот вам адрес. Запомі-найтє (він чітко тричі повторив адресу). В етой аптєкє будете бухгалтером. Селі нужно будет, я вас найду. Помолітесь за меня і мою семью. Счастліво, как у вас говорят, с Богом.

Через два роки, йдучи додому з роботи, на вулиці Львова я почув знайомий голос "Отєц Роман, не оглядивайся і слушай меня внімательно. Тобой занялись. Нємєдлєнно оставляй Львов і пєрєєзжай в Нєстєров (Жовква) в междурайонную больніцу, там тєбя ждьот работа Помолісь за меня. Счастліво оставаться".

В Жовкві ієромонах Рафаїл працював до 1950 року бухгалтером в лікарні. Постійне нервове напруження, свяшенича праця по ночах вплинули на серце. Довелося повернутися до родини, в Бережани, щоб поправити здоров'я. Та це не вплинуло на навчання на державних центральних курсах іноземних мов (заочне відділення, англійська мова), які о. Рафаїл на "відмінно" закінчив у 1953 році.

Від 24 березня 1952 року ієромонах викладає німецьку мову в с Борщів на Львівщині. Але його і тут знайшли. Знову допити, арешти, знущання. Його назавжди позбавляють права викладацької роботи. У своїй автобіографії власноручно писав, що звільнився з учительської роботи у зв'язку з хворобою серця. В жодному папері не згадував про підпільну діяльність як греко-католицького священика Як зіницю ока беріг таємницю про те, скільки і в кого охрестив дітей, повінчав молодих людей, відправив Богослужінь.

З ласки Божої, наприкінці 1958 року в м. Долині з'явився підпільний греко-католицький священик ієромонах Рафаїл (Роман) Проців. Працював диспетчером на заводі залізобетонних виробів, на базі механізації тресту "Долинанафтогазбуд". Одночасно заочно навчався у Івано-Франківській рахівничо-бухгалтерській школі. Спочатку жив на різних квартирах. Його сестри пропонували йому переписати на нього будинок. Отець категорично відмовився, вважаючи, що рано чи пізно буде заарештований.

В той час у Долині по різних будинках жило декілька сестер-монахинь із різних Згромаджень. На них, за порадою отця, переписують будинок, а його приписують тут як квартиранта.

Згадував отець: "Знав про мене начальник КДБ. Він виявився порядною людиною, але про це я дізнався уже по його смерті. Відчуваючи, що помирає, він покликав санітарку-монахиню і тяжко промовив: "Я помираю. Тобі я вірю, ти не зрадиш. Біжи і заклич священика, я хочу висповідатися". Здивована такою несподіванкою, монахиня не знала, що відповісти.

-Досить прикидатися, - сказав. - Я знаю усіх вас, монахинь. Мені попа не треба. Проціва, Проціва...

Але не судилося йому висповідатися: отець Рафаїл того дня поїхав до рідних у Бережани. Разом з сестричками-монахинями відправив отець заупокійну Службу Божу, 9-й та 40-й день за того, хто сповідався у розпуці перед Всевишнім.

Напевно, у Долині нема такого начальника, який би не знав про нього, і такої квартири, де б не просили блаженної пам'яті отця Рафаїла виконати той чи інший обряд. Ніколи і нікому він не відмовив, хоч підірване допитами і переслідуванням здоров'я постійно, особливо в останні роки, давали про себе знати. Ніколи не скаржився, покладався на Бога і Пречисту Діву Марію.

15 грудня 1994 року, на 81 -му році життя, ієромонах Рафаїл (Роман) Проців тихо і безболісно заснув вічним сном. Холодний вітер кидав колючим снігом в обличчя людям, а вони сотнями йшли на Ясну Гору, щоб провести в останню дорогу улюбленого пастиря.

У кожній заупокійній Службі Божій згадую Вас, отче Рафаїле, молю Господа, щоб дозволив мені йти дорогою християнських чеснот. Я відчуваю Вашу опіку.

 

БЛУДНИЙ СИН

Очі... У неї - голубі, як небо, у нього - сірі з зеленуватим відтінком... Минуло більше двадцяти років, як вони дивилися востаннє одні на одних. Правда, у неї тоді вони не були волошково-сині, а червоні, залиті кров'ю від його сп'янілих кулаків. Його тодішні очі і посьогодні запам'ятала Оксана.

В той день їхнього подружнього життя, коли він обливав її і двох діточок, Лесю й Назарчика, найбільш вульгарним брудом, ті очі були жахливі, і, як здавалось Оксані, навіть по-хижачому світилися зеленими вогнями. Так, вони були набагато більші, витріщені, такі, що з люті й зіниці розійшлися. От-от вискочать з чола. А нині... Нині вони прижмурені, навіть такі милі і лагідні, яку час першого їх знайомства.

Олесь у неї був перший і останній. Вона так любила його. Тоді у неї котилися сльози встиду, жалю і відчаю. Вона готова була все йому простити ради дітей, бо Лесі - шостий, а Назарчику - четвертий рочок. А тато їх покидає...

Він прекрасно знає, що це його кров, його діточки, але, щоб допекти дружині, в їх же присутності називає їх покидьками.

Вірна Господу Богу і подружній присязі, з дня розлучення вона не знала жодного чоловіка, хоч, бачачи її порядність, вони не раз пропонували їй руку і серце. Так, вона жила ради дітей. А скільки витерпіла через людські язики?! Але обов'язок перед дітьми був у неї понад усе. Дала дітям вищу освіту. Вони створили свої сім'ї, вже підростає четверо внучат.

А Олесь? Як прожив своє життя? Що він говорить тепер своїми безмовними устами? Що згадує зараз, дивлячись на свою дружину, яка нахилилась над ним, витирає хустинкою сльози, які неслухняно котяться і котяться по її передчасно зраненому зморшками лиці?

Напевно, згадує, яке було їхнє щастя у сім'ї, поки не почав заглядати у чарку, і як все змінилося, коли звик до диявольського зілля. Огидною стала та, що була наймилішою, дратували діти, які разом з мамою втікали, коли він приходив п'яний додому. Ночували де траплялося.

Потім зустрів подібну собі. Покинув шлюбну жінку. Ще одне дитя привів на світ, але і ця сім'я стала огидною. Зв'язався з третьою...

А Господь Бог довго чекав каяття та покори. І, щоб навчити інших, показав свій палець: у Олеся стався інсульт. Повний параліч правого боку. Рука і нога нерухомі, та ще й цілком відняло мову. Місяць пролежав у лікарні. Ні разу не прийшла ні друга, ні третя жінка. Брат відмовився, бо добре пам'ятав, як передчасно попрощалися з цим світом спочатку мама, а через рік і тато.

Привезли до третьої - повернулася плечима: "Мені паралітик не потрібен". Друга з хати навіть не вийшла. Брат мовив: "Я все життя працював у поті чола, а він веселився із блудницями. Нема у мене брата. Він передчасно загнав у могилу родичів. А у мене від нього пам'ятка, - брат показав шрам на чолі, - за нього я гріха не буду мати".

Більше не було куди везти. І вирішив консиліум лікарів разом з міською владою оформляти документи у дім інвалідів та престарілих. Ця звістка приголомшила Олеся, і він безмовними устами щось благав і благав, жестикулюючи лівою рукою, та ніхто не розумів його бажання, а, може, і не хотів розуміти.

Першою здогадалася медсестра:

- Пане лікарю, мені здається, що він просить ручку і папір. Хворий хоче щось написати.

Олесь для підтвердежння ствердно хитнув головою.

Незграбним почерком лівою рукою він нашкрябав на папері: "Не хочу у будинок інвалідів. Відвезіть до Оксани, законної жінки, може, простить".

По довгих бесідах Оксана переконала сина і доньку (вони жили окремо). Ніколи не бачила сліз сина, хоч іноді був і холодний, і голодний. А тепер заплакав. Він витер заплакані очі і, ніби про себе, мовив, дивлячись у далечінь через вікно: "Мамо, мамо... Ти втратила через нього молодість, а ми з Лесею-дитинство. А тепер ти зважуєшся взяти на старости літ такий тягар на себе. Його ж треба буде і вбрати, і роззути, і ходити, як коло маленької дитини".

- Назарчику, прости йому і мені, ми ж із ним шлюбні. І найголовніше-то твій тато. Бог допоможе і Бог заплатить...

Оксана прийняла його.

- Ну що ж, блудний сину, - через сльози, усміхаючись, промовила. - Будемо роздягатися, треба покупатися, а завтра покличу священика, щоб висповідав тебе, треба і душу очистити.

У чоловіка котилися сльози радості, напевно, зі встиду за змарноване життя.

Дружина простила Тепер треба у сповіді просити Господа, щоб і Він простив.

...ПЛАКАЛО НЕБО НАДІ МНОЮ

Ніби удари схвильованого серця, гупотіли колеса вагона на стиках залізничних рейок. Цей монотонний цокіт і легке похитування вагона одних заколисувало, іншим навіювало спогади пройденої життєвої дороги, ще інші через вікна милувалися чудовими краєвидами Карпатських гір, які переливалися різними барвами золотої осені.

І над усією красою золотаво-червоним блиском посміхалося надвечірнє сонце, яке торкалося краєчком пруга синіх гір, що ген далеко виднілися за селом Липа Воно ніби промовляло до всіх: "Це я - Боже творіння, яке дає усьому і кожному зокрема життя".

Душевний спокій любителів краєвидів порушив плач дитини і брутальна лайка бабці, яка готувалась до виходу на зупинці Свіча. В той момент, коли дівчинка наблизилася до дверей вагона, щоб вийти у тамбур, п'яний чоловік, який лежав на долівці, простягнув ноги, об які спіткнулося дитя і вдарилося головою до дверей.

- П'яниці наглючі! Нема на вас управи, ні влади. Ні самі не живете, ні іншим не даєте. А ще інтелігент, з папкою, в капелюсі...

Обпаскудився, що пройти неможливо!.. Ото радість додому їде... Бідна та жінка і діти. Де є провідник, де кондуктор? Чому не виведуть його?

- Заспокійтеся, бабцю. Куди його діти? Він також людина, -спокійним, повчальним голосом, ніби сам до себе, промовив чоловік років тридцяти п'яти.

- Знайшовся оборонець, - не вгавала жінка. - Певно, такий самий, як і він.

-Так, був такий, як він, а, може, й гірший. Та тепер, з Божою поміччю, про горілку вже й забув.

-А чим ви вилікувалися, пане добродію, коли не таємниця? -втрутилася в розмову рум'янощока молодиця.

-Моє прагнення, підкріплене Божою допомогою. А причиною мого прозріння був майже такий самий випадок.

Повернувся я з сибірської вахти. На зупинці зустрів "друзів", які вже на мене чекали, знаючи мою щедрість. Додому я не квапився, бо жінка рік тому, не витримавши моїх знущань і брутальності, забрала дітей і пішла до своїх родичів.

Опам'ятався лише вранці. Ніби через сон чув плач матері і донечки, яка йшла до школи і знайшла мене коло дороги, неподалік моєї хати.

Була осінь, падав дрібненький дощ. Від холоду мене немов скувало. На благання мами про допомогу, я через силу відкрив очі і першого, кого уздрів, був каліка, який кожної суботи йшов попри наш дім, несучи на плечах в'язку березових віників, щоб заробити на кусень хліба.

- Ґаздиньцю, не плачте, він ще живий. Дивіться, відкрив очі, -мовив каліка.

- Тату, таточку, вставай, ходи додому, - цілувала мене моя донечка, поливаючи гарячими слізьми моє лице.

Декілька разів падав каліка, падала мама, стараючись підоймити мене, але від скляклости я не міг звестися, все тіло було ніби зацементоване.

- Боже!.. Боже!.. За що ж ти мене так покарав, що я від народження каліка і мучуся все життя? А такі, як він, мають здоров'я, та не вміють його берегти, - у розпачі, знявши руки догори, волав каліка - Боже! Нарозум його і подібних йому, бо не знають, що роблять.

Ні плач матері, ні сльози донечки так не вплинули на мене, як слова цього каліки.

Коли лікував запалення легенів, то перебирав у пам'яті все своє життя: і друзів, яких хоронив через оковиту, ще молодших від мене, і кривди, які я заподіяв своїм близьким, і ту ганьбу, яку зазнали мої рідні, і напусто змарнований час.

Усвідомив, хто мої співчарочники, - всі ті, які зруйнували свої і чужі сім'ї, для яких горілка була татом і матір'ю, дружиною і дітьми, грішним ідолом і кумиром. І охопив мене страх перед пеклом, і ті кари, які чекають мене після смерти. Бо я-людина, а живу гірше тварини.

Ще в лікарні я вивчив повсякденні молитви, прочитав Новий Заповіт і постановив, що в рот не візьму того диявольського зілля.

Страшні спокуси мучили мене, але я щиро молився до Господа Бога, щоб дав мені сили перемогти налоговий гріх. В спокусах я відмовляв 50 разів "Царю Небесний", "Отче наш" і "Богородице Діво".

І Бог допоміг мені. Зараз сім'я з'єдналася. Ми з жінкою та дітьми, особливо вечорами, спільно молимося до Бога, дякуючи за Його ласку.

Часто згадую той Божий палець, коли плакало небо наді мною в ту осінню ніч, яка привела мене до каяття, до віри і до Господа.

 

НАЙСТРАШНІШИЙ БІЛЬ

Ніби ритми серця, стукотіли колеса вагонів, навіваючи на пасажирів задумливість.

Старенька бабця, закривши очі, щиро відмовляла вервичку, двоє дівчаток плели теплі шкарпетки, напівшепотом розповідаючи свої пригоди. За їхніми плечима сиділо четверо вояків. Один з них вихвалявся, скільки він на "гражданці" випив спиртного. Час від часу з його уст вилітали брутальні слова.

-Дитино, - звернувся до нього літній священик. -І тобі не встидно? Дивися. Навколо люди сидять, які в родичі тобі годяться, діти, дівчата, а ти так плюгавиш свою мову. Мені кривдно за тебе. Хоч ти на вроду файний, але дівчата не будуть тебе любити, - жартівливо закінчив він.

На деякий час у вагоні запанувала тиша її порушив чоловік середнього віку:

- Перепрошую, то у вас Біблія в руках?

- Ні, "Молитвослов".

- Не чув я про таку книжку. Ви, напевно, батюшка, як я зрозумів?

-Так, я священик.

- Я вибачаюся, а до Моршина ще далеко?

- Рівно дві години їзди. Ви на курорт? Шлунок турбує?

- І так, і ні. Ось уже більше року не можу знайти ліків від моєї рани і того болю, який дуже тяжко мучить мене. Може, ви мені допоможете, батюшко?

- Простіть, пане добродію, але я не лікар. Я зцілюю не тілесні, а душевні рани. Хоч, правда, собі даю раду і з тілесними недугами, але то собі, - усміхнувшись, промовив священик.

- О, якраз ви мені підходите. Можна поговорити з вами щиро і відверто?

- Прошу, коли ваша ласка

Співрозмовник розщепив ґудзик на сорочці, тяжко зітхнув, озирнувся і стиха почав:

- Я викладач вузу. Маю дружину і двоє дівчаток - старшій двадцять, а молодшій вісімнадцять. Є машина, трикімнатна квартира - словом, все є. Та от Бог тяжко покарав мене за мої гріхи. А грішив я своїми частими зрадами дружині. Як лише мені подобалась якась студентка, я не ставив їй оцінку за іспит до того часу, поки вона не вип'є зі мною шампанського. А в шампанське я заздалегідь підсипав порошок, після якого дівчина собою не володіла, а я нею володів.

Після таких вчинків були і сльози, і розпач, а декотрі пішли хибним шляхом і стали справжніми повіями. Все було: і знищення плоду, і безпліддя після одруження. Але я над цим не задумувався, вважав себе Дон-Жуаном і щасливчиком.

Співрозмовник на хвилину замовк, витер сльози. Підборіддя його дрібно тремтіло, все обличчя покрилося потом. Трохи опанувавши себе, тремтячим голосом продовжив:

- На канікулах ми з жінкою на вихідний поїхали в село до родичів. У неділю дістаємо телеграму: "Терміново приїжджайте".

Ще й не доїхали додому, як дізнались, що обидві доньки зґвалтовані і в нервовому шоці знаходяться в лікарні. Дружина втратила свідомість.

Я думав, що не переживу цей встид. Через місяць зґвалтували і дружину, та ще й на пам'ятку "нагородили" венеричною хворобою. І лише тоді я зрозумів, що це відплата за мої вчинки, або Божий палець. Вже рік я не можу глянути у вічі ні донькам, ні дружині, бо мені здається, що це я їх зґвалтував.

По тих сімейних нещастях перед моїми очима постійно постають ті дівчата, яких я привів до безчестя. Вже рік, як я втратив сон, апетит, душевний спокій. А що буде зі мною? Не знаю...

Друзі по роботі та й дружина з дітьми жаліють мене, стараються про путівку на курорт, а мене от тут болить, -співрозмовник декілька разів ударив себе в груди, - і ліку немає, бо вперше відкриваю вам свою таємницю. Найстрашніший біль -душевний біль. Виразку можна вирізати, гангренну ногу відтяти - і жити. А чим вилікувати мій біль, цю рану?.. Цьому нема ліку.

- Є. Коли ви з дружиною у церковнім шлюбі, підіть до священика, щиро висповідайтеся, як не в шлюбі - одружіться. Своє каяття і біль, нехай під чужим іменем, напишіть у пресу, застережіть від такого негідного вчинку інших, запросіть когось, хай прочитає лекцію про чесність для подібних вам, а потім -про гідність дівчини - студентам. Часто моліться, ходіть у храм Божий, лийте сльози, як оті зведені вами дівчата, і Бог зніме цей душевний біль. Ну, а за гріхи ви мусите колись спокутувати. Бо сказав Господь: "Той, хто зведе одне із цих невинних, краще, щоб узяв жорновий камінь, прив'язав до шиї і кинувся в море". Все, що робиться свідомо і навмисне, є гріхом.

От і моя станція. Через півгодини - Моршин. А вам раджу подумати над моїми словами.

- Батюшко, мені вже легше на душі. Дякую!

 

ЇЖ, ПИЙ, ДУШЕ, І ВЕСЕЛИСЯ...

Веселий, ніби на крилах, нісся додому Віджай у рідне Закарпаття. Та й чому не веселитися, коли вже роками фортуна на його боці? Що не кажи, але варто часом прислухатися до "добрих" порад бувалих друзів.

Перш за все Віджай у думці дякував цимбору (товаришеві) Йоні. Він його навчив цього промислу.

Спочатку у Польщі обдурив бригаду і виплатив їм лише половину зароблених грошей. Потім у Чехії домовився з господарем, і знову обшахрував бригаду сезонних будівельників, виплативши їм за шість місяців тяжкої праці кому сто п'ятдесят, а кому двісті доларів.

Цокіт коліс поїзда заколисував Віджая. А під мерехтіння смерек та буків у голові виринали спогади...

Тепер він шкодував, що не був на місці Циля (Василя), який дійсно відколов номер. Набрав бригаду молодих жінок і дівчат з Івано-Франківщини, оформив їх на роботу в їдальнях і ресторанах, де вони працювали по 16 годин на добу. Тим особам, з якими він розважався, платив вчасно, хоч, як розповідав, менше половини.

Серед дівчат були і дві рідні сестри з невеличкого містечка, які вабили його око та тривожили душу. Як лише випадала вільна хвилина, вони брали у руки вервички і щиро молилися, а особливо старша. Коли вона молилася, то майже все з її очей текли сльози. Сідали їсти - молилися, закінчили їсти - молилися. Не дуже це подобалося Цилеві. І він вирішив добряче на них заробити. Пообіцяв, що виплатить їм гроші за всі шість місяців, але щоб поїхали в одне з невеличких міст, неподалік німецького кордону. Мовляв, там йому товариш винен гроші. А за те, що вони так довго чекали і вірили йому, якщо захочуть, то залишаться у нього на роботі. Там робота набагато легша і платня більша.

Цільо домовився, що за кожен "товар" отримає по 3 тисячі "зелених".

...В біді людина здатна на все. Проливаючи сльози, помолилися сестри перед запаленими свічками до святого Юди-Тадея за опіку над ними і вирушили в незнайоме місто. Проте ні на вокзалі, ні на пероні Циля не зустріли. Тривога на серці і крик душі довели сестричок до відчаю, і вони, пригорнувшись одна до одної, дали сльозам волю.

Чоловік двадцяти семи-тридцяти років, який нишком спостерігав за ними, оглянувся на всі боки, рвучко підійшов до них, засунув руку у кишеню, вийняв їхні знимки і сказав українською мовою:

- Дівчата, ось вам по двадцять доларів. Уже... негайно втікайте. Вас продали у "дім терплячості".

- Куди? - здивовано перепитала молодша А старша сестра стояла, ніби омертвіла, неспроможна була вимовити жодного слова.

- Вас продали у дім розпусти. Зрозуміли? Негайно втікайте звідси!

Добу сестри нічого не їли. Замаскувавши свої обличчя, молилися на вервичці до Матінки Божої, щоб врятувала їх. А коли перетнули кордон, дали сльозам волю. І лише тепер згадали, що їх рятівник просив, щоб молилися за нього, бо він уже не може вирватися з цього злочинного павутиння. І сестри постановили, що все життя будуть молитися за нього.

Обдурені, але чисті тілом і душею, повернулися сестри до рідного дому.

...Думки Віджая обірвали засніжені вершини Карпат. Ще лише початок листопада, рано випав сніг. "Хоч би маржинку зігнали долів", - думав він. Але що йому маржина, коли він має повні кишені "зелених". Так пофортунило, як ніколи. Та ще й купа продуктів прибула додому. Він їде поїздом, а КамАЗ з причепом вже, напевно, давно розвантажився в Закарпатті.

"Як добре мати справу з розумним керівником, - тішився Віджай. - А все робить добрий могорич. Не думав, що голова колгоспу погодиться, а він ще й підказав, як ліпше зробити. Крім зерна і гречаної крупи, ще дав бідон меду і всілякої всячини. Багато що продали разом і поділилися грішми.

А жінки-сезонниці? Як дурні, то нехай роблять. Чотири місяці безкоштовно їли, за дорогу заплатили, досить з них. Добре, що вдалося обдурити. Тепер най чекають, поки привезуть по 2,5 тонни зерна. Най надіються, бо не знають, що зерно вже продане. А я за той час махну в Чехію, най шукають вітра в полі. Словом: їж, пий, душе, і веселися!"

...Коли Віджай увійшов на обору, зауважив, що і в хижі, і в стодолі, і в стайні повно всілякого добра

Вибігли з хати діти, жінка, родичі, вітаючи і цілуючи довгоочікуваного гостя.

-А чому збіжжя не позаносили? Хочете, щоб хтось украв?

- Не гризися, сину. Вовкодав нікого не пустить на обору.

...Цілу ніч дув сильний південний вітер. Хоч був листопад, над горами роздирали темряву блискавиці. Люди з острахом через вікна дивилися на стихію. Одна лише родина Віджая спала міцним сном після щедрого частування.

Але вода, яка несподівано залила будинок своїм холодом, розбудила і їх. В самій нижній білизні вибіг Віджай на подвір'я, а вода вже сягала вище колін. З усіх сторін неслося: "Рятуйте!"

Страх і морок огорнув усіх. Насамперед родичі кинулися випускати маржину. Свиней і овець уже не було видно: потопилися.

В одну мить перед Віджаєвими очима виринули усі гріховні шахрайства і чиїсь сльози. Він високо підняв руки і через сльози прошепотів: "Боже, хіба за це ти нас караєш?"

Через півгодини від будівель не залишилося і сліду...

З пустими руками повернулися змучені, худі й майже висушені від спекотливого сонця заробітчани, які розраховували продати зерно та допомогти дітям-студентам. Але... Не одна сльоза покотилася у жінок-заробітчанок, а про піт і говорити нема чого, бо чотири місяці пеклися під Ростовським небом на спеці. В той момент у серцях клекотала ненависть.

...А коли в містечко прийшла вістка про біду в Закарпатті, обмануті жінки вклякнули у молитві: "Господи, спаси їх і прости. Бо вони не мали Бога в серці, бо вони ніколи не молилися. Підемо до церкви, може, там збирають кошти для потерпілих від повені. І я дам гривню на допомогу".

 

"ПАМ'ЯТАЙ ДЕНЬ СВЯТИЙ СВЯТКУВАТИ"

- Ей, пане Форович, то якось нефайно, і, перепрошую, навіть вам не пасує. Та ви ґазда на цілий Болехів, а нині, в таке велике та ще й подвійне свято, їдете в поле до сіна. Нині всі люди (ще з учорашнього вечора) пішли до Гошівської Матінки Божої на Ясну Гору, аби подякувати Господеві за всі ласки та перепросити за свої гріхи, а ви - в поле. Нині ж неділя, та ще й Спаса.

-Хлопці, перевірте, чи все з собою взяли: вила, шнури, рубель, - ніби про себе, спокійно і врівноважено говорив пан Форович. А потім звернувся до дідуся, який насмілився зайти до нього аж на обору та ще й дорікати йому:-Я, пане Мар'яне, зважаю на вашу старість і лису сиву голову. Інакше сказав би вам пару теплих слів і викинув би вас з вашим капелюхом і коштурем, щоби ви мені не псували настрою. Сперлисі на патик та й мораль читаєте. Та то більший гріх буде, як моя худоба лишиться голодною чи стане брати стухле сіно під ноги. Шкода, що не вмієте читати. Газети пишуть, що цей, 1938 рік, буде тяжким і неврожайним. Ет, нема коли з вами розбалакувати. Нате вам ліпше півзолотого, та йдіть помоліться до церкви, аби погода до вечора витримала.

- Пане Форович, пане Форович, - спершись на коштур, хитав головою дідо Мар'ян. - Та ж сам Бог заповів у третій Заповіді, щоб ми святий день святкували. А ще Господь дав кожній людині розум. Робіть, як знаєте. Я же мусив вам сказати, бо то є гріх -на гріх мовчати. Перепрошую, - і дідо подався з подвір'я.

Слуги перезирнулися між собою, потім - на свого господаря, все ще надіючись на зміну рішення.

- Ну, чого стоїте? На фіри - і в поле, - підійшов пан Форович. - Святкувати будемо, коли повозимо сіно.

Цілий день, не покладаючи рук, працювали слуги разом з господарем, щоб завести сухе сіно до стодоли. Фіра за фірою їздили безперервно.

Коли скидали з останнього воза, сонце стояло ще високо. Але з боку Гошева насувалася хмарка: одна-єдина і невеличка.

-Хлопці, воза з сіном - до стодоли, тепер уже не страшно, най діється Божа воля. Все сіно в стодолі. Коней - до стайні. Денисе, скажи служницям і жінці, най несуть могорич і добру закуску. Тепер ми будемо святкувати. Заодно пообідаємо і повечеряємо. Ну, і забава аж до рання.

Наливши хлопцям і собі по чарчині, ґазда мовив:

-Тепер не гріх і випити. Аби'смо...

Не встиг господар докінчити свого тосту, як сталася Божа воля. Блискавка осліпила всіх і страшний звук грому викинув з рук чарки.

Коли господар зі своїми слугами опам'яталися, то уздріли, що сусіди силою виганяли коней і худобу зі стайні на вулицю, а з того місця, де була стодола з сіном, палав вогняний стовп, який сягав, як їм здавалося, до півнеба

Ніхто не старався гасити, бо знали, що вогонь від блискавки ніхто не в силі погасити.

А Господь з тієї хмарки не спустив на землю ні одної краплини дощу. Більше не пролунало і грому.

І лише на другий день дізналися люди, що у сіні, яке возив на Спаса той ґазда, задушився трирічний внук, якого знайшли аж вранці.

-Добре застерігав дідо Мар'ян, - дивлячись на згарище, яке ще диміло, сказав господар до слуг. - Пам'ятай день святий святкувати. А я хотів бути мудрішим від Бога. Пішли, хлопці, розтягати згарище, щоб не перекинувся вогонь далі. На мені буде наука іншим людям.

Боже, прости.

ЗАПІЗНІЛЕ ПРОЗРІННЯ

- Дитино моя, нащо ти мені кілько накупила? І банани, і цитрини, і помаранчі... Ти б мені, Настунько, принесла свіжої житниці і дрібку свіжого сиру. Всі кажуть, що житничка дуже помагає на печінку, навіть камінь дробит.

-Житничку, мамо, будете вдома пити, а тут їжте тропічні фрукти. Лікарі кажуть, що вони так само камінь дроблять, -лагідним і веселим голосом промовляла середніх літ тендітна жіночка, викладаючи принесене у лікарняну шафчину. Засмагле вродливе обличчя, овіяне карпатськими вітрами, повне рум'янцю, свідчило про її здоров'я, а голубі, як карпатське небо, очі, які щиро дивилися на стомлене обличчя і руки хворої, свідчили про доньчину доброту і щирість.

-Де ж ти, дитино, набрала кілько грошей, що накупила всякої різноти? Ти б ліпше внукам щось купила взутисі та хоч по їдному цукерочку.

- І їм ще куплю, а ви добре їжте, скоро поправляйтеся і вертайтеся додому, а то діти, а надто Данилко, не можуть вас дочекатися. А гроші Бог післав... В горах діти назбирали аж два відра яфинів, а, повертаючись додому, на поляні назбирали стільки щирих грибів, що мусили два рази ходити. А я нині все продала.

Ще з годину між ними точилася розмова про господарку, про новини в селі, а коли зайшла бесіда про сина, який вже третій місяць у Чехії, обличчя в Наступі скривилося і в очах з'явилися сльози.

-Не плач, дитино, Бог добрий, найми Службу Божу за опіку над ним і сама молися з діточками, і Бог його не опустить. Пити він не п'є, грошей намарне не розпустит...

Прощаючись з мамою, Настуня поцілувала її в уста і знову зронила тяжку сльозу. На прощання поблагословила Настуню, роблячи хрест над її головою.

Коли двері за Настунею замкнулися, жінка, що лежала коло вікна, відкрила обличчя, яке було все у синцях, і повернула голову до сусіди по палаті. Довго мовчки дивилася на неї. Раптом підборіддя у жінки затремтіло, і вона вперше дала волю сльозам, здригаючись усім тілом. Добре виплакавшись, вперше за три дні заговорила до сусіди по палаті.

- Добрих дітей маєте, пані добродійко - Вчора одна, нині -друга донька.

- Ні, панюсю, то не донька моя, то невісточка. А маю їх всіх аж п'ятеро: дві доньки і троє синів. Всі дуже добрі і для мене, і для людей, та самі між собою дружні і щирі. Що правда, то правда; люди мені заздрять, але я багато з ними намучилася, поки вони стали вирозумілими. У мене в сім'ї діти не говорили: "Ні, не хочу". Так вчив небіжчик Василь, чоловік мій, так і я їх навчила. Пам'ятаю, вже з армії прийшов мій Федір, і якось привели його п'яного, та ще й в хаті паскудне слово сказав. Я йому тоді дала, напевно, з десять палиць, аж утік з хати... Понині я його п'яного не виділа. Але найголовніше - молитва. Молюся за дітей щиро. А у вас, панюсю, що, дітей нема, що ви такі слабі і ніхто до вас не приходить? Ви, певно, десь упали, що так лице побили?

Слаба сусідка довго дивилася у стелю, думаючи щось своє, і, нарешті, відважилася на відверту розмову:

-Я, пані добродійко, сама себе побила, хоч і встидно мені зізнатися, але легше на душі буде... Маю я двох дітей - доньку і сина, а п'ятеро дітей вбила, коли ще на світ не народилися. Боялася нестатків, хотіла веселого життя.

Син мій оженився з учителькою, дуже доброю і щирою дівчиною, і на вроду надто файною. Жили вони добре і дружно, поки не втрутилася я. Не могла змиритися з тим, що вона була з села, та ще й з убогої сім'ї.

Я почала робити різні штуки, видумувати всілякі неправди, щоб підбурити сина проти неї, аби вони розлучилися. Я навіть не хотіла брати на руки внука. Невістка мені стояла кісткою поперек горла, і лише через те, що була убога та з села. Коли хтось з її братів чи сестер, а, особливо, родичі, приїжджали до неї, я старалася створити таку "погоду" різними вигадками, щоб вони забули дорогу до мого дому. Спочатку син заступався за неї. Пізніше став випивати, а я йому в цьому сприяла.

Почалася зневага до Лесі, себто невістки, потім часті бійки, і це було найбільшим моїм задоволенням. Коли Леся вдруге завагітніла, син її тяжко побив. Вона потрапила до лікарні, і дитинка зійшла з неї. З лікарні Лесю забрали на квартиру її подруги. Син декілька разів ходив, просив, щоб вона повернулася. Вона давала згоду лиш на окрему квартиру. А я сина потішала, що ще таку жебрачку знайде під першим-ліпшим парканом. А коли він сильно тужив за нею, я купувала горілку, в ній і втопила свого сина.

- Що, помер? - з острахом запитала співрозмовниця. -Та ні, лише спився. То він мене так побив... Але тепер я йому все прощаю, бо то не він, то я сама себе так побила своїм поводженням.

- Йой! Свят, свят, свят! - перехрестилася співрозмовниця. -Та ж то великий гріх-бити своїх родичів, особливо маму.

- Йому гріх прощений, - мовила каянниця, дивлячись в одне й те саме місце, - бо я своїх дітей молитви не вчила, і страху перед Богом не прищепила.

- А за що ж син вас, панюсю, так покарав?

- Були в його малого уродини. Син поніс йому подарунок, який той чомусь не прийняв. І він, прийшовши додому, почав мене обзивати та докоряти, що я зруйнувала йому життя. Потім випив півпляшки горілки і в білій гарячці бив мене до тих пір, поки я не знепритомніла.

- Ну, а донька чому не приходить?

- Донька виявилася мудрішою за сина. Коли я почала заважати їй в житті, то вона першого року покинула мене і з чоловіком поїхали на Східну Україну. Живуть дружно, виховують трьох діточок. Часто пише мені, але приїжджає рідко.

Найгірше те, що мучить совість: Олег з Лесею були шлюбні, а я їх розлучила. Леся знову віддалася, має ще двох діточок... А мій будинок на шість кімнат стоїть пусткою. Я в лікарні, син в міліції, а хата замкнена.

- Йой, - співчувала співрозмовниця, -та дайте хоч телеграму доньці, бо ще ті алкоголіки обкрадуть все, що є в хаті.

- Ні, ні, встидно: донька застала кінець бійки.

СПОВІДЬ ПЕРЕД АНГЕЛЯТКОМ

- Бабцю, чуєш... Сховай мене, - зі сльозами в очах шептала чотирирічна Мартуся, ховаючи свою кучеряву голівку під полу светра літньої жінки, голова якої хиталася в такт вибоїнам на дорозі. Роки, втома та духота в автобусі заколисували жінку, як дитятко в колисці. Мартуся переполошеними оченятами поглипувала на страшного вуйця, який стояв навпроти і, як здавалося, дивився тільки на неї.

Його обличчя все було покрите шрамами і фіолетово-червоними рубцями, які, ніби п'явки, звисали по цілому обличчю. Лише голубі очі свідчили про його колишню красу.

- Що ти так суєтишся, дитино? - не відкриваючи очей, сонно воркотіла невдоволена бабця.

- Бабцю, бабцю! Сховай мене.. Я боюся, - вже вкотре шепотіла внучка.

- Чого і кого ти боїшся? - сонним голосом питала жінка.

- Он того, вуйця, - тулилася дитина - Подивися, який він страшний.

-Тихо, безвстидна... Я тебе більше не візьму з собою, як ти будеш такою нечемною. Хіба не видиш, що в нього було якесь горе. Напевно, обгорів, або обморозився.

- Ні, моє ангелятко... Помилилася твоя бабця. Не обгорів я і не обморозився. То Божий палець був наді мною, - дивлячись на дівчинку, лагідним голосом мовив чоловік. - Я хотів би тобі оповісти, дитино, як Бог карає за гріхи і милує каянників. Я тобі розкажу правду, а ти колись виростеш і людям переповіси. Най знають. Будеш слухати мене? То слухай і запам'ятовуй.

- Було це за ворога українського народу Брежнєва, який наказав зруйнувати або спалити всі церкви та хрести. Я тоді в колгоспі був парторгом, і то не яким-небудь, а бойовим, активним. Мені дуже хотілося виконати наказ партії першим. Отож я зібрав усіх комуністів і вночі ми поїхали нищити хрести.

Спочатку ми здіймили хрест, який був встановлений на честь скасування панщини, і на тому хресті я оббив оцей палець. Тоді я сказав, щоб усі йшли по домівках, а наступного дня зранку прийшли в контору. Вранці я заявив, що ми не злодії, щоб по ночах ходити і руйнувати хрести, а чесні комуністи, тому ми зараз беремо потрібну техніку і йдемо до праці. А хто відмовляється -партійний квиток на стіл. Знайшлися такі, що зразу поставили.

Для сміливості ми випили по двісті п'ятдесят, і того дня познімали всі хрести. А ввечері, коли я прийшов додому, мені свербіло і пекло все обличчя. Я обмився холодною водою. На ранок моє обличчя покрилось водяними струпами. З того дня почалось моє поневіряння по лікарнях, науково-дослідних інститутах Одеси, Києва, Ленінграда, Москви. Для мене були відкриті всі двері, але покращення, не було. Ще не загоїлися рани, як відкривалися інші. Так було понад двадцять п'ять років. І без людських докорів я зрозумів, що це - Божа кара.

І от, коли дали волю Церкві, я пішов і щиро висповідався. По сповіді поновив усі хрести і те, що не гоїлося десятками років, загоїлося за тиждень.

Запам'ятала що-небудь, лялечко? Отже, колись розкажеш людям, що з Богом жартувати не можна. А тепер подивись, яким я колись був.

Чоловік вийняв фотографії і показав Мартусі, яка вже не зі страхом, а зі співчуттям дивилася на незнайомого вуйця.

- Правда, гарний я колись був? Дівчинка кивнула головою.

- Даруйте, пане добродію, за запитання. А яка доля інших, що були з вами, - запитала Мартусина бабуся.

- Інших? - ніби сам себе перепитав. - Нас було десятеро, тепер залишилося троє і всі каліки. Інші померли: хто від горілки, хто в результаті нещасного випадку, є й такі, що від розпуки наклали на себе руки. А ті четверо, які здали партквитки, всі живі і здорові.

- А як би ви, пане добродію, жили, якби вам довелося починати все наново? - втрутився у розмову сивоволосий з борідкою інтелігентний чоловік.

- Без сумнівів - так, як мене вчила моя бабця, яка за руку водила до святого храму, - після короткої мовчанки мовив незнайомець. Автобус плавно хитнувся і зупинився.

- Ось і моя зупинка. Будь щаслива, моє ангелятко. Я дозволяю тобі розповісти мою сповідь перед тобою. Люби Бога, а будеш любити Бога, будеш любити всіх.

Коли автобус рушив з місця, старенька жінка, яка досі мовчки сиділа, немов про себе сказала: "Не від віку каліка, не до смерти пан. А який був гордий..."

- Страшної руїни завдав Україні та й цілому світові атеїзм. І не будемо ми щасливі, поки не запровадимо вивчення релігії в школі, - промовив інтелігентний сивоволосий чоловік.

 

...ЩАСЛИВІ ТІ, ЩО УВІРУВАЛИ

- Прошу отця..., помирає Оля, - витираючи білосніжною хустинкою сльози, які мимоволі котилися по щоках, перемагаючи судоми, що стискали горло, тремтячим голосом мовила мама -Даруйте, що в таку пізню пору, та ще й в негоду, потурбувала вас. Оля просить, щоб ви ще приїхали до неї. Хоче висповідатися, прийняти Найсвятіші Тайни і Єлеопомазання. Вона... Вона...

- Прошу, не переживайте так. Все-все - в Божих руках. Моліться і просіть Господа. Він добрий і милосердний.

-Я вірю, що Матінка Божа змилується над нею... Моїй донечці всього двадцять п'ять років. Вона ще не виділа життя. Всі роки -у навчанні... Тепер лише жити, і от...

...Уже дев'ятий раз їхав священик до немічної в Долину, щоб відмовити молитву "Над недужими і терплячими". А скільки було відправлено Богослужінь -душпастир і не пам'ятав, бо правив постійно і молився з людьми за здоров'я Ольги.

По Сповіді і вділенні Святого Причастя та Єлеопомазання священик три рази дав напитися слабій посвяченої води від Чудодійної Матері Божої Зарваницької та Люрдської, за кожним разом з усіма присутніми, а також чоловіком, мамою, бабцею, відмовляючи молитви "Богородице Діво", "Під Твою милість", "Згадай, Всемилостивая Діво Маріє".

Щоб хоч трохи розвіяти розпач, який панував у цьому домі (бо в різних місцях, - хто в коридорі, хто біля вікна - плакали всі), священик звернувся до слабої.

- Ти чому, Олечко, така нечемна? Я ж тобі казав, щоб ти мене зустрічала разом з чоловіком у святому храмі, а не на ліжку. Наступного разу ми так зробимо. Правда?

Ольга старалася посміхнутися пересохлими, блідими, аж посинілими устами до чоловіка, який у задумі мовчки стояв коло ліжка Його підборіддя дрібно тремтіло. За сім років навчання у медичному інституті він бачив не одну смерть, але тепер смерть забирала найдорожчу людину, подругу життя, жінку-медика.

Замість медового місяця і радощів молодого подружнього життя невідома хвороба звалила Олю у ліжко. Більше всього подружню пару турбувало те, що медицина була безсилою. Ніхто конкретно не міг встановити діагноз, а попередній - розсіяний склероз.

Що дивувало священика? Спокій і завжди усміхнені уста хворої, а особливо очі, в яких за увесь час відвідин жодного разу не бачив ні сліз, ні відчаю. Хоч всі ми знаємо, що маємо померти, але смерть такої ще юної людини навіть священик переносить з великим душевним болем.

Ні, вона не помре. У неї така велика віра в Господа Бога і Пречисту Діву Марію. Кожного разу, коли її відвідував священик, вона так ревно молилася на вервичці до Матері Божої. На кріслі, коло ліжка, лежали молитвенник, дев'ятниця до св. Апостола Юди-Тадея та книжечка "Наслідування Христа". Над її головою -хрест з Розп'яттям і образочок Чудодійної Гошівської Матері Божої, яка вдень і вночі освітлювалася лампадкою. То була надія на її спасіння.

З тривогою у серці дивився священик на крапельницю, яку під'єднали до руки слабої. Гемоглобін упав був до критичного рівня, ноги не діяли цілком, усе тіло, а особливо руки, були ніби залиті свинцем.

-Отож, Олечко, домовилися?. Наступна зустріч і сповідь-у храмі, разом з чоловіком і мамою. Я вірю, що твої щирі молитви і Свята Літургія, разом з молитвами вірних, Господь Бог і Пречиста Діва Марія вислухають.

- Бог би говорив вашими устами, отченьку, - крізь сльози уже в коридорі мовила бабця.

- Не плачте, мої дорогенькі. Моліться, і Бог вислухає ваші молитви.

...Минуло майже два місяці.

-Отче! Оля з чоловіком і я, також вуйцьо Олі приїхали до вас, щоб дотримати слова. Ми хочемо відбути Великодню Сповідь.

І знову котилися сльози з очей матері, рясні і щирі сльози, яким в резиденції священика вона дала волю. Вони капали з усміхнених і радісних очей мами. То були сльози вдячності, великої віри і надії.

- Боже, який Ти добрий і милосердний до тих, що надіються на Тебе. Дякую Тобі, Царице Неба і Землі, за Твої ласки і благодаті, - дивлячись на образ, замість відповіді промовив священик.

І в очах пароха заблищали сльози вдячності. -Де Оля? В машині?

- Під церквою, чекає на вас.

Своїми ногами Оля увійшла у святий храм, вклякнула коло дверей і навколішки пішла до статуї Матері Божої, щоб подякувати за вислухані молитви.

І лише тепер священик зауважив, як з очей щасливої оздоровленої молодої жінки котилися, як срібні горошини, сльози радості.

Всі, хто приїхав з Олею, відбули Великодню Сповідь і прийняли Тіло і Кров Господа Ісуса Христа, чим ще більше скріпили тіло і душу у вірі до Пресвятої Трійці і Пречистої Діви Марії.

- Щасливих вам свят, - на прощання мовила Оля. - От ми і дотрималися слова. Моліться за мене, отче.

- А ти, дитино, - за мене.

На прохання Ольги священик уділив їй і всім присутнім своє благословення.

"Щасливі ті, що не бачили, а увірували", - промовив про себе священик.

 

ХРАМ ПАМ'ЯТІ

- Мартусю, донечко, щось я нині прислабла. Помий мені плечі, бо як умру, щоб ти мала менше клопоту.

- Знову ви, мамо, за своє, - проворкотіла Марта, але послухалася і пішла до ванни.

-Ой, мамо!.. Ато що таке?! Що то було з вами?-з рук доньки випала губка, вона намиленими руками взялася за голову і так, одерев'янівши, зі страхом дивилася на мамине тіло.

Вздовж усього хребта - від лопаток аж до пояса -простягалися чотири пурпурово-сині шрами. Ліву і праву лопатки пересікали поперечні шрами зі слідами шитих ран. На місці ягідниць синіли дві великі впадини.

- Мамо! Хто то вас і за що?

- За Україну, дитино.. Московські кати і наші запроданці-яничари.

-І ви знаєте хто?

- Знаю, дитино, але най Бог їм простить, бо я на цім світі пекло пережила, але на зло ворогам і зрадникам живу і досі. Господь зберіг мене.

-Скажіть, мамо, хто?..

-Сам начальник Болехівського НКВС. За інших, дитино, не скажу, най Бог заплатить. Хоч їх і знаю. Не хочу, щоб тінь падала на їх дітей. Досить крови і ненависти. Діти не винні. Я скоро помру. Поховай мене у Болехові, де і твій тато. Я хочу коло нього спочити.

...Ховаючись від матері, Марта випила другу заспокійливу таблетку і все просила маму, щоб розповіла про своє життя, про тата, братів Миколу, якому було тоді 13 років та Ігоря, котрому виповнилося 10 років, коли загинув їх тато.

Анна дивилася на доньку, яка час від часу здригалася усім тілом, намагаючись приховати неслухняні сльози, які одна за одною, як срібні горошини, котились по лиці і тяжко падали на долівку.

-А ти, Мартусю, не муч себе, дай сльозам волю, легше на серці буде. І щоб ти знала правду про свого тата, про мене і про те Боже чудо, завдяки якому ти залишилася живою, я дещо тобі розкажу.

Тато твій вступив в УПА за часів німецької окупації, брав участь в бою з німцями на горі Лопаті. Мав кличку "Сосна". Бо дійсно був, як сосна: стрункий, високий... Ще вищий від твого брата Миколи. Мав коло двох метрів. По розгромі, якого зазнали німці в Карпатах, та ще й роззброєння мадярського батальйону в горах за Мізунем, мені з татом треба було переховуватися в гірських селах. А коли прийшли "визволителі", ми мусіли цілком покинути обійстя у селі Церківні. У нашій хаті була школа.

У грудні 1946 року з допомогою запроданців мене затримали московські кати, і те все, що ти виділа на моєму тілі, то їх робота, свідоцтво та історія московського "братолюбія". Найжорстокішими нелюдськими тортурами намагалися кати дізнатися, де тато, але коли зрозуміли, що все марно, що я нікого не викажу, взяв мене на допит начальник Болехівського НКВС.

Анна тяжко зітхнула і закрила очі, перед якими одна за одною пропливали ті найстрашніші події її життя лютневого дня і ночі 1947 року. Тоді їй довелося пережити такі муки, яких здатні завдати лише слуги диявола.

Коли вона вже не подавала жодних ознак життя, кат наказав вивезти її на смітник, щоб наступного дня кинути у криницю або який-небудь яр. Не знав кат, що його жертва, яко живий свідок, доживе до вісімдесяти років, до 21 вересня 1994 року, бо нею опікувалася Гошівська Матір Божа, образок якої подарувала їй мама у вигляді медальйончика у час весілля з Йосипом. Врятував її тоді чоловік тети Марії, який знайшов Анну, в чім мати на світ народила, на лютневому снігу, без будь-яких ознак життя. Безстрашний лікар Форович, ризикуючи усім, цілий місяць рятував її.

Друзі-партизани переправили Анну у Тлумацький район, де вона перебувала у різних селах до червня 1947 року. Повер­нувшись з Тлумаччини, з допомогою повстанців і чоловіка, переховувалася по гірських селах Слободі, Липі, Лужках та інших.

19 березня 1948 року Господь Бог обдарував радістю Анну та Йосипа. У них народилася вимріяна і довгоочікувана донечка, ім'я якій - Марта - дав священик-повстанець, котрий невдовзі загинув під час Святої Літургії у повстанському таборі коло села Липа.

На саме свято Покрови Пречистої Діви Марії і смерті полковника Євгена Коновальця Сосна зайшов у село Церківна, щоб причепити на читальні синьо-жовтий прапор. Коли вже прапор лопотів на вітрі, кати уздріли героя. По високому зросту в місячну ніч пізнали, що то станичний Сосна-Йосип, за яким так довго полювали, їм дуже хотілося взяти його живим. Оточений з різних сторін, станичний знав, що то його остання ніч, тому облив документи спиртом і підпалив. Коли полум'я вже пригасло, Сосна піднявся на цілий ріст і могутнім голосом крикнув: "Жінко моя, діти мої, прощавайте. Прощай, Україно! За вас віддаю життя!" І луна вибуху гранати понеслася над селом, вдарилася в гори і понесла звістку на рівнини, що ще один герой-повстанець віддав своє життя за волю України.

...Ще три роки по проголошенні України Бог тримав на цім світі Анну, яка вечорами розповідала Марті про ті буремні тяжкі дні боротьби за волю України, їй так хотілося, щоб люди знали, як з крові, мук і руїн повстала Україна.

Марта відкрила мамі таємницю, що в честь тата-героя вирішила збудувати церкву і посвятити її в день смерті батька.

...Щаслива Анна почула радісний звук дзвонів, які сповіщали про приїзд до Дрогобича Владики Юліана Вороновського, душпастирів і мирян з різних областей України.

Марта виконала просьбу мами: мученицю Анну поховано на цвинтарі міста Болехова, де спочивають останки її чоловіка Йосипа-Сосни, який боровся, щоб була вільною і Греко-Католицька Церква, і Україна.

ГОЛОС МАТІНКИ БОЖОЇ

Лише тепер Трохим переконався, що слова покійної мами: "Ніколи не болить так тілесна рана, як душевна", є воістину справедливі. Хай трублять всі газети не лише на Ізюмський район, а й на всю Харківщину, поливаючи Трохима брудом, а він все ж таки найщасливіший... Хіба можна порівняти і назвати щастям високу посаду голови колгоспу, директора школи, парторга із щастям та радістю, яка завітала у їхній дім: їхня донечка, котра дев'ять років була німою, в одну мить заговорила. І то як?! Виразно, чітко.

...За тиждень майже всі односельці відвідали дім Трохима, і він нікому не перечив. Всім дуже кортіло подивитися на Чудодійний образ, який повернув щастя його Харитинці і всій сім'ї.

Нишком, щоб ніхто не зустрів, у пізню вечірню пору завітало й начальство з району. І їм так само хотілося переконатися в тім великім чуді. Бо Трохим не раз і при них виливав своє горе, згадуючи Харитинку, якій Бог дав таку природню красу, та не дав дару мови. Одне тішило родичів, що Харитинка чула, отож швидко навчилася читати й писати. Вона цілими днями сиділа над книжками. Часто спостерігали родичі, а особливо першого вересня, як, ховаючись від них, Харитинка давала волю сльозам, дивлячись, як однолітки з букетами квітів йдуть до школи.

Гість з району довго бавився і говорив з Харитинкою, милуючись її воістину ангельською красою і такою мелодійною мовою; коли б він не відвідував її раніше, ніколи б не повірив, але істина є істиною.

Коли дитина вибігла на вулицю, підійшов до тата, з очей якого сяяло щастя, поклав руку на плече і промовив: "Пробач, Трохиме Іларіоновичу, що понизили тебе. Сам розумієш... Поклав партквиток, не можеш займати високої посади. Помалу все перемелеться... Не прийшов я до тебе, як підлабузник, а як приятель. Розкажи, Трохиме, як це сталося?"

Трохим довго дивився на образ Пречистої з Дитятком на руках. Часто закліпали його очі. Він витер сльозину: чи то каяття, чи радости, яка покотилася по усміхненому обличчі, і ніби сам про себе почав розповідь.

-Історія цього образу дуже давня... Моя мама розповідала, що цей образ моїй бабусі дала ще її бабця. Він був посвячуваний у відпустових місцях, котрі вона відвідувала. Цим образом бабця благословляла мого тата, який ішов на громадянську війну, та братів, яких брали на Другу світову війну, і всі, хоч покалічені, але повернулися додому. А особливо, як розповідала мама, цей образ усіх нас врятував у часі голодомору. Вмираючи, мама в сльозах благала, щоб, не дай, Боже, я не осквернив цей образ і не знищив його. В час голодомору мама берегла його за пазухою, коло серця. І я, клячучи, поклавши руку на образ, дав слово, що буду берегти його.

Уже будучи директором школи, я побоявся за свою посаду, а ще більше боявся гріха, бо перед мамою присягався. І повернув образ до стіни, а на протилежний бік приклеїв ось цю картину. Спочатку я кожного дня молився до Матері Божої, пізніше - лише в день смерті матері, а далі - цілком перестав.

Трохим розвів руками, докірливо хитаючи головою.

- Ну, а далі? Мене цікавить, як заговорила твоя донечка?

-Два дні перед тим, як заговорила Харитинка, мені приснився сон, якому я не надав значення. Приснилася мама, вона просила, щоб я обтер від порохів і павутиння образ, до якого тяглася Харитинка. Хоч я дуже любив і поважав маму, однак попросив її, щоб не втручалася у мої справи, ради моєї кар'єри. Мама назвала мене безжалісним бузувіром, який не жаліє своєї дитини, яка так втомилася і не могла дотягнутися рученятами до образу.

Пробудившись, я помолився за упокій душі мами, бо давно не молився.

І от, у день великого щастя, як розповідає донечка, коли нікого не було вдома, до неї промовив невідомий голос "Поверни мене, дитино, до людей".

Знаючи, що кімната замкнена і нікого нема вдома, Харитинка озирнулася по кімнаті і в душі хотіла запитати, хто тут є. І якраз у цей час з її уст на всю кімнату полинуло: "Хто тут є?"

І вдруге лагідний голос попросив: "Поверни мене до людей".

З місця голосу сяяло дивовижне сяйво. Харитинка вхопила картину, повернула образ, який упродовж довгих років був повернений до стіни і, впавши на коліна, молилася своєю молитвою, бо "Отче наш" і "Богородице Діво..." до цього часу я її не навчив.

Коли Харитинка прибігла до мого кабінету і крикнула "Тату!", я спочатку подумав, що це сон, і стряс головою. Але коли побачив сльози, що котилися по її обличчі, і знову почув "Тату!", я високо підніс її над собою і сам з радості заридав.

Обнявши Харитинку, ми заквапилися до мами. Хоч ішов урок, ми забігли у клас і Харитинка, обнявши маму, зі сльозами на очах, на увесь клас закричала: "Мамусю, я вже говорю!"

Цей рік -1965 - я вважаю роком народження своєї Харитинки.

А тепер думайте про мене, що хочете, пишіть хоч кожного дня в газетах, але я більше не можу бути комуністом, бо щиро повірив у Бога. І рана душевного болю буде мучити мене все життя за мою зневагу до Господа Бога та Пречистої Діви Марії. Хочу останні роки, чи, може, дні провести в каятті та молитві.

-Дякую, Трохиме, за відвертість. У прикру хвилину приїду і я помолитися до цього образу. Бо і я не повірив би, якби сам не переконався. Про нашу розмову ніхто не повинен знати... А Харитинку негайно присилай у школу. З Божою допомогою вона все наздожене А ти, коли повірив, вір до смерти, бо і я переконався, що Бог воістину був, є і буде.

І урядовець з району міцно і щиро потиснув Трохимові руку.

МОЇ ЛІКАРІ - ГОСПОДЬ БОГ І ПРЕЧИСТА ДІВА МАРІЯ

- Ой, дитинко... Яка ти мокра, - співчутливим протяжним голосом промовила тета Марія. - Квапся додому, бо то хоч і виглядає тепло, але не забувай, що нині - Йордан. Вже'м прожила сімдесят один рік, але не пам'ятаю такого тепла на Водохрестя. Я казала, що та комета недурно до нас прилетіла, - ніби сама до себе продовжувала жінка спокійну розмову. - Ая-йя, ніхто не знає Божої волі... "Покаєтесь-продовжу віку, а не покаєтесь-вкорочу". Біжи, дитино, а то простудишся, а в тебе ж діти маленькі. Ти що, Оксанко, купалася в ріці Сукіль, що така мокра?

Життєрадісна рум'янощока Оксана посміхалася, ніби дитина:

- Ні, пані Маріє, я спеціально підходила, щоб мене священик окропив йорданською водою. Після торішнього Водосвяття я готова з радості скочити у воду, бо воно повернуло мені життя і ще більше скріпило віру у Бога. Тоді я йшла на ріку, як мені здавалося, востаннє.

Перед Водосвяттям я цілісіньку ніч проплакала, в молитві благаючи Бога продовжити віку заради моїх малих діточок. Вранці пішла до храму з великою вірою і надією, що свячена водичка зніме з моїх грудей пухлину, що була як голубине яйце.

І сталося чудо! Через тиждень пухлина цілком пропала. З того часу я кожного дня, крім щоденних молитов, які пообіцяла, відмовляю двадцять п'ять "Отче наш" і "Богородице Діво" та один раз "Помилуй мене, Боже".

У тети Марії з очей покотилися сльози.

-Дитино, я так само довірюся тобі, бо й моїми лікарями є Господь Бог і Пречиста Діва Марія. У шістдесятих роках по всьому тілі у мене зробилися чорні і білі плями, які пізніше перетворилися на тверді гулі і рубці під шкірою. Лікарі посилали мене з кабінету в кабінет, розводили руками, але діагноз так і не поставили. Аж у 1975 році сказали, що ця хвороба називається "склеродермія".

Кожного року я по два рази лягала в лікарню, де через кожних три години мені давали уколи. Лікувалась я так п'ять років. Три рази була в санаторії, та все марно. Підшкірні тверді рубці і гулі збільшувалися і помножувалися. Я відчувала, що з кожним днем втрачаю сили. Вже й надію на життя втратила, особливо, коли потрапила мені до рук книжечка про мою хворобу, в якій було написано, що з часом ця хвороба уражає кишечник, легені, печінку, серце.

У 1980 році я всім серцем навернулася до Господа Бога і Матері Божої. Молилася перед образами, в дорозі, на грядці, навіть у ліжку, благаючи про оздоровлення мого тіла. Перш за все відчула полегшення на душі.

У ревних молитвах минав час. Одного разу я провела рукою по своєму тілі і не знайшла жодної гулі, жодного рубця. Всі чорні і білі плями зникли, шкіра стала рожевою, як і колись. З того часу я не перестаю виконувати свою обітницю перед Господом Богом і Пречистою Дівою Марією.

Був ще інший випадок мого чудесного оздоровлення. Два роки тому мені дуже заболіли очі. Почервоніли, почали напухати і гноїтися так, що зрання я не могла їх відкрити, поки не промию. Щодень ставало все гірше і гірше. Я собі сама придумала лік. Взяла коробку сірників і на кожному патичку відмовляла "Отче наш" і "Богородице Діво" та один раз "Помилуй мене, Боже". Потім відпочивала п'ятнадцять хвилин і знову повторювала Так я молилася на чотирьох коробках сірників. На третій день пробудилася, і сама собі не повірила: очі були цілком чисті і сухі. Я взяла молитвенник і почала читати без окулярів. Тому вірю, дитино, і всім серцем буду вірити до смерти, що Бог оздоровляє, лише треба щиро молитися і вірити в Його силу і заступництво.

Та одна біда у нас, грішних. Деколи люди у час хвороби як-небудь відмовляють "Отче наш" і нарікають на Бога, що їх не оздоровив. Підуть два-три рази на рік до храму Божого і чекають у Господа ласки та благодати. От нині, подивися, здається, все місто вийшло на Водосвяття: і старі, і малі. Коли б так кожної неділі люди йшли до святого храму, яка б благодать Господня сходила.

Свята Йорданська Водичко, зціляй наші серця з Божою ласкою і благодаттю!

СИЛА ВІРИ І МОЛИТВИ

Надворі була весна. Травневий запах квітів, цвітіння садів, наповнене свіжістю повітря, щебетання птахів, - усе злилося в одну гармонію, яка на струнах легенького вітру пливла над нагрітим сонечком карпатським краєм.

Раділи весні літні люди, які пережили таку тяжку зиму, раділи недужі, вийшовши погріти зболілі кості та рани, раділа дітвора.

І лише одна сім'я Дроздів з невеличкого села Буковець (колишньої німецької колонії Лямерстан) Долинського району не зауважувала того дива Божої краси. От уже третій рік, як їхній синок Ігор приніс у сім'ю тяжкий смуток. Не знати з якої причини, протягом місяця вилізло все волосся. І голова, і брови, і руки-все вкрилося однотонним блиском. Засмучені родичі шукали порятунку у різних інститутах, клініках, їздили до знахарів, але намарно. А в душі хтось говорив: "Шукайте поради у Бога. Він нас створив, Він нам допоможе".

- Отче, лише одна надія на вас. Допоможіть нашому горю, -звернулися до священика.

- Не на мене, а на Господа Бога, бо я - лише засіб у Його руках.

З тривогою в душі дивився священик на рясні сльози матері й тата. Його очі вловили погляд Ігорчика, який не промовив ні слова, лише всім єством благав про допомогу.

Коло Розп'яття священик засвітив дві свічки. Клякнули родичі дитини і всі спільно щиро благали Царя Небесного про прощення гріхів і допомогу.

Ігорчик стояв на колінах і дивився у Святу Чашу, а священик відмовляв молитву до всіх святих "Над недужими і несплячими", потім уділив Єлеопомазання.

Родичам, які трохи заспокоїлися, священик порадив кожного дня протягом місяця о півдев'ятої ранку молитися до Господа Бога, бо в цей час за здоров'я Ігоря буде правитися Свята Літургія. Мати з сином ще три рази протягом тижня приїжджали на молитву.

Цілий травень і червень, по закінченні молебнів, які відправлялися кожного дня, всі вірні спільно молилися за одужання Ігоря, а також Тарасика з м. Стрия, якому львівські лікарі давали один відсоток на життя, за молоду маму Лесю, яку Пречиста Діва Марія повернула уже з моргу по Єлеопомазанні (вона, будучи безмовною, у душі просила прощення гріхів).

Проминуло літо. Про Ігоря ніхто нічого не знав. І ось 8 грудня 1996 року вірні у храмі звернули увагу на незнайому родину, яка протягом всієї Святої Літургії, клячучи, молилася перед образом Пречистої Діви Марії, їх обличчя сяяли радістю. Мама, молячись, час від часу витирала заплакані очі.

-Отче, ви впізнали нас?

-Напевно...

-А Ігорчика? Певно, що ні.

Перед священиком стояв гарний хлопчина з чорними густими бровами і пишним волоссям на голові. Його великі очі радісно дивилися на священика, а усміхнені уста промовляли:

- Щиро дякую вам. - Не мені, дитино, а Богові.

Щасливі родичі попросили відправити подячну Службу Божу за вислухання молитов.

- Пам'ятай, дитино, пам'ятайте, родичі: у Бога нема нічого неможливого. "І ми, грішні, хоч і недостойні, маючи надію на твоє милосердя, просимо...", - вголос промовляв він молитву, якою півроку тому починав перепрошувати Бога.

Священик уділив благословення для втішеної родини, зокрема, для Ігоря:

- Ваша віра спасла вас і потішила.

ЖИТТЯ ДАЛА, А ЛЮБОВІ...

Підкарпатське бойківське село. Неділя. Чутка про те, що сліпа дев'яностошестирічна Палагна має нині розділити спадщину, яка надійшла з далекої Австралії, між своїми дітьми, внуками, правнуками і праправнуками, скоренько облетіла село. Відразу по Службі Божій ціла армія родини, навіть ті, що в церкву йшли лише на Великдень та Різдво, нині квапилася з церкви до убогої хатини, в якій не було ні сіней, ні коридорчика, а просто з двору можна було потрапити на лавку чи коло печі.

Молодші і спритніші родичі баби Палати ще зрання з'явилися на її подвір'ї, коло якого крутилися цікаві односельці: "Як там розділить спадщину мільйонерка? Якими коштами володіє?".

А перед хатиною на саморобнім стільчику сиділа Палагна, гріючи до літнього сонечка старечі кості, її незрячі очі спокійно й нерухомо дивилися на карпатську далину. Вона час від часу зашкарублими руками витирала сльози, що котилися по її, зморшками зраненому, обличчі.

У голові Палати снували сумніви: "А, може, не треба було кликати голову сільської Ради та сусідів?" Але спробуй самій дати собі ради з тою ріднею. Дітей від вісімнадцяти років (у тім віці віддалася) мала аж дванадцятеро. Сипалися одне за одним.

Все було в житті: холод і голод. Австрійська і Друга світова війни, повстанці і каральні операції. Але, попри лихоліття, всіх діточок вигодувала, всіх зберегла, повінувала, ніхто не вмер, ніхто калікою не є. Сама ходила напіввбраною, напівголодною, аби лиш діти мали. Любила всіх дітей. І чого вони виросли такі недоброзичливі? Поки була здорова, помагала всім, внуків і правнуків бавила-тоді була потрібна. А осліпла-стала для них тягарем. Воркотіли невістки, поштуркувалися зяті, покрикували діти і внуки. По-материнськи прощала їм всім, хоч ніхто співчутливо не схилився над нею: "Чи ти нині теплого щось їла? Чи не змерзла? Що болить?"

Та не змогла забути, хоч і простила, коли осіннього дощового дня вигнала її донька з хати, викрикуючи брутальні слова: "Є в тебе й інша донька, іди до неї". А зять замкнув за нею фіртку. І Палата, паличкою намацуючи дорогу, зі сльозами на незрячих очах йшла до сина...

Прийшла на подвір'я. Учула, як клацнув замок і зашаруділи ноги. На Палагнин голос ніхто не відізвався. Лише пес Бобко підбіг до неї, присілої на порозі, і лизав руки, співчуваючи і бажаючи допомогти. За якийсь час утворилося вікно і онук,

замість привітання, озлоблено запитав:

- То що, у вас нема більше дітей, що ви знов лізете до нас?

Палагна хотіла щось відповісти, але вікно з тріском замкнулося. Не так від холоду, як від жалю, Палагнине тіло затремтіло, запекло щось всередині, і вперше жінка попросила в Бога смерти, хоч знала, що то гріх.

Мацаючи перед собою паличкою стежку, Палагна не могла її відшукати, бо замість тверді всюди було гидке чвакання болота. Але якось віднайшла хвіртку... Йшла, не маючи орієнтації в часі. Боялася одного: щоб не збитися з дороги. Дійшла до кладки, якої найбільше боялася, щоб, не дай, Боже, не впасти. Шукаючи поруччя, випустила паличку з рук. Нагнулася, щоб піднести її. Босі ноги не втрималися на слизькій кладці, і Палагна полетіла у брудну воду.

Вода виявилася теплішою за повітря. Струмок був не широкий. Палагна вчепилась берега і старечим голосом благала про поміч. Ганнуся-каліка, яка поверталася з магазину із хлібом, почувши стогін, допомогла немічній вибратись із води, і майже силою заволочила її до хати-вулика. Обмила, висушила, перебрала в що мала, напоїла гарячим малиновим чаєм і вклала спати на печі.

Ні другого, ні десятого дня ніхто з рідних не поцікавився, де їхня мама. Ганнуся дала їй притулок, хоч сама мала злиденну пенсію. Так прожили цілу осінь і зиму. І от Бог змилосердився над нею. Брат, який пропав по Другій світовій війні, на чужині помирає, і спадщину заповідає на Палату.

Отут все й ожило. Палагна в моменті знову стала мамою і бабцею.

- Тето Палагно, - обірвав спогади голос Ганнусі, - здається, сюди йдуть всі ваші діти і родичі.

-Добра дитино, сядь отут, на порозі, коло мене. В бесіду не вмішуйся.

- Йде голова сільської Ради і вуйко Василь. І ще ціла купа... На подвір'я ввійшло чоловік під вісімдесят.

-Добрий день, бабцю Палагно. Це з вами говорить голова сільради.

- Пізнаю по голосу, сину. На подвір'ї запанувала тиша.

- Так от, я, на вашу просьбу, прийшов разом з вашими діточками, зятями, внуками, правнуками. Хочемо почути, що ви нам скажете.

-І свідки так само є? - спокійно вела бесіду Палагна. -Так, ми тут, -обізвались бажані гості, яких просила Палата.

- Прошу мене уважно вислухати і занотувати, - продовжувала далі. - Я сліпа, але, з Божої волі, розуму не стратила й склерозу в мене нема. Мені прийшла спадщина від брата з Австралії. Я вже стара, мені тих грошей не треба.

Натовп загудів, ніби бджоли у вулику, та лише на мить.

- Я колись була дуже багата і щаслива, бо мала дванадцятеро дітей, багато внуків і правнуків. З тих грошей, що прийшли, я половину віддаю на церкву, третю частину-на дитячі будинки і будинки престарілих та інвалідів. А так, як у мойому серці усі діти повмирали, то четверту частину віддаю дитині, яка мене витягла з болота, щоб за ті гроші могла мене дотримати до смерті й похоронити. Я не божевільна, ні склерозна. То все, що я прошу занотувати. Я - кругла сирота А, може, хто з моїх дітей ожив, то най попросить своїх дітей і внуків, щоб пририхтували їм на старість паличку-поводиря, бо вони мають відчути те, що їхня мама.

Щиро і файно дякую вам, що мене послухали. Ходімо, Ганнусю, у наші хороми, бо я дуже змучилася, - і бабуся Палагна разом з Ганнусею неквапно зникли за дверима.

Чи ще досі живе бабуся Палагна, не знаю. Можливо, що й живе, бо у свої 96 ще по-молодецьки вилазила на піч, щоб зігріти старечі кості у доброї й щирої Ганнусі, яка жартома говорила: "Два безталання у куті - одне щастя".

ПЕРЕСТОРОГА, АБО БОЖИЙ ПАЛЕЦЬ

Капличка, що стояла посеред села, та ще й на найліпшому місці, коло дороги, була для голови Хлібичинської сільської Ради, ніби цвях у серці. Прекрасний заїзд, рівна площа, подвір'я все буде сухим, та найголовніше - сотиків дванадцять-п'ятнадцять землі. А коли ще й добра загорода, то взагалі... Ні, таки ліпшого місця під забудову не знайдеш у цілому Хлібичині.

"А люди? Що скажуть люди? - розмірковував. - Та плювати мені на них! Я - керівник села, голова сільради! Закрию пельку коленому, хто лишень посміє писок роззявити. А коли не я, то органи поможуть. Пройде рік-два, і все забудеться. От лише клопіт: хто би її розібрав? Якби дерев'яна, то легше - піввідра бензину і все. Ато цегляна. Вже п'ятьох вербував, та даремно. Комсомольці називаються! - зневажливо проворкотів. - 3 району давно докоряють, що у всіх селах вже давно навели порядок, а тут посеред села стоїть каплиця, як більмо на оці. За таке і звільнити можуть.

- Здоров, Славку! - ніби з колегою, привітався голова до юнака - Що ж ти й досі без всілякого діла бродиш селом? Скільки: півроку - як ти повернувся з армії?

-Та вже восьмий місяць іде, - хитаючись на ногах, хриплим сп'янілим голосом відповів той.

- Між іншим, як твої справи з інститутом? Ти ж, здається, поступав?

- Не пройшов за конкурсом. Все через атестат, там більшість трійок.

- Мені здається, що твоєму горю можна зарадити. Ти вже обідав? Давай повернемо в буфет, вип'ємо пива, дещо перекусимо і поговоримо. Є робота для тебе... Завклубом хочеш бути?-не дочікуючись відповіді, продовжував голова. - А там через місяць-два і секретарем комсомольської організації станеш. За зиму підготуєшся, буде час у клубі, а атестат постараємось замінити на інший - з "четвірками" і "п'ятірками". Добру характеристику підготуємо з колгоспу, від парторганізації, -і ти вже в інституті. А можна й інакше: заочно вчитися, працювати і діставати платню.

- Гм... Якби то так можна... А завідуючу клубом куди дінете? У неї двоє дітей.

-Але ж вона не справляється з роботою, поганий організатор. Через неї лише докори з району.

- То коли можна приступати до роботи? - хитаючись за столиком, спитав Славко.

- Хоч і цього тижня... Марусю, ще по пиву і сто грам та добру закуску, - звернувся голова до буфетниці. - Запиши в борг, я завтра розплачуся.

- Ти ще можеш, поки підеш на роботу, дістати гонорар, щонайменше півтисячі. Все залежить від тебе. Але про це ніхто не повинен знати.

Славко від здивування і захоплення витріщив сп'янілі очі і роззявив рота:

-Ну, канєшно, могила...

- Слухай уважно, - голова роззирнувся, чи ніхто не чує. -Треба розібрати оту капличку, що в селі. Хрест з неї давно зняли, образи винесли. Лишень стіни треба розібрати. Я би і сам, але... нема часу.

- О, ні, ні, ні, - захитав головою п'яний Славко. - Шукайте дурнішого. Що люди скажуть? А я їм що? Ні!

- Тихше, не "нінікай", а послухай. Не хочеш ти, то інші зроблять, самі просяться. Але яка з них користь? А ти і мудрий, і славний, до посади підходиш. Не втрачай шансу. Завтра одержиш гроші і підписану заяву на завклубом.

Вранці наступного дня голова із власноручно написаною і підписаною заявою підстерігав Ярослава на півдорозі до буфету. -Ти що не вітаєшся, Славку, зі мною?

- Вибачте, голова розвалюється, не помітив.

- Пішли, похмелишся - перестане. Заява вже підписана. -А гроші? Я пам'ятаю, хоч був п'яний.

- Все буде, не переживай. Коли до вечора розбереш - ціла тисяча твоя.

Після доброго похмілля Ярослав з усією завзятістю й ненавистю взявся руйнувати капличку. Ще сонце високо стояло в небі, як на місці каплички виднілася купа потовченої цегли. Ні докази, ні прокльони, ні плач стареньких бабусь не доходили до розуму сп'янілої голови, якою опанував диявол.

Увечері в буфеті Ярослав дістав юдину платню і нове завдання: розібрати гранітний фундамент каплички, поглибити і розширити яму, бо голова буде гасити вапно для своєї новобудови.

Ярослав знову взявся за роботу. Працював, ніби одурілий: не стримували ні плач побожної матері, ні сварки родини, ні людські докори і кепкування товаришів.

А голова не скупився на слова похвальби, в уяві вже мав великий будинок, молодий сад і заздрісні очі людей. Ті, хто воркотів та проклинав його і Славка, - коли не явно, то в душі, -до того часу одні повмирають, а інші забудуть. Та й районна влада допоможе утихомирити "буйних".

Озирнувши місце новобудови, з піднесеним настроєм голова пішов додому. Та не встиг ще й фіртку добре замкнути, як у пітьмі навперебій закричали голоси хлопчаків:

- Товаришу голово, там у яму з вапном упав Славко! Хміль враз вилетів з голови. Переганяючи хлопчаків, голова біг до ями. Коло ями вже стояв переляканий гурт молоді. Збіглися й старші. На мить всі замовкли і звернули погляд на нього. Голова вихопив з рук хлопців ліхтарик і освітив паруюче тіло Славка Хтось з гурту, ніби про себе, тужно витиснув: "Він мертвий...".

А з душі хтось кричав до голови: "То ти, то ти його вбив, разом зі мною!..".

І лише тепер "великий господар" зрозумів, що то був Божий палець.

...Минули десятки років. Мрія про новий будинок так і не здійснилася. Прийшла старість, недуги зігнули колишнього голову, та найгірше гне страх, цю за все скоро треба буде відповідати перед Найсвятішим Суддею.

ДЕ ГОРІЛКА - ТАМ І ДИЯВОЛ

Лишень би радіти сімейним щастям на однім болехівськім обійсті: зведена нова оселя, донечка іде в перший клас, вже має букварик. Братчик, молодший на два роки, просить маму, щоб і для нього купила портфель, бо теж хоче з сестричкою ходити до школи.

Молоденька мама з дитячим личком, яка рано взяла на себе тягар дружини і матері, потішає синочка, а сама з тривогою в серці позирає у вікно. Чи й нині чоловік прийде п'яний?

Та він не прийшов, а влетів наче сатана, і, замість ласки та привітань, із запіненого рота полились брутальні слова й погрози:

-Я нині покінчу з вами, виродки. І з тобою, сяка-така, щоб ви не дивилися на мене, як на диявола. Ви на колінах маєте мене зустрічати, з усмішкою, а ви?

І люцифер в людській подобі забіг до комори, схопив рушницю і старався чимскоріше заладувати її. З тремтячих рук випадали гільзи, але він з усіх сил старався здійснити наказ диявола -знищити усю сім'ю і себе самого. Коли він вдруге нагнувся, щоб підняти патрон, який випав з тремтячих рук, жінка з діточками встигла вибігти на вулицю. Та сатанинський постріл наздогнав її на сусідськім подвір'ї, повалив на землю.

- Мамо! Мамцю! Не вмирай, - останнє, що почула від своїх ангелят.

Насилу підіймає голову, з якої у різні боки фонтаном б'є кров.

-Діти мої!.. Сироти мої!.. Діточки, втікайте, бо тато і вас-так і не докінчила своєї мови, бо другим пострілом впритул диявол у людській подобі вбив жінку.

Третій постріл пролунав уже в хаті. Диявол довершував своє "весілля". Коли збіглися сусіди, уздріли синочка з простріленим наскрізь вушком, а на долівці, стікаючи кров'ю, лежав батько­кат. Але таким був збіг обставин: мав жити людям на свідоцтво, бо якраз у той час в Івано-Франківській обласній лікарні були німецькі спеціалісти-нейрохірурги, які врятували йому життя. Суд засудив убивцю до семи років ув'язнення.

Зі сльозами в очах спостерігають сусіди, як братчик з сестричкою прогулюються по вулиці, тримаючись за руки. Але недитячі посмішки. Чому змушені ці квіти, які лише почали розквітати, замість життєдайної водички, вже тепер пити отруту? Хто винен? Відповідь одна - диявол і його слуги. Нащо нам Бог дав розум? А з нашіптування диявола ми стаємо гірше звірів.

От ще один факт. В однім селі на Долинщині тато в нетверезому стані збезчестив неповнолітню донечку. Хоч встидно, але і гріх мовчати.

А ці різні поминки, проводи до війська. Замість молитви -дикі пісні. Замість "вічная пам'ять"-сороміцькі коломийки.

...Так в роздумах наближався священик до св. храму у селі Липа По закінченні Святої Літургії у переповненій церкві почав науку про те велике зло, що приносив і приносить алкоголь.

"Робітнича газета" за 1985 рік описала про велику суспільну подію в Ірландії. Святкували 25-у річницю, як в державі не скоєно ні одного злочину і не було жодного розлучення. Вас, звичайно, зацікавлять причини. Відповім: людська свідомість, церква, віра в Бога...

А в нас... Не зле було б відвести на цвинтарях місце, де би ховали п'яниць, але без священика. Це місце мало би бути пам'яткою і суворою пересторогою для всіх. Чому без священика? Бо де горілка - там диявол.

Згадується час, коли одної неділі із поважних причин священик не був на парафії, бо мав похорони у селі Ілемня на Рожнятівщині. Побожна громада прямувала гірськими стежками і дорогою до святого храму. Золоте весняне сонечко пестило своїх дітей теплом і радістю. Пахощі гірських квітів, щебетання птахів, легенький подих вітру і дзвінке "ку-ку" додавали сили тим спрацьованим людям, які підіймались крутою стежиною до святого храму.

Над селом з'явилася невелика хмарка, яка своєю тінню не вкрила навіть і третини села. Раптом прогуркотів перший весняний грім, а неймовірно сліпуча блискавка простяглася від хмари аж до хати, а потім з гуркотом піднялася на другий край хмари, на мить приголомшивши людей.

- Гей, люди, та то блискавка ударила в хату, а ми стоїмо!

Першими до хати прибігли діти, а за ними різнокольоровою вервичкою подалися всі люди. Та невдовзі вони були приголомшені дитячим сміхом і зрозуміли, що нічого страшного не сталося. Перед хатою на траві, паруючи, лежала накривка з самогонного апарата-бідона. Через створені вікна і двері клубами виходила пара і смердючий дух браги. Посеред хати в бразі, повертаючись з боку на бік, з широко відкритими очима і ротом, який беззвучно щось плямкав, сидів "грішник".

- І сміх, і гріх, - промовив хтось з гурту, дивлячись, як за руки витягали з браги того, що хотів заховатися від людей, та не сховався від Бога.

Чи й нині п'ють як раніше, тяжко сказати. Але вже на похоронах співають "Вічная пам'ять", а по закінченні поминок не чути веселеньких пісень. Люди опам'ятовуються, усвідомлюючи, до чого може привести диявольське зілля.

Але чи не занадто повільно?

"ЩО ВИ ЗРОБИЛИ З МОЄЮ ТРОЯНДОЮ?!"

Давно відкурликали своє тужливе "кру-кру..." останні журавлі, відлітаючи на південь, і тепер зрідка запізніла зграя диких гусей низько неслася по зоряному небу, порушуючи спокій осінніх ночей, щоб десь там, за селом, опуститися на рідну гладь ставка, який весело сміявся до місяця. А ранком, коли густий туман покривав поле, уся зграя насичувалася сходами озимої пшениці. Лише вожак з пишно піднятою головою пильно стежив. Один його поклик ~ і вся зграя здіймалася в небо, щоб там вишикуватися у ключ.

...Осінь того року на Тернопільщині направду була золотою. Але води запам'ятали 1970-й, коли буряки возили до Йорданських свят, тому з усіх сил старалися, щоб скоріше впоратися із солодкими коренями. Змучені цілоденною напруженою працею, водії важкою ходою заходили до їдальні, щоб повечеряти.

Разом з водіями в їдальню зайшов літній механік колони. В очі йому впало те, що серед гурту "веселих" водіїв, незважаючи на пізню нічну пору, кокетуючи, сновигала вродлива дівчина Нерозважні сивоголові чоловіки, які залишили вдома власних дітей, старших за це дівчисько, кидали в її сторони компліменти.

То було рік тому.

А тепер на обочині дороги, яка з'єднувала село із зерновим током та бригадою, в щасливій і радісній задумі стояв той же механік автоколони, яка вже третій рік поспіль була відряджена на збирання цукрових буряків. По дорозі в село з немовлятком у візочку поверталась щаслива мама. Вона час від часу зупинялася і на прощання махала йому рукою, а він у відповідь кивав їй головою. І мимоволі пригадалися Шевченкові рядки:

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Згадався її хибний шлях. Так, тепер у неї котяться сльози вдячности і радости, а, може, й сорому за колишні гріхи. Тепер вона мати і любляча дружина...

Діти, діти... Що з вас зробила дика, атеїстична, безбожна комуністична держава? Ні страху перед Богом, ні встиду перед людьми!.. Та чому дивуватись? Раз нема Бога-нема й гріха... Все дозволено.

Механік тяжко зітхнув.

- Що, приїхала тата шукати? - голос водія Василя Мариняка вивів із задуми механіка. - Надіюсь, що не вас, - додав скептично.

- Ви не дуже помилилися, Василю, мене, якраз мене. І так мені сказала: "Ви все залишитеся моїм найдорожчим татом. На знак подяки я назвала синочка в честь вашого імені".

- Нічого не розумію, - стиснув плечима Василь.

- Пам'ятаєте, як вона майже цілий тиждень ходила напідпитку і кожного вечора зникала з нашими водіями. Жаль мені стало цієї дитини, їй було всього сімнадцять. В голові роїлися думки: як врятувати її? Одного вечора, коли дівчина повернулася у їдальню зі своїм черговим залицяльником, я нахилився до неї і шепнув на вухо, що маю сказати їй щось приємне, щоб вийшла, я буду чекати у кабіні машини.

Хвилин через п'ять з'явилася Ксеня (я її так назвав через карпатську вроду). Хоч розмову я заздалегідь спланував, але дуже хвилювався. Допомогла троянда, яку дівчина тримала в руках.

- Знаєш, про що я з тобою хочу поговорити? У мене є два сини, я маю їх фото. Може, будеш моєю невісткою? Ти мені дуже подобаєшся своєю вродою, а фото я тобі завтра покажу.

Вона відразу дала згоду. В розмові цілковито довірилася мені, і тому власноручно записала адресу своїх родичів у моєму блокноті. Заховавши блокнот у кишеню, я взяв троянду з її рук і почав м'яти квітку з усіх боків, поки вона не перетворилася на грудку, подібну до ганчірки. Уздрівши, як я безжалісно мну квітку, дівчина ледь не заплакала:

- Що ви зробили з моєю трояндою? Мені хлопці привезли аж з Підволочиська. Тепер вже студінь, всі квіти померзли, а я хотіла прикрасити свою кімнату.

- Що я зробив? Те ж саме, що ти робиш зі своєю вродою і дівочою честю. Слухай мене уважно. Завтра я відішлю листа твоїм батькам, щоб приїхали подивитися на твоїх залицяльників, з якими ти кожного вечора проводиш час у гріхах і пиятиці. Ти не задумувалася, яка з тебе буде жінка?

Ці слова вибили з її голови весь хміль. Дівчина почала цілувати мені руки, через сльози благаючи, щоб не писав родичам.

З того часу дівчина не появлялася. Веселі татусі-кандидати дивувалися з її відсутності, видумували різні хвороби, полошачи один одного. Правду знав лише механік.

Згодом дівчина сподобалася одному керівникові, який одружився з нею. Щаслива мати з синочком Васильком, хоч з соромом у очах, але з радістю на серці, прийшла з надією зустріти того, хто направив її на щасливий шлях. І тепер, ще вродливіша, сяяла красою троянди. Опускаючи час від часу очі, дякувала своєму рятівникові.

Ще більш щасливим почувався наставник, бо спасенна була ще одна душа.

ВІДПЛАТА

"Запам'ятай, дитино, запиши у своєму серці, бо розуму у твоїй голові бракує, - пересохлими, розпухлими від ударів синових кулаків, тремтячими устами говорила чоловікова мама. - Коли тебе будуть бити твої власні діти, то буде відплатою за ту кривду, брехню, наклепи і неправду, якими ти настрополила сина проти мене. То не він мене побив, а ти своєю брехнею і підступністю. Я все йому прощаю, бо він не знає правди, хоч він мій син... І тобі прощаю, бо ти не думаєш, що зробила і що робиш. Але пам'ятай, Бог все видить. Вже такий Господній закон: "Якою міркою міряєш, такою буде тобі віддано". Боже, не пам'ятай їй і прости, бо не знає, що робить. Я все їй прощаю - заради спокою і сімейного щастя. Може, і я чимось згрішила проти Тебе, прости мені, Господи".

Так спогад за спогадом, думка за думкою випливали на поверхню швидкоплинної ріки. Найбільше Зоряна шкодувала, що не може повернути тих днів, які уже попливли. Недарма мудреці кажуть, що в одну і ту ж ріку неможливо увійти двічі. А шкода. Вона почала жити по-новому, по-християнськи.

Якби жила нині свекруха, вона б на колінах клячала перед нею, цілуючи їй не лише руки, а й ноги, дякуючи за науку і перепрошуючи за всі зневаги. А тепер клячить перед могилою, обливається слізьми, відмовляючи, напевно, всоте "Отче наш" і "Богородице Діво" за упокій душі свекрухи та прощення своїх гріхів.

...З того часу минуло понад сорок років, а тепер усе згадалося. Чи не тому, що прийшла Зоряні відплата за кривди свекрухи, і нині її тяжко побив рідний син.

Від солоних сліз пекли побиті розпухлі губи, кровавили рани від вибитих останніх зубів, дерев'яніли пальці на посинілих руках, стискали груди поломані ребра, але то все було ніщо в порівнянні з тим встидом, про який знають сусіди. Нині на світанку, щоб ніхто не уздрів розпухлого лиця і залитих кров'ю очей, вона квапилася у відділення міліції, щоб оскаржити сина.

Коло самого входу схаменулася. Як-не-як син... В почекальні коло дверей лікаря, людям, що охали й ахали, співчуваючи жінці, казала, що невідомі розбишаки напали на неї ввечері і побили її. На пораду звернутися до влади, відмовлялася, що не знає їх. Уже по дорозі додому Зоряна вкотре пригадувала свої брудні життєві стежки.

Спочатку все в сім'ї було добре. Свекруха зранку їй у ліжко навіть свіжого молочка приносила, називаючи своєю донечкою. Згодом народився син, а чоловік пішов на роботу. Його тижнями, а то й місяцями не було вдома, працював на заготівлі лісу. Отже, потрібно було вранці вставати, пізно лягати, а ще клопоти з маленькою дитиною. Найбільше дратувало те, коли свекруха рано відкривала двері і нагадувала: "Дитино, вставай, уже сонце височенько". Спочатку проклинала свекруху в думках, а пізніше - вже вголос. Не було кому і пожалітися. А молоді роки збігають.

І вирішила Зоряна звернути з праведної дороги. Часто вечорами залишала сина на свекруху, видумуючи всілякі причини, щоб задовільнити свої потреби.

Небезпідставно свекруха звернула увагу невістці на її часті зникнення з дому у нічну пору. Обіцяла навіть сказати синові. За це невістка пригрозила "віддячитися" їй, що згодом і зробила. Спочатку солила хліб так, що його неможливо було взяти до рота (а його чоловік брав у ліс на цілий тиждень), у сир кидала волосся, крупу та інші продукти скроплювала нафтою, у всьому звинувачуючи свекруху. А коли чоловік повертався додому, кидалася до нього в обійми, плачучи, що мама кривдить її.

Так продовжувалося не день, не два, а місяці. Знаючи свою правоту, хотіла і мама відкрити свою душу ради спасіння сім'ї, бо вже й сусіди зауважували грішну поведінку невістки. Але, замість вислухати маму, підбурений син не лише словами зневажив свою матір, а й побив її.

...Нікому не жалілася мама, лише одному Богові, бо невістка зуміла обвести її сина навколо пальця, вбрати його у спідницю. А характер у свекрухи був терплячий та доброзичливий. Вона вважала: хай ліпше кривдять її, аніж вона когось.

...Змучена не так тілесно, як душевно, Зоряна підвелася з колін, щоб іти додому, і, здається, що йшла додому, та опам'яталася, коли відкрила двері синової хати. Перед нею, мов кам'яний, стояв її син з широко відкритими устами й очима, очікуючи докорів і прокльонів, на які, як він думав, заслужив.

- Сину, - таким ніжним і теплим голосом промовила мама, що він увесь аж здригнувся, - прости мені і дай, Боже, щоб ти ніколи не дістав таку відплату, яку я мала нині. Прости мені, я тобі все прощаю, і хай Бог тобі не пам'ятає.

Зоряна піднесла залиті кров'ю очі і посинілі руки до неба, здригнулася усім тілом і тремтячими устами прошепотіла: "Боже, прости мені, і не відміряй йому тією міркою, якою відміряв мені".

- Мамо, мамо! Прости мені, то не я, то горілка, я нічого не пам'ятаю.

- Хай Бог простить. Я все прощаю.

"РОБІТЬ ЛИШЕ ДОБРО"

Ці слова, сказані о. Романом Кияком, запам'яталися мені ще з того дня, коли він, будучи директором Грушківської середньої школи тоді Отинійського, а тепер Тлумацького району, вручав нам атестат про закінчення середньої освіти, благословляючи нас, випускників, на самостійне життя. То був 1954 рік.

І ось знову через 41 рік перед врученням диплома про закінчення Івано-Франківського Духовного Інституту я почув ці слова, які все життя намагався носити в серці. Але чи всі ми, його вихованці, зрозуміли і залишили у своєму серці ці слова?

Скільки потрібно було сил, енергії, розуму, винахідливості і сміливості, щоб вижити серед страшних і постійних переслідувань, гонінь, наклепів, допитів, і при цьому робити на кожному кроці людям добро, давати лише щирі і добрі поради, стримувати людей від злих вчинків, направляти на добру дорогу, іноді ризикуючи своїм життям і волею!?

Згадалась Грушківська школа.

...Звістка про приїзд нового "дуже суворого і вимогливого" директора облетіла всю школу. Уроки німецької мови, логіки, психології і астрономії новий директор викладав майже півшепотом, зате ніхто не мав права повернутися до товариша, аби щось запитати чи підказати. Бо (як ми його називали) "всевидюще німецьке око" відразу все помічало. Зате життя в школі змінилося до невпізнання. Запрацювали драматичний і вокальний гуртки, почали проводитися олімпіади. У школі почали відзначатися дати славних українських письменників. Та й саме село щодень змінювалося у кращу сторону.

Наш шкільний хор зайняв перше місце у районі і області. На той час у старенькому сільському клубі під керівництвом нового директора школи кожного вечора працювали різні гуртки, проводилися змагання з гри у шахи. Полюбили Романа Кияка, якого спочатку всі так боялися, учні, педагоги, сільська громадськість. З приходом директора з'явилися і нові учні випускних класів, яких за відмову вступу у комсомол вигнали з Тлумацької школи.

По смерти Сталіна партія вирішила помножити свої ряди в основному за рахунок масового вступу до комсомолу і партії. І от директор на зборах оголошує, що всі ми, зокрема, відмінники, повинні вступити в комсомол. Знайшлося декілька добровольців, що зразу зголосилися, але то були одиниці. Тоді директор почав викликати кожного до себе в кабінет.

Переді мною "на килимі" був мій однокласник і односелець Василь Неквасюк. Я не чув їх розмови, але зауважив, що Василь радісно сяяв, виходячи з кабінету. За ним до директора вступив я. Розмова була короткою.

- Вступаєш у комсомол, чи зробити так, як з твоїм другом? Чому мовчиш?

Я без вагань відповів: "Ні!"

- Чому? Яка причина? Я не маю часу з вами бавитися. Ви -колишній відмінник, і вас відрахують зі школи. Не жалкуєте? Куди підете? (В короткій розмові директор дещо дізнався про мене і мою сім'ю).

-Так, дитинко. Конкретно і остаточно: поступаєш в комсомол чи відрахувати зі школи? -Ні,-відповів я. -Причина яка? -Я вірю в Бога. -І не поступиш? -Ні!

Директор дивився мені в очі і на його поважному лиці засяяла посмішка. Напівшепотом, пригорнувши мене до своїх грудей, сказав:

- Дякую, дитино, за відвертість. Хай тебе береже Бог. Тримайся, дитино, будь таким, яким є. А тепер слухай уважно. Зараз бери книжечки в руки і додому... Прийдеш тоді, коли я перекажу твоїми товаришами.

Через чотири дні я знову навчався. Лише по службі в армії ми з Василем відкрили один одному свої таємні розмови з директором.

Інший, не менш зворушливий спогад, - про черевики. Я був уже в десятому класі, але так як ми жили дуже бідно, то до школи ходив босий. Коли надворі вже була пізня осінь, директор подарував мені взуття. Зробив це у досить незвичний спосіб: він дав мені бандероль, яку я мав передати вчителям мого села Озеряни. На півдорозі додому я розв'язав бандероль, щоб прочитати записку, у якій мало бути зазначено, кому вручити пакунок. Тоді й зрозумів, що адресат-я.

Того вечора ми проплакали всі: я, сестра, мама. Зі встиду я не міг наважитись піти до школи, бо мені здавалось, що всі про це знають і будуть дивитися на мої черевики. До школи я пішов лише через п'ять днів, бо директор кожного дня присилав учнів з наказом негайно прийти до школи, а коли я не явлюся, то він особисто прийде за мною.

Цього ж року я закінчив середню школу і пішої І у армію. Разом з однокласником і товаришем Дмитром Циктором ми прийшли попрощатися з найдорожчою для мене Людиною - моїм батьком і порадником Романом Павловичем Кияком. Як рідних, поблагосло­вив він нас, а потім сказав: "З тебе, Дмитре, мав би бути чесний і добрий священик, а з вас (чомусь на "ви" звернувся до мене), -трохи помовчавши, закінчив, - вам Бог дорогу вкаже. Моліться, діти, і не забувайте, що ви - українці. З Богом. Я вами горджуся".

Всі ми, випускники 1953 і 1954 років, намагалися наслідувати свого найдорожчого директора і учителя, а для мене - ще й батька (бо рідного не пам'ятаю).

Та доля розпорядилася по-іншому. Через рік затерлися сліди нашого дорогого наставника. Ходили різні чутки і плітки. Однокласники й однокласниці розповідали, що за його доброту до сиріт і знедолених та за любов до Бога і правди на Романа Кияка звели всілякі наклепи і запакували до в'язниці.

І доводилося вірити, бо через роки, відслуживши у війську, від Антоніни Козак (однокласниці), яка проживає у Тлумачі, я довідався, що її та Ярему Парація відрахували з Тлумацької школи за те, що відмовилися вступати в комсомол, а директор прийняв Ярему, і він успішно закінчив наш клас.

Вже працюючи в Долині, я зустрівся з Яремою, який на той час був головним інженером-енергетиком. Від нього дізнався, що на Романа Кияка звів наклеп круглий сирота, який був майже своєю дитиною в домі директора, якого він одягав, годував і грішми допомагав. І сталося так, що той сирота став другим, а потім першим секретарем Отинійського райкому комсомолу. І почав на всіх рівнях розповідати "правду" про свого колишнього директора.

З того часу почалися гоніння, переслідування і допити чесної людини, батька п'яти дітей. Та коли залякування не допомогли, у нього забирають уроки, не допомагають опаленням на зиму.

Щоб якось зняти нервове напруження й покращити матеріальні умови життя для сім'ї, Роман Павлович вирішив покинути село Горохолино, де після Грушки працював усі роки. Гнаний долею, як перекотиполе вітром, у пошуках роботи Роман Павлович разом з дружиною в 1963 році заїжджає у місто Долину, де мав намір працювати викладачем іноземних мов у середній школі №1.

Так вдруге звела мене доля з найдорожчою для мене людиною. Через день я знайшов квартиру, в школі вирішилося питання про працевлаштування за спеціальністю.

Через декілька днів дістав листа, у якому мій найдорожчий учитель перепрошував за турботу, бо Богородчанське райвно залишило його на роботі у селі Горохолино, повернувши уроки, правда, не всі. Однак, паливом на зиму не допомогло.

З часу другого знайомства і до останніх днів життя отця мітрата Романа Кияка ми часто зустрічалися. Постійно у тяжких хвилинах мого життя я діставав моральну підтримку і добру пораду. Одне дивувало, що я ніколи не міг застати цю Людину (з великої літери) за відпочинком. Отець Роман постійно наполегливо працював, ніби відчував, що наближається кінець земної мандрівки.

Як тихо, скромно жив, так і відійшов з життя. Одне жаль, що дехто з нас не оцінив того великого скарбу, який Бог дає раз у століття, і то на сотні тисяч людей.

Втратила Україна, втратила Церква взірець інтелігентності, патріотизму, безмежної доброти, чесності і побожності. Зате Господь поповнив ще одне місце, звільнене упавшими ангелами.

Боже, дозволь нам, його учням і дітям, у всьому наслідувати блаженної пам'яті отця мітрата Романа. А ти, отче, з того світу помагай нам.

ПОГАНІ "ЖАРТИ"

-Любчику, пристань коло сего хреста, - мовив Дмитро. -Але ж... До Сукілю ще більше, як півдороги, а люди чекають під пекучим сонцем на Святу Літургію. То як, отче? - відказав водій.

-Я думаю, що ми спокійно прибудемо на місце відправи з таким досвідченим водієм, як ви, пане Любомире. Та ж ви об'їздили на своїх "Жигулях" майже всю Європу. Так, пане Домшин? Тим більше, що спека - не 25-градусний мороз, та ще й пронизливий карпатський вітер на ріці, як то було у час водосвяття Йорданського. Але ніхто не залишив Святу Літургію і ніхто не вбрав шапки, - усміхаючись, мовив священик.

- Отче, ми всі дивувалися. То дійсно Божа ласка - не те, щоб хтось обморозився, а навіть на грип не заслаб, - зауважив Дмитро.

Досвідчений водій плавно загальмував навпроти хреста.

~ Ходіть, отче, я Вам щось покажу, а дорогою розповім про Божий палець, очевидцем якого я був у червні 1945 року. Глипніться сюди: цей кут від граніту відбила куля, а другою кулею москаль відбив руку Господа. Він хотів ще раз стрілити у хрест, але офіцер заборонив і вирвав у нього з рук карабін.

Ми поїхали далі. Плавно погойдуючись на вибоїнах, "Жигулі" прямували до села Буковець - колишньої колонії Лямерстан. А Дмитро продовжував розповідь.

- Мені тоді було років із п'ятнадцять. Жив я в Сукілі. Голова сільради заставляв тата, аби кожного дня привозив з Болехова і відвозив назад совітів-мінерів, які розміновували всі стежки, полонини і ліс, бо німці, як відступали, то залишили міни навіть на деревах. Підривалась на мінах худоба, звірина: як день, так ніч бухкало. Тато час від часу заставляли мене за них їхати, бо було багато роботи вдома. Мама, коли мене відправляли, усе благословляли хрестом і казали: "Най тебе Бог береже".

Якось, коли ми поверталися з лісу, коло хреста я здоймив шапку і перехрестився. А той рудий москаль вирвав з рук шапку, кинув на землю і такими словами мене обізвав, що я не можу Вам, отче, повторити. Я скочив з фіри за шапкою, а москаль зі мною. Взяв карабін, прицілився і вистрілив два рази в хрест. Та офіцер не дав йому більше стрілити.

- Погані жарти у тебе, старший сержанте, усю війну пройшов, а дурнем залишився. Не знаєш, з ким жартуєш? Гірше хлопчиська, -мовив офіцер.

На другий день, коли ми їхали в ліс, офіцер підійшов до розбитого хреста і ниточкою прив'язав руку Спасителя, що звисала Рудий старшина сидів на возі, курив, а потім каже мені: "Чуєш, пацан, а чому в твого Бога за ніч рука не зрослася? Він же всемогутній..."

Я нічого йому не відповів, але в серці була до нього відраза. Навіть страшно чомусь стало з ним їхати.

Коли ми заїхали в гори, я з офіцером і ще п'ятьма солдатами підіймалися в ліс, а той рудий метрів на тридцять залишився позаду, бо ніяк не міг прикурити. Вирішили зачекати на нього, і раптом сильний вибух оглушив нас Коли дим розвіявся, офіцер першим побіг туди, а за ним - і ми. На стежці, якою ми йшли, курилася яма, а вгорі на дереві висіла рука. Зі страхом я дивився на неї, і відразу згадав, як вчора гойдалася рука Ісуса на хресті. Де було тіло того сержанта, де ноги - нічого ми не знайшли.

-Так, пане Дмитре, з Богом не можна жартувати, - промовив священик. І то не один випадок. Хіба ви не чули про те, як у 47-у році у селі Липа Долинського району, коли "визволителі" йшли на облаву в гори, один сержант став коло хреста і вистрелив? А куля рекошетом відбилася і просто в серце йому потрапила Коли офіцер прибіг на місце трагедії, довго радилися, що писати батькам. Офіцер відповів: "Лише не те, що його вбили бандери, а правду". Він зайшов до хати і власноручно написав батькам, що їхнього сина покарав Господь...

А от який випадок був у селі Витвиця. У 1939 році, коли прийшли совіти, у день голосування один з "героїв-визволителів" у присутності всього народу вирішив здійняти Розп'яття з хреста. Але Боже провидіння зарядило так, що вже його, сліпого, довелося здіймати звідти. Він не лише осліп, а ще й паралітичні корчі так прикували його до хреста, що кості тріщали, коли його відривали.

Але Бог милосердний, і тим, хто щиро розкаюється і не таїть своєї провини перед Богом і людьми, а відновлює зруйноване, Творець прощає. Та хай не думають оті "герої", які раніше ламали іконостаси, а тепер тримають свічку в церкві, що Бог забув про них. Ні, Він чекає їхнього щирого каяття. Бо земна кара - то мить. Вічна кара-то пекло... Отож, каймося.

ДВА ЧУДА В ОДНУ МИТЬ

- Не пам'ятаю, отче, скільки разів ходила я молитися до Гошівської Чудотворної Матінки Божої. Ходила і вдень, і вночі, і в дощ, і в спеку, в мороз і сніженицю. Ходила упродовж п'яти років і вірила, що лише вона мені допоможе.

Я постановила не сваритися, не клясти Федорові, а молитися до Господа Бога за прощення його гріхів і навернення на дорогу християнського життя. Коли приходив чоловік п'яний і починав дебоші, я одного благала у Бога - щоб щасливо допоміг мені з Надійкою і Васильком втекти з хати, чи то вікном, чи то дверима І ми пішки з діточками - іноді голодні, або напівголодні йшли з Болехова до Гошівської Божої Матері і просили прощення за гріхи нашого тата і чоловіка. Ці подорожі дуже скріпили духовно моїх дітей. Бо протягом цілої подорожі ми щиро відмовляли всі щоденні молитви і вервички: спочатку я - вголос, а діти повторювали, а через пару місяців, коли діточки вивчили всі молитви напам'ять, ми відмовляли почергово. Тяжко доводилося з синочком Васильком, слух у нього був дуже притуплений. Як твердили лікарі, слух у нього всього 45 процентів. І запевняли мене, щоб я даремно не витрачалася, бо це вроджена вада.

І от, отче, сталося велике чудо. Якось дітям не вдалося втекти разом зі мною, і я сама пішла до Гошева. Цілу дорогу щиро молилася і дуже плакала, чомусь бажала сама собі смерті, і тут же перепрошувала у сльозах Матінку Божу, бо тривожила доля моїх дітей. І чомусь як ніколи я жаліла чоловіка. На молитві я цілу ніч перебувала у Гошеві. Прочани, які нишком спостерігали за моїми слізьми, котрим я дала повну волю, старалися розрадити і потішити мене, але своєї кривди я нікому не розказала.

Коли я зі сходом сонця підняла руку до неба і благала Матінку Божу молитвою "Під твою милість", якесь невидиме тепло опустилось на мене і так мене зігріло, що я ненароком подумала, що, певно, умираю, і миттю схопилась на ноги. Мені здавалось, що я не встаю, а злітаю, ніби пір'їна, піднята вітром.

Хтось невидимий лагідно шептав: "Іди, дитино, додому, твої молитви вислухані".

У хату я зайшла якось рвучко і сміливо. Не встигла закрити за собою двері, як Федір упав передо мною на коліна, цілуючи мої руки, а потім ноги, поливаючи їх ревними сльозами, благаючи: "Прости, прости мені, цю так довго кривдив і мучив тебе та дітей. Перед Богом клянусь, що більше в рот не візьму горілки".

- Мамцю, мамуню... Ти чуєш?! Ми вже не будемо втікати з дому, тато вже не буде пити, - радісно щебетав Василько.

-Дитино, а ти віриш татові? Він вже не раз обіцяв нам.

- Вірте, діти, вірте, - зі сльозами благав батько, - я перед Господом клянуся.

І Федір якось незвично спокійно повернувся до стола, взяв у руки хрест з Розп'яттям, і виразно, щоб усі чули, почав молитву, якої діти ще не чули: "Вірую, Господи, і визнаю, що ти є Син Бога живого. Вірую у все те, що Ти вчив, і проповідували апостоли, що подає до віри свята Католицька Церква. В тій вірі хочу жити і вмерти. Надіюся від Тебе всіх ласк для спасіння моєї душі і моєї родини. Господи, будь зі мною і допоможи мені дотримати слова".

Леся - дружина - додала: "Ти ще, Федоре, пропустив: "Люблю Тебе, Ісусе, з любови до Тебе щиро жалую за всі гріхи, якими я Тебе образив через ціле життя до сьогоднішнього дня".

-То що, діти, повіримо блудному синові? - уже усміхаючись, голосно запитала щаслива мати і жінка.

Підбігли діти до мами і тата, які стояли побіч, і притулилися до них.

- Мамо, а чого ти так свариш на мене?

- Ні, Васильку, я не сварю, я так голосно говорю до тебе, бо ти погано чуєш.

- Мамо, ану говори тихіше, чи я буду чути.

І щаслива мама стишила голос майже до шепоту. А синок радісними очима дивився то на маму, то на тата і благав маму, щоб ще тихше говорила до нього, і усміхався: "Чую!"

- Мамо, а, може, то Господь повернув мені слух за те, що ми так часто і багато молилися, коли ходили в Гошів?

У тата тремтіло підборіддя, з очей котилися тяжкі сльози: -Так, дитино, то ваші молитви і віра дали це велике чудо. Давайте, діти, з нинішнього дня жити по-новому, по-Божому. Завтра всі йдемо до сповіді, і так кожного місяця у цей день, у п'ятницю...

З того часу сім'я Уханських, яка проживає в Болехові, кожної п'ятниці йде до сповіді, щоб подякувати Богові за ті два чуда, що стались одного дня й одної миті.

...І МАМА ВТІШИЛАСЯ

1983 року, у свято Покрови Пресвятої Богородиці, я поїхав до свого учителя і наставника отця Андрія-Романа Кияка, щоб скласти іспити, позаяк підпільно навчався на греко-католицького священика. Прибувши до Горохолина на Богородчанщині, я нікого не застав вдома. З тягарем у душі повертався назад додому, в Долину.

На півдорозі до автобусної зупинки я здибав отця, який ішов з дружиною. Утомлені, але зворушені й щасливі, розповідали, що повертаються із Зарваниці. Хоч була пізня пора і дуже густий туман, я пішов на квартиру о. Андрія-Романа, де успішно склав іспити і дістав нове завдання. У час захоплюючої розповіді про те, як шість священиків Української Греко-Католицької Церкви відправляли Святу Літургію на каменях і пеньках і як щасливо провадила їх Пречиста Діва Марія аж додому, я не зауважив, як настав вечір. Доїхав я додому аж коло дванадцятої години ночі.

Вдома застав стривожену, в сльозах свою жінку, її стареньку маму, сестру Марію з донькою Ромою та її трирічним синочком Миколкою. Всі були заплакані і схвильовані. І мені стало їх жаль, що завдав їм прикрості. Найбільше було жаль дружини, яка знала, куди я їду, а всі інші лише здогадувалися. Щоб заспокоїти всіх, я взяв на руки маленького Миколку і запитав, чи він так само забанував за мною.

Дуже заїкаючись, Миколка сказав: "Я мо-мо-мо-мо-молився за вуйця".

І лиш тепер я згадав, що о. Роман дав мені у пляшечці від очних крапель чудодійну водичку із Зарваниці. З великою Вірою й Надією я всіх запросив до кімнати і порадив, щоб усі відмовляли молитву "Богородице Діво" і "Під твою милість". Перед молитвою я три рази по крапельці дав напитись Миколці чудодійної води, хрестячи його. По триразовім "Богородице.."і "Під Твою милість" ми відмовили молитву "Згадай, всемилостива Діво Маріє". Тоді, взявши Миколку на руки, запитав його, "Як ти називаєшся?" Ця дитинка, яка ще десять хвилин тому багато разів вимовляла "Ко-ко-ко_ка", голосно і твердо промовила: "Микола".

Усі присутні з радості остовпіли, а потім заплакали і почали наново молитись - із щирої подяки.

Отак Пречиста Діва Марія заплатила за Віру у її поміч, покров і заступництво. Плакав з радості і я. Нині Микола Білецький живе у м. Долина і вчиться в школі.

СИЛА МОЛИТВИ І КАРА ЗА НЕВДЯЧНІСТЬ

Дотлівала уже друга свічка, а Марія все ще клячала перед образом Пречистої Діви Марії і, обливаючись сльозами, молилася, надіючись на її допомогу. Благала за здоров'я свого чоловіка Михайла, якому завтра, а, вірніше, вже нині (бо надворі сірів досвіток) мають відрізати в обласній лікарні ногу. Уже не пам'ятала, скільки разів відмовила молитов до всіх святих, щоб вислухали її благання і врятували чоловіка. Бо професор у лікарні сказав: "Або мученицька й затяжна смерть, або негайно відрізати ногу. Спасіння немає. Ракова гангрена".

Вона від страшної думки про смерть дорогої людини дала згоду на операцію, надіючись, що хоч цим врятує його. А тепер, коли уявляла його відрізану посинілу ногу, на душі ставало страшно, а тіло вкривав холодний піт.

"Якби я могла дістати чудодійної водиці для мого Михайлика від Люрдської Божої Матері, я б обмила його ніженьку й оздоровила його", - крізь сльози шепотіла Марія.

Дивлячись мокрими від сліз очима на образ Божої Матері, Марія уже вкотре змовляла: "Пречиста Діво Маріє, вірую у Твою доброту і заступництво. Змилуйся над моїм чоловіком. Він ще такий молодий..."

Встала, перехрестилася у дверях і заквапилася на станцію, щоб встигнути на поїзд до обласного центру.

Як вийшла з подвір'я, то здибалась зі старенькою, згорбленою жіночкою, яка першою заговорила до неї.

- Перепрошую, молодице, ви, може, Марією називаєтеся?

- Так, а що? - відповіла та з тривогою в голосі.

- Ви їдете в лікарню до чоловіка?

-Так... Та говоріть же скорше, що сталося? (А в голові вже роїлися найстрашніші думки).

- Я принесла вам водичку від Люрдської Божої Матері, яку ви просили. От... Прошу,-старенька простягнула їй пляшчину, наповнену чудодійною водою.

-О Боже! О Пречиста Діво Маріє! - заголосила Марія.- Хто вас послав до мене? Хто ви і як називаєтеся?

-Я Иосафата, сестра-монахиня. Вночі я привезла цю водичку зі Львова, що її передали наші підпільні сестрички з Люрду. Мені явилася уві сні Матір Божа і попросила принести цю воду для оздоровлення твого хворого чоловіка.

- Звідки ви мене знаєте?

- Я тебе не знаю, але Матір Божа знає про твоє горе, -відповіла монахиня.

- Марія ревно цілувала втомлені руки старої монахині, обливаючи їх слізьми вдячності й радості, і заквапилася на поїзд.

Дорога до Івано-Франківська здавалася Марії вічністю. А коли приїхала, то з вокзалу до лікарні летіла на крилах.

У лікарняній палаті Марія уздріла свого втомленого від безсонної ночі чоловіка, який, заклавши руки за голову, лежав, дивлячись непорушно на стелю.

- Михайлику, - заговорила скоромовкою Марія, я привезла для тебе Люрдську водичку. Зараз я промию твою ногу і ти будеш здоровий.

- Яку ще воду? - в розпачі промовив чоловік. - Мені вже ніщо не допоможе. Через годину... - і по його щоках потекли сльози.

Не слухаючи чоловіка, Марія скоренько заходилась обмивати недужу Михайлову ногу. Як лише перші краплі чудодійної води торкнулися його ноги, Михайло міцно заснув.

Промивши ногу, Марія сіла коло чоловіка, дістала вервичку і почала щиро молитися.

Як довго молилася - не знає. Спам'яталася, коли її молитву перервав професор, який разом з асистентами й студентами-практикантами зайшли до палати.

- Як самопочуття, настрій? - звично запитав професор. Але уздрівши, що Михайло міцно спить ("перед боєм", -пожартувавши), наказав розбудити його.

Михайло, прокинувшись зі сну, інстинктивно, як рядовий перед генералом, відкинув ковдру, вмить зіскочив обома ногами на підлогу, став перед професором.

- Що з вами, чоловіче? - здивовано запитав професор і, подумавши, що він це зробив "із гарячки", схопивши за плечі, поклав його на ліжко. Оглянувши ще вчора вражену тяжкою недугою ногу, спантеличений професор довго то підіймав, то опускав окуляри і не міг нічого зрозуміти.

- Скажіть мені, чоловіче, що сталося з вашою ногою? У вас же цілком здорова нога!?

Здивований не менше від професора, Михайло так само нічого не розумів, але за його наказом то проходився по палаті, то присідав, то вставав, не відчуваючи ніякого болю, чим ще більше дивував професора і себе. Не добившись від Михайла нічого, професор звернувся за поясненням до Марії.

- Може, ви скажете, що все це означає?

- Пане професор, я обмила його ногу Люрдською водицею від Чудодійної Божої Матері з Люрду, що у Франції. І от..., - останні слова Марії перемішалися зі сльозами радості.

Один із студентів-практикантів скептично хихикнув на пояснення Марії, за що був "нагороджений" грізним поглядом професора, від якого з'їжився і потупився в підлогу.

- На все воля Божа, - відповів професор і разом зі своєю свитою вийшов із палати...

Через тиждень, переконавшись, що Михайлова нога дійсно здорова, виписав його додому.

Повернувшись додому, повний здоров'я, Михайло скоро забув про своє чудодійне виздоровлення і навіть не подякував за це в молитвах ні Господу Богу, ні Матері Божій. А всі благання його дружини Марії навернутися до Бога впирались у його вперту байдужість.

Майже рік Михайло жив на своє задоволення, дбаючи більше про тіло, аніж про свою душу, аж поки знову не прийшла біда. Тяжка недуга відновилася, і вже не допомогли ні його запізнілі молитви, ні Люрдська вода. Ногу відітнули...

А Марія, як і колись, продовжує щиро молитись не стільки за себе, як за всіх скривджених і знедолених, бо сама була свідком доброти і чудодійної сили Пречистої Діви Марії.

МОЛИТВА ВРЯТУВАЛА НЕВІСТКУ

По закінченні Святої Літургії священик вийшов із храму і спрагло вдихнув спекотне серпневе повітря, дякуючи в думках Господеві за Його благодать.

- Змучилися, отче?-співчутливо запитав паламар. Ходімо, поснідаємо.

- Перепрошую, отче. Потрібна Ваша допомога, - підійшла літня жінка. - Я хотіла б з вами порадитися, коли дозволите. А потім Вас відвезе додому мій син.

По стурбованім лиці жінки священик зрозумів, що в людини горе. Очі, повні сліз, зрадили її вдавану посмішку. Жінка пошепки почала розповідати, що її невістка під час пологів втратила розум: не визнає дитину, відмовляється годувати немовля, ні з ким не хоче говорити.

- Знаю, отче, що Ви дуже змучилися, але щиро благаю: поїдьте з моїм сином. Коли не маєте сили відправити Святу Літургію, то хоч прочитайте молитву над нею, бо вона, бідна, майже не спить. Лікарі кажуть, що таких випадків є багато, особливо після перших пологів. Але я вірю, вірю, що лише Господь Бог і Пречиста Діва Марія через Святу Літургію і ваші молитви поможуть їй.

Її щирі слова: "Вірю, вірю" окрилили священика, розвіявши втому і голод. Перепросивши паламаря, перевіривши, чи є з собою все необхідне, священик вирушив до слабої.

Непривітно зустріла його мати породіллі. Окропивши кімнату свяченою водою, священик відправив Святу Літургію за здоров'я і Божу опіку нещасної жінки.

У час Святої Літургії мама породіллі вийшла з кімнати, щоб не слухати "неправославного" священика. Заклопотаний, з опущеними очима, зітхаючи і молячись, стояв тато доньки. Сумний, але з надією в серці і вірою у Божу поміч, прислуговував священикові чоловік породіллі.

По Святій Літургії священик попросив слабу, щоб вона дивилася у святу чашу, а він, накривши її голову єпітрахилем, відмовив молитву над слабими і несплячими. Невдовзі мама вперше підійшла до дитини і взяла її на руки. З очей молодого тата котилися сльози радості й надії.

Спостерігаючи людську неміч і невдячність, священик звів очі на образи Ісуса Христа й страждаючої Діви Марії і з жалем подумав: "За кого Ти розп'явся, Христе Боже? Тут Тебе наново розпинають і ділять".

Цілу дорогу молився на вервичці. А коли виходив з машини, сказав молодому татові, щоб завтра заїхав, бо треба зрання знову відправити Святу Літургію і молитву.

А потім була і третя відправа, по якій усміхнена і радісна молода мати свідомо подивилася на всіх присутніх у кімнаті, на маму, яка вперше, стоячи на порозі, слухала Святу Літургію, поцілувала немовля і пішла спати. Вона проспала майже півтори доби. Пробудилася весела і жвава, ніби нічого й не було.

І по нинішній день вона не знає про те лихо, що з нею було (їй про це ніхто не говорить), лише її свекруха при зустрічі зі священиком дякує Богові за ласку і ту велику віру, що врятувала невістку, рятує і допомагає тим, хто щиро вірить.

А ми, бідні, замість молитви до Господа Бога і великих благань до Пречистої Діви Марії, квапимося чомусь до баби Степаниди (най спочиває з Богом) і "екстрасенса" Люби, які грабують нас, обдурюючи талісманами. Але цих "віруючих" чомусь ніхто не здибав у храмі, щоб вони дякували Богові.

МОЛІТЬСЯ, ДІТИ, І ВІРТЕ...

- Олечко, дитинко моя, чого ти мене повернула із щасливої дороги? Мені так легко було. Я уже йшла до вічності, до Бога.. А ти термосила мене, розтирала руки й ноги. Чого ти так ридала наді мнов? Видиш, як я мучусі третій день через тебе? А де Рузі і Марійка? Скажи, най прийдуть з діточками й помолитьсі, аби Бог забрав мою душу. Кілько мож' грішити на цій земли? Мені вже вісімдесіть два.

Звістка про скору кончину Емілії Стецевич в момент облетіла село Гериню, що під Гошівською Ясною Горою.

- Молітьсі за мене, - благала Емілія людей, які приходили прощатися з нею. - Я своє віджила. А ви чого, діти, плачете? Рузю, Марійко, Олюню, прийшла моя пора.. Молітьсі..

Знали діти, що прийшла пора, та згадався їм 1948 рік. Тоді її, тяжко слабу, несли люди на Гошівську Ясну Гору до Пречистої Діви Марії, перед образом Якої Емілія хотіла востаннє помолитися. Одинадцятирічна Оля, обливаючись сльозами, підтримувала їй голову, яка безсило хилилася в різні сторони, а мама ледве чутно благала:

- Молітьсі за мене, і Пречиста Діва змилуєсі наді мною. Занесли її, бідолашну, до св. храму і поставили перед образом Чудотворної Матері Божої. Мама піднесла голову і впевненим сильним голосом промовила:

- Вірую, Матінко моя, що Ти простиш мені мої гріхи й провини і ради моїх діточок повернеш мені здоровлі.

Підтримувана людьми, доторкнулася Емілія устами до Чудотворного образу, і в той же момент, випроставшись, стала на зболілі паралізовані ноги. Руками, якими не могла кивнути, трималася тепер за образ і шептала: "Я вірила, я вірила! Дякую Тобі, Царице неба і землі, дякую і вам, люди, і вам, діточки".

Потім обвела поглядом всіх присутніх з нею у храмі, які зачаровано дивилися на неї, й промовила:

- Молітьсі і вірте, й віра вас спасе!

А потім зі своїми діточками ще довго молилася до Чудотворного образу.

Додому мама прийшла своїми ногами і прожила від того чудного дня ще сорок два роки. І всі ці роки Емілія, незважаючи на переслідування і гоніння Христово(і Церкви, коли партійні вандали-атеїсти разом з місцевими запроданцями перетворювали святий храм на Ясній Горі на склад мінеральних добрив, а монаші келії-спочатку у дитячий будинок, а пізніше - в дім розпусти для калуських хіміків, разом зі своїми діточками, а пізніше - із онуками кожної неділі й у свята йшла запалити свічечку й подякувати Пречистій Діві Марії за своє чудодійне виздоровлення. І постійно вона просила своїх доньок і внуків:

- Молітьсі і вірте, ще прийде чис, коли вільно будемо молитисі у святім храмі.

І от той час настав, а мама йде з життя...

Але ні! З життя йде тільки виснажене тяжкою земною працею тіло, а пройнята глибокою вірою до Бога її душа переходить у щасливу вічність...

МАТІНКО БОЖА, ЗМИЛУЙСЯ НАДІ МНОЮ!

-І тепер, як видите, отче, я жива і здорова... Матінка Божа оздоровила, - так закінчила свою розповідь Анна Лесів із села Лужки Болехівського деканату.

Більше місяця пролежала Анна в Долинській районній лікарні. Медики змінювали ліки, та, замість видужання, стан здоров'я слабої з кожним днем погіршувався.

її відправили в обласну лікарню, але поліпшення не було.

У лютому 1967 року приїхали всі Аннині діти і благали лікаря врятувати маму. А її стан був майже безнадійним, бо ноги не те, що опухли, а й посиніли: хвороба нирок.

Щоб заспокоїти Анну, яка з жалем дивилася на своїх дітей, котрі, ридаючи, благали про поміч, лікар "потішив" дітей, що дасть ліки і їх мама видужає. Попросив дітей залишити маму і йти за ним, мовляв, випише ще один рецепт закордонних ліків. Вийшовши в коридор, сказав до дітей:

-Діти, будьте мужні: медицина тут безсила, лише Бог може врятувати вашу маму. Майже цілком відмовили нирки. Не плачте. Візьміть маму додому, щоб менше мали клопоту по смерті, їй залишилося жити два-три дні.

Через втворені двері чула тяжко слаба Анна не лише співчутливі слова лікаря, але й хлипання своїх дітей.

Того ж дня забрали маму додому. Цілу дорогу молилася Анна до Матінки Божої за своїх добрих дітей, стримуючи сльози, які підступали до очей, стискаючи горло.

І лише вночі, коли змучені діти поснули, вона дала волю сльозам. Цілу ніч молилася Анна на вервичці до Матері Божої за оздоровлення. Не через страх перед смертю, а за своїх діточок.

Вранці, коли всі діти розійшлися з хати (старші - щоб уже труну замовити, а молодші - до рідних, щоб поділитися горем, про яке сказав лікар), Анна промовила до найменшої дитини, яка на печі бавилася з котиком:

- Скажи усім, що я поїхала до Гошева, на Ясну Гору, до Чудотворної Матері Божої.

Перемагаючи біль, з двома палицями, Анна дійшла до автобусної зупинки...

Та не допомогли й палиці. Нестерпний біль у всьому тілі примусив Анну стати на перших кроках під горою. Клякнувши на снігу, вона щиро молилася до Матері Божої і Святого Духа. Не пам'ятає Анна, скільки часу підіймалася на гору, бо лізла на ліктях і колінах. Спам'яталася лише перед відкритими дверима святого храму.

Якась сила відірвала її від землі, поставила на рівні, уже не тремтячі ноги. Пропав біль у всьому тілі. Натиснула цілим тілом на двері, щоб увійти до храму, і, о, лишенько! уздріла величезну купу мінерального добрива. На хвилю стала, потім розплакалася. Піднявши руку до Матері Божої, в сльозах благала: "Матінко Божа, Заступнице, Покровителько і Утішителько усіх знедолених, вірую в Твою силу і ласку. Змилуйся наді мною, не ради мене грішної, а ради моїх діточок, прости мені мої гріхи, оздорови моє тіло і душу, а я очищу Твій святий храм".

Знайшла покинуті порвані мішки, кусень дроту і дощинку, прив'язала до ще недавно зболілих стегон мішок і взялася за очищення храму...

Коли мішком вимітала останні порошини, які залишилися від семи тонн міндобрива, уже темніло. Втома брала своє. Анна замкнула двері і у притворі сіла на мішку, щоб трошки спочити і обсохнути від поту.

Пробудилася аж вдосвіта. Не відчувала холоду, ні болю у тілі, лише дуже хотілося їсти. Пройшлася ще раз по храму і підібрала все, що було розкидане, потім відмовила усі щоденні молитви. Поцілувавши стіни і двері храму, заквапилася уже здоровими ногами до автобусної зупинки, щоб добратися додому у с Лужки.

У рідному селі на зупинці уздріла плачучих дітей, які збиралися їхати автобусом на Ясну Гору, що домовлялися, як забрати мертву маму. Не вірили своїм очам: з автобуса не йшла, а бігла їх добра матуся, щось з радістю кричала, але крізь сльози діти і односельці лише одне виразно чули: "Віра спасла, Мати Божа змилувалася над вами і наді мною".

Про своє чудодійне оздоровлення Анна часто розповідає людям, коли приходить чи приїжджає до святого храму на Ясній Горі, незважаючи на похилий вік.

А деякі з горе-віруючих сект називають Пречисту Діву, Матір Божу - просто жінкою...

БАЙДУЖІСТЬ

Ольга К. стояла на Богослужінні й уважно слухала проповідь священика, яка скрушувала її душу й серце. А ще б не розривалося: її єдина кровиночка, єдиний син, якого вимолила й виплакала у молитвах на вервиці до Пречистої Діви Марії, у той тяжкий для нього час, коли стояв однією ногою в могилі, не покаявся, не навернувся до Бога, не подякував Пречистій за її ласку й чудодійне виздоровлення.

Миттєво пригадала ту страшну хвилину, коли професор медицини полковник Троїцький сказав страшні слова: "Мамо, будьте мужньою: у вашого сина тяжка форма менінгіту, себто гостре запалення мозку. Із цієї хвороби на сотню виживає один, і той залишається калікою на все життя. Тут лише Бог може спасти Своїм чудом".

Василь ріс здоровим і безтурботним, зігрітий материнською ласкою. А коли прийшов час служби в армії, мати відправляла його зі сльозами на очах. Материнське серце передчувало щось недобре.

Доля закинула Василя аж у Саратовську область у місто Енгельс, де й служив у льотній частині. Аж раптом одного дня страшна телеграма: "Приїжджайте. Ваш син дуже хворий..." В очах потемніло...

Разом з донькою та зятем мати добралася, нарешті, до того далекого міста. Якою була ця дорога для хворого материнського серця і що вона передумала й пережила за цей час, - один Бог лише знає...

По відвертій розмові з професором, коли уздріла нерухомого сина, у її сповненому жалю й смутку серці ожила надія й віра, яку викликали сказані задля годиться слова професора, що її сина лише Бог може спасти Своїм чудом.

З далекого приволзького міста полетіла в рідне бойківське село на Прикарпатті телеграма: "Доїхали добре. Хай священик відправить Службу Божу за здоров'я Василя... Тяжко слабий. Будемо ще тиждень. Ольга".

У храмі Свята Літургія наближалася до завершення. Як все, в неділю після Служби Божої священик разом з вірними відмовляли "Отче наш" і "Богородице Діво" за всіх тяжко хворих, хто в дорозі, далеко від дому, хто у війську тощо, щоб їх оберігала Божа ласка. Якраз у той час священикові передали телеграму з далекого російського міста Енгельса.

Прочитавши її, священик миттєво пройнявся болем і співчуттям за долю молодого юнака і його родини. Господь так дав, що колись у далеких 50-х роках і він служив у цій же частині, де так само втратив своє здоров'я, і лише образок Божої Матері, подарований тоді ще живою мамою, оберіг його від смерти...

Відмовивши три рази "Отче наш" і "Богородице Діво", священик пообіцяв, що впродовж тижня коленого дня буде відправлятися Св. Літургія за здоров'я Василя. А від винагороди, яку зібрали миряни, відмовився.

У палаті військового шпиталю коло тяжко слабого Василя от уже третій день постійно чергували рідні. Мати не зводила очей із сина, реагуючи на кожний його Щонайменший порух.

До палати зайшов професору супроводі медперсоналу на черговий обхід. Раптом Василь розімкнув очі і встав з ліжка. Уздрівши своїх рідних, він, здивований, почав запитувати, чого вони тут і чого всі плачуть, чому він у лікарні і що з ним сталося? Всі були приголомшені такою різкою зміною в поведінці Василя. Першим оговтався професор.

- А ти, Васильку, сам розкажи нам, що з тобою сталося? А коли тобі тяжко пригадати, то не затруднюй себе...

- Ні, ні, не тяжко, - став заперечувати Василь. І, на превелике здивування всіх, через шість днів, проведених без пам'яті, Василь став детально розповідати, як по обіді їх повели в лазню, а звідти на відкритій машині - на аеродром. Там у нього раптово дуже розболілася голова й почалася блювота Далі він втратив свідомість.

Вислухавши Василеву розповідь, професор порадив йому лягти й заспокоїтися, і без його дозволу більше не вставати з ліжка.

Приписавши Василеві ліки, професор попросив усіх вийти з кімнати. Хоч не хотілося матері залишати сина, але вона, заплакана, вийшла услід за професором до його кабінету.

У кабінеті стурбований професор мовив до матері:

- Або то криза, по якій він помре, або то - Боже чудо.

- Ні, ні, не помре, - усміхаючись через сльози промовила мати. - То є дійсно чудо Боже.

-Яке чудо? Я не розумію... Поясніть.

- Я дала телеграму додому, щоб за його здоров'я відправили Службу Божу. Я вірила, що Бог і Матінка Божа, до Яких я щоденно молюся на вервичці, врятують мого Василька.

- Якщо так, зворушено промовив здивований професор, -то радій, мамо! Віра твоя спасла твою дитину!

Василь від того дня скоренько поправлявся, а ще через три дні мама з донькою й зятем поїхали додому. За місяць мати знову приїхала до сина, щоб забрати його, комісованого з війська (але, з Божої ласки, цілком здорового) додому.

Невдовзі Василь оженився, одне за одним з'явилося двоє здорових діточок. Здавалось би, радій, бабцю, внукам і щасливій долі! Але чому в такій тривозі материнське серце й на очах виступають сльози під час Святої Літургії, а особливо - в час проповіді священика? Через невдячність сина до Бога... Забув син, кому повинен завдячувати своїм чудним виздоровленням і, замість навідуватися до святого храму, частіше навідується туди, де продають "міцну". Спішить туди, де панує диявол, де запродується людська душа.

Пам'ятай, дорогий сину, що Бог милосердний, добрий, довготерпеливий, але справедливий. Він все прийде тобі на допомогу, коли ти Його щиро попросиш у своїх молитвах. Але Він відвернеться від тебе, коли ти у хвилині скороминуших і гріховних утіх життя забудеш про Нього, щоб знову згадати Його ім'я, коли прийде біда. Бо сказав Ісус Христос "Іди у світ і більше не гріши, щоб тобі гірше не сталося".

ПО ВЕЛИКІМ НЕЩАСТІ

У селі Бубнище Долинського деканату живе Федір Кондрат, якому за сімдесят років. Багато людей дивуються його енергійності й бадьорості. Незважаючи на похилий вік, дуже часто можна було побачити, як п. Федір простує на Ясну Гору, у Гошів, щоб подякувати Пречистій Діві Марії за те, що повернула його з того світу і зцілила по великім нещасті, яке сталося 16 квітня 1967 року.

А було все так. Накидали машину гною, щоб вивезти на поле. Тягарівка на крутому затихла: не втримали гальма, покотилася назад і переїхала через Федора. У Болехівській лікарні встановили: поламані кості таза, перебита аорта та пробитий сечовий міхур. Лікар місцевої лікарні Яків Шимановський не давав гарантії на життя.

З Івано-Франківська прибула лікар-хірург Анна Полечко. Операція тривала коло чотирьох годин...

Виписали Федора з лікарні 29 червня і направили в Івано-Франківськ доліковуватися, де хворий пролежав майже місяць.

Життя врятували, а от цінний дар - мову, через вживання стрептоциду для запобігання внутрішній гангрені, Федір втратив цілком. Лікар відверто сказала: "Жити ще довго будете, а от говорити...", - і розвела руками.

Радів врятованому життю Федір, дякував своїм зцілителям-лікарям, але в першу чергу - Господу Богу і Пречистій Діві Марії, до Якої за час лікування підпільний священик Антоній відправив шість Служб Божих за виздоровлення.

Лікарі й хворі часто збиралися у Федоровій палаті, щоб послухати мелодію молитви "Вірую" й інші релігійні пісні, які він вигравав на сопілці.

Та найбільша туга охоплювала Федора, коли під час Богослужіння у храмі усі співали, а він лише шептав устами. Але Федір вірив, що Той, Хто його створив, колись змилується над ним. А поки що найбільшою розрадою для нього була молитва й сопілка, що стала його нерозлучною супутницею і через яку він виливав свої тужливі благання до Бога.

Наприкінці серпня (дня він не пам'ятає) Федір був на Богослужінні у храмі. Коли всі миряни заспівали "Вірую", з грудей Федора на цілий храм вирвалося: "Вірую в єдиного Бога.." З того часу Федір заговорив і не пропускає ні однієї Св. Літургії. Нема, напевно, у навколишніх теренах такого місця стрілецької і партизанської слави, щоби він не брав участі у посвяченнях чи молебнях, або панахидах на повстанських могилах, місцях геройської слави січових стрільців. У руках Федора - вервичка, в кишені - сопілка, в серці - молитва. То його життя. "Дякуючи великій вірі, - каже Федір, - я вижив, заговорив, жию і з вірою умру".

"НЕ РОБИ ТОГО, ДОНЮ!"

Вже кілька днів Ганна б'ється з думками й не знаходить собі поради. Лікар-гінеколог призначив аборт, а її мучать сумління душі. Що робити?.. Четверо дітей... Лише розпочали будувати хату... Чоловік більше у відрядженнях, аніж вдома. Навколо -нестатки.. Але найбільше Ганна боялася Бога і гріха. Чомусь спливли в пам'яті юні роки, коли вже дещо починала розуміти в подружньому житті. І якраз тоді стався в сусідстві випадок: помирала старенька 85-річна жінка. Священика не було, бо настали часи брежнєвського атеїзму, і баба Параскевія скликала на останню розмову всіх рідних і близьких сусідів, навіть діточок. Відкрила їм свою зболілу за довге життя душу і благала у всіх прощення за один найстрашніший гріх; вбивство. Задихаючись більше від страху перед Богом за содіяне, аніж перед смертю, заливаючись слізьми, жінка просила:

- Простіт, людоньки! У мене було дев'ьитеро дітей. Чоловіка привезли мертвого з лісу. Дерево убило, а я була в тяжи з десьитим. З моєї вини зійшов з мене плід. Я вбила свою дитину, коли вона ще й світу не уздріла. Я загубила невинну душу. Чи Бог простиг мені, люди? Ну, чо' мовчите? Бодай ви мені простіт.

Із старших людей хто мовчав, а хто через сльози шептав: "Най Бог тобі простить".

- Простіт і ви мені, діти, і просіт Бога, щоби Він мені простив, бо ви ще безгрішні...

Помираюча сповідалася ще з інших гріхів, але Ганна ніби затерпла. Не цілком вона ще усвідомлювала і цей гріх баби Параскевії, але й сама плакала з жалю, бо зауважувала, як їй тяжко сповідатися за скоєне.

"А тепер і я маю вбити свою дитину?! - вдарила в голову Ганни страшна думка. - Ні, ні, ні! Най свариться чоловік, най настоює на своєму, а я не буду брати страшного гріха на душу".

У пориві злости на чоловіка піднялася з дивана і вирішила йти на роботу, хоч і відпросилася. Але оте "ні" було твердим лише до подвір'я. Уздрівши незакінчену будову, четверо маленьких діточок, які порпалися в піску, спинилася. Спокуслива диявольська думка не переставала ятрити душу: "Іди в лікарню, бо не даш собі ради з тими дітьми в такий прикрий час..."

Ганна повернулася до хати, щоб приготувати все необхідне для лікарні. Та лише зайшла в кімнату, як інша невидима сила переконувала її піти на роботу. Сіла на диван і розридалася. Накричала грубо на дітей, які забігли до хати і почали по-дитячому допитуватися, "чого мамця плаче і що її болить". Копнула безневинного кота, який смачно дрімав, розтягнувшись на підлозі коло її ніг. "Господи! З ким порадитися?! А, може, це й не гріх?-заспокоювала себе. Он знайомі вчительки й лікарки мудріші від мене, простої диспетчерки, а розповідали, що не один аборт зробили, й нічого-живі-здорові. Он які розкішні ходять... А я як дам собі раду з тими дітьми?"

Обтяжена думками, облита сльозами, Ганна задрімала. Чи то був сон, чи уява - Ганна достеменно сказати не може. Але добре пам'ятає, що їй явилася померла мама, яка, чітко карбуючи кожне слово, промовила: "Ганно, не роби того, доню, що задумала. Гріх непрощенний. Чуєш?! Гріх непрощенний!" Ганна зіскочила з дивана, ніби ошпарена. Тремтіло все тіло, а у вухах ще звучало оте благальне материнське: "Не роби того..."

Поступово Ганна спам'яталася і, втішаючи себе, що то, напевне, сон від пережитого й передуманого, все-таки почала збиратися до лікарні.

Коли виходила, востаннє кинула оком по кімнаті і спинила свій погляд на образі Божої Матері, Яка тримала на руках маленького Ісусика. Впала на коліна перед образом і почала благати через сльози: "Матінко Божа, Господи Боже, якщо то гріх, зроби, щоб я не дійшла до лікарні, лишень не смертю мене карай, бо малі діти маю".

Перехрестилася і вийшла з хати. Як проходила попри будову, не зауважила дроту, який вчора чоловік привіз для будови, зачепилася за нього і впала на землю. Біль відчула тоді, як вздріла кров, що текла з пораненої ноги. "Дякую Тобі, Господи Боже, що оберіг мене від гріха", - промовила через сльози радости Ганна і почала поратися коло рани. До неї підбігли діти, яких вона ніжно обняла і, цілуючи їх, промовила: "Моліться діти! Є Бог на світі. Але пам'ятайте, що є і диявол. Та слухайте лише голосу Божого".

Минули роки, помер чоловік. Донечка, яка тоді народилася, виросла, вивчилася. Працює вчителькою. Вродлива й здорова, має свою сім'ю. А Ганна часто згадує той сон і голос матері: "Не роби того, доню..."

"Я - ДОНЬКА МАТЕРІ БОЖОЇ"

- Юльцю, що ж ти, донечко, не підіймаєш вище ніженьки? Уже третій пальчик розбила і то на тій самій нозі, а ми лише за Львовом, ще, напевно, і половину дороги не пройшли. Сідай тут-во, на мою свитинку, я перев'яжу тобі пальчик.

Мама тихцем витирала із спітнілого лиця сльози, ніби боялася, щоб її сліпа 12-річна донька не уздріла їх.

- Мамцю, а ви знову витисніть соку із серпівнику (так Юльця називала траву-деревій), закапайте на оббитий палець, і він до завтра загоїться.

Тремтячими руками мати перев'язувала пальчик, дотримуючись порад доньки, а Юльця дивилася кудись, у безмежну далечінь своїми незрячими, як скельця, очима і прислуховувалася до пісні жайворонка, який виспівував у блакитній височині над ними.

Жаль зрадив маму, і вона, тяжко зітхнувши, схлипнула. Юльця потягнулася своїми рученьками до маминого лиця:

- Ви знову плачете, мамо? Може, ви заслабли?

- Ні, я не плачу, доню. Я здорова. На поїж, дитинко, бодай трішечки. Ти уже четвертий день нічого не їж, лише водичку п'єш. Може, вип'єш молочка з хлібом, що нам дала бабуся, у якої ми ночували?

- Я собі поофірувала цілу дорогу постити і молитися. Не тривожтеся, мамцю, мені Матінка Божа помагає. Я там, у Ченстохові, поїм...

їхню бесіду перервав місцевий чоловік, який став коло них возом, запряженим добротними кіньми.

- Куди направилися, добрі люди? Сідайте, підвезу. Дивлюся, що ви нетутешні.

- Ні, нетутешні, - відповіла мати. - Ми із Станіславівщини. Може, чули, з Гошева, де на Ясній Горі великий монастир. До нас на Спаса і всі свята Божої Матері з'їжджаються люди зі всього світу. Та біда в нас велика. От донечка моя, Юльця, вже десятий рочок світа Божого не видит. Два роки була здоровенька, а там не знати з якої причини осліпла. Певно, ми, родичі, згрішили, що таке горе випало на нашу дитину.

Одна монахиня порадила піти в Польщу до Ченстоховської Божої Матері, розповідала, що дуже помагає, а особливо дітям. Отож ми вже четвертий день у дорозі.. Сідай-но, доню, на воза.

- Ні, ні, ні, - замахала руками Юльця. - Я пообіцяла пішки дійти з молитвою і постом.

Всілякі благання й переконання незнайомого чоловіка були марними: Юльця стояла на своєму...

На одинадцятий день тяжкої подорожі мати з донькою прийшли до Ченстохова. Було полуднє, коли прийшли до св. храму. Якраз закінчилася Свята Літургія, море народу випливало з подвір'я храму.

Міцно тримаючи Юльцю за руку, обезсилена літньою спекою й постом, мати ледве пробиралася через людський потік до цілющого "джерела", щоб напитися з нього душевного спокою і змити свої гріхи за безневинне дитятко.

От уже видно двері храму, до яких залишилося метрів зо сто. Мати уздріла, як з храму вийшли паламар зі священиком і стали закривати двері.

- Не запирайте, зачекайте, благаю вас, - закричала на всі груди мати. Але, замість сильного голосу, із пересохлого горла вирвався лише слабкий хрип.

Зауваживши жінку з дитиною, яка щось кричить і махає руками, паламар і священик затрималися коло замкнених дверей.

- Благаю вас, втворіт двері, щоб ми помолилися до Чудодійної Матері Божої, - слізно просила мати, впавши на коліна - Ми так довго йшли до вас з вірою, що Матір Божа поверне зір моїй донечці.

Підоймивши голівку, Юльця дивилася своїми незрячими оченятами-скельцями на священика й так само щось шепотіла. По її блідому й виснаженому личку стікали, як горошинки, срібні сльози.

Зворушений священик поблагословив голівку дитини і хотів щось сказати, але так і застиг з відкритими устами.

О, чудо! Нерухомі, скляні, однотонні очі в момент засіяли вогниками життя і в них відбивалася голубизна неба!

О, Мати Божа... О, Мати Божа.., - промовляв, хрестячись, здивований священик. - Мамо, радій! Віра спасла твою доньку. Вона прозріла!

А Юльця, ще не цілком усвідомлюючи, що з нею сталося, так само закричала:

- Мамо, я все виджу, але не знаю, як називати те!

- О чудо, о чудо! - шептала мати, обливаючись слізьми радости.

Паламар задзвонив у дзвони, і людське море, яке кілька хвилин тому випливло з подвір'я храму, з шумом попливло назад. Почалися розпитування, чудування, хрещення й моління, прославляння Господа та Матінки Божої...

Того дня у храмовій пам'ятній книзі чудесних подій появився запис "Місяця липня 1932 року Божого (дитина) прочанка Юлія Попіль із с. Гошів Станиславівського воєводства чудесним способом через велику віру прозріла".

По дводеннім відпочинку у домі місцевого священика щасливі мама й донька уже на бричці поверталися до рідного дому. Звістка про чудодійне зцілення випередила щасливих прочан, і коли на четвертий день вони прибули у Гошів, їх вийшло зустрічати майже все село.

-Дитино моя, - щебетала мати, - дивись, це наше село, то наша хата, тато, брати. Онде наш монастир, церква...

-Я більше не ваша донька, - схвильовано відповіла Юльця. -Я - донька Матінки Божої, і я буду монахинею. Чуєте, мамо, чуєте всі: я - донька Матінки Божої!

З того часу Юльця кожного дня навідувалася до монастиря на Ясній Горі. А, досягши зрілості, стала сестрою-монахинею, прийнявши ім'я Лукерія.

Тяжкий то був час служіння Богу й Матері Божій для сестри Лукерії. Але вона не зламалася, як і тоді, в дорозі до Ченстоховської Матері Божої. Пройшовши через страшні гоніння й переслідування, упокоїлася в Бозі в 1985 році у рідному Гошеві.

...І ХРЕСТ УПАВ НА СІМ'Ю

Курортну тишу порушив гул двигуна військової тягової машини. Критий автомобіль ЗІЛ-167 став перед самим входом у костел.

- Слухай мою команду, - голосно прокричав, карбуючи кожне слово, молодий підтягнутий капітан. - У два ряди шикуйся. Струнко!

За кілька секунд, немов дві струни, витягнулися два ряди солдат.

- Вільно, - якось тяжко видихнув офіцер.

Опустивши голову, поспішною ходою два рази пройшовся перед шеренгами солдатів, ніби не знаючи, як почати розмову. Став перед високим старшим сержантом і майже криком випалив:

- Перед вами поставлене завдання: за годину зняти хрест з цього храму. Зрозуміли?

Старший сержант і солдати мовчали.

- Запитую ще раз... Зрозуміли? У відповідь тиша...

- Старший сержанте, командуйте!

- Не буду командувати, товаришу капітан. Командуйте самі, - відповів старший сержант.

Напевно, капітан чекав такої відповіді, бо замість погроз, дещо збентежений, знову поспішною ходою кілька разів пройшовся перед строєм.

- Сержанте Догадкін, приймайте взвод. А вас, старший сержанте Гонта, я звільняю від посади помкомвзводу.

- Слухаю. Дякую, товаришу капітане, - з полегшенням відповів Гонта.

Звістка про те, що військові приїхали руйнувати костел, в момент облетіла всі корпуси санаторію в Моршині. Замість того, щоб іти на процедури, майже всі відпочиваючі почали сходитися до місця події. Скоро проїзна частина дороги й місцевість навколо храму була заповнена людьми. Намарно старався інспектор державтоінспекції і два міліціонери навести порядок. Ніхто й не думав розходитись. З людського натовпу, який шумів, як вулик, чулися докори, деякі нишком втирали сльози, киваючи головою, а ще інші спокійно з цікавістю споглядали, що буде далі.

Через натовп до костелу намагалися пробратись старенька жителька Моршина Катерина Мельник та працівниця санаторію з Болехова Ірина Геців. Допомагаючи вісімдесятирічній бабусі, Ірина на весь голос кричала: "Пропустіть бабусю, пропустіть бабусю!"

Добравшись до місця події, бабця Катерина замахнулася коштуром на молодого капітана, який вчасно відхилив голову.

- Щезни, іроде, - закричала на нього баба Катерина. -І яка ж тебе мати породила, що ти Бога не боїшся і нищиш храм Божий? Хіба ж тебе не хрестили?

- Дітоньки, - звернулася вона до солдатів, які мовчазно стояли, опустивши голови, - не слухайте його, грішника. Люди, гоніть їх... І що ж ви за такий народ, що боїтеся оцієї жменьки дияволів?! Гоніть їх, гоніть! - через сльози заїкалася жінка, махаючи в повітрі своєю палицею.

Народ мовчав, а бабуся, схопившись за серце, гірко схлипуючи, присіла на східці храму.

Підборіддя у капітана затремтіло чи то від нервів, чи із жалю, і він, зиркнувши на солдатів і гурт людей, намагаючись усміхнутись, спокійним голосом промовив до солдатів:

- Хлопці, ось дві тисячі карбованців, крім того, десять діб відпустки й сержантське звання тому, хто добровільно полізе і зніме хрест. Ну, хто сміливий? Два кроки вперед марш!

Солдатський стрій стояв непорушне.

Обличчя капітана вкрилося рясним потом. Тримаючи в руці гроші, капітан підходив по черзі до кожного солдата, запитуючи: "Ти?" Але кожний з них, дивлячись собі під ноги, мовчки заперечно хитав головою.

Вкінці шеренги стояло п'ятеро солдатів-мусульман, які між собою про щось тихо перемовлялися своєю мовою. Капітан став перед ними.

-Хлопці, утріть носа отим хохлам, кацапам і всій іншій сякій-такій братії. Ви мусульмани і не вірите в хрест. Проявіть хоробрість, покажіть солдатський героїзм. Я даю добровольцю чотири тисячі карбованців і 20 днів відпустки. Ну, жду...

-Дозволь, товаришу капітане, - ламаною російською мовою звернувся до капітана середнього зросту кремезний косоокий солдат-мусульман.

Народ на майдані притих. Лише старий чоловік з сивою, майже по пояс бородою, в тюбетейці на голові, сильним голосом щось прокричав солдатам-мусульманам, махаючи кулаком. Що відповів йому солдат, - у натовпі так само ніхто не зрозумів. Лише вчули слово "аксакал". Дідо-азіат задоволене усміхнувся і, витерши від сліз очі широким рукавом національного одягу, погладжував свою пишну білу бороду, промовляючи щораз: "О, Аллах".

- Ну, приступай, джигіт Мамадалієв, чотири тисячі і 20 днів відпустки твої, - звернувся до солдата-мусульманина капітан, махаючи перед його носом пачкою грошей.

"Йой, аж чотири тисячі!" - заздрісне зітхнула за спиною у Ірини Геців знайома співпрацівниця.

- Слушай, товаріщ капітан, - відповів Мамадалієв, - а ти не давай нам деньга. Вазьмі себе, купіш машіна, паєдіш отпуска і покажі нам, какой ти герой. А мі не полєзєм рєзать крест. Мі не знаєм, кто сільнєй: ваш Бог ілі наш Аллах. Ну, пакажі смікалка і героїзм, товаріш капітан. Пакажі...

Капітан стояв розгублений, витираючи піт з обличчя й шиї, і не знав, що має робити. Ситуацію врятував гучний бас підполковника з військового санаторію, який, пробираючись через натовп народу, кричав: "Дорогу, дорогу, розійдись". Усі повернули очі на підполковника й чотирьох офіцерів, які пробиралися до солдатів.

- Струнко, - скомандував капітан, поправляючи мокру від поту гімнастерку. - Товаришу підполковник...

- Негайно припинити, - обірвав його рапорт підполковник. -Марш усім на машину. Доповісте, капітане, командиру, щоб вас покарав, а рапорт я шлю за вами. Влаштували ганьбу на цілий Радянський Союз. І хто вас тільки таких...

Впродовж двох днів на курорті лише й було розмов про бачене й недовершене. Дідо-азіат, де лише здибав групу людей, що обговорювала недавні події, ставав коло них і з радістю промовляв: "Маладец наш джигіт".

А ранком третього дня перехожі й відпочиваючі ахнули, зиркнувши на шпиль костелу: хреста не було...

Зауважила Ірина й інші працівники санаторного корпусу, що та її знайома працівниця, яка так заздрісне йойкнула на чотири тисячі, які обіцяв капітан, прийшла на роботу сама не своя. Чомусь нікому не могла подивитися в очі й уникала розмови про те, що сталося.

"Мучить совість чи страх перед Богом. Той хрест не упав на землю, а на сім'ю того, хто за чотири тисячі зняв його. Бог карає до четвертого покоління", - промовила ніби про себе Ірина.

- А я тут при чому? - накинулась на її слова співпрацівниця. -А хіба тобі хтось щось сказав? - обізвалися інші працівники.

- На злодієві шапка горить...

-Тихо, а то завтра з роботи полетите...

- Мовчіть, Бог усе сам видить. Можна заховатися від людей, від влади, але від Бога не заховаєшся: Він все всюди присутній і всевидючий, - перекидалися словами молодиці, обговорюючи подію...

Згодом ту співпрацівницю начальство перевело на кращу роботу, подалі від "злих язиків".

Поволі люди стали забувати про подію з хрестом на костелі і лише старожили, проходячи попри нього, низько кланялися, кладучи хрест на груди.

А Божа кара не забарилася. Один із тих "героїв" М., який вночі тихцем знімав хрест, поїхав на море, щоб заспокоїти свої нерви, бо анонімні листи християн могли довести до божевілля. Та й здоров'я почало щось танути, як весняний сніг. Через кілька днів привезли його звідти у труні...

Його рідний брат В., чоловік тої жадібної співробітниці, за "великі заслуги" швидко просувався по службі, займав "теплі" посади і жив на широку ногу. Його донька по закінченні вузу, за рекомендацією "авторитетного" татуня, залишилася працювати на керівній роботі курорту Моршин. Та недовго. Божий палець опустився і на сім'ю.

Одного дня прибігли до нього стривожені співпрацівники й повідомили, що його дитина, здається, збожеволіла.

-Ви самі божевільні, - закричав у гніві В. - Я на вас у суд подам!

Його погрози обірвав лемент матері, яка благала про допомогу, бо їхня дитина у чому мати на світ народила бігла курортним містечком.

І лише тоді зрозуміли слуги диявола, що є Бог на світі...

Дитина не винна, Бог її простить і колись подарує їй вічну щасливість. За юдині гроші ніхто ще не купив щастя на цій землі, тим більше у вічності. А той час, коли Господь спитає за їхні вчинки, неминучий...

Скільки тих, що руйнували, палили святі храми і каплички, розбивали пам'ятні хрести, нищили образи, по страшних душевних і тілесних муках, ще у молодому віці, пішли на служіння дияволу! На них наїжджали трактори, якими вони розтягували храми і каплиці, і опівночі, як дияволи, валили хрести. Скільки ще тих, що, як блудні бродячі пси, маючи вищу освіту, дітей, не мають притулку?

Це тут, на землі... А що буде у вічності? Чи може бути більше нещастя і горе, коли рідна дитина заявляє "Через тебе, тату, я все життя мучуся? Бо в той день, коли ти руйнував хрести, у мене вселився злий дух, який і досі кожного дня мучить мене, а я мучуся за твої гріхи".

"...І Я НЕ ВБИВ ЇЇ"

Лютий наближався до кінця. "Пора б уже й гайворонню клопотатися про гніздечка", - подумав я, повертаючись з миргородських лікувальних процедур.

Була пообідня пора, а до квартири треба було добиратися кілька кілометрів. Якби ще не мжичка і вогкість, певно, йшов би, а так став чекати автобуса. Я вийняв з кишені вервичку і став молитися до страстей Христових (була п'ятниця). Зосереджений на молитві, я не зауважив, як до мене підійшов незнайомець.

- Перепрошую, ви так само вмієте молитися на вервичці? -мовив, даючи цим зрозуміти, що і він молиться на зернятах.

Несподіване запитання на якусь мить стривожило мене, бо мені здавалося, що тут, на Полтавщині, ніхто й не знає, що таке вервиця. Опанувавши собою, я на запитання відповів запитанням:

-І ви молитеся на вервиці?

-Так, бо вона мене рятувала і рятує у всіх тяжких обставинах, а особливо у критичних, коли, здається, виходу вже нема. У тяжкі дні нашого життя мене навчила молитися молода інтелігентна дівчина. Коли не помиляюся, то була монахиня.

Ми повели бесіду. У наших поглядах було багато спільного.

Наступного дня ми знову здибалися. Наша бесіда була винятково про силу молитви і заступництво Пречистої Діви Марії. Через переконання ми увійшли в довір'я, і пан (тоді ще добродій, бо був 1978 рік) Драгомирецький розповів про один з випадків свого життя в часи боротьби за визволення України від московських поневолювачів...

"Було літо 1947 року. Проходячи з відділом повстанців неподалік свого села, я дізнався, що тяжко заслабла моя мама, і мені дуже захотілося побути з нею і татом. З дозволу командира я пішов відвідати їх, бо не виділися більше року.

У розпитуваннях і розповідях минала коротка літня ніч. Як не старалась бути спокійною мама, сльози котилися з її очей і падали на моє лице та мої руки. З жалем розповідала, що коло десяти разів приходили за мною, усе, перекопуючи і перешукуючи. Останній раз тяжко побили її й тата.

- Якби не сусідська дівчина, може, і повмирали б. Вона кожного дня приходила, навіть ліки звідкілясь дістала, усе нам співчувала і про тебе, серденько, розпитувала, потішала, що ти, напевно, живий, коли за тобою шукають, - з жалем оповідала мати.

- Степанку, - ніби маленького, гладила мама мене по голові й обличчю, - може, покликати її, поговориш з нею та подякуєш за її доброту? А я за той час щось зрихтую тобі у дорогу.

- Піди, старий, та поклич її, - звернулася мати до тата - Та не дуже гупай у вікно, аби сусіди не почули. Мовчазний тато підійшов ближче, постояв якусь хвилю, дивлячись на мене. Лише тепер я зауважив, як він постарів і посивів за цей рік. Поклавши свою зашкарублу руку на моє плече, стиснув його, аж пальці затріщали.

- Молися, сину, й вір, а віра врятує тебе. Ми будемо мати Україну, бо за неї скілько крови й сльозів пролито... Я вірю у це, -промовивши ці слова, тато якось рвучко відійшов від мене і вийшов надвір. Та не встиг він переступити через поріг хати, як в момент повернувся назад і крикнув:

-Облава!

Через втворене вікно я вискочив надвір. У ранніх сутінках зауважив, як з усіх сторін, криючись, гарнізонники оточували наше подвір'я. По-пластунськи добрався за стодолу й заліз між: буйні лопухи. Цілком побіч пробігло п'ять солдатів із псом. Звідусіль долинав приглушений шепіт і гупання чобіт. На якусь хвилю, здавалося, все затихло, аж раптом затріщали виламані двері й побиті вікна. В хаті, стайні і стодолі почався обшук, і за лічені хвилини все було побите й перекинуте.

Маму й тата з піднятими руками вивели надвір і приперли до стіни дулами автоматів. Знервований майор вхопив маму за волосся і, зціпивши зуби, зашипів:

- Де твій бандит? Скажи, щоб виліз з бункера, бо ми все одно його спіймаємо. Хай по-доброму здасться, інакше і його, і тебе розстріляємо. Чуєш, ти..., - і вилаявся найбрутальнішими словами.

Розлючений маминою мовчанкою, різко повернув її обличчям до хати і з усієї сили штовхнув...

Тато, який стояв побіч, уздрівши, як закривавлена мама безсило сповзає по стіні на землю, кинувся їй допомагати, але майор зі всієї сили вдарив його прикладом автомата в груди. Глухо зойкнувши, тато безсило повалився коло мами. А майор-садист почав безпощадно копати по черзі їх нерухомі тіла Коли спинився від втоми, закричав нелюдським голосом:

- Все ко мне! Шомполамі прощупать вєздє. Пєчь розваліть, перєло-патіть пол в сарає. Не мог же он сквозь землю проваліться! Простучать все стєнкі, посмотрєть в колодце. Пріступать!

В ту хвилю, коли більшість солдатів зібралися навколо майора, вислуховуючи його накази, в моїй голові майнула думка: відкрити вогонь по ворогу, все одно смерть... Але ж там тато і мама...

"Молися, молися, сину і вір", - нашіптувала мені на вухо в ту хвилю розпуки якась невідома сила І, примруживши очі й ніби покинувши цей світ, я почав молитися "Царю небесний"...

Силу молитви відчув, коли відкрив очі й уздрів над собою відкриту пащу вівчарки, яка тяжко дихала. Наші очі зустрілися, і мені здалося, що вона співчутливо дивилася на мене. За час обшуку Амур (так звали пса) ще разів п'ять підходив до мене, обнюхував з ніг до голови, але не видав мене.

Час від часу майорові доповідали, що нічого не виявлено, від чого він ще більше скаженів. Тоді майор наказав розшити стріху на стодолі. "Аж тепер кінець, - подумав я. - 3 даху мене конче помітять.

Побіч пронеслися дві пари кирзаків, солдати несли драбину й приставили її до стріхи. Затріщала зітліла солома, яку рвали з покрівлі й кидали на землю. Краєчком ока я зауважив молодого солдата з дівочим обличчям, який зиркнув додолу і так застиг з відкритим ротом. Ця мить здавалась мені вічністю і кінцем життя. Та солдат з люттю накинувся на солом'яні околоти стріхи і... почав кидати їх на мене, та так скоренько, що через лічені секунди закрив мене цілком.

І все ж тривожна думка непокоїла мене: а що як зараз цей солдат донесе. Задихаючись від страху й нестачі повітря, я пропотів з голови до ніг.

Трохи опам'ятавшись, я почув, як солдати, матюкаючись, закінчили розбирати стріху.

- Товаришу майор, - почувся голос з даху. - Тут нікого немає.

- Отставіть. Товариш старший лейтенант, тих дідів (себто батьків) відвести у хату. Солдатам тимчасовий відпочинок, а ту красавіцу-до мене. Виконуйте...

Через якийсь час я почув: "Ну що, сучко? Що скажеш з тобою робити? Відповідай! Подивись на солдатів, подивись на мене. На кого ми подібні? Від ранку солдати, крім води, в роті нічого не мали".

-Товаришу майор, я клянусь всім на світі, що я бачила, як він зайшов до хати, - слізним голосом оправдовувалась моя "співчутлива" сусідка.

-То що він - привид? Чи крізь землю провалився? - кричав майор. -А я тобі вірив. Я тебе вбивати не буду. Я зроблю тобі смерть "із задоволенням" для тебе і солдатів. Ти здохнеш від "любові".

-Товаришу майор, я, я...

- Перестань зі своїм "я", - грубо обірвав її майор. Ми зараз підемо у те місце, де стара верба і ясень, але перш за все нагодуй усіх солдатів. Зрозуміла? Спати не лягати, очей з подвір'я не зводити. Зайди до батьків, поспівчувай їм. Дай їсти, дізнайся, хто був і куди пішов. Як лише побачиш щось підозріле - негайно до нас. Одягай шось темне, а на голову накинь білу хустку.

Гарнізонники відійшли у зазначене місце. На подвір'ї стало тихо, як по урагані. Я все ще молився і непокоївся думками, що маю робити з цією "доброю" дівчиною. Вона ж стільки горя й страждань принесла моїм родичам і мені. Як чинити? Одна думка випереджувала іншу. Я був на розпутті... Хотів справедливості й помсти, та якась сила благала: "Ти ж молився і обіцяв, що простиш її. А, може, вона ради збереження чистоти й невинності пішла на цю підлу крайність?" Тривожні думки перебивали молитву, яка вперше була такою розсіяною...

Коли сутінки вкрили подвір'я, я по-пластунськи добрався до хати й тихо зайшов у сіни. На підлозі стогнала мати, а тато мовчазно стояв, притулившись до стіни. По його губах я зрозумів, що він молиться. Лиш сусідка щось "співчутливо" щебетала до них. Я спокійно поклав свою тремтячу руку на плече "добродійки" і з усієї сили стиснув пальці. Піднявши на мене очі, не промовивши ні слова, вона безсило повалилася на землю.

Коли опритомніла, я запитав її, що б вона зробила зі мною, якби я був на її місці. Вона спробувала виправдатися, але коли я сказав їй, щоб узяла білу хустку і йшла до призначеного місця, знову зомліла...

Я її простив, бо дав слово перед Богом.

Живе вона і по сьогодні у рідному селі на Тернопільщині, хоч здоров'я у неї відібрали наїзники, яким вона доносила. А мене доля після "сибірських курортів", на які я потрапив у 1949 році, занесла у місто Коломию. Віра врятувала мене, і обіцянку, дану перед Богом, я виконав.

От так, мій друже, Бог віддячує за віру, - сказав на прощання мій співбесідник.

МІЙ ХРЕСТ ТЕРПІНЬ

-Хотіла б розповісти про життєвий хрест терпінь, який випав на мою долю, - тихо почала свою сповідь Катерина Куйбіда -І не для того, щоб пожалітися, а для того, щоб оповісти, як я, молода дівчина, зуміла вижити в тому страшному сатанинському лихолітті 40- 50-х років.

Родом я з Долинщини, із села Сукіль. У 1944 році, як проходив фронт, згоріла наша хата і все, що в ній було. Все знищила стихія: не було де переночувати, ні у що взутися чи одягнутися. Треба було схилити голову і йти у прийми, до чужої хати.

Але ці біди були ще невеликими у порівнянні з тими, що чекало нас попереду.

У 1946 році, у час облави, НКВС забрав мого тата Михайла Мандрика. Тримали його у Болехівській тюрмі три місяці. Там тата дуже били і повідбивали йому все всередині, а коли пустили додому, то він дуже харкав кров'ю. Як зліг, так вже й не встав. Через тиждень тата не стало. У Великодню П'ятницю 1946 року ми його поховали.

А через кілька місяців мені сниться сон: трублять труби, дзвонять дзвони. Я вийшла з хати подивитися, але, замість лісу й поля, виджу нескінченний потік людей, які йшли до Йосафатової долини на Страшний Суд. Я й собі приєдналася до того людського потоку.

Підходимо до широкої й повноводної річки. Люди стали радитися, як її перейти. Коли видимо - коло одного й другого берега є частина кладки, а посередині – прірва.

Порішили, що треба йти до витоку річки, де вона вузька й неглибока.

Лишень ми рушили, як явився Ісус Христос у білосніжних шатах. Він промовив до нас: "Люди, вертайтеся і йдіть за мною. Поправте ту кладку своїми руками і перейдете річку".

Поправили ми кладку й перейшли на другий бік. Тут Ісус Христос розділив нас одних - по правий, а других - по лівий бік. Мені стало дуже жаль, що я опинилася по ліву руку від Спасителя.

Ісус Христос, перехрестившись тричі, наказав нам змовити "Отче наш" і "Вірую". Коли ми це зробили, Він промовив до тих, хто стояв від Нього праворуч:

-Я був голодний, і ви дали Мені їсти. Я був спраглий, і ви напоїли Мене. Я був нагий, і ви одягнули Мене. Я був подорожній, і ви Мене прийняли у свій дім. Я був недужий, і ви Мене відвідали. Я був ув'язнений, і ви Мене викупили. Я був померлий, і ви Мене поховали.

І тоді всі присутні стали дивуватися: "Коли, Господи? Та ми ж тебе не виділи".

А Ісус відповів:

- Коли ближньому моєму добро вчинили, то і Мені - також. Потому повернув голову до тих, хто ліворуч, і промовив: -Я був голодний, і ви Мене не напоїли. Я був нагий, і ви Мене не одягнули...

Тоді ті, що зліва, закричали:

- Коли ж, Господи? Ми ж Тебе не виділи! А Ісус їм відповів:

- Як ви своєму ближньому чинили, то так і Мені.

Ісус перехрестився три рази, змовив "Отче наш" і "Вірую", й знову три рази перехрестився.

Я ж, сповнена жалю, що знаходжуся по ліву руку від Спасителя, стояла тихо і очима шукала свого тата, надіючись його уздріти. І тоді Ісус промовив до мене:

-Дитино, ти дивишся за своїм татом, але його ти не увидиш, бо я скликав людей, щоби молилися й каялися, а ти, дитино, запам'ятай, що через чотири роки, у 1950 році, будеш на Страшному Суді.

Останні слова Ісус промовив три рази. Потім Спаситель зі сльозами на очах почав просити людей, щоб вони каялися й молилися, бо наближається Царство Боже...

Я пробудилася, але цей сон ще довго тривожив мою пам'ять.

Пережила 1948-1949 роки, а коли наступив 1950 рік, я знову пригадала собі той дивний сон.

І от одного дня мене заарештували нелюди з НКВС. Взяли просто з ліжка у спідниці й вишиваній сорочці. Довго не давали їсти, щоб скоріше добитися "зізнання". Так почався для мене "страшний суд" у Болехівській в'язниці. Тут мене так били й знущалися, що нераз приходила страшна думка: заподіяти собі смерть. Я молилася й нераз у думках прощалася зі всіма рідними й знайомими. І коли я одного разу, обезсилена від побоїв, заснула, мені явилася Матір Божа й лагідним голосом промовила: "Дитино, не плач. Молися й терпи, бо така вже твоя доля".

Це вселило в моє побите тіло нові сили, а в душу - надію, що Господь і Пречиста Богородиця допоможуть мені. Зрозумівши це, я стала спокійніше ставитися до всього, що діялося зі мною.

Згодом з Болехова мене перевезли до Станиславівської в'язниці, де у невеличкій камері нас помістили аж тридцять двох "ворогів народу". Тіснота була така, що й не поворухнутися. І знову допити, погрози, побої... нарешті-Сибір. На дорогу одягнули мене в стару прострілену солдатську шинель і військову шапку, а коли прибула на місце, то перебрали в тюремний одяг і причепили на стару куфайку номер В-№-684. Отак і пройшло моє дівування за Уралом у старій куфайці, кирзових черевиках, тюремній сукні й сорочці. Більшість з нас мовчки несли свій тяжкий життєвий хрест і надіялися, що прийде воля для України і для нас, бо на все Божа воля.

Молитви до Пречистої Божої Матері спасли мене, незважаючи на всі нелюдські умови життя й поневіряння. Я нікого не звинувачувала і не проклинала своє життя, лише щиро молилася і вірила в ласку Пречистої Богородиці. І Вона допомогла мені. Я перейшла через той "страшний суд" комуністичного "раю" й повернулася додому.

Упродовж п'ятдесяти років при всіляких потребах я звертаюся зі щирою молитвою до Пресвятої Богородиці, і Вона мені допомагає. Матінка Божа є моя потіха, моя поміч, моя розрада, мій лікар, моя любов, моя Мати.

МАТИ БОЖА І ВІРА ВРЯТУВАЛИ МЕНЕ

Був серпень 1944 року. Війна вже відступала з Галичини, але вночі ще з острахом і тривогою люди прислухалися до гуркоту гармат, дивлячись на заграви, які краяли небо. Німецькі війська під натиском радянських військ поспіхом вдосвіта покидали Долину, залишаючи по собі страшну руїну. У вересні 1941 року спалили всі будинки на вулиці Бабійова гора, розстрілявши чоловіків за те, що тут переховувалось кілька єврейських сімей.

На якусь мить припинився артобстріл, і жителі Бабійової гори поспіхом покидали свої землянки й обгорілі будинки, щоб врятуватися від смерті, перебігаючи неподалік у смерековий ліс. Ще не встигли люди (переважно жінки й діти) заховатися як слід на дні великого яру під смерековими колодами-землянками, в яких у 1941 р. переховувалися від німців єврейські сім'ї, як над їхніми головами засвистіли кулі. Почулася команда російською мовою: "Гранати в рукі! Рукі вверх!.." Піднявся крик дітей і лемент жінок. Можливо, це і врятувало всіх від найстрашнішого.

-Не стріляйте! Тут лиш жінки і діти! Не стріляйте...

Переконавшись, що у сховищі дійсно лише жінки й діти, у яр спустився молоденький лейтенант з групою бійців.

- Ех, люди, які ви нерозумні, - промовив з болем у голосі лейтенант.-Та достатньо лише одного снаряда чи міни, і вас нікого в живих не лишиться. Розбивайтеся ліпше на групи і не збирайтеся разом.

-Дитино, - втрутилася в розмову старша жіночка на прізвище Перекицей. - Молися до Бога, і ніяка куля тебе не візьме. Вір у Бога, і Бог тебе спасе.

Молоденький лейтенант на ті слова опустив очі, - чи то з жалю, чи зі встиду - і розчаровано промовив українською мовою:

-Я, мамо, не вмію молитися, не було кому навчити. Тата забрали, а мама з голоду померла. Я в дитячому будинку виховувався.

- Сідай, дитино, і скоренько пиши "Отче наш" і "Богородице Діво", а як успіємо, то й "Вірую" напишемо.

Лише лейтенант витягнув блокнот, як почулася команда: "Встати, вперед!"

-Дякую, мамо, - сумно промовив хлопчина-офіцер. - Молися за мене. Треба йти. Поблагослови мене, мамо.

На очах у юнака заблищали сльози. Заплакали жінки-вдовиці, чоловіків яких розстріляли німці, а за ними - й діти.

- Зачекай, дитино, - промовила Перекицей, засовуючи руку за пазуху. Звідти вийняла молитвенник та образок.

- На, синочку, тут на останній картці - моя адреса. Ніби для впевненості прочитала: місто Долина, вулиця Бабійова гора, Перекицей.

-Дай, Боже, дитино, щоб ти по війні здоровий був і приніс мені цей молитвенник. Молися, дитино, я його купила в Гошівськім монастирі. Вір, і Матінка Божа охоронить тебе. Благослови тебе, Боже.

Закінчилася війна. Влітку 1946 року у Долинський військкомат у супроводі вояків приїхав молодий, але вже змужнілий полковник. Він просив, щоб його провели на Бабійову вулицю. Свою спасительку він здибав на подвір'ї.  Пані Перекицей відразу не впізнала колишнього молодого лейтенанта.

- Мамо моя, мамо! Матір Божа і віра спасли мене, - цілуючи жінці руки, обличчя, очі, промовляв до неї полковник. - Я виконав твій наказ. Я привіз твій молитвенник. Візьміть, матусю, я знаю його напам'ять. З ним я дійшов до Берліна і до Праги, але, як видиш, живий-здоровий і ні однієї подряпини на тілі.

Коротка півгодинна розмова промайнула, ніби мить. На знак вдячности молодий полковник подарував своїй покровительці скромні, але такі пам'ятні подарунки. Прізвища його, на жаль, не запам'ятав Євстахій Перекицей, син матері-спасительки, котрий оповів цю історію.

{1-1.jpg}

2002 р.Б. 1-ий собор Отців і мирян Івано-Франківської Духовної Академії

{1-2.jpg}

с.Конюхів, Стрийський р-н. Перезахоронення полковника УПА Юрія Гасина

{2-1}

Хутір "Береги", Стрийський р-н. На місці геройської смерті 33-х поовстанців 1993 р.Б.

{2-2.jpg}

Крехів. 9 травня 1999 р.Б

{3-1.jpg}

Перезахоронення Владики Миколи Чернецького. 2002 р.Б.

{3-2.jpg}

Ветерани УПА Долинської станиці. Біля с.Лужки на місці колишного шпиталю. 2001 р.

{4-1.jpg}

21 листопада 2001 р. Під м.Базар

{4-2.jpg}

На могилі о. Ярослава Лесіва

{5-1.jpg}

Освячення каплички в урочищі "Бучники"

{5-2.jpg}

Панахида на могилі полеглих у Другій Світовій війні

{6-1.jpg}

Гора Маківка. Карпати. 2002 р.

{6-2.jpg}

Перше Святе Причастя.

{7-1.jpg}

2002 р. Капличка у лісі "Народження Матері Божої"

{7-2.jpg}

Новозбудована Чудодійна капличка в урочищі "Бучники"

{8-1.jpg}

2002 р.Б. Біля пам'ятника Наталії Кобринській

{8-2.jpg}

г. Маківка. 2002 р.

ВІДБУДУЙ СВЯТИЙ ХРАМ

Було то цілком недавно. В невеликій церковці курортного містечка закінчилася Свята Літургія. Люди виходили зі святого храму.

- Прошу вибачення, отче, - підійшовши до священика, промовив високий хворобливої зовнішності чоловік.

- Чи не могли б ви мене вислухати кілька хвилин і дати пораду?

- Прошу, - відповів священик, - коли ви вважаєте, що я можу вам чимось допомогти, або порадити, то я до ваших послуг.

- Щоб ви мене швидше й краще зрозуміли, то почну свою розповідь просто й відверто. Сам я з Київщини, з Васильківського району. Колишній директор школи і секретар парторганізації. Раніше я був молодий і здоровий. На селі рівних за силою мені не було. Радів життю, сім'ї, дітям... Співрозмовник на хвильку замовк і тяжко зітхнув.

Та все пропало в одну мить. У 1976 році під моїм керівництвом і при моїй безпосередній участі була розібрана найкраща в районі церква. Частину цегли розтягнули люди, а дещо продали ми й за ті гроші майже тиждень "обмивали перемогу" над Богом.

А коли, нарешті, п'янка обридла і я прийшов додому, то мене вороже зустріла моя мама, яка тяжко захворіла й лежала на ліжку. Сльози текли по обличчю, а в її очах я побачив такий жаль і смуток, що не міг більше дивитися в її очі, хоча вона не промовила до мене жодного слова докору. Так більше з ліжка вона вже не вставала, а до трьох тижнів померла. Згодом тяжко занедужала дружина й старша донька. Почали чіплятися різні хвороби й до мене. Лише молодша донька, яку моя покійна мама потайки від мене навчила молитися, залишилася здоровою й житєрадісною. З того часу хворію, якийсь страх постійно тривожить душу, пропав сон... Об'їздив майже всі курорти, побував у багатьох професорів, та ніхто не може сказати, від чого моя хвороба. А сьогодні, коли я вперше побував на Службі Божій, то зрозумів, що це, напевне, кара Божа.

-Так, це кара Божа, - ствердно кивнув головою священик.

- А тепер як у священика прошу у вас поради. Як мені відкупити цей злочин проти Бога і людей?

- Лише одним: побудуйте наново церкву, і Бог все вам простить. До вас і вашої сім'ї повернеться здоров'я й радість життя.

-Але з ким я маю її будувати?

- З тими, з ким руйнували.

- Отче, із тих всіх, може, троє залишилися живими та й ті інваліди, ледве ходять! - в розпачі відповів співрозмовник.

-Тоді йдіть до людей, попросіть у них прощення й допомоги і будуйте з ними церкву. Лише в цьому наше спасіння, бо Господь для покаяння вас ще тримає на цій землі майже тридцять років, щоб ви спокутували свій тяжкий гріх перед Ним.

-Отче, я все зроблю, щоб відбудувати зруйновану мною церкву. Щиро присягаю в цьому святому храмі, - зі сльозами на очах промовив співрозмовник.

-Хай вам Бог допомагає і благословить у добрій справі.

Як склалася подальша доля того блудного сина, священик так і не дізнався, хоч той пообіцяв написати йому листа. Чи, може, взяв ще один тяжкий гріх на душу?

НЕ ВІД ВІКУ КАЛІКА, НЕ ДО СМЕРТІ ПАН

За свої сімдесят п'ять років життя цій жінці все довелося перейти: і голод, і холод, і тяжкі операцї, а про роботу, то вже й нема чого говорити.

Перша світова війна... Обох братів забрали на війну, сестра перед самою війною поїхала у світ, аж у Прусію, шукати ліпшої долі. Увесь тягар звалився на плечі сімнадцятилітньої дівчинки - і з плугом у полі, і з ціпом у стодолі, та ще й обов'язок перед сліпим батьком і зіслабованою мамою, яка, куди ходила, молилася за дітей, щоб Бог оберіг від всілякого нещастя та смерті, бо йшла війна її сини, Іринині брати, аж там-в італійських Альпах.

Живі-здорові повернулися сини додому. - Бог вислухав материнські молитви. Та невдовзі вибухнула Друга світова війна. Згоріла хата, всі убогі пожитки, лише образ Матері Божої залишився на стіні згорілої хати неушкоджений. А рік перед війною при загадкових обставинах загинув Іринин чоловік. Залишилося троє діточок (четверта дитинка з'явилася на світ по смерті чоловіка). Два голодні роки -1942 і 1947. Дві будівлі хати після війни..., та ще, і ще, і ще всілякого лиха.. Проте ніколи Ірина не просила у Бога смерті.

А от нині їй так хотілося відійти із цього тяжкого світу. Вона підвела до неба свої незрячі очі і крізь сльози благала кончини. Хіба вона винна у тому, що все життя йде тернистою дорогою, несучи тяжкий хрест, а Бог смерті не дає? Поки катаракта не закривала світ перед її очима, хоч не мала сил, бо все тіло порізане (перебула п'ять операцій під наркозом, шосту-без наркозу), але завжди щось робила. А тепер стала "тягарем" і "нахлібником"... Майже кожного дня чує від зятя слова докору; та найбільше боліла душа і серце, коли він через зуби цідив: "Тр-р-рутень. Доки я буду робити на тебе, чому не..?". Далі Ірина затикала вуха, бо страшно було слухати прокльони і докори.

Спогади, спогади... Ніби осінні хмари перед її незрячими очима, все чорніші одна від одної.

- Далі, трутню, грієшся на сонці?! І доки я буду на вас робити?..

Від несподіванки Ірина схопилася на ноги із старенького крісла і випустила з рук паличку, яка була для неї поводирем і товаришкою.

- Слухай, дитино, - намагалася говорити спокійним голосом, хоч у грудях бушувала лють. - Чого ти мене називаєш трутнем? Я, доки виділа, доти робила/ Та й не прийшла до твоєї хати і на твій хліб, але ти прийшов на мою господарку...

- Не називай мене дитиною! Я не твій син і мамцею, як твої діти, я тебе ніколи не назву, бо ти мені не мама! - з усієї сили кричав Ігор, що аж сусіди через паркан зазирали.

- Не кричи на мене, най люди не слухають. Іди до хати протверезися.

Ці слова настільки озлобили Ігоря, що він підбіг до сліпої тещі, схопив її за руку вище ліктя і з усієї сили потягнув до себе. Від болю Ірина крикнула на ціле подвір'я і непритомно впала на землю. Дожила Ірина до 85 років, але коли змінювалася на дворі погода, то все плакала від болю, бо зять обірвав м'язи на лівій руці, більш як півроку не могла тією рукою і ложки втримати.

Давно вже кості мучениці Ірини спочивають у сирій землі, а душа чекає останнього суду.

...Тепер зять сидить на тому ж старенькому кріслі, хоч, правда, більше лежить, бо не має сили сам звестися, і просить у Бога прощення за гріхи та скорої смерті. Тепер Ігор згадує слова тещі: "Запам'ятай, дитино, мої слова: не від віку каліка, не до смерті пан. Якою міркою міряєш іншим, такою буде відміряно тобі".

Задумується Ігор, за які гріхи так тяжко покарав його Бог, а, можете покарав, а дав йому час на роздуми й очищення. Одне, що залишив йому Бог, - здорові очі та слух, щоб міг спостерігати за тією красою, що Бог створив, хоч і вона йому немила. Найбільше жаліє, що Бог відібрав в нього голос, бо не говорить, а лише шепоче молитви, благаючи у Господа Бога прощення за всі гріхи. А так хотілося б крикнути на цілий світ: "Не робіть іншому те, що вам немиле! Шануйте батька і маму, бо інакше дістанете належну плату!"

Звідки взялася ця страшна недуга? "Подумай над своїми колишніми гріхами", - казала йому покійна дружина, якій найбільше перепадало, бо вона була між двома вогнями - мамою-страдницею і чоловіком. Заради миру у сім'ї все "пропускала" через свої нерви і серце. Не витримало серце...

Найбільше боліла Ігоря душа, що він безпорадний, що не може обійти себе у найнеобхідніших і особистих потребах, не говорячи вже про їжу. Бо тією рукою, якою обірвав м'язи тещі, не в силі тримати й ложки.

Одно тішить, що своїми стражданнями, може, викупить частину своїх гріхів, тому часто просить: "Боже, прости".

"НЕ МЕНІ, А БОГОВІ ДЯКУЙ, ДИТИНО..."

Закінчувалася друга пара. Змучені цілоденною працею студенти вечірнього відділення Дрогобицького нафтотехнікуму (Долинська філія) боролися зі сном і втомою. Дзвінок сповістив про велику перерву. Вмить усі студенти - і ті, які недавно вийшли зі шкільної парти, і ті, яким було понад сорок, вийшли з класу: хто перекурити, а хто, щоб поділитись кусником кукурудзяного хліба, який називали "хрущовським". Я, як черговий, залишився, щоб перевітрити клас.

- Прошу вас, лише одне вікно втворіть, бо надворі дуже вогко, - кволим і жалісливим голосом звернувся до мене викладач хімії Гошовський.

- Перепрошую, я думав, що так буде ліпше.

- Може, комусь і ліпше, лише не мені, - намагаючись усміхнутись, лагідно промовив інженер Богдан і тяжко зітхнув, гріючи руки до кахельної грубки, - погода сира, кості дуже болять.

-Та цьому зарадити можна. Два-три рази насмарувати настій кореня купини лікарської, потім - під теплу перину і від вашого ревматизму й сліду не лишиться. У мене є готовий настій, я завтра принесу.

- Дякую, - довго хитав заперечливо головою викладач, дивлячись через вікно у нічну темряву, немовби щось там угледів. -Ні..., ніхто і ніщо мені не допоможе. То не ревматизм.

Я зауважив, як очі викладача наповнились слізьми. Щоб зберегти мужність і не показати сліз, він відвернув голову і хусточкою витер очі. За декілька хвилин нашої розмови ми довірилися один одному.

-То не ревматизм... У мене "визволителі" поламали обидві ноги до колін і руки вище ліктів та обидві ключиці, коли мені було вісім років... Після того, як вивезли маму на Сибір, я зустрічався з батьком-повстанцем, правда, не часто. Він мене залишав у різних селах на декілька тижнів.

Одного разу вночі ми з ним з Великих Дідушич прийшли у Тростянець. Тут я попрощався з татом востаннє, бо через три дні хтось доніс, і енкаведисти мене, сонного, спіймали. Дуже мене били шомполами, підвішували за ноги і били доти, поки я втрачав пам'ять. Потім кидали у пивницю. А коли я приходив до свідомості, заганяли у воду і цілу ніч тримали по пояс у воді. Три дні не давали нічого їсти, зате кожного дня били, щоб я сказав, де татів бункер, або в яких селах я з ним був. У мене були одні слова: "Не знаю, не бачив, ховався поміж люди".

Я знав, що вони нікого не щадять, що мене замордують. Були випадки, коли хотів сам зануритись у воду і втопитись, але пам'ятав розмову старших людей, що найбільший гріх-самому робити собі смерть, бо зразу йдеш до пекла. Тепер у мене було одне бажання - швидше вмерти.

Майже місяць мучили мене в Долині, а потім відвезли в Станиславську тюрму. Тут передали слідчому - жінці, яка три дні дуже лагідно ставилася до мене, дуже добре годувала, навіть цукерки давала мені. Але я їй нічого не сказав, і на четвертий день вона так збила мене, що я не пам'ятаю, скільки днів приходив до пам'яті.

Як лишень став ходити, пам'ятаю, це було перед "октябрськім празніком", мене знову завели до моєї "опікунки", де сиділо ще двоє чоловіків і середніх років жінка.

- "І ти с етім ублюдком до сіх пор возішся? Счас он у меня всьо вспомніт, от первого дня рожденія", - зміїним шипінням крізь зуби сичала вона.

Що далі було зі мною, я не пам'ятаю. Уже в обласній дитячій лікарні, після того, як я прийшов до пам'яті, я побачив над собою заплакану жінку, яка вливала мені ложечкою у рот молока і ще щось винне. Ввечері, коли всі розійшлися, вона нагнулася над моїм ліжечком і просила, щоб я пригадав звідки я, з якого села, і чи є у мене батьки. Я ще не усвідомлював, що зі мною сталось, а вона мене переконувала:

- Ти будеш, дитино, жити, бо ми за тебе молимося всі, і попросили Службу Божу...

Через декілька днів вона мені розповіла, що, граючись у смітнику за містом, а, може, шукаючи кусник хліба, діти почули, як під сміттям скавулить песик, і почали відкидати сміття. Під сміттям, яке кати вивезли за місто, у закривавленім лахміттю знайшли мене... Перелякані діти побігли плачучи додому. Добрі люди, як мені розповіла жінка, розправили мої руки і ноги, які були зложені, мов у конверті, прив'язали штахетини і привезли в лікарню.

У Станиславській лікарні я пролежав рік, але кості мої не зросталися, бо були не тільки поламані, а ще й потрощені.

Не знаю з чиїх клопотань, але мене нишком перевезли у Львівську лікарню, де знову безрезультатно пролежав я три місяці.

Пам'ятаю, одного дня прийшов до мене старенький лікар, наказав зняти весь гіпс, склав усі поламані кістки і наказав мені кожного дня з'їдати щонайменше дві цибулини. Лікарям сказав уважати на моє серце. З цього дня пішло все на поправку.

Коли я видужав, цей лікар часто навідувався до мене. Наказав приносити мені книжки, щоб я читав і вчився. Дякуючи Богу і добрим людям, зокрема, лікарю (як пізніше я узнав, євреєві за національністю), я закінчив школу, інститут. Правду кажучи, забагато я довірився вам, але чогось душа до вас лежить.

- Будьте спокійні за все, що ви сказали, про це знаю я, ви і Бог. Пам'ятайте: де є двоє, там таємниця, де троє, там таємниці нема. Дякую вам за довіру.

-Дуже болять мене кості, а ще більше - душа, бо замкнута Особливо, коли надворі туман і вогкість.

-А душа - від мороку, який оповив наш рідний край, - з тугою промовив я.

- Що я вас попрошу, мій співчутливий співрозмовнику. Самі бачите і знаєте про моє здоров'я... Я можу колись несподівано померти. Якщо настануть кращі часи (а вони обов'язково настануть), а ви будете жити, розповідайте людям, що з нами робили "визволителі", бо час стирає пам'ять і події, а так хочеться, щоб люди знали правду, - і товариш (так тоді було заведено) Богдан Васильович якось усміхнувся кривою усмішкою і промовив:

- Вірте, я просто поздоровішав, і легше на душі.

-Дякую за довір'я, але я впевнений у тому, що ви самі будете про себе розповідати.

Після деякої паузи він мовив:

- Згадалось мені, як виписувався з лікарні у Львові і підійшов до свого спасителя, щоб подякувати. Лікар пригорнув мене до грудей, по-батьківськи погладив по голові, поцілував у чоло і промовив: "Не мені, а Богові дякуй, дитино"...

Ще одне прошу. Колись, як згадаєте мене, пам'ятайте: моє прізвище не Гошовський, не Богдан я, це прізвище моєї вуйни, яка мене всиновила. Колись ще більше розповів вам...

За час навчання не посмів я в той час питати його справжнє прізвище та ім'я. А був він надзвичайно талановитим. За його рацпропозицією виготовили гумово-тканевий шар для прочистки труб перекачуючих магістралей сирої нафти. Винахід дав мільйони заощаджень, а автору лише оголосили подяку. За одну добу прочистили магістраль Долина-Дрогобич. До речі, як твердив п. Богдан, цей шар не мав аналогів у світовій практиці.

На третій курс п. Богдан до нас не прийшов, бо перевівся у м.Калуш інженером-конструктором. Сподіваюсь, дожив щасливого часу і розповідає про дикий терор "визволителів".

"Я БАЧИЛА ДИЯВОЛА"

Вже третій день не відходять від ліжка тяжкослабої донечки її мама й тато. Мовчать досвідчені лікарі, з провиною опустивши додолу очі. Найбільше їх мучить те, що не можуть встановити діагноз. Що з їхніх припущень, коли юна Тетянка, яка закінчила школу із золотою медаллю і без вступних екзаменів була зарахована у вуз, никне, як весняний сніг. Мов лілея, яку зламав буревій, на очах у всіх в'яне і сохне не днями, а годинами.

- Лікарю, я мама, але я і людина. Скажіть правду і тільки правду.

- Шукайте пораду в Бога. Ми безсилі, бо не знаємо діагнозу. Всі припущення не підтвердилися, - тихо, опустивши голову, мовить лікарка - На жаль, є хвороби, які для медицини і науки залишаються таємницею. Одне раджу: висповідайте і запричастіть дитину. Може, Бог... -більше нічого не могла вимовити.

На просьбу мами Тетянка згодилася на Причастя. В момент, коли мама пішла за священиком, а тато, який вже третю ніч не спав, прихилив голову до стіни і боровся зі сном, Тетяна вирішила зачесати колись таке пишне і буйне золотисте волосся.

Глипнувши у люстерко, вона жахнулася від постаті, яку уздріла там. Страшне вимучене обличчя, де замість рум'янцю -відбиток чорно-коричневих плям, замість юнацької повноти на щічках - впадини... З переполоху дзеркальце випало з рук і розсипалось на кусочки. "Не хочу жити, не хочу, - шепотіла Таня, - краще смерть, ніж такий вигляд. Що зі мною сталося? Смерть, смерть і чимскоріше. Всі ліки зберу і зараз вип'ю.. Досить мук".

Вона спробувала піднятись, але ослаблені ноги не слухались. Вона стала настільки обезсиленою, що ні руками, ні ногами не могла скинути ковдру. А думка спішила поки тато спить і мама ще не прийшла, треба заподіяти собі смерть.

Та ось у палату зайшов священик з мамою, яка через силу старалась усміхнутись. Але що це?! Замість лагідного люб'язного погляду в очах доньки кипіла страшна злоба і ненависть. На слова матері і вітання священика хвора не відповіла жодним словом.

Того дня вона так і не відгукнулась ні до рідних, ні до священика жодним словом. На просьбу висповідатися або єлеопомазати хвора заперечливо хитала головою.

...Через день мама прийшла до того самого священика з просьбою, щоб він негайно прийшов висповідати і єлеопомазати.

- Простіть мені, отче, що я Бога і вас образила, - мовила Тетяна - Це ще не сповідь, та я хочу вам щось розповісти. По тім, як ви пішли, я бачила диявола і ангела. Вони билися отут, над моїм ліжком. І билися довго. Диявола я не можу описати, це страшна потвора у людській подобі. А ангел - як звичайний юнак, лише у сяйві і з вогненним мечем у руці.

А було так. Я хотіла з-під подушки витягнути ось ці ліки, щоб ними отруїтися, але хтось міцно тримав мене за руку, а другий голос просто кричав, щоб я найскоріше спожила їх.

Я зрозуміла, що є Бог і Його сила, і є диявол, який кричав до мене. Коли ви прийшли перший раз, я готова була вас убити, настільки вас зненавиділа.

Сповідь Тетяни відбулася якнайщиріше. Це була ангельська душа без великого пороку, з доброзичливістю до світу.

Перед смертю вона благала люблячих батьків, щоб не плакали, а молилися за неї і щоб забрали її додому. Хоче вмерти вдома.

...В останні хвилини життя несподівано до кімнати ввірвалася напівбожевільна постать в людській подобі, благаючи батьків: "Я нічого не винна.. Я не хотіла, я їй нічого не зробила".

-Дайте їй спокійно померти, вийдіть з хати. Бог розсудить, а ми нікого не звинувачуємо, нікого не підозрюємо, - відповіли родичі.

Пам'ятаймо: хто з Богом, до Бога йде. А на тих, хто з чарами і дияволом, чекає пекло. І жиймо за правилом: не робімо другому те, що нам немиле. Бо що робимо найменшому з братів наших, ми робимо Богу.

"РОЗКАЖИ ПРО СЕБЕ САМ, ВАСИЛЬКУ!.."

Брежнєвський період... Найсильніше гоніння і переслідування Вселенської Церкви і духовних осіб після сталінського періоду. Як дикі вандали і орди, ночами шастають не лише по селах, а й по полях, руйнуючи каплички і пам'ятні хрести, партійні активісти із заполошеною інтелігенцією, любителями "слави" і легкого життя.

А Пречиста Діва Марія, щоб потішити своїх вірних дітей в час великої руїни, зсилала все нові і нові ласки на своїх вірних, підтримуючи їх у твердій вірі.

Хоч місце чудодійної каплички у Зарваниці зрівняли з землею, джерельце і площу довкола нього два дні солдати закривали дерном, щоб і сліду не було. Гусеничний трактор С-80 два дні трамбував землю, а вода з джерельця все била фонтаном! Озлоблені керівники влади наказали привезти цистерну мазути і залити те місце, звідки витікала вода Тільки злили мазут, як випав проливний дощ, який все змив у річку. Не так тривожила владу забруднена вода, яку не хотіла пити колгоспна худоба, як потік живої людської ріки, який постійно плив до чудодійного місця, особливо в травневий період.

Більш мужньо поводилися жінки, їх не страхали ні погрози, ні штрафи. Днями і ночами, в спеку і в дощ, в свята і в будень з різних областей і регіонів, особливо із Західної України, спішили до своєї Заступниці, Помічниці, Лікарки і Порадниці, несучи у своїх серцях хто подяку, хто біль і смуток, хто надію і пораду; і всі, як маленькі діти, повертались щасливі і раді, бо та добра Матінка, Яка всіх однаково любила, обсипала їх ласками, які просили у Неї. Втомлені, але щасливі і раді, з гідністю йшли літні жінки і молоді дівчатка, тримаючи саморобні вервиці в руках і на повний голос співали пісню "Ще не чувано ніколи, щоб Вона не помогла, - чи у горі, чи в недолі..." Позаду гурту йшла жіночка років тридцяти, яка теж старалася підтримати пісню, але горло пересохло і сльози мимоволі самі котилися і, як горошини, падали на пересохлу землю. В голові роїлись всілякі думки: "Чи я аж така грішна, що Матінка Божа не хоче вислухати мене?... А, може, я не вмію молитися, як інші, роблю це не так щиро? О! Я б усе віддала, щоб лише відкинути усю розсіяність і дістати полегшу!"

Всього чотири роки щасливого подружнього життя. Не було меж щастю, коли народився синочок Василько, який був, як ангелятко- голубоокий, кучерявий, і завжди усміхнений. Три роки тато лише й говорив про нього не зводячи очей і в ліжечку, і на вулиці... Та от - горе. Дав Господь Бог ангельську красу, та дару вимови не дав. Василько так видавав лише окремі звуки, тож, крім мами, ніхто його не розумів. Через це тато з кожним днем все більше почав ненавидіти того, над ліжечком котрого міг просидіти годинами, любуючись красою. Через сина зненавидів і дружину, яка ставала в обороні знедоленої дитинки, яку тато в злості називав вугнавим Мойсеєм. З часом тато поїхав на сезон у Запорізьку область і більше не повернувся ні до Зоряни, ні до вугнавого Мойсея.

...Уже десятий рік сповнився Василькові. Його ровесники вже перейшли у третій клас, а він все сидить вдома, бо в школу не приймали, як неповносправного, а віддати у спецшколу у дальше селище мама відмовилася. Вона не могла собі уявити життя без Василька.

...І от, повернувшись додому, вона застала листа, якого Василько їй вручив. Гусятинський відділ МВС разом з районним відділом освіти повідомляли її, що якщо вона не з'явиться протягом трьох днів, то вони насильно заберуть Василька у Вигодський інтернат. Прочитавши листа, Зоряна залилася сльозами. Цілуючи образ Зарваницької Матері Божої, благаючи її помочі і заступництва, потім цілувала кучеряву голівку своєї надії-синочка Василька.

Другого дня, коли мама закрила за собою фіртку, бо пішла благати, щоб хоч на рік ще залишили сина, Василько не ввійшов, а вбіг до хати, клякнув перед образочком, який поставив на кріслі, і молився, молився і щиро плакав, благаючи Пречисту Діву Марію, щоб дала йому дар вимови.

Скільки разів відмовив Василько вервичку за дар вимови, яку навчила його мама, не знає, бо молився, пив чудодійну водичку, яку мама приносила. І от взяв молитовник, який мама купила, перекопійований на фотопапері, і почав читати молитву "Згадай, всемилостива Маріє", а коли дочитав до слів: "словами моїми не погорди, а ласкаво вислухай", з його уст вирвалися виразні чіткі слова Не повірив Василько і аж сполошився. Схопився на ноги, роззирнувся по хаті і наново почав молитися. Тепер з його уст неслись щирі і виразні слова.

...Опустивши голову, тяжко змучена, не стільки фізично, як духовно, Зоряна йшла степом до рідного села. В журбі і тривозі вона не зауважувала і не чула тієї Божої краси, яка навкруг неї буяла - ні щебету птахів, ні дзвінкого жайворонкового "ті-ті-ті...", ні гудіння бджіл й сюрчання коників; не відчувала п'янкого запаху степу і його квітів, ні ніжного подиху весняного вітру. Горе згорнуло все в один тяжкий гул і шум, який оповив її мозок треба з Васильком на десять років розлучитись. Одно тішило, як радувався завідуючий відділом освіти, коли вона показала зошити, у яких її син, котрий жодного дня не вчився в школі, так каліграфічно, чисто писав, а ще, як дізнався, що він читає багато книжок. Все ж таки її сьогодні переконали і вона погодилася віддати сина в інтернат.

...Василько пізнав маму здалека і біг до неї, спотикався, падав, підіймався і біг, все біг, як йому здавалось, вимовляючи на цілий степ слова "мамо, мамцю", але у пересохлому горлі вони десь губилися. І лише, коли добіг до мами, впав на коліна, обнявши її ноги, і почав цілувати їх, піднісши вгору мокре обличчя, - не стільки від поту, як від сліз радості.

З Василькових грудей вирвалося могутнє, що вперше почула зажурена Зоряна: "Ма-мо-о-о..., мамцю!.. Я вже говорю добре. То Матінка Божа. Бо я вірив і молився...". Зоряна якусь мить стояла на запорошеній степовій дорозі, не усвідомлюючи, що сталось і хто говорить. "Чи ж то правда? А, може, сон? А, може, я...". Вона опустилась серед степу на коліна, не промовивши до сина ні слова, підняла очі до неба, пригорнула Василька і щиро разом з сином відмовила "Отче наш" і "Богородице Діво".

Щасливі йшли степом, і лише тепер Зоряні відкрилися очі й вуха, і немов уперше зауважила й відчула вона красу Божої природи.

- Знай, дитино, - по довгих бесідах промовила Зоряна, міцно тримаючи сина за руку, ніби боячись, що щастя втече від них обох, - тебе Бог любить. І як виростеш, я тебе посвячу Богові. Ти маєш бути священиком.

- А я про це молився ввесь час, - усміхаючись радісно, промовив Василько.

...За один рік Василько закінчив на "відмінно" три класи. Вервиця і молитва були його постійними супутниками.

Чи здійснилася його і мамина мрія, - дасть Бог, Василько розкаже, давши про себе вістку.

А ЧАСУ НАЗАД НЕ ПОВЕРНЕШ

(Дивний сон)

- Чого так гірко плачеш, Мартусю? Що за біда сталася? Та заспокійся, - стараючись розрадити колишню співпрацівницю і подругу, наполегливо і вперто розпитувала Наталя. Може, чимось зможу тобі допомогти чи зарадити?

- Ніхто і нічим не допоможе мені, та й Бог, напевно, не простить, - сказала Марта, витираючи сльози, які все котилися і котилися з почервонілих очей, падаючи на чорну шовкову суконку. Та Марта не дуже й старалася зупинити їх, дала їм волю, щоб легше було на душі. Бо по тім тривожнім сні до ранку не закрила очей, а вдосвіта пішла на цвинтар, на могилу матері, де довго-довго молилася, хоч щирою її молитва не була. У стривожену свідомість лізли різні думки, вона починала молитися, а думки знову повертали її до того дивного сну.

- Заспокійся, Мартусю, - Наталя благала подругу, витираючи її обличчя та очі своєю хусточкою. - От і все, розповідай, що сталося? Чого мовчиш? Чоловік скривдив? Діти? Чи, може, заслабла? Кажи, хто винен у твоєму горі?

- Більше всього я сама, покійна мама моя, чоловік... та навіть і ти - піднявши очі в небесну синь, ніби щось шукаючи, тяжко зітхнула, схлипуючи, мов мала дитина, почала Марта.

- Навіть і я? - аж нахиливши голову від здивування, перепитала Наталка.

- Заспокійся, Наталочко, - пригорнувши до мокрих від сліз грудей свою подругу, мовила Марта і ніби сама до себе промовила, - більше всього система, в якій ми жили. Не було Бога, не було гріха, і все було дозволено. Тому тепер і плачемо.

- Прости, Марто! Ти відверто можеш сказати, що сталося? -підвищеним тоном промовила Наталя.

- То сон. Так, так... Страшний і правдивий. По панахиді і освяченні на гробах я прийшла додому змучена і раніше звичайного лягла спати..І от десь коло другої години ночі сниться мені, що я вийшла з хати і чую якийсь дивний і дуже мелодійний спів Я повернула голову в той бік, звідки несеться спів, і зауважила дуже сильне сяйво неописаних барв. Вийшовши за ворота, уздріла велику кількість людей, які квапилися з букетами квітів до місця сяйва...

Я побігла в город по квіти, та ніяк не могла знайти грядки. В поспіху старалася догнати людей, бо майже все місто квапилося на голос співу до прекрасного сяйва. Я так само дійшла, коли дивлюся, що то все відбувається не в парку, а на цвинтарі. Ще здалеку я побачила дуже багато людей із запаленими свічками, з квітами в руках, які йшли від гробу до гробу серед цього сяйва, співаючи пісні. Щоб ліпше придивитися до цього дива, я стрімко пустилася до цвинтарної брами. І на самій брамі четверо діточок, взявшись міцно за руки, перегородили мені вхід. Я постаралася їх обійти, але вони знову стали переді мною, не промовляючи ні слова, лише заперечливо кивали головами, даючи зрозуміти: "Тобі туди не можна". Я стала благати, що там спочиває моя мама, але вони знову заперечливо похитували головами, безслівно кажучи: "Тобі туди не можна йти".

Я зиркнула понад їхні голови і зауважила серед усього сяйва могилу матері, яка обросла будяками і була вкрай темною, і я наважилася силою ввійти, щоб навести порядок. Але діти, тримаючись за руки, не вступалися з цвинтарної брами.

Думаю: "Чиї то такі діти замурзані і голенькі, яка мати на світ народила?". Стала придивлятися до них, а вони всі в одну мить вп'ялися очима у мене, і з очей котяться сльози... Два хлопчики і дві дівчинки...

Призирнувшись, я зауважила, що хлопчики цілком подібні до мого чоловіка, а дівчатка-до мене.

Зі страху я аж крикнула у сні: "Та хіба ви мої діти?!". З крику чоловік збудився.

До ранку я вже не заснула. Згадалося мені тих страшних чотири гріхи знищення плоду, яких я допустилася.

Ніхто не хотів мене відрадити: ні мама, ні чоловік... Та і ти, Наталю... Лише всі сприяли і дораджували. А я боялася життєвих труднощів і вбила своїх дітей.

Коли і чим спокутую на цій землі за такий злочин? - через якусь хвилю промовила Марта, озирнувшись на цвинтар, стоячи у тіні крислатих лип. А потім, ніби сама до себе, промовила: "А часу назад не повернеш, щоб почати наново жити. Дав нам, своїм створінням, Господь Бог той великий дар, цю трійцю: розум, пам'ять і свобідну волю, якою здебільшого ми й користуємося... А де розум і пам'ять?..

- Прости мені, подруго, тепер і я зрозуміла, чому я своїм убитим ще в лоні дітям давала імена.

Боже, прости нам і дай розсудливий розум нашим дітям і внукам, щоб хоч їх совість не мучила на старости літ.

...Дуже привітно гріло сонечко, щебетали пташки, з лісу доносилось зозулине ку-ку... Пахли квіти і трави. Але прибиті горем і душевним болем подруги цього не чули. Мучила совість. Як спокутувати?..

ЗАСТУПНИЦЯ І ПОКРОВИТЕЛЬКА ПРИКАРПАТСЬКОГО КРАЮ

Щастя! Як багато криється у цьому слові. Для одного немає більшого щастя як багатство і слава, для другого - краса і молодість, ще для інших-забави, веселощі, розваги, спокійне і вдале сімейне життя; щастям для злодія є, коли він вкрав, але не попався; для п'яниці - коли роздобув на чарку отрути. А для розумного і Богобоязливого найщасливішим є той день, котрий прожив у здоров'ї і ласці Божій без гріха з чистою совістю.

Так у розважанні над людським щастям, сидячи у саду під гіллястою грушею, думав найбагатший чоловік міста Болехова Теодор Чех. "А яке ж моє щастя?.. І чому воно таке?.. Що мені із того, що всі славлять мене на цілу округу, та й не лише в Болехівщині? Приїжджають за порадою з Станиславівщини, Львівщини, Покуття, навіть через гори пробираються з закарпатської Руси-України, щоб перейняти досвід бджільництва.

За своє життя, здається, нікого не скривдив. Зла не зробив, убогого прошака не відправив з пустими руками, а вдови і сироти так і горнуться до мене.

Ось двоє діточок-сиріт, Катруся і Олесь, покійних Гошовських, яких після смерті батьків узяв за своїх, ходять вбрані не гірше від жидівських дітей. Та й на слуг ніколи не підвищував голосу, хіба що на ледачих і неохайних, і то - щоб надоумити.

А от за який гріх таке горе? Вже третій рік після пологів злягла дружина, і жодні лікарі, навіть зі Львова, не можуть поставити на ноги, навіть не обіцяють видужання. Говорять, хіба Бог змилується над нею і підніме з ліжка.

За які такі гріхи Господь так мене карає? А може, не карає, а випробовує?".

І в пам'яті Теодора та перед його очима постали тяжкі часи міста Болехова. 1848 р. - страшна спустошлива пожежа, коли згоріло більше ста жидівських дворів і частково християнських. Шкоду обраховували 50-60 тисячами ринських золотих.

Було й інше горе, особливо 1855-1856 рр., коли в Болехові та навколишніх селах від епідемії холери вимерло понад 60 відсотків населення. Всі люди, в тім числі і Теодор, ждали якоїсь переміни і ласки Божої.

І (з передання та розповідей старожилів, а особливо сім'ї Пушиків) на свято Трійці (Зелені свята) року 1856 двоє діточок-сиріт, Катруся і Олесь, батьки яких померли від холери, а будинок їх спалили, щоб не ширилася зараза, пасли худобу в урочищі Бучники господаря Чеха, що взяв їх за своїх.

Ще чорніли непорослі травою могили на холерному цвинтарі, а люди вже в піснях оспівували ті події. Пісня "Червона калина білим цвітом цвіла, бодай ся сирота на світ не родила..." так розтривожила брата і сестричку, що вони, пригорнувшись одне до одного, розридались. В часі ридання почули невідомий голос: "Не плачте, діточки, Я беру вас і всіх під свою опіку". Глянувши в той бік, звідки линув ніжний і милий голос, діти побачили на дубі дуже гарну і милу Паню у всьому білому, яка простягала до них руки, тримаючи такий же білий пояс. Від білої одежі весь дуб сяяв, немовби сходило сонце. Здивовані братчик і сестричка побігли до гурту старших пастухів, розповідаючи про дивне видіння на розлогому крислатому дубі.

На жаль, їм не повірили. Засоромлені діти вернулись знову під дуб і побачили, що з-під коріння б'є фонтаном джерело, якого до цього часу тут не було. Про це діти вже не розповідали дорослим, щоб з них знову не насміхались. Старший брат Олесь залишився біля стада, а сестричку послав до доброго вуйця, щоб покликала його подивитися на джерело і розповіла йому про гарну і милу Паню, яка розмовляла з ними. Повіривши словам цієї чесної дитини, Теодор поспішив. Через годину навкруг дуба зібрались усі пастухи, щоб подивитись на живе джерело, яке било фонтаном з-під коріння дуба.

Більше тижня ходили люди з Болехова та навколишніх сіл дивитися на нове джерело та оглядати місце з'яви Пречистої Діви. Багато людей нарікало на жидів, які в будень та суботу ходили до джерела, щоб помитись. І ось Теодор з слугами запрягає воли, бере інструмент та йде в Бучники, щоб зрізати найкращі дуби та збудувати капличку на тому місці, де з'явилося джерело. У поспіху він забув взяти обід, який приготували йому служниці. А коли повернувся додому по їжу, то був здивований: жінка, яка третій рік лежала, не володіючи ногами, разом з служницями поралася біля кухні. Тільки тепер Теодор остаточно переконався у силі віри в Триєдиного Бога і Пречистої Діви Марії.

Виздоровлення дружини додало йому сил та енергії. Вперше за своє життя він вважав себе найщасливішим. Цілими днями протягом літа працював з майстрами, яких найняв для побудови каплички. Зі Львова привіз великий годинник і дзвін, який встановили на капличці. Люди ходили постійно сюди, ставили свічки та приносили свої молитви: хто дякував Пречистій Діві за її ласки, а хто благав про порятунок та полегшення свого стану.

Дуже багато людей, особливо дітей, оздоровлялись від різних недуг (так розповідали старожили).

Тільки одне дратувало людей: що тутешні жиди, які висміювали українців за їх віру в Матір Божу, ходили щодня до джерела вмиватися. Та несподівано в одній багатодітній але замоленій жидівській сім'ї осліпла мати (з передання - Кохан або Ноган). Всі члени сім'ї постановили: якщо мати прозріє від джерельної води, то вони охрестяться та приймуть Христову віру. Пішли до джерела та помолились. І сталося чудо: мати знову змогла бачити. Вся сім'я виконала свій обов'язок перед Богом. Правда, ця сім'я змушена була покинути село (за порадою рабина, вони продали свій дім та крамницю і поїхали в невідомому напрямку).

Часті відвідини чудодійного джерела не подобались людям, що мали навколо нього свої нивки (поля). Якийсь Боллюк, заплативши болехівським батярам гроші, попросив, щоб закидали джерело. Та уже на ранок він онімів. Тоді він наймає знову тих хлопців, щоб розчистили джерело, і до нього повертається мова. Та, подумавши, що це просто збіг обставин, він вдруге закидає джерело. Чоловік знову онімів, а через тиждень помер, хоча потім знову розчистив джерело.

Після освячення каплички і джерела, починаючи з 1856 року, кожного року в день Пресвятої Трійці сюди з'їжджалися люди з навколишніх сіл та інших областей. І не тільки на свято: кожного дня сюди приходили люди та оздоровлювались від своїх недуг.

На жаль, книгу, в якій велися записи про оздоровлення та чуда, неможливо зараз віднайти. Вона або згоріла разом з капличкою після приходу комуністичного режиму, або просто десь загубилась. Та кожного року з'їжджаються сюди ще живі свідки, які розповідають про чудодійне оздоровлення.

Туркевич Ганна Юріївна, жителька села Кам'янка Сколівського району Львівської області, 1923 року народження. Коли їй було 12 років, вона випасала худобу у лісі і її вкусила змія. Ні лікарі, ні заклинання місцевих знахарів не допомагали. Навіть при умові ампутації ноги лікарі не гарантували їй життя. Та коли батько привіз її на коні до джерела і обмив водою ногу, дівчинка зразу одужала і вже сама змогла сісти на коня. Ганна попросила відправити Службу Божу з подяки до Матінки Божої.

Савчин Мар'ян Дмитрович, заступник голови братства храму св. влмч. Парасковеї міста Болехова, засвідчив про те, що до п'яти років він не міг ходити, тільки повзав. І вдень Пресвятої Трійці його привезли возом до джерела, обмили водою, і назад він вже сам пройшов пішки п'ять кілометрів.

Блаженної пам'яті Сорока Ольга розповідала, що її вмираюча мама оздоровилася ковточком води на Святий вечір. Після того ще прожила сім років. На знак подяки вона кожного місяця ходила до чудодійного джерела та молилася у капличці.

Хоч почалися комуністичні гоніння на греко-католицьку громаду, люди не переставали ходити до каплички. Тоді влада вирішила остаточно зруйнувати місце, де була капличка Бульдозером вони згорнули на джерело до 4 метрів ґрунту. Але джерело не переставало пульсувати і жива людська ріка не переставала тягнутись угору до каплички.

Після того, як Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, блаженної пам'яті о. Ярослав Лесів освятив місце і під його керівництвом люди збудували та встановили нову капличку та прочистили джерело.

У 1998 році на пожертви вірних почалося будівництво нової цегляної каплички. На даний час будівництво майже завершено.

ЧИ ПРОСТИТЬ БОГ?

"Я знав, що буду Богом тяжко покараний... Знав з першого дня, коли я розібрав, та навіть не розібрав, а по-татарськи зруйнував старовинну церковцю у селі Рахиня", - мовив Михайло, задихаючись не стільки від тілесного болю, як від болю душі та страхом перед страшним і правдивим судом. Все його тіло час від часу здригалось, обличчя то червоніло до фіолетового кольору, як стіна, то викривлювалося і набирало нелюдського вигляду. Після кожного вимовленого слова Михайло намагався проковтнути якусь тверду грудку, що застрягла у його горлі і не давала йому ні говорити, ні дихати.

- То що ж тебе, друже, змусило піти на такий гріх? - спокійним голосом запитав співбесідник.

- Що?.. - протяжне перепитав чоловік. Довго хитаючи головою, відповів: "Страх перед тюрмою. Мені загрожувало три роки ув'язнення за крадіжку заготовлених деталей із заводу, а я тільки що оженився, народився синочок. Тоді в слідчий ізолятор прийшли "друзі" і запропонували волю і повний спокій, коли я піду з подібними до мене в село Рахиню розібрати старовинну церковцю. Роздумувати не було часу. Мені поставили коротке і конкретне питання: "Так, чи ні?" І я погодився.

Для сміливості нас усіх добре почастували кого горілкою, кого вином, а пива було стільки, скільки хто хотів.

Ні благання бабусь, ні плач жінок, ні прокльони чоловіків тоді на нас не діяли. Оковита взяла верх. Запам'яталися слова старенької бабусі: "Дитино, хоч дзвіничку запиши нам, щоб ми мали де молитися". І коли я відвернувся від неї, то вона таким благальним голосом промовила до мене, що аж серце защеміло: "Сину, спам'ятайся, ти ж хрещений; від мене можеш відвернутися, але від Бога не сховаєшся. Він все видить. І тебе мама в якійсь церкві хрестила...".

Михайло тяжко зітхнув. Його очі заблищали і тяжкі сльози каяття одна за одною покотились на спітніле обличчя.

"Якби ця бабуся так промовила до мене на початку, я, напевно, і пальцем не торкнувся б святого храму, та що ж... пізно...

Вкрай знервований, я самовільно залишив село і поїхав власним авто додому. Тепер я найбільше переживав, щоб хтось не впізнав мене і не сказав моїй мамі, яка була дуже побожною і богобоязливою. Вона б не витримала цього встиду. Вона ж щонеділі і в свята спішила на Ясну Гору у Гошів, щоб поцілувати замкнуті двері і годинами молитись під храмом...

І ось як диявол "подякував" за службу йому. Лише я виїхав із села, на схилі між Рахинею і залізничним полотном перед с. Новичка невідомо звідки на дорозі появився кривоногий хлопець у червоних штанах, червоній шапці з великим, довгим кутасом і почав танцювати. Мені захотілося зігнати злість і заспокоїти нерви на ньому. На якусь хвилю я забув про матір і про все те, що тільки-но сталося. Додавши газу, я обігнав його і хотів швиденько вийти з машини, щоб добре його провчити. Та чомусь вперше заїло у дверях замок, і я ніяк не міг відкрити їх. А коли нарешті відкрив, вийшовши з машини, я кинувся у різні боки - в рів, у льон, в кукурудзу, але зловмисник щез безслідно. Спересердя я грубо вилаявся і сів у машину. Тільки машина знову набрала швидкості, як той кривоногий хлопець у червоному одязі знову вискочив з рову і почав танцювати на дорозі. Я, додавши газу, обігнав його і різко повернув, щоб перегородити йому дорогу. Від швидкості і різкого повороту машина на рівній дорозі перекинулася разів п'ять. Обірвався двигун, вирвалися і поламалися дверцята, а я залишився живий і майже неушкоджений.

В розпачі вирішив, що покінчу з ним і ніхто знати не буде. Однак пошуки і біганина виявилися даремні. Зловмисник ніби під землю провалився. Вкрай знервований і змучений від пошуків та біганини, я вийшов на середину дороги, дивлячись у різні боки з надією побачити винуватця мого лиха, і покінчити з ним. В цю мить хтось засміявся так голосно і різко, що я увесь здригнувся. А коли повернувся в той бік, звідки чувся сміх, то побачив, як, кружляючи по полі, нісся вихор, збираючи на своєму шляху все сміття.

Мене огорнув страх. Лише тепер до мене дійшло, яким тяжким є гріх воювати з Богом. З того часу я кожного дня чекав Божої кари".

Біди впали і на сім'ю, голова якої повалив церкву. Спочатку від нервового потрясіння, не дійшовши кілька метрів додому, померла від серцевого нападу його дружина, котрій повідомили про діяння її чоловіка. Потім хвороба почала підточувати і самого Михайла, який відзначався міцним здоров'ям і фізичною силою: через кілька років він помер від хвороби серця.

Особливо великий страх охопив мене, коли я дізнався, що руйнівникові святого храму в с Вишків Остапові шість разів обрізали ноги... Він ще прожив років сім і... не знати, до кого відійшов, бо під кінець своїх днів щиро каявся.

Скільки ще грішних справ творилося довкола.. Знімаючи історичний пам'ятний хрест в с. Наді'їв, встановлений громадою Січових Стрільців на честь 25-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка, спокушений на більшовицькі блага чоловік загинув від святого хреста, який полетів просто на нього. А Зеньо з Осмолоди, який так само зі страху перед тюрмою дав згоду розібрати в Підлютому резиденцію митрополита А. Шептицького... Знімаючи хрест, він зійшов з розуму і досі ходить поміж люди, а у просвітлені хвилини розповідає, за що дістав таку кару. Він пригадує, що як лише став знімати хрест, то почав свистати в пальці, співати, сміятися і плакати та кликати нечисту силу.

А Настуня, випивши "оковитої", хизуючись своїм "героїзмом", виносила образи з Довжанської церкви. На докори людей: "Тобі нема що робити?", з веселим сміхом відповідала: "А ви не можете кудись інде дивитися?". Тепер вона дивиться на свої руки, бо взимку і влітку ходить в рукавицях.

І я, мій побратиме, лежачи на цьому смертному ложі, все передумав. Ох, даремні наші інститути й університети, коли нема розуму.

Пригадую страшну трагедію, як батько, зруйнувавши храми, з "друзями" в лісі біля с Тростянець спалювали образи, церковні хрести та хоругви. Вони хотіли насміятися з Бога, що, мовляв, ми їмо шашлики, запиваючи оковитою та свіжим пивом, і ніякої кари з неба нема. Але кара не затрималась: син власною машиною вбив свою маму...".

Михайло спокійно і врівноважено дивився на образ, що висів на протилежній стіні, і, ніби з собою розмовляючи, продовжував спогади: "Не знаю, можливо, то Божий палець, що дуже часто мені трапляються люди, які розповідали такі історії. Пам'ятаю, під час Всеукраїнської вервиці, яка відбулася на Ясній Горі, жіночка з Мостиського району, що на Львівщині, розповіла, яку 1964 р. польські комуністи оголосили: "Хто зголоситься розібрати цегляну церкву, може забрати матеріали на свої потреби. Це було в Кальварії Пославській у Польщі. І от знаходиться один "герой", який будує собі хату з тієї цегли. За рік з його родини померло десятеро осіб, а сам господар закінчив життя самогубством.

Так, часто я чув про ту кару Господню за війну проти Бога, і страх все більше огортав мене, але такої душевної муки я не уявляв. Жаль, скоро помру, бо чую, що сили мене покидають з кожним днем і не зможу хоч якусь частку дати на відбудову церковці, котру власноручно зруйнував.

Мені вже все одно. Моє життя закінчується. Але мучить совість: чи не покарає Господь наш рід до сьомого покоління?".

СИЛА МОЛИТВИ

Іноді не лише миряни, а й духовні особи з іронією говорять мені, що я великий філософ і фантазер. А мені так хочеться, щоб люди, зокрема вчителі, виховували молоде покоління у вірі до Бога. А буде віра до Бога - буде й до ближнього. Щоб ви, любі у Христі брати і сестри, ти, дорогий юначе, і ти, люба дитино, зрозуміли, що немає і не може бути життя без Бога ні тут, на цій Творцем даній нам планеті Земля, ані колись у вічності. Щоб ми зрозуміли і повірили у силу Святої Літургії і молитви. Не я розповім вам цю історію як фантазер, а розповість мама малолітнього хлопчика.

А я лише хочу коротенько сказати про силу Святої Літургії, яку я протягом року відправляв за безневинне ангелятко Миколку з часу травми і до видужання (щонайменше - сто разів), і про силу молитви, яку відмовляли члени Апостольства молитви кожного дня, а всі вірні - щонеділі і кожного свята.

18 вересня 1999 року під час моїх відвідин хворої людини в лікарні, в палату прибігла схвильована медсестра, благаючи мене негайно зайти у реанімаційне відділення до вмираючої дитини. В палаті я застав рідних і зауважив дитину, всю в бинтах, через які просочувалася кров. У тій тяжкій атмосфері я тричі відмовив молитву над недужими і несплячими. Швиденько повернувшись у храм, я в супроводі їмості відправив Святу Літургію за Божу опіку і видужання маленького Миколки.

І хоч Миколчина мама в своїй оповіді про це не згадує, остерігаючись, що їй не повірять, але мені не раз казала, що, перебуваючи в обласній лікарні, їй багато разів з'являлася Матінка Божа коло ліжечка її дитини: то сумна і заплакана у чорній одежі, то усміхнена і весела у світлому одязі.

Любий брате і сестро, дорога молоде, коли ви в земних клопотах забули про Бога, неділю, Святу Літургію і молитву, і з лінощів забули Господні заповіді, то уважно прочитайте розповідь мами й лікарів про чуда, які діються посеред нас. Все інше розповість вам мама Миколки, котра, як сама визнала, колись так само вірила байдуже і сумнівно, зате тепер - цілим серцем.

* * *

18 вересня 1999 року мій син Миколка разом зі своїм татом вирішили піти до бабусі в с Гузіїв. Але не судилося їм там побувати. Вже коло самого села їх спіткало велике нещастя. П'яний водій, їдучи на великій швидкості, не справився з керуванням і вбив на смерть літнього чоловіка з с. Підбереж, а мого синочка Миколку тяжко травмував.

...Коли я прибігла в лікарню, то перше, що зауважила - це свого чоловіка, який був увесь оббризканий кров'ю. Тоді я збагнула, що сталося горе, може, й непоправне. В цей час я нічого не думала, лише сказала: "Боже, дай сили витримати те, що є, а є щось страшне".

І не помилилася. Згодом, коли лікарі зробили все, що могли, мене впустили до дитини, напевно, щоб попрощалася, тому що картина була страшною. Голівка дитини перев'язана, кров просочувалася крізь бинти, ручка і обидві ніженьки також забинтовані, а маленьке личко мого сина було настільки набряклим, що годі було його впізнати. Пізніше мій чоловік розказував, що шкіра з голівки дитини була знята на очі, кістки ніг проривали штанці, а череп був наче сокирою розрубаний. Лікарі робили все, що могли, але ніхто не міг сказати, чи буде Миколка жити.

А що я, мама, котра має лише єдиного сина, єдину радість, могла зробити? І тут мною почала керувати велика Божа сила, котра підказала: "Помолися". Я згадала, що маю біля себе образок св. Філомени і книжечку з молитвами, тому негайно почала щиро молитися, бо зрозуміла, що більше нічим не зможу допомогти своїй дитині. Мене втішало лише одне - мій синочок напередодні прийняв Святе Причастя. Я знала і вірила, що лише щира молитва може або врятувати мого Миколку, або полегшити його страждання.

Мій батько пішов до священика, пароха Болехова о. Володимира Серемчука, щоб він помолився за хлопчика, адже ще зрання Миколка сам попросив його: "Дідусю, давай помолимося!". І дитина молилась так щиро, що у всіх дорослих на очах виступили сльози.

Лише тато пішов до душпастиря, як сталося чудо. До цього часу ми питали лікарів: "Може, Миколці потрібна кров, тому що втратив її багато?" Нам відповіли, що нема кому кров вливати -організм надзвичайно ослаблений (адже гемоглобін лише 40, а еритроцити - 0). Але буквально за кілька хвилин ввійшла медсестра і розпорядилася знайти донора. Почали вливати кров, і це дозволило дочекатися нейрохірурга з Івано-Франківська. В дитини починалися спазми і здавалося, що це вже кінець. Але ні. Лікар п. Юліан Худецький негайно розпочав оперувати нашого синочка. Скільки тривала операція - точно сказати не можу, тому що цей час мені здавався вічністю. Післяопераційний стан нашого хлопчика був тяжкий. Єдине нас тішило - синочок всіх пам'ятав. Це вже була маленька надія на краще.

З цього дня почалися великі страждання нашого Миколки, бо ніжка була невправлена, а в ній всі кістки поламані. Дитині страшенно боліли рани, а в усіх рідних і близьких - серце. Ми надіялися лише на Божу поміч, а тому щиро молилися за одужання хлопчика. Дитина, коли пробуджувалася, говорила: "Боже, яке горе!". Це було настільки тяжко слухати, що я, пересилюючи сльози, говорила "Нічого, синочку, лише молися!". І наш Миколка так щиро молився, що шикали всі дорослі.

21 вересня ми змушені були їхати в Івано-Франківськ, де дізнались про страшний діагноз нашої дитини: поєднана політравма. У Миколки був відкритий перелом лівої стегнової кістки зі зміщенням відламків, відкрита черепно-мозкова травма, забій головного мозку, перелом лобної кістки, закритий перелом кісток лівої гомілки зі зміщенням відламків, закритий перелом правої в/гомілкової кістки без зміщення відламків, рвана рана тильної поверхні лівої кисті з пошкодженням сухожилків-розгиначів третього-четвертого пальців. Крім цього всього, післятравматмчний остеомієліт лівої стегнової кістки.

Але Бог нас не залишив у біді. Коли дитину оглянули, то сказали, що потрібно негайно оперувати ліву ногу, в противному випадку її можна втратити. Проте операцію змушені були відкласти через тяжкий стан Миколки. Три дні очікувань були дуже тяжкими, бо ніхто не гарантував, що дитина буде володіти ногою. Але вже по операції появилася надія на краще-лікарям за допомогою апарату вдалося врятувати ніжку. Хіба це не ласка Божа!?

Проте сталася інша біда - почав розвиватися післятравматичний остеомієліт (гноїлася кістка). Почалися регулярні перев'язки. Гноїлася рука, голова, а нога була прошита спицями та ще й утворилася така порожнина, в котру вміщався добрий кулак. При перев'язці оброблялася ця страшна рана. Дивлячись на свої рани, зіниці Миколки від болю і страху збільшувалися вдвічі. Так тривало три місяці.

Але Господь нас не залишив, а зіслав нам ласку, що навіть лікарі дивувалися.

Коли нейрохірург п. Юліан Худецький перевірив усі рефлекси, то сказав, що в дитини все добре, а потім додав: "А ви знаєте, що в Миколки був пошкоджений мозок? Пройшов би скальпель на міліметр нижче чи вище - і дитина залишилась би калікою". А Миколка все пам'ятав, мав логічне мислення, володів руками і ногами.

Але цим чудом Господь не обмежився. При перев'язці лікар п. Воробець виявив, що третій і четвертий пальці в дитини не розгинаються, що згодом, коли будуть знімати апарат з ноги, зроблять ще одну операцію, тому що пошкоджені сухожилки. Це було в жовтні, а в січні, коли ми повторно пішли в лікарню, то лікар помітив, що Миколка цілком володіє пальцями. Він стверджував, що в своїй практиці такого ще не бачив. Так Господь потішив всю родину якраз тоді, коли здавалося все безнадійним.

З вересня по квітень лікарі боролися за видужання нашого Миколки. За цей час він з Божою допомогою пережив чотири операції на лівій нозі і дві - на голові. У березні зняли приспосіблення і помітили, що дитина ходить погано. Миколка був вимучений лікарняною атмосферою, тому лікар порадив нам їхати додому і всі процедури робити вдома, а згодом приїхати на консультацію. З одного боку, ми були щасливі, адже дитина жива і практично здорова, а з іншого - душили сльози, дивлячись, як Миколка сильно налягав на ніжку, яка в коліні практично не згиналася. А найбільше боліло, коли на Великдень діти біля церкви водили гаївки, а Миколка стояв осторонь.

Але Господь і тут нас втішив. Те, що неможливо у нас, людей, для Бога все під силу. За той час, що ми перебували вдома, нога практично цілком розгиналася. Коли я дякувала масажистові п. Парахонякові, то він сказав: "Дякуйте Богові, а не мені. А в тебе, синочку, дуже сильний Ангел-Хоронитель, що врятував від такого горя".

Під час наступного огляду лікарі констатували, що Миколка ногою володіє, але зауважили ще одну велику ваду - права нога довша за ліву. Лікар втішав: "Зі страшнішого вийшли, то вийдемо і з цього. За півроку поставимо витяжку і все буде добре". Але це мене дуже мало потішило, адже в дитини всі кістки були поламані, що вже там тягнути?

Але я вірила, що Господь і Матінка Божа і тут не опустять нас. І дійсно, коли через два місяці ми прийшли на операцію на голівку, то лікар, сам собі не вірячи, зауважив, що ніжки рівні.

За два дні ми з Божою допомогою перенесли ще одну операцію (за рахунком вона була шостою). Ми дуже хвилювалися, тому що в Миколки на той час було хворе серце. Чи зможе витримати? Але ласка Божа нас і тут не залишала. Дитині поставили пластинку в середу, а в п'ятницю він уже почав бігати.

Так Господня ласка, щирі молитви поставили на ноги дитину, котра, здавалося, була приречена на смерть чи на довічне каліцтво. За все це ми щиро дякуємо своєму Творцеві, Пречистій Діві Мари, нашим Ангелам-Хоронителям, які за нас заступаються і ревно моляться.

Лілія Сеньків

ПРОСТИ МЕНІ, СВЯТА ПОКРОВО!

Темна, холодна пивниця. Слизька від людської крові і сліз домівка. Немов материнські сльози, одна за одною котяться по стінах краплини холодної роси, спливаючи на запеклі від крові уста. Життєдайні сльози тюремної пивниці і нічний холод поступово повертають пам'ять Катерині Мандрик.

Пересохлим язиком вона облизує губи, а опісля стіну... "Де я?.. Що зі мною?.. Що так шумить і хто невидимий так гірко плаче?..". Хоче піднятись, та не має сил.

"Ага, - догадується Катерина - Це я, певно, шукаючи грибів, зірвалася зі скелі і опинилася на березі річки. Це вода так шумить. Невже поламала ноги, що не можу піднятись? Я перекочуся до річки, нап'юся води, і вона додасть мені сили, наша Сукіль...".

І раптом: що це? Місяць... Чому він поступово яснішає? А може, це сонце пробивається з-за хмар. Але де ж так плаче мама?.. Напружуючи останні сили, гукає до матері:

- Мамо, не плачте, я жива, я буду жити, дайте тільки водички напитись із нашої річеньки. - Та замість крику з уст зривається шепіт.

Важкі, болючі руки піднімає угору і благає: "Пречиста Діво, дай сили вийти з пропасті, повернутись до мами".

Вщухає біль.. "Ні... Ні.. Мамо, це я не в лісі, це я в тюрмі болехівській. Це не ліс, не Сукіль шумить, це голова болить після вчорашніх побоїв. Більше вони мене мучити не будуть, - краще смерть, ніж такі тортури. Тільки як укоротити життя? Чим? Шнурівки з черевиків забрали, пояс забрали, більше нічого немає. Ага... сорочка... відірву смужку і повішусь або на дверях, або на решітці електролампи". Хтось додав сили. Піднімається з колін, стає на хисткі ноги, упирається спиною у холодну мокру стіну пивниці, обома руками береться за пазуху, щоб розірвати сорочку. Нестерпний біль у пальцях і руках. Але самоткана сорочка не піддається. "Чого так болять руки, а особливо пальці? Ага, та це вчора мені під нігті пхали голки, дроти; відливали водою і знову пхали, і знову відливали. Ні! Я мушу розірвати сорочку, щоб більше мене так не мучили московські кати. Все одно вмерти колись треба. Дякую Тобі, Боже, що Ти дав мені сили вистояти..." І вдруге береться за сорочку, щоб таки видерти смертельну смужку. "А що це? Прядиво? Клоччя?" Витягає, придивляється. "Це ж моє волосся з коси. То вчора після процедур "терапії", як говорив капітан, тикаючи голки й дроти під нігті", її відлили водою, а потім затиснули пальці у двері, і, намотуючи на паличку волосся, виривали жмут за жмутом. Коли втрачала свідомість, знову відливали водою. Потім двоє гарнізонників били гумовими шлангами по всім тілі, особливо по ногах, голові...

- Так, з свого волосся зроблю шнурок, - думала, - і муки закінчаться...

За кілька хвилин шнур був готовий. Катерина закинула його на сітку електролампочки, щоб прив'язати. Коли прив'язала зашморг, ноги підкосились і вона впала на долівку. Проснулась від крику: "Вставай, бо скоро сонце зійде. Вішайся швидше!". Пересилюючи біль, встала навколішки. Піднесла руки догори і гірко заридала. Хотіла, щоб її плач почула мама, покійний батько, якого теж катували в тюрмі, і він, харкаючи кров'ю, помер через дві неділі.

Знала, що замордують кати. То чи не краще смерть? Ще вище підняла зболені руки, відшукала шнур із власної коси. Але коли попробувала встати, хтось наче держав її за плечі і тиснув донизу. "Що це? Ні, не буду... Хай доб'ють". І знову чийсь голос: "Вставай, бо сонце зараз зійде, вставай".

І хтось невидимий узяв Катерину під боки, страшно затормосив і поставив на ноги. Але ноги не слухались. Заливаючись сльозами, Катерина підняла руки вгору і востаннє сповідалась: "Господи Боже, Ісусе Христе, Сину Божий, Святий Душе і всі Святі, і Ти, Пречиста Діво Маріє, прийміть мою душу, бо я не кінчаю своє життя самогубством, щоб віддати душу сатані, але жертвую свої муки і життя Тобі, мій Сотворителю, Тобі, мій Відкупителю, Тобі, Утішитєлю, і Тобі, Страждальна Мати мого Відкупителя. Віддам і жертвую своє життя і муку за Пресвяту Тройцю і свій Народ. І ти, найдорожча матусю, і ти, покійний батьку, простіть. Простіть, друзі-повстанці, мученики за рідний край і волю України...". Хотіла ще щось сказати, та раптом...

Відкрились тюремні двері, і все в пивниці осяяло небувалим і ніким неописаним світлом. Такого світла не бачила Катерина. Посеред світла стояла Пречиста Діва Марія, піднявши над нею амофор, з очей котилися сльози. Теплим, ніжним і лагідним голосом промовила до неї тричі одні і ті ж слова: "Дитинко, не плач, тільки молися, бо твоя така доля. Вір, Бог тебе спасе". Катерина витирала сльози і щось хотіла сказати Пречистій Діві Марії, але не знаходила слів. Закрила очі від разючого сяйва, а коли відкрила, побачила знову темінь і ледь жевріюче світло електричної лампочки. Впала знову на коліна і молилась до Пречистої за її ласку. Знову піднялась на ноги і, як на диво, пройшлася по камері. "Що це? Не болять ноги, тіло, руки, пальці. А може, поруч смерть? Ні! Ні! І ще раз ні! Це диво Пречистої Діви Марії біля мене. Що сьогодні за день? Так... Учора мені капітан говорив, що сьогодні день чортової днини, тобто 13 жовтня 1950 року. А сьогодні? О, Пречиста Діво Маріє! Це день Твого святого Покрову. Дякую Тобі за Твою ласку небесну, за те, що Ти не дала загубити душу".

Заскавчали металеві двері. Катерина впізнала знайому постать енкаведиста.

- Ну, бандітка, вихаді. Селі не падохла!..

І знову допити, і знову муки, побої, але болю вона не відчувала. То Пречиста Діва не відпускала її з-під Своєї опіки.

...Тринадцять років сибірських таборів. Але як не було прикро, Катерина Мандрик не забувала "Отче наш". Поруч неї завжди була Пречиста Діва Марія. Молилася вона і за себе, і за чоловіка свого, а також за каторжника Степана Куйбіду. І Пречиста Діва Марія врятувала їх. Хай зболених, замордованих, нещасних, але врятувала. І сьогодні вони живуть у Болехові, як колись, вірять у свої ідеали і майбутнє України.

ЗІРВАНИЙ ХРЕСТ

Перший рік волі багатостраждальної України. Літо... Медовий запах Карпатських гір і полонин, сухого сіна і прив'ялого чебрецю. Терпкий, незрівнянний запах диво-квітки-гірської арніки, живиці і хвої ніс легкий південний вітерець на своїх невидимих крилах, розсипаючи цей хвилюючий скарб по містах і селах, по кожному дворі, до кожної хатини: кружляючи по ярах і ущелинах, вдарявся у скелі і знову, крадучись, повертався у Богом витканий різнобарвний килим Карпатських гір, щоб там опуститись синьою млою і раннім туманом та спочити холодною росою на полонинах.

Ніби вартовий, який пильно береже цей Богом даний дар, без жодного помаху крил, в небесній блакиті кружляє гірський орел. Рай тай годі... Своєю мовою шепоче струнка смерека до віковічного скрипучого бука, ніжним шепотом говорить річка Латориця до каменів і коріння, які стають на прю з її плином. Здається, що лише незрячий і глухий не радів би цій Богом даній красі.

Але чому в цім селі вже другий день ніхто не бачить цієї краси?.. Ніхто не радіє, ніхто не веселиться?.. Кругом зітхання і плач.

Тут сталася тяжка трагедія. У ямі з гноївкою втопився трирічний Йончик (Іванко) та ще й на самого Івана Хрестителя (і батька Іваном звати...). За що ж така кара Господня? Ніхто не знав, тільки бабця, на яку батько залишив синочка, коли від'їжджав на заробітки у Запорізьку область.

Здогадалася бабуся, коли витягнули внучка з ями і вона уздріла в мертвих ручках: в одній - тенісний м'ячик, а в другій -хрестик, який зять зірвав з шиї свого синочка.

...А було це так. За щиру і "сумлінну" працю в комсомолі і за активну пропаганду атеїзму серед молоді Івана забрали працювати у райком комсомолу. За вірність партії і комсомолу ріс Іван, як гриб після дощу.

Одружився, а коли народився синок, то радості не було меж. Тиждень "обмивали" сина... "Обмивали" і в кабінеті, і на природі, і в ресторані, і в буфетах. Зрадів і навіть з повагою віднісся до тещі, яка запропонувала дати внучкові ім'я Іван. Не тому теща порадила дати ім'я Іван, що дуже поважала зятя, а тому, що народився перед святом св. Івана Хрестителя. Однак про христини сина не могло бути й мови. Адже попереду в зятя кар'єра, все життя, та й пообіцяли допомогти поступити у вищу партійну школу.

Ідучи додому, Іван планував, що своєю впертістю і наполегливістю доб'ється великого чину, може, навіть посаду секретаря райкому.

Відкривши двері рідної домівки, він побачив, як його улюблений малюк лежав у ліжечку. Його мрія, його гордість-синок Йончик.

Швидким кроком Іван наблизився, щоб поцілувати своє дитинча Однак різко зупинився. Невже привиділося? На шийці дитини на золотому ланцюжку висів хрестик!

- Що це означає? - на цілу хату крикнув Іван. - Хто почепив, хто посмів? Хто мені вкорочує життя і псує майбутню кар'єру?..

- Іванку, заспокійся. Про це ніхто, крім мене, не знає. Нашого хлопчика охрестив підпільний священик, - лагідно мовила теща.

- Охрестив?! Та як ти посміла?.. Відьма! Потвора! А я тебе ще мамою називав. Геть з моїх очей, а то я..., - і працівник райкому комсомолу затремтів цілим тілом. Потім обома руками схопив ланцюжок і розірвав його.

Дитинка заплакала. Однак татові було байдуже.

Ніби вражений електричним струмом, Іван вибіг на двір з хрестиком у руці. Так само рвучко повернувся в кімнату і став найстрашнішими брутальними словами поливати тещу. Після того він майже півроку не говорив до неї. Але коли тяжко занедужав Йончик, зять заговорив до тещі.

...З Божої волі повстала Україна, воскресла з катакомб Церква. Втратили владу (правда, не всі) колишні активісти райкому. Як і більшість жителів Закарпаття, Іван поїхав на сезонні роботи в південні області України. Не знала теща, де зять подів хрестик. Проте не раз спостерігала, як він цілковито вичерпував гноївку і приглядався до того місця, де її виливав, але це були її припущення і здогади.

Знаючи впертий і запальний характер зятя, жінка сподівалася побиття і смерті, але в думках благала Бога, щоб зять навернувся і покаявся, і ось... Куди кинув хрестик, там дитятко і знайшло його у час своєї смерті.

...Від автобусної зупинки Іван не йшов, а біг додому, хоч усвідомлював, що вже нічим не допоможе. З жалем і слізьми на очах проводжали його поглядами односельці. На півдорозі додому він здибав сусіда.

- Вуйку Цилю, скажіть, що сталося?

-Та., дитино..., - запнувся сусід. - Втопився твій Йончик у ямі для гноївки.

- О Боже! Прости... То я винен у його смерті.

-Дитино, не муч себе. Хіба ти перший яму копав?.. Та вона і закритою була... Там упав м'ячик і... очевидно, на це була Божа воля.

- Ні, ні, ні... Ви не розумієте, вуйку Цилю. То не Божа воля, а Божа кара. Тая...

Іван зайшов до хати. Довго, довго молився, потім цілував хрестик, синочка. Після молитви довго мовчав. Все його тіло дрібно тремтіло. А потім спокійно, без сліз, повернувся до жінки, тещі, людей, які, хлипаючи, витирали очі. Обвів усіх поглядом і промовив: "Мамо, жінко... Люди, простіть. Бог не простив, а, може, простив, але напоумив".

І лише тепер гірко заплакав, обмиваючи личко мертвого синочка сльозами каяття.

ХРЕСНА ДОРОГА СЕСТРИ АНДРЕЇ

...Весна. Місто Болехів. Рік 1987-й.

Ніби розполохані бузьки, розсипалися по небі біляво-сірі хмари. Уже давно збудилася зі сну диводійниця весна і розмалювала в різні кольори луки, сади, поля. І лише там, далеко в Карпатських горах боровся безсилий мороз з княгинею весною, зі страхом втікаючи все далі на полонини і вершини гір.

Духмяний запах садів і полів сміло вривався до кожної хатини: чи то через відкрите вікно, чи просто у двері, бо знав, що всюди він бажаний. Покружляв теплий вітер разом з пелюстками вишень, яблунь і груш подвір'ям і лагідно, ніби крадучись, заніс їх через вікно і легенько опустив на ліжко, на якому лежала 84-річна "настоятелька" Андрея Березовська. Уздрівши радість у її змучених очах (і сум - у відвідувачів, які вже від Великодних свят кожного дня не покидали її), вітерець ще раз рвучко вибіг на вулицю, зібрав, скільки зміг, пахощів і разом з пелюстками сипнув на всіх присутніх. Зробив це з такою бешкетливістю і силою, що й сумні засміялися.

- Отак би давно, - зболілим, але радісним голосом промовила сестричка Андрея. - Ато чогось сумуєте, сльози утираєте. Чого?! Я вже своє віджила. А Бог ще на цій землі мене тримає, щоб я спокутувала свої гріхи в терпіннях.

Сестричка звела свої очі на хрест з розп'яттям Спасителя і радісно, ніби дитина до тата, промовляла:

-Дякую Тобі, мій Учителю, дякую Тобі, мій Спасителю і мій судде, за всі ласки і терпіння та благаю: тут мене карай, та дай ще більші терпіння. Лише там будь зі мною - у небі.

-Хіба, сестричко, потрібні ще більші муки, ніж ті, які ти маєш? Забрали твоє здоров'я кати, а відтак в Сибіри і тюрми запакували.

- Сестро, не гріши, без Божої волі нічого не твориться. Я свідомо випросила в Бога цей хрест. І пам'ятайте, любі сестри, нема більшого болю, як душевний біль. І нема більшого нещастя, як жити в неволі. Поправ мені, сестро, подушку...

Вперше за цілий день Анна-Андрея тяжко зітхнула, хвилинку помовчала, потім обвела всіх поглядом і, ніби сама про себе, почала розмову:

- Чомусь сьогодні цілий день переслідує мене пісня, яку співали наші дівчата-каторжанки у Норільській тундрі, коли дали нам десять хвилин відпочинку коло вогню. А найбільше ось ці слова:

Якби'с, мамо, знала, Яка в нас тут біда, То ти б передала Горобчиком хліба. Горобчиком хліба, Синичкою соли, Ой мамо, ой мамо, Як тяжко в неволи.

Щоб врятуватися від цинги і хоч трохи зігріти нутрощі та прогнати голод, ми у відрі варили чай з галузок сосни і так без цукру випивали. Вижили ті, хто не падав духом, а найбільше ті, хто вірив в Бога і щиро молився.

У нашім бараку я всіх навчила молитися на вервичці, які ми поробили зі звичайного шнурочка. У найбільш тяжкі години, особливо вночі, коли нас підіймали з ліжка, виганяли з бараків і робили обшуки, тоді ми у хуртовину і сорокаградусний мороз вголос молилися, що ще більше озлоблювало катів.

...Часті і довгі відвідини втомлювали сестричку Андрею. Тепер, коли пекли рани-пролежні і дошкуляли варикозні рани на обох ногах, їй так хотілося бути на самоті з вервичкою в руках і Спасителем на хресті, Якому розповідала всі свої болі. Іноді сестра шкодувала, що сили покидають її, і вона не може у щоденнику розповісти про свою тернисту дорогу до монашества і ті страшні звірства більшовицько-сталінських катів, які й тепер з'являються їй у сні і в спогадах.

Про себе сестричка не любила розповідати, хоч мала про що. Найбільше хотіла вона поділитись про нелюдську поведінку з ними, каторжанами. Вона так прагнула, щоб хтось колись доніс до народу України правду про те, що робили "визволителі" з нашим народом.

Бажаним для неї гостем був молодий лікар з Болехова Ярослав Паньків, який лікував її не лише ліками, а й щирою розмовою. Часто с. Андрея, уже будучи прикутою до ліжка, довірялася п. Любі Мицко з Болехова.

Народилася Анна Березовська у 1903 році. Змалку не довелося зазнати їй материнської ласки. Всього один місяць мала Анничка, коли померла її мама. Усі батьківські і материнські піклування узяв на себе її тато о. Роман Березовський. Але і вдруге доля була немилосердною до малої Анни. Зазнавши поразки від російських військ, розлючені мадяри в 1915 році повісили її тата. Дальшою долею Анни заопікувався її дідусь, також священик. Коли Анна дожила до своїх років, попросила у дідуся благословення у монастир сестер Василіянок, прийнявши під час облечин ім'я Андрея.

В монастирі сестра Андрея була взірцем для всіх черниць, що дуже втішало настоятельку Марію Дику (останній час свого життя вона проживала у Львові). Сестричка Андрея постійно молилася до Спасителя, Який давав їй терпіння і мужність. Книжечка Томи Кемпійського "Наслідування Христа" була для неї дороговказом через ціле її життя.

У 1946 році, коли було ув'язнено владик та священиків УГКЦ, "брати зі сходу", ніби люті вовки, кинулися на монастирі. Зайшли і до сестер Василіянок. Найперше запитали, хто головна. Настоятелька з переживання втратила дар мови. Вона перед тим часто жалілась, що найбільше боїться у своїх 72 роки померти у дорозі.

Сестра Анна-Андрея сміливо заявила, що вона є настоятелькою. Відбула с. Андрея вісім років сибірських "курортів" на повалі і заготівлях лісу. В камерах, де могло вміститися 5-7 чоловік, часом тримали по ЗО чоловік, отож та людина, яка померла, стояла разом з тими, що спали стоячи. Та найбільшим жахом була, так звана "санітарна чистка вагонів", коли серед тайги зупинявся по'ізд і з вагонів просто на сніг викидали багнетами мертвих немовлят та дорослих... Тоді, бувало, матері в божевільній агонії, напівроздягнуті, вискакували з вагонів і залишалися на поживу звірям, а п'яні кати реготали, не знаючи, що в таких же самих вагонах, траплялося, везли їхніх рідних.

Не міг стертися з пам'яті один епізод. Їх привезли у Норільськ і вели попри лісоповал у бараки. В Сибіру якраз починалася весна. Робочих огородили галузками з сосни і вони не мали права і крок ступити за межу тих галузок. Одна жіночка років 40-45 просила солдата, щоб дозволив їй напитися чистої води, бо в неї сильний розлад кишечника. Охоронець нічого не сказав їй, але коли вона зробила крок поза ті галузки, він вистрілив у неї.

- Що ж ти зробив, синку, - востаннє промовила жінка, падаючи в болото.

Щоб заохотити інших до "чесної служби", офіцер тут же зібрав вояків і оголосив вбивці п'ятнадцять діб відпустки. І коли, карбуючи кожне слово: "Бандітка номер.., с Тернопольской області, фамілія..."- убивця замість того, щоби відповісти: "Служу Совєтскому Союзу!", на цілу лісосіку нелюдським голосом закричав: "Мамо!" і кинувся до жертви. Але не добіг, бо офіцер збив його з ніг. Чи його вбили, чи сам грішно покінчив з собою -цього ніхто не знав, але на другий день їх поховали в одній ямі.

Уже перебуваючи в табірних бараках, сестра Андрея була свідком одного чуда.

Сестри-монахині зі Згромадження св. Івана Хрестителя зі східних областей України навідріз відмовилися йти на роботу, поки їм не повернуть монаший одяг, їх нагих, як мати на світ народила, силою кинули на сани і, прикривши наготу коцами, відвезли у лазню. Звідти - назад у бараки. І - о, диво! Ні одна з них не заслабла навіть грипом. Така Божа сила. А потім усе ж таки повернули сестрам їхній одяг.

Пробувши чотири роки у Сибіру, про сестер-каторжанок дізналися у діаспорі, і через Червоний Хрест посилали їм пакунки: цукор, печиво, конфети, одежу. Звісно, сестри того не одержували. Згадувала сестра Андрея, як офіцер закликав, щоб вона розписалася у квитанції про одержання пакунка. Без вагань, посміхаючись, вона заповнила листок і розписалась. Це так вплинуло на офіцера, що він вирішив дещо дати їй. Посміхаючись, сестричка відмовилася: "Ви нас охороняєте і мерзнете, то вам треба краще їсти". Це ще більше розчулило його і він вирішив віддати їй третину пакунка. Черниця подякувала за його доброту і попросила, щоб він відніс, скільки хоче, хворим дітям і старшим людям. У офіцера на очах з'явилися сльози, і він тремтячим голосом промовив: "Нам нельзя. Отнєсі сама", - і віддав їй половину посилки. А коли переконався, що сестра дійсно все віддала дітям і хворим, він при одержанні наступних пакунків залишав собі третю частину, а решту віддавав сестрі. Чесність сестри Андреї так вплинула на охоронця, що він змінив своє ставлення не лише до монахинь, а й до всіх каторжан. В тяжкі хвилини його життя просив, щоб монахині молились за нього та його сім'ю.

По восьми роках каторги сестрі Андреї не дозволили жити на Львівщині. Вона знайшла притулок у Болехові. її під свою опіку взяли сестри Василіянки: настоятелька Миколая-Надія Олексюк, сестри Катерина, Климента, Михаїла, Тереса, Модеста. Сестри не сиділи склавши руки. Болехів, село Бубнище стали центрами католицького віросповідування. Тут, як і в багатьох селах з Болехівщини, кожної неділі правились Святі Літургії, Молебні, Акафисти, проводилась катехизація дітей, похорони, хрещення. Відбувалися реколекції для священиків під керівництвом о. професора Тимчука, отців Лопатинського, Антонія Бучяцького,

Йосифа Каваціва, Городецького, Дуди, Проціва, Ключика. Всі вони ризикували волею і життям, але заради Бога все пережили.

Хоч сестри ніде не працювали, та болехівчани і люди з навколишніх сіл не дали їм пропасти, помагали, чим могли. Надія на волю Католицької Церкви додавала неабиякої сміливості і винахідливості всім - від маленької дитини до сивого діда, що ні КДБ, ні сексоти не могли впіймати підпільних священиків. Як лише появлявся душпастир у с. Бубнище чи Липі, то з уст в уста передавалося: "Вуйко йде". Коли появлялася незнайома людина, то естафетою передавалось: "Лис іде". І вже священик у жіночому одязі порався на городі чи на подвір'ї.

Жаліла сестра Андрея, що так багато тайн забере з собою в могилу, і як прийде воля для Церкви і України, то забудуть люди про страждання християн, бо не було можливості записувати спогади.

25 квітня 1987 року Господь Бог звільнив її від туземних страждань і поселив її душу там, де немає "ні болів, ні зітхання". Тлінні останки сестри Андреї спочивають на Болехівському цвинтарі. Так як вона взяла хрест ігумені Марії Дикої і добровільно пішла в Сибір, на пам'ятній табличці заслужений напис: "...мати-ігуменя Анна-Андрея Березовська".

Сестричко Андреє, навчи нас, негідних, заради Бога і вічного життя, нести хоча б свій хрест.

"ТА ПОВІРТЕ МЕНІ!.."

Неначе на крилах летіла додому Тетяна. Ще ніколи їй не було так весело і радісно на серці і душі. Хотілось співати, співати, співати. Найбільшим бажанням було зустрітися з сестричкою і поділитись своїм щастям. Ні, не тим, що вона без жодного "блату" успішно закінчила сесію (про це вона розкаже татові і мамі), а про те, що вона зустріла справжнього хлопця, сина професора. Та хіба справа у тому, чий він син? І не врода полонила серце Тетяни, а його розум, культура, а більш всього - скромність. Так, вона розкаже сестричці все: починаючи з того, як Мартуся, рідна сестра Назара, однокурсниця Тетяни, майже силою затягла до себе, бо коли вона дізналась, що її тато професор, якось не по собі і стидно було їхати до Марти.

Але перша зустріч з рідними і її братом Назаром розвіяла всі сумніви. Простота і скромність цієї інтелігентної сім'ї, а особливо Назара, який найбільше приділяв уваги Тетяні, вразили її. Більше всього хотілось розказати сестричці, як вона з усією сім'єю Назара відпочивала за Львовом на запашних луках, серед різноманітних квітів і трав. Як багато розповідав Назар про різні квіти! В кінці розкаже сестричці, як вперше в житті Назар поцілував її. Потім зізнався у любові... І коли вже з Мартусею проводжав її на електричку до Моршина, подарував золоту обручку, як доказ щирої і чистої любові.

До власної хати не ввійшла, а просто вбігла. Але що це?.. Чому усі такі похмурі, непривітні? На привітання відповіла тільки сестричка.

Не поділилась своїм щастям Тетянка ні з сестричкою, яку так любила, ні з батьками. Не встигла добре зачинити двері за собою, як батько схопив за руку і з усієї сили шарпнув до себе. Вона ледве втрималась на ногах.

- Звідки у тебе золотий перстень на руці? - це було перше, на що звернув увагу батько. І замість того, щоб вислухати вкрай збентежену дочку, він вирвав з рук сумочку і висипав все, що в ній було, на стіл, нервово обмацуючи речі, і коли не знайшов нічого, взяв за плече і різко повернув до себе дочку.

-Дивись мені в очі, - крізь зуби процідив батько, - і говори правду. Вже третій день, як ти закінчила сесію. Де ти була і де решта золотих речей?

Від несподіванки у Тетяни перехопило дух.

-Які золоті речі, про що ви говорите?

Замість відповіді батько кинув в обличчя дочки листа.

...Не знала Тетяна, що три дні тому подруга по квартирі привезла батькам листа від господині, в якому вона вимагала, щоб батьки разом з дочкою з'явилися і привезли золоті цінності, які Тетяна вкрала, в противному випадку вона заявить в інститут і міліцію.

Всі зусилля сказати щось на виправдання були даремні. Замість того, щоб спокійно вислухати дочку, на неї сипались зневага, прокльони, недовіра. На просьбу Тетяни поїхати разом до господині і все з'ясувати, знову посипались образи. Ще два дні чекала Тетяна, щоб знайти нагоду і спокійно пояснити все батькам. Та тільки починала розмову, як батько запитував:

- Скажи мені, як я подивлюся людям в очі? А я думав... Та для тебе все... А ти? Даю тобі час до вечора, щоб усі цінності були на місці!

-Тату, мамо!.. - нелюдським голосом кричала Вікторія. -Шукаймо Таню... Ось записка.

Переляканими очима батько швидко водив по рядках, які розлились від сліз: "Сестричко, тільки ти мене зрозумієш, бо ти мені віриш. Я так хотіла тобі розказати... Обручку віддаш Назарові. Ось його адреса... Львів., (далі були вказані вулиця, дім, номер телефону). Свою чемність і невинність я доказую своїм життям".

Батько кинувся до шафи.

- Рушниця!.. Де рушниця? - і всі вибігли на подвір'я. З вулиці на подвір'я входила, весело посміхаючись, подруга Тетяни по квартирі.

-Ось лист!.. Господиня щиро вибачається. Знайшлися всі цінності...

- Негідники!.. Вбивці-і-і, - крізь сльози закричали батьки, вибігаючи з двору.

Від лісу долинув постріл, який понісся понад полем, річкою, вдарився об будівлі і розсипався по всіх домах, благаючи: "Не проклинайте...".

...Як велику реліквію заховала сестричка перефотографовані "Отче наш" і "Богородице Діво", які Тетяна відмовляла у ті заборонені часи кожного дня, а особливо перед екзаменами і сесіями. А ще не забуває провідувати могилу сестри, яка понад усе цінувала правду і боялася поганої слави.

ТОДІ ВЖЕ ЧОГО ВСТИДАТИСЬ?

У салоні автобуса Городенка-Івано-Франківськ цього ранку було шумно, ніби у розбурханому вулику. Всі з обуренням обговорювали страшну трагедію. Четверо молодиків по-звірячому убили маму і доньку. І то хто? Наймолодшому - чотирнадцять років. Найстаршому-двадцять два. І серед чотирьох садистів не знайшлося ні одного здороводумаючого, щоб зупинити злочин.

- Що ви бороните, що родичі не винні? - голосно мовила літня жінка - А хто винен?

- Телевізор і керівники нашої держави, - відворкувала співрозмовниця. - Раніше такого паскудства ніколи не показували. Коли хлопець з дівчиною лише поцілувалися, то на рекламі був напис "Дітям до 16-ти років дивитись не можна". А тепер все наяву. І то від ранку і до ранку: Вчіться, діти, розпусти, любуйтесь. Дивіться, бо йде карнавал, а там безстидниці перед тисячами народу з гордо піднятими головами, роздягнені, як мати на світ народила.

А от бойовики... А фільми жахів... Вже не одна дитина заїкою стала, не кажучи вже про нічні зриванки зі сну та крики на цілу хату.

Я була на заробітках в Італії, але ні разу не бачила того, що в нас показують кожного дня. За те паскудство і розбещення дітей в цивілізованому світі судять, а в нас міняють міністрів телебачення, як рукавички, а по телевізору як була розпуста, бандитизм, такі є.

- А хто вас заставляє дивитись? Не дивіться, коли вам недовподоби, - воркнув, ніби про себе, середніх років чоловік. -У нас демократія. Хто що хоче, то і дивиться та робить.

-Я вас підтримую, - обізвалась червонощока молодичка. -Досить, що ми турками жили і нічого не розуміли, поки заміж не вийшли.

- Перепрошую, - втрутився в розмову літній інтелігентний чоловік. - Я лікар-гінеколог. Слухаючи вашу бесіду, відчуваю, що моє обличчя палає від стиду... Якщо ви вже така "добра" мама для ваших дітей, хочете, щоб ваші діти не жили "турками", а змалечку бачили всю людську безстидність, то ви скоро пожнете плоди вашого виховання. Я вас запевняю, що ви обов'язково те відчуєте.

Приведу вам приклад... Одна сім'я поїхала в Німеччину, залишивши дітей на бабусю. Через рік повернулися з доларами додому, та ще й в додаток привезли декілька касет з порно­фільмами. Дуже їм хотілось похизуватись перед своїми друзями, знайомими, сусідами і показати все наяву, щоб вони, як ви кажете, "турками" не росли.

Спочатку самі, криючись, дивилися, пізніше-зі знайомими, а через деякий час-разом з дітьми, забувши про те, що дитина, та ще й підліток, тягнеться до того, що забороняють. А донечка шестикласниця ще й похвалилася перед подружками. Небагато часу пройшло, як їхній будинок перетворився у телекінозал.

І знаєте чим все закінчилося?.. А тим, що мати відвезла свою семикласницю у велике місто, щоб там породити і продати дитинку, бо знищення плоду лікарі побоялись робити - шостий місяць вагітності. А сусідам і рідним казала, що донечка лікується від ревматизму у знайомих на курорті.

Але шила в мішку не втаїти. Переполохані мамусі і бабусі повели своїх діточок на перевірку. На щастя, нових вагітних не виявилося, та, на їхній встид, всі дівчата втратили невинність.

І хто, ви думали, забрав їхню честь?.. Дівчатка дівчаткам.

Частенько нарікають родичі, що їхнім дітям, зокрема хлопчикам, хтось щось наворожив. Бо були нормальними, а в 15-16 років втратили розум і закінчують життя самогубством. А їхні діти з 12 років займаються онанізмом, бо вчили їх, щоб "турками" не стали. А ті як не стали жертвою, то стають сімейними каліками, бо вже в 30-40 років не здатні до сімейного життя. А там йдуть ревнування, розлучення, пекло у сім'ях. Отож, пані добродійко, думайте. Будьте обережні не лише з відео- та кінофільмами, а й з висловами. Бо як вже інтимного не встидатися, тоді чого встидатися?

Тут в розмову втрутився сивоволосий дідусь з пишною бородою:

- Не можуть наші українці усвідомити, що ці всі паскудні фільми роблять ті, в кого немає у грудях серця. Ті, кому не потрібна Україна, ні воля. Хіба може бути здорова сім'я, коли морально розкладена? Коли в сім'ї-зрада, пиятика, розпуста, коли лягають гірше тварин, не помолившись, бо телевізор забирає ввесь час. А кожна сім'я -це маленька держава. Якби наш парламент починав роботу з "Отче наш" або "Царю небесний", тоді би ми всі жили, як люди у світі. Якби там думали над словами зі Святого Письма "Кому більше дано, з того більше спитають", не крали б мільярди... Та й звідки ми будемо багаті? Повінь за повінню, урагани, обледеніння, катастрофи на шахтах і так далі і тому подібне. На кожній вулиці по дві-три корчми, через хату гонять самогонку, споюють таки свого брата і думають, що не грішать, бо не п'ють. Та це пекельний гріх, бо руйнують чужі сім'ї, а собі готовлять пекло.

І запам'ятайте: поки не навернемося до Бога-ліпшої долі нам не знати, - трохи помовчавши, колишній директор школи продовжував:

- Мав я колись розмову з покійним отцем Миколою. Розповів мені про цвіт нашої України - дівчат, яких силою вивезли у Німеччину на каторжні роботи, їх було 112.І от, побоюючись, щоб ця "нижча раса" не завезла їм венеричних хворіб, їх всіх перевірили. І, на велике здивування німців, лише 5 дівчат були негідні імені дівчини, а решта всі зберегли невинність. І тоді німецька центральна газета опублікувала імена всіх дівчат. А знаєте, чому була така чистота? Тому, що наші родичі боялися Бога і мали встид. А ви, - помовчавши та хитаючи сивиною, чоловік звернувся до молодички з опущеною головою, -дивіться, щоб вас не прокляли ваші діти.

І ти, тату, і ти, мамо, бабцю й дідусю, гніть прутик, поки м'який. Нам колись забороняли віру, але хто розумний був, ніколи не виступав проти Бога. Вчіть дітей, ведіть їх у храм святий. Ми скоро відійдемо у вічність. А діти наші - то наша Церква, то наша Україна, то наша воля.

В автобусі запанувала тихість. Всі думали і мовчали.

ДВА ЧУДА БОЛЕХІВСЬКОЇ БОЖОЇ МАТЕРІ

...А ми тую червону калину підіймемо, А ми нашу славну Україну, Гей, гей розвеселимо, -линув тисячоголосий спів у селищі Перегінську, а по цілій Україні розлилася жива людська ріка надії і щастя. Ріка, яку більше сімдесяти років сковувала крига кривди, тортур, брехні, братовбивства, недовіри і ненависти. На кінець так довгоочікуване сонце правди, волі та любови вийшло з-за густих хмар і враз розтопило кригу. Раділи всі і все. Плакали люди, з радості вітаючи одні одних зі святом Волі і Державности. Всі спішили на віче, до Божих храмів, до могил полеглих героїв, які віддали молоде життя за волю України.

Плакала мама завтрашнього священика Василя Коваля, стоячи на тротуарі коло центральної вулиці, обпершись на дві милиці. Плакала з радости і горя: з радости - бо діждалась волі, з горя - бо недуга (хвороба обох ніг) не давала разом з усіма крокувати вулицями, славлячи Бога і Україну.

Народилася пані Магда в 1919 році. Поєднала свою долю з чесним, побожним, працьовитим хлопцем Іваном. Не прожили, а відмучили свій вік. Війна, голод, холод, страх, національно-визвольна боротьба УПА, колгоспи та безплатна праця у них, -все це відбилось на її здоров'ї.

"Та біда не хоче йти самою, а в парі", дивлячись на внучку Марійку, якій всього один рік і чотири місяці, думала бабця Магда. Та, бідна, лежала прикута до ліжечка: кошуля, все тіло вкрите струпом, ніби дубовою корою.

- Васильку, чуєш, Васильку! Кажуть люди, що в Гошеві, на Ясній Горі, буде Відправа нині. Відвези мене, сину, може, Матінка Божа змилосердиться наді мною та поверне мені здоров'я.

- Мамцю, та як ви вийдете на гору?! Та там здоровій людині тяжко вийти.

- Бог і люди допоможуть.

...Так і сталося. Уздрівши жінку, яка не метрами, а сантиметрами підіймалася вгору, отець Ярослав Лесів попросив людей, щоб люди допомогли бідній жінці. Одні несли милиці, а дві жінки середніх літ, взявши під руки Магду, майже винесли її на гору.

Отець Ярослав Лесів, відправивши Святу Літургію в капличці на монашому цвинтарі, звернувся до людей:

-Хто має силу і здоров'я, прошу їхати в Болехів, в урочище Бучинки, де в 1854 році з'явилася Матір Божа. Там я відправлю Святу Літургію і Молебень до Пречистої Діви Марії.

В пориві забули люди про втому та голод, і майже всі поїхали за отцем. Від болехівської дороги до каплички довів маму син Василь.

Магда попросила у людей, щоб подали їй цілющої води. Помолившись три рази "Богородице Діво", напилася водички, а потім облила ноги. Нагинаючись низько, якось випустила обидві милиці, які полетіли під перехідний місток. Ойкнула, забувши про слабість, поквапилася, тримаючись за поруччя, щоб дістати милиці.

- Мамо, куди ви? - кваплячись на допомогу, промовив син Василь. Опам'ятавшись від несподіванки, мама зиркнула спочатку на ноги, потім на людей та сина, і з радости заридала.

- Сину! Люди! Пречиста Діва змилувалася наді мною, простила мої гріхи. Я без помочи йду!

Святу Літургію і Молебень простояла Магда міцно на своїх ногах, до машини дійшла без милиць.

Вертаючись додому, згадала про слабу внучку Марійку і набрала в півлітровий слоїк цілющої води та кусник кореню з дуба, коло якого об'явилась Покровителька Карпатського краю.

До хати Магда не увійшла, а вбігла.

- Чого бігаєш по хаті. Я все вже поробив, - зиркнув чоловік Іван. - Сядь і відпочивай.

- Іване! Хіба ти не видиш, що Матінка Божа забрала у мене милиці, я бігаю своїми ногами?-через сльози радости мовила жінка.

Чоловік довго стояв мовчки, а потім заплакав, клякнув разом з дружиною і сином Василем коло образу Пречистої Діви Марії. Вони щиро молилися до Матері Божої, дякуючи за її ласку зцілення від тяжкої недуги.

А Марійка, яку бабця ще того вечора скропила чудодійною водичкою, через два дни вперше стала на свої ніжечки і зробила перші кроки, промовивши слово "баба", а через декілька хвилин - "мама". Так віра, надія і любов до Бога та Пречистої Діви зцілюють того, хто вірить не на словах, а на ділі.

А ви, заблукані сектанти, щоб переконатися, що Пречиста Діва є вибрана Отцем Небесним за Матір Божого Сина, запитайте щасливу добродійку Магду і її внучку Марію, які нині живуть з її сином отцем Василем (якому Господь Бог дав дар виліковувати людей і виганяти нечистих духів), і переконаєтеся, що це є правда. Живуть ці щасливі люди у Перегінську.

Просвітіться, заблукані вівці! Марія - не просто жінка, а Божа Матір.

ЧУДО ГРУШІВСЬКОЇ БОЖОЇ МАТЕРІ

Під час різних Відправ, а особливо Святої Літургії, парох все зауважував стареньку жінку, яка у своїх 85 років ніколи не сиділа, її струнка і висока постать кидалася в вічі всім, зате Святе Причастя кожної неділі і у свята вона приймала на колінах. Іноді у священика у душі мимоволі виникала образа на молодших мирян, які не вступили їй місце.

Якось по Молебні до Матері Божої, на які кожного дня регулярно приходила Олена Скрипух, донька Василя, жителька м. Болехова, священик підійшов до неї. Зі співчуття до її літ лагідно старався пояснити, що в її віці, а також для всіх недужих людей, не є жодним гріхом вислухати Святу Літургію і всі Богослуження сидячи.

- Отченьку! - весело усміхаючись, не лише устами, а й очима та серцем, промовила Олена - Я вже давно хотіла зайти до Вас, щоб поділитисі тов великов радістю і чудом, яке створила зі мною Матінка Божа Грушівська. І я дала їй обітницю, що як я виздоровію, то до смерти буду вислуховувати Святу Літургію лише стоячи, а, по можливости й усі Відправи. Дякуючи Богу і Пречистій Діві Марії, я без усякої змучености, стоячи вислуховую усі Богослуження.

- З радістю вислухаю Вас, пані-добродійко, - з цікавістю сказав священик.

- У мене на лици з'явилася бородавка, яка весь час збільшуваласі. Почалисі запальні процеси. Пухлина перекрила носову порожнину, перекривило уста, метастази дійшли до ока, все око залилосі кров'ю, повіка вивернуласі, в голові постійний шум і тупі болі. Коли я звернуласі до лікарі, то в той же день дали мені направлення в Івано-Франківський онкологічний диспансер. Я зрозуміла: "Кінець".

Того самого дня, коли я прийшла додому, почула радісну вістку, що в Грушеві з'явиласі Матір Божа, і люди день і ніч безперервною живою вервичкою йдуть і йдуть до Неї.

На другий день ми всьов сім'єв, і всі наші сусіди, вільні від роботи, рішили поїхати поїздом. У вагоні велисі всякі бесіди про чудо, а я цілу дорогу плакала і молиласі на вервичці з надієв на оздоровленні.

Лише я підійшла до Грушева, як уздріла Матінку Божу у цілій постати і сяйві 12-й зірок. З радости я впала на коліна і благала про поміч. Ні діти, ні сусіди в ту мить не увиділи її. Вони, залишивши мене з речами і харчами, побігли на протилежний бік храму, щоб подивитисі на об'явленні на куполі. Я стояла під деревом і молиласі з вірою і надією на оздоровленні.

-Люди, - почула я голос, -хто має які терпіння або слабість, підійдіть і помийтеся водою і цим рушником обітріться. Це рушник з Чудодійного образу першого об'явлення.

Забувши про всі клунки, я пропхаласі до рушника і обтерласі. Обтираючись, я відчула лагідний і теплий подих вітру. Поки я приїхала додому, з ока кров зникла, і повіка стала на своє місце. А ще через два дні пухлина з носа і перекіс лиця цілком щезли. І з того часу я дотримуюсі обітниці, яку я дала Грушівській Матері Божій. Я жива і здорова.

Слід зауважити, що ціла сім'я Скрипух Олени, зокрема, донька Марія, внучка Руслана і її чоловік, постійні відвідувачі святого храму та братства "Апостольство Молитви". Із вдячности за Божі ласки, Пречистій Діві Марії, перед всіма святами у Божому храмі вони проводять генеральний порядок і прибирання, є організаторами і учасниками вишивок обрусів, рушників. Постійним супутником пані Олени, яка народилася 24 червня 1916 р. в м Болехові по вулиці Стрийській, де і понині живе, є в руці вервичка, а на устах пісня:

Ще не чувано ніколи, Щоб Вона не помогла, Чи у горі, чи в недолі Цього земного життя.

ВЗІРЕЦЬ УГКЦ УКРАЇНИ

Наближаються треті роковини з дня смерті отця-мітрата, канцлера, крилошанина, катехита, капелана і Людини о. Андрія-Романа Кияка.

Всі ми - смертні. Час так швидко стирає з людської пам'яті згадку про добрих людей, справжніх патріотів, безстрашних, саможертовних, до всіх доброзичливих (навіть до ворогів), преподобномучеників за волю України і єдино правдивої мученицької УГКЦ. Щоб час не стер пам'ять про о. Андрія-Романа Кияка і щоб зарозумілі зрозуміли, хто у час страшної руїни і переслідування будував фундамент тої великої твердині, ім'я якій Воля, я, його учень і студент підпільної духовної семінарії, хочу поділитися своїми спогадами із пережитого, побаченого і почутого з уст цієї Людини з великої літери.

У Грушківську середню школу я вступив 1951 року. Хоч школа існувала вже другий рік, педагогічний колектив часто змінювався, не вистачало кваліфікованих спеціалістів. І ось - звістка про те, що в школу прибув новий директор, який не допускає до уроку вчителів, котрі не мають конспектів і плану ведення уроків. Всі з нетерпінням очікували першої зустрічі. До класу увійшов середнього зросту із всеохоплюючим поглядом мускулистий чоловік. Хоч надворі була негода, його взуття аж блищало, одяг, хоч і не новий, був ретельно випрасуваний. Майже пошепки привітався з учнями, а потім витягнув з кишені білу носову хусточку, протягнув нею по кріслі, глянув на хусточку, потім - на класну дошку, і поглядом обвів цілий клас.

-Хто черговий? Прошу встати і навести порядок біля дошки, а на перерві - і в цілому класі. І так щоденно. Сам перевірю, -промовив майже пошепки і дуже чітко вимовляючи кожне слово. - Зрозуміли?.. Що?.. Не чую!.. - ці кілька слів, порівняно з попередньою розмовою, вимовив з таким піднесенням, що вони видались наче криком. Хтось з хлопців хихикнув.

- Вам смішно, дитинко? Буду дуже радий, якщо ви будете сміятися після успішної відповіді на уроці. А тепер будемо знайомитись.

І новий директор тим самим спокійним тоном безпомилково називав прізвища та імена учнів, пильно вдивляючись кожному в обличчя. Потім пройшов по класі між рядами, дивлячись на наш аж надто убогий одяг, на босі, потріскані від вітру і дощу ноги (більше половини дітей були босими). Зупинився біля столу, зітхнув, постояв якусь мить у задумі і чітко вимовив:

- Я буду викладати у вас німецьку мову, астрономію, логіку і психологію. Тепер стосовно порядку і дисципліни. У класі має бути тиша, щоб було чути, як муха летить, нікому не дано права розмовляти, крутитися і обертатися. За підказки буду карати. Вдома треба вчитися. Важко самому-збирайтесь групами. Що не зрозуміло - питайте вчителів. Усе зрозуміли?

Не зважаючи на суворість нового директора, кожен із нас, учнів, після закінчення школи хотів бодай чимось наслідувати свого вчителя і директора. Особливо у пам'яті закарбувались уроки астрономії, на яких директор так старанно викладав, що кожен учень мусів зрозуміти, що все на цій землі, увесь всесвіт є творінням Бога (хоч імені Всевишнього обережний учитель не називав). На все життя запам'яталися патріотичні приклади з української та світової історії, на основі яких Роман Павлович намагався виховати з нас справжніх патріотів рідного краю і збудити ненависть до зрадників, запроданців, підлабузників, яничар. І це було після кожного уроку протягом 3-5 хвилин. Ось один з них.

Під час війни один з полководців привів своє військо до Олександра Македонського, впав на коліна і мовив: "Великий завойовнику, я привів усе своє військо і прошу прийняти мене як вірного слугу, який буде служити тобі до смерті". Македонський відштовхнув його ногою і наказав своїм підданим: "Вбити зрадливу собаку. Коли він зрадив свій народ, зганьбив честь своєї держави, то в будь-яку мить він зрадить і мене. А військо відпустити на волю".

Таких і подібних прикладів було сотні, де любов до матері переходила у любов до Бога, до України, правди, гартувала силу і волю, ненависть до ворогів, гнобителів, а найбільше - до зрадників і запроданців свого народу.

Пригадався момент, коли в 1952 році, після закінчення мною 8 класу, директор організував екскурсію до Чернівецького університету. Знаючи про те, що більшість учнів зовсім не мають грошей на поїздку, він заздалегідь подбав про це. Гроші були зібрані на концертах, з якими виступали в навколишніх селах. Люди жили надто бідно, бо, відпрацювавши в колгоспі, цілий рік не одержували ні копійки. Дорогою ми зупинилися у м. Снятині біля цвинтаря.

"Діточки, ми зараз підемо поклонитись тлінним останкам справжніх патріотів і борців за кращу долю нашого народу. Тут спочиває письменник-класик Марко Черемшина. Сподіваюсь, що ваші батьки навчили вас, як ви маєте поводитись на цвинтарі. Подумаймо і згадаймо. А тепер парами входимо на цвинтар, але так тихо, щоб було чути як росте трава.

Ай-яй-яй!.. Ви тільки, діточки, подивіться, який вандалізм, як насміялися над нашими предками, скільки знищено величавих пам'ятників. І хто ж ви думаєте це зробив?.. Патріоти України?.. Розумні люди? Горе нам!..".

Майже у повній мовчанці і пригніченому стані ми доїхали до м. Коломиї. Там відвідали Гуцульський музей, де, після слів екскурсовода, Роман Павлович виголосив слово про фасу, талант, героїзм і волелюбність мешканців гуцульського краю, його прагнення до волі та єдності. Наш вчитель говорив так натхненно, що екскурсовод заплакала і щиро дякувала.

-А оце, діти, були митрополичі палати, а тепер, як бачите, Чернівецький університет. З цього джерела пливла і пливе жеттєдайна вода, яка додає сили усьому буковинсько-гуцульському краю і його незборимому народові.

Після екскурсії діти із заможніших родин пішли купувати ласощі. А отих босоногих, які крадькома діставали зі своїх кишень чи вузликів шматочок паляниці або чорного хліба, директор майже силою повів у буфет, купивши на двох пляшку солодкої води, по булочці і пару солодких тістечок. (Ці діти пробували такі солодощі вперше). Можливо ті співчутливі очі до всіх знедолених не усвідомлювали того, що через 50 років його учні з вдячністю згадували ті солодкі тістечка, які їли, а сльози сорому і жалю за свою убогість стискали їм горло.

Давно відійшли у вічність старенькі люди села Грушка, які зі сльозами вдячності і співчуття згадували дивну людину і доброчинця директора Романа, який не соромився взяти з їх рук відра з водою і занести аж на подвір'я чи поріг, або знайти учнів-добровольців, щоб взяти від дідуся чи бабусі в'язанку дров, які вони крадькома несли з Олешівського лісу на віддалі 4 кілометрів. І тепер тільки їхні внуки розповідають про це.

А скільки-то учнів одержало від його сім'ї матеріальної і грошової допомоги, не кажучи вже про напутнє потішаюче слово, добру пораду! Не один учень згадує про те, як змінився його батько після того, як директор поговорив з ним, завітавши у дім. Чоловіки, схильні до алкоголю, намагались не потрапляти директорові на очі, бо з сорому горіли, а потім наверталися на праведний шлях життя.

Менше як через півроку слава про Грушківську середню школу розійшлася не тільки по районі, але й по області. Хоровий, музичний і танцювальний гуртки зайняли перші місця в районі. У спортивних обласних змаганнях учні вибороли також призові місця. Роман Павлович разом зі своєю дружиною Марією Іванівною, крім вищезгаданих гуртків, організували також домбровий оркестр.

В середині навчального року у нашій школі з'явилися нові учні -Ярема Парашук, Антоніна Козак, Зиновій Завідовський, яких виключили з Тлумацької школи за відмову вступити в комсомол. Батько Яреми перебував у "сибірських курортах", мама тяжко хворіла. Мамі Антоніми під час облави на повстанців граната відірвала руку. Зиновіїв вуйко - підпільний священик УГКЦ - п'ять разів суджений за релігійно-патріотичні проповіді і переконання, найбільший ворог дикої системи атеїзму. І всі вони одержали притулок та батьківське піклування від директора-патріота, успішно закінчивши середню школу.

При врученні атестатів Роман Павлович сказав слова, які на все життя залишились у серці: "Діти, ким би ви не були, не забувайте, звідки ви вийшли. Не всі ви станете вченими, але всі повинні бути людьми. Дорожіть своєю національністю, любіть Україну, будьте завжди готові віддати за неї навіть своє життя. Бо хто не любить своєї держави, той не гідний ходити по цій землі.

І ще, діточки... Ви всі дорослі, кожен з вас колись подумає про сім'ю, будуть у вас діточки, отож змалечку привчайте їх до праці. Як нема що робити, нехай перебирають фасольку, чорну до чорної, а білу до білої. Гніть прутичок, бо гілку трудно зігнути...".

Кожному судилася своя доля після закінчення школи. Та більшість з нас прямо зі шкільної парти пішла в армію. Три роки у війську затерли сліди найдорожчої у моєму житті людини. Між однокласниками велися різні розмови про долю нашого директора. Одні говорили, що його разом з сім'єю засудили і вивезли в Сибір, інші - ще страшніше І тільки в 1958 році приємну звістку приніс Михайло Ровенко, що бачив і навіть привітався з Романом Павловичем в Івано-Франківську. Велике бажання зустрітися заполонило моє серце. Дуже хотілося повернути борг, який тягнувся ще з шкільних років. Та доля звела нас аж у 1963 році в м. Долині. І тільки тоді я дізнався про все достовірно.

Круглий сирота Самборський, який був майже своєю дитиною в домі Кияків, доніс у КДБ на Романа Павловича. В той час, коли Грушківську школу ставили за взірець у навчанні і дисципліні, Самборський заявив про те, що в сім'ї директора всі моляться, а люди вітаються з ним "Слава Ісусу Христу!". Завдяки попередженню інспектора облвно Петровського про небезпеку репресій, родина Кияків переселилась у село Горохолина Богородчанського району. За велику віру до Бога Всевишній охоронив сім'ю від ув'язнення, та не охоронив від злих людей, які могли заради власної вигоди і підвищення по службовій драбинці продати рідного батька хоч і самому дияволові, щоб тільки почути слово "молодець".

Всі заслуги - навчання, дисципліна, різні гуртки, зокрема, ансамбль сопілкарів, які виступали навіть у Києві, були нічим, бо "враг народа" не хотів написати статтю проти "уніатської церкви", обпаплюжити своїх батьків, яких вивезли в Сибір. Батька, піднявши на штики, кинули з баржі в річку Обь. Мама, залишившись сама, в нужді, злиднях і горі з підірваним здоров'ям померла в тайзі у таборі на каторжних роботах. Рідного брата завезли у Бурятію.

Тільки тому, що Роман Кияк не захотів обливати брудом своїх рідних та Греко-Католицьку Церкву, у нього забрали більше половини уроків і повністю позбавили палива на зиму. Щоб якось звести кінці з кінцями і забезпечити п'ятеро дітей (де остання дитина ходила у шкільній формі першої дитини), Роман Павлович вже вкотре їде шукати роботу у м. Долину, де доля нас і звела. Дирекція школи з радістю запропонувала йому уроки. Тим часом Господь покерував по-іншому. Богородчанське райвно побоялось втратити такого педагога і просвітянина, отож йому та дружині повернули уроки, правда не всі. Вдячні учні забезпечили свого вчителя паливом на всю зиму. В той надто важкий час хрущовського періоду по можливості допомогли продуктами харчування.

Однак псевдопатріоти не могли змиритися з тим, що людина трималась своєї лінії-Любові до правди, Бога, У країни, свого народу. Незламний дух Романа Павловича перекривав їх дихання, і вони старались, наче павутиною, огорнути його та всю його сім'ю сексотами, зрадниками. Але людина, яка, крім Бога, нічого і нікого не боялася, на зло ворогам жила з гордо піднятою головою, з посмішкою на устах і постійною молитвою в серці, з вірою у майбутню волю.

У 1974 році комуністичні активісти під тиском КДБ зробили сільські збори, на яких заздалегідь підготовлених учнів примушували виступити, щоб очорнити чесну людину - Романа Павловича. Та Боже провидіння покерувало інакше: усі учні та односельці с Горохолина розказали правду про учителя Кияка. Замість наклепу звучала похвала. Сексоти проковтнули гірку пілюлю.

Жаль, що вже пройшло 25 років і ми не маємо через амністію права відіслати вас вслід за вашими батьками, - сказав слідчий КДБ. - На вас ми витратили стільки часу, написавши цілі томи, а ви-нескорені".

Божеволіли сексоти і працівники КДБ, бо не тільки здогадувались, але й знали, що Роман Павлович - підпільний греко-католицький священик. Однак, доказати не могли.

Виїжджаючи на свої парохії в Дору, Ланчин, Делятин, Ослави та інші села, о. Кияк ніколи не брав з собою ні служебників, ні молитовників. Про все піклувалися сестрички-монахині та миряни. Не могли собі простити вороги Церкви та України моменту, коли приїхали в с Дора за донесенням зрадника, щоб "поймать уніата". Кмітливі жінки та сестри-монахині переодягнули о. Романа в жіночий одяг і першим випхали його з хати. Нашвидку перевели у сусіднє село, відправили Святу Літургію, а потім знову повернулися в Дору і вже після опівночі відслужили тут Службу Божу. На все була Господня воля та опіка.

У м. Івано-Франківську по вулиці Морозова на квартирі підпільної сестрички-монахині Ігнатії тільки що закінчилася Відправа, яку двері різко постукали і російською, а потім українською мовою вимагали відкрити двері.

- Все, - стурбовано промовила сестричка, - запасного виходу нема.

Отець Роман швидко перейшов у другу кімнату. Перевіривши першу кімнату, кадебіст пішов до другої, за дверима якої стояв отець. Щоб виглядало більш переконливо, кадебіст заглянув під ліжко, а потім, підвівши голову, приклав палець до уст і сказав: "Тут нікого нема".

- Є Бог на світі і є ще люди, які вірять в Господа, - промовив о.Роман до сестрички, яка все ще нерухомо стояла після виходу непроханих гостей.

В Білих Ославах після нічного Богослужіння о. Роман випадково зустрів свого учня з Грушківської школи Ізидора Антоновича, який разом зі своєю дружиною учителював у цій місцевості. Отець хотів вдати, що не пізнав його, бо зустріч була небажана. Та Ізидор сам підійшов і привітався. По короткій розмові Ізидор попросив свого колишнього директора, щоб чим скоріш виїжджав звідси і бажано не автобусом, бо його спеціально прислали стежити і дізнатися, до кого і чому сюди приїхав Кияк. На прощання Ізидор дав імена людей, яких потрібно остерігатися, але попросив спалити папірець і помолитись за нього та його дружину.

У вільний час після екзаменів, які я кожного місяця здавав (підпільно), або під час поїздок на реколекції на підпільні квартири, чи їдучи у вагоні до Владики Володимира Стернкжа, о. Роман іноді розкривав мені свою душу. Якось, коли ми поверталися зі Львова від Владики Стернюка, сказав у задумі, немов про себе:

- Щасливий я, Володимире, що дотримався обітниці, даної Богові. Це було в с Романів. Я сильно захворів на гнійну ангіну і лікувався в помешканні місцевого священика. Раптом садибу оточили бійці НКВС, обступили цілий двір. Втекти неможливо. Я вискочив на горище у стайні, де було сіно. Ховаючись, забрався під пласт сіна майже на середину. На горище вискочило два гарнізонники і почали штиками проколювати сіно. Штик пройшов біля моєї шиї, другий раз - біля самої ноги. Я поклявся Господу Богу, даючи обітницю, що коли виживу, то стану священиком.

- Єво здесь нєту, - промовив солдат.

Після того я більше півгодини пролежав під сіном, де від поту і страху вилікувався. Чую, знову повернулися і українською мовою говорять: "Друже командире, вони вже пішли. Виходьте". А другий голос "Бандіт, здавайся, а то ми тебя счас поджарім". "Таваріщ капітан, єво здесь нєту. Ілі убєжал, ілі в бункере спрятался". І тільки через годину прийшли повстанці, сказавши пароль.

Так, Володимире, якщо дав слово перед Богом - дотримуйся. І пам'ятай: скупий, грошолюб і боягуз не має права бути священиком. Пам'ятай золоті слова, сказані Митрополитом Андреєм Шептицьким: як би ти убого не жив, не проси, і як би ти багато не жив, не покажи. Будь священиком з покликання, бо за все треба відповісти перед Богом. Пам'ятай, наше життя - не тут. Ніколи не бійся труднощів, Бог поможе. Кого Бог любить, тому дає терпіння. Моє життя - це терниста дорога, але я дякую Богові за все.

І немов здогадуючись про мою цікавість (бо запитати я не посмів), о. Роман продовжив:

- За своє життя я ніби п'ять разів погорів, бо після кожної втечі від ворогів я все залишав, брав валізу та найбільший мій скарб-дітей, і починав все спочатку.

В сорок сьомім за наказом вищого проводу я пішов працювати на учительську роботу, керуючи підпіллям. Перша учительська праця - с. Підгородці Дрогобицької області (1947-1949 рр.), 50-й рік - с Мізунь, 51 р. - Шевченкове Долинського району, а потім з Божої допомоги і доброї волі Ярослава Леськіва, який був завідувачем райвно в Отинії, переїхав у Грушку. Добряча людина була, хай з Богом спочиває. В 1973 році, коли тяжко занедужав (рак шлунку), спеціально прислав за мною, щоб я його відвідав. При зустрічі я зізнався йому в тому, що я - священик. Леськів відповів, що знав про це давно, але мовчав. А після того дуже щиро висповідався, і помер як праведник.

Так що, Володимире, приїдеш додому-добре проаналізуй своє життя і подумай, чи можеш бути священиком. Не спіши, бо священик - це не слава і гордість, а хресна дорога з хрестом до Христа.

* * *

Отче мій і духовний батьку, пораднику і помічнику у всіх тяжких хвилинах, додай сил своїми молитвами і порадами, щоб я гідно виконував те, чого навчав Ти мене. Бо навіть сексоти й зрадники любили і поважали Тебе.

Сім'я Кияків жила в с. Горохолина у дуже чемної і напевно віруючої вчительки, чоловік якої був затятим атеїстом, їхня дитина дуже плакала і вдень, і вночі. Від безсоння плакала й мати, бо нічого не могла вдіяти. Чоловік дивився на родину Кияків, скрегочучи зубами. Іноді з перекошених від злоби п'яних уст злітало: "Ух... націоналіст". Одного разу, коли чоловік поїхав в обласний відділ народної освіти, а жінка - в Богородчани, щоб купити якихось інших ліків, бо вже все перепробували, а дитина й далі плаче, отець Роман з їмостю Марією взяли довірених людей за кумів і таємно охрестили дитину. Коли її мама повернулася, то, на своє велике здивування, побачила, що дитинка міцно спала. Марія Іванівна сказала, щоб вони не давали дитині ніяких ліків. І батько, і мама були безмежно вдячні родині Кияків, і відношення до них з боку батька дитини цілком змінилося. Мама відразу здогадалася в чому справа, але тільки перед смертю запитала про це. Померла вона в молодому віці.

Боже, дай нам більше таких священиків і патріотів, щоб навернути нашу молодь до Бога, а народ-до правди.

Отче Романе, моли Всемогутнього Бога за добрих священиків, за Церкву і Україну.

"АБИ ТИ ДЕНЬ СВЯТИЙ ПЕРЕСВЯТКУВАВ"

"Так, я, отче, і недоробилася... І лише тепер усвідомила і все обдумую, коли слабість прикувала мене до ліжка, коли сама не можу себе обслужити і вийти на вулицю у своїх потребах... Якби то Господь змилосердився наді мною, простив мені мої тяжкі гріхи і повернув здоров'я, бодай настільки, щоб я своїми очима уздріла світ і могла ходити. Я б тоді йшла від хати до хати, від двору до двору, до кожного села і міста, на усі поля і будови, а найбільше - на базари, ярмарки, у кожний буфет чи корчму, клячучи зі сльозами, благала би: "Люди, опам'ятайтеся, наверніться до Бога, покваптеся до церкви святої, перестаньте грішити, бо я грішила. Не було для мене ні свята, ні неділі, хотіла доробитися. І так доробилася, що двадцять років будувала хату і, напевно, з літньої кухні поховають мене". Так і сталося.

На хвилину Тетяна замовкла. З її незрячих очей, які дивилися в один бік на стелю - одна за одною котилися тяжкі сльози, які вона і не старалася обтирати, бо лише ними облегшувала біль своєї душі.

Ніби місяць з-за темних і важких нічних хмар, випливали один за одним спогади, спогади, спогади... Найбільше боліла душа, коли згадувала день П'ятидесятниці.

Дуже раненько, першим поїздом, багато людей їхали у м Стрий. Ні, не на базар, як вона, а в римо-католицький костел, бо всі греко-католицькі храми були закриті, а за підпільними священиками працівники КДБ, міліції і сексоти полювали, як за зайцями, а особливо у святкові дні.

Для неї цей день був особливо щасливим. До одинадцятої години продала увесь товар, та ще й за більшу ціну, як думала. На радощах квапилася на вокзал у буфет.

-Тьотю Клаво, коньячку, дві порції, сто і сто п'ятдесят грамів, добру закуску і дві шоколадки.

-А шоколаду немає. Він у нас рідкість. Шоколад, лимони, апельсини і перець я замовляю у провідників вагонів, які їдуть у Москву і Ленінград. А вони, безсовісні, деруть втридорога, навіть зі знайомого, - ставлячи замовлене на столик перед Тетяною, виправдовувалась буфетниця.

- Сідайте, тьотю Клаво, до столика, я пригощаю. Мої - сто, ваші - сто п'ятдесят.

- Спасіба, доченька, но я на работє, - російською мовою намагалася відмовитись працівниця буфету. - Навєрно, павєзло тебе, што так расщєдрілась?..

- Навіть дуже. Майже за годину усе продала, і то дуже добре. Тепер за щастя можна і повеселитись, - посміхаючись, мовила замовниця. Хильнула сто, а потім сто п'ятдесят, від яких відмовилася працівниця буфету. Веселий настрій розв'язав язик Тетяні. Вона почала викладати свої плани, які уявно бачила перед очима: про будову нового будинку, який розпочала, і про меблі, нову загороду-про все і вся...

- Прасті, Танєчка. Я очєнь часто встрєчаюсь с тобой у празднікі і воскрєсєнья. Скажі мне: ти вєруєш в Бога?

- Що за питання? Звичайно, що вірую, - дивно скрививши обличчя, відповіла вона.

-Так вот, слушай мєня.. Мой дєд бил батюшкой. Какая єго судьба - не будем об етом... І вот что он нас всєх учіл: "Штоб ти день святой празновал". І я тебе, мілая, скажу: вєріш у Бога, вєрь на дєлах, а не на словах. І дай Бог, чтоби твої мєчти сталі дєйствітєльностью, но очєнь самнєваюсь. Какая вєра, такая Божья помощь, - сказала на закінчення буфетниця.

Про напутню розмову простої жінки Тетяна забула відразу за буфетними дверима. І все продовжувалось, як і раніше. Та не відомо звідки почали з'влятися хвороби за хворобами: все нові та нові. Але замість каяття у гріхах, розпочалися нарікання на свою долю та нарікання на Божу несправедливість.

Майже на закінченні новий будинок, та хвороба не дозволила його завершити. Усі запаси грошей витрачалися на ліки. Не спалося довгими ночами, та й день для Тетяни ставав ніччю, бо світу не бачила.

Згадувала про різні нещасливі сім'ї, в яких забули про Бога та Його заповіді.

Так, в селі Шевченкове на Долиншині, на свято Божого Тіла вбило громом п'ятьох людей, у різних місцях, на полі та під час роботи. У місті Болехові два рази громом спалювало все майно. А скільки нещасть на дорогах, в лісі, на річках з тими, хто замість іти до церкви - спішив на розваги, де замість молитви линули з людських уст сміх і спів!..

У тяжкі хвилини, коли вільну молоду Матінку-Україну старалися задушити і голодом, і холодом (і то не зайди, а свої ж, українці), накуповували продуктів і вдень та вночі - йшли торгувати. А Бог мовчав і чекав на покаяння, а потім показував свій палець. І все перетворювалося в попіл.

Думка Тетяни зупинилася на безбожній державі, яку хотіла вона зробити винною. Але ж чому?..

Кожна людина обдарована тими великими Божими дарами: розумом, пам'яттю, свобідною волею. Але як ми їх використовуємо?

О, ТО БУЛА КУЛЬТУРА!

Липень 1980 року. Збирання урожаю. Полтавщина, одне із сіл Решетилівського району. Неділя. На небі ні хмаринки. Сонце досягло свого апогею і, ніби навіки, застигло у зеніті, посилаючи пекучі промені на тих, кого силою заставили забути заповідь Творця "Щоб ти день святий, неділю святу пересвяткував". Шістдесят два роки насильницького атеїзму зробили людей слухняними рабами. Спекотні промені сонця здавалось карали людей за гріх. Вітер сховався за козацькими, напіврозораними могилами, які сумно дивляться з степу на село. Ні спека, ані порох, які оповили село і степові дороги, порох на яких підняли самоскиди, везучи зерно від комбайнів на тік і елеватори, не зупинили допитливого механіка колони, який крокував по курних вулицях села. Змучений, але не сумний, наближався він до місця знаходження відряджених машин.

-Синашу!.. А, синашу., іди-но сюди - звернувся до механіка старенький дідусь, який сидів у тіні під вишнею. - Сідай та пригощайся вишеньками і малосольними огірочками з медом та домашнім хлібом.

-Дуже дякую за запрошення. Хоч я й не голодний, а від вишень і малосольних огірочків не відмовлюся. Та й хлібець якийсь незвичайний. Уже надто пахучий і смачний. Та й запах... справжній запах хліба, степу, літа і сонця.

Між механіком колони і колишнім директором школи, пенсіонером, зав'язалась щира і невимушена розмова про красу Карпатських гір, карпатські курорти, родючу Полтавщину, розорані козацькі могили і зупинились на селі.

- То кажеш, синашу, що гарне наше село, культурне, впорядковане, народ щирий та привітний?.. А от я тобі розкажу, яка колись була в нашім селі культура, це мені покійний дід розповідав.

О, то була культура!.. На жодному будинку не було замка, а коли всі йшли з дому, то на столі залишали окраєць хліба і горня молока (хто був заможніший) - або води, щоб подорожній підкріпився.

Про крадіж не було й мови. Не дай Боже якого нещастя - все село помагало. Як якийсь вогонь стався ненароком, то за місяць громада безплатно збудувала хату і всім забезпечила. А сиріт чи калік сама громада утримувала. Селом керували три старійшини, яких вибирала громада. При одній пляшці горілки справляли весілля. Та, ще й, яке!.. Коли траплялось хлопець звів дівчину і не хотів з нею женитися, то його навіки виганяли з села, а дівчині стригли волосся, і священик оголошував на цілий храм про ту ганьбу для села.

А от відносно злодіїв... Один украв у сусідньому селі разом зі своїми дружками колісницю і упряж з волів, та продав євреєві у Решетилові. Через день узнали хто. Тоді їх одягнули в хомути і три дні водили по селу і Решетилові, а вони тягли за собою колісницю, зупинялись коло кожного будинку, виголошуючи: "Ми всі три злодії, обкрадали комори: перший злодій, другий злодій, третій злодій"-і всі виголошували своє прізвище. А коли хто з них запізнився з виголошенням, відразу оперізував його голі плечі батіг. Нікого з них у в'язницю не посадили, але й ніхто з ними не спілкувався. І по сьогоднішній день їхніх внуків і правнуків звуть дітьми злодіїв. А щоб якесь жовтороте закурило при старших людях?.. Та то був би встид на всіньке село. А тепер?.. Спробуй йому не дати сигарети, або покартати його, то воно, шмаркате, ще й в бійки полізе... Ото бачиш, синашу, - он там єдиний хрест стоїть. Там був цвинтар, та він і тепер є, лише всі хрести давно поламали по вказівці парторга. Та нехай їм грець, я відхилився від бесіди. Отож на тому місці минувшої зими п'яний академік на самий новий рік заїв сімнадцятирічну дівчину.

-Даруйте, як заїв?.. - здивовано подивився механік. - Який академік?..

- Килинка, так звали дівчину-студентку, приїхала на канікули додому, була одна в матері. Отож: вона з подружками зустрічала Новий рік. Коли поверталася додому, її підстеріг бузовір, у якого теж двоє дітей та жінка, і хотів її збезчестити. Воно, бідне дитятко, боронилося скільки могло. А потім він звалив на сніг, роздягнув, як мати на світ народила, від'їв обидвоє грудей, перегриз горло, знівечив усе обличчя і зґвалтував. Ось тобі і академік сільськогосподарських наук, ось тобі і культура.

На мить перед очима механіка появилась та страшна картина зверхзвірського зґвалтування, бо ні тварина, ні звір на це не здатні. Він зробив декілька кроків в сторону хреста і зупинився, глянув у старечі очі співрозмовника і спитав.

-І як ви думаєте, батьку, в чім причина, хто ж винен у цій трагедії?..

- В чім причина, в чім причина, - ніби сам про себе бурмотів дідусь-ти сам, синашу знаєш... та й з тобою можна говорити, бо ти західняк, та ще й безпартєйний, бо бачу хрестика на грудях носиш. Мені немає вже чого боятися, я пенсіонер. А причина в тому, що хотіли знищити Бога, а знищили себе, культуру, історію, честь, совість, людяність, повагу, взаємну любов, гідність і все інше. Якби був Бог у їхніх серцях, то не знищили би голодом сім мільйонів українців.

- Ні, пане добродію, не сім, а більше дванадцяти. -Скажи мені, синашу, чи ми ще колись пройдемося по вільній нашій українській землі? - промовив сивоволосий пенсіонер-директор. - Чи ці мученики-козаки, які віддали своє життя за волю України, над кістками яких височать могили, лише коло нашого села їх аж дві. А он той яр, де поховані жертви голодомору наших односельчан, - співрозмовник закліпав старечими очима, з яких покотились важкі сльози. - Боже, Боже!.. Невже їхні душі не вимолять у Тебе кращої долі для нашого страдницького народу. Замовкли на мить співрозмовники. Обидва думали про одне - про волю.

-Так, я більше чим упевнений, що той час прийде, бо брехня піднялась на найвищу висоту і правда має її здолати. Але коли? - механік розвів руками. - На все Божа воля.

-Дуже дякую тобі, добрий чоловіче, за підтримку на дусі. Ти молодий... доживеш, а я...

І тільки у час Волі пожалів механік, що не взяв адреси у співрозмовника. Чи дожив до завітної мрії?

ПІД ПОКРОВОМ ПРЕЧИСТОЇ ДІВИ МАРІЇ

- Простіть, отче, це сльози радості і подяки Господу Богу і Пречистій Ліві Марії за опіку і відвернення нещастя від моїх внуків. Вже третій рік у цей день я наймаю подячну службу Божу і цілий день присвячую молитві, - співрозмовниця, витираючи сльози радості, продовжувала розмову.

- Всечесний отче, я, жителька гірського села Лужки Долинського р-ну, - того села, в якому народився борець за Христову віру і Україну, мученик отець Ярослав Лесів, Олена Кобилинець, прийшла до Вас, щоби засвідчити про те чудо яке Пречиста Діва Марія створила у нашій сім'ї. Усім, хто бачив цю подію, здавалося, що вона без трагедії не скінчиться.

А було так. Мати шестилітньої Іванни, трьохлітньої Марійки і Віталика, щоб проіснувати у вільній Україні (про яку забули усі ожирілі депутати, які лише на словах так любили і люблять її і тих, хто їм довірив свою долю, а насправді - патріоти своєї кишені і живота, бо не мають віри в Бога і не думають про слова Господні: "Кому більше дано, того більше спитають"), була змушена виїхати за кордон заробити якусь копійчину, щоб вдягнути і нагодувати дітей.

- На Божу Матір і на вас, мамо, залишаю своїх дітей-ангелят, -через сльози промовляла схвильована мама - Слухайте бабці і тата, - цілуючи дітей, промовила вона, дивлячись на образ Покрови.

Прийшла весна. Хоч дуже тяжко, але треба обробити карпатську землицю, яка так щедро засіяна камінням. Ще звечора молодий господар, батько дітей положив на віз плуга, колісницю, а наверх - дві борони. Найбільше переживав за те, як впорається з молодими кіньми, які в упряжі майже не ходили, а цілу зиму простояли у стайні. З тривогою у серці ліг, з тривогою піднявся, бо всілякі тяжкі сни снилися. Запріг коней, забувши про обережність, посадив на сидіння спереду Іванку і Марійку, поставив коло них батога, а сам пішов, щоб взяти в'язку сіна, харчі, та їхати в поле. Тільки відійшов тато від воза, як коні в момент зірвались з місця і галопом помчали по сільській гірській дорозі. Брезкіт плуга, колісниці і борін нісся через ціле село і страшним гримотом відбивався між горами.

- Мамо, на возі діти!.. - крикнув переполошений тато і кинувся наздоганяти воза. Пробігши зо п'ятсот метрів, впав на дорозі, в роті і горлі зі страху все пересохло.

Односельці, дивлячись на цю страшну картину, затулювали очі і кричали: "Гей люди, на возі діти!"

- Я, отче, - через сльози радості промовила Олена, -зрозуміла, що крім Матері Божої, ніхто їх не спасе. Забігла до хати, здоймила образ Пречистої Діви Марії, вибігла на дорогу, впала на коліна і через сльози благала про опіку над внуками.

Вибігши за село, як розповідали очевидці, коні ще вдвоє додали швидкості.

- Марійко, як хочеш, а я скакаю з воза, - мовила Іванка до сестрички і, перехрестившись, скочила з воза.

Переполошена трирічна Марійка по лавочці-сидінню старалась присунутись до краєчка драбини, щоб зіскочити. Та лавочка вискочила з-під неї і впала на спід воза.

Великий страх огорнув дитину, коли побачила залізні зуби борін, які скакали над нею. Зібравши всі сили, маленькими рученятами вчепилася за драбину і перевалилась головою вдолину. Падаючи з воза, на щастя, зачепилася кишенею балонової куртки за щабель драбини. І так, висячи головою донизу, ще зо сто метрів несли її коні.

Коли підбігла Іванка, а за нею і люди, до Марійки, вона стояла край дороги, плакала і, хлипаючи, промовляла: "Я курточку подерла, я не хотіла, я зачепилась за драбину. Бабця буде бити". Щасливі односельчани оглядали неушкоджену дитинку, передавали її з рук у руки і потішали дівчинку. Коні змучилися від гальопу, та ще й назустріч їм їхав трактор з села Слобода Болехівська Вони стали.

- Воістину чудо - промовив хтось з гурту.

- Це Матір Божа вислухала молитву бабусі Олени, яка серед дороги навколішки молилась за спасіння внуків, - промовила одна із жінок.

Слухаючи розповідь щасливої бабці, пригадалось священикові декілька розповідей про силу молитви і віри, які розповідали прихожани. Син, років чотирнадцяти-п'ятнадцяти, просив відправити подячну Службу Божу за вислухання молитов. Він на протязі трьох років відмовляв дев'ятниці до Пречистої Діви Марії і Юди-Тадея за налогового п'яницю-тата, котрий збиткувався з усієї сім'ї, забороняв дітям ходити до церкви і навіть молитися. Коли тато зневажав всіх у сім'ї, син у його присутності клякав перед образом і вголос молився за нього.

Щира молитва була вислухана Одного вечора тато-п'яниця скликав усю сім'ю, засвітив дві свічки, поставив святе письмо і хрестик. Довго стояв на колінах, все тіло здригалося від плачу. Витер очі, глибоко зітхнув і промовив:

- Боже, прости мені за всі мої гріхи, і ви, діти та рідні -простіть. Присягаюсь, з сьогоднішнього дня я пити не буду.

Слова додержав.

Віра і щирі молитви мури ламають. Інтелігентна, побожна сім'я. Та от горе. Син зійшов з праведного шляху - більше десяти років коловся наркотиками. Виключили з інституту. Здавалося все пропало. Та й лікар-нарколог говорив його родичам: "Хочете мати дитину - народіть нову, а про нього забудьте". Та щира молитва, віра і надія на Бога потішили їх і їхнього сина. Три місяці кожного дня ходив син на молитву і до святого Причастя. Кожного дня правилася св. Літургія і, от наслідок: більше року він в рот не бере ні спиртного, ні наркотиків. Відвідує св. храм, молиться, працює.

Ще один приклад відвернення від алкоголю налогового п'яниці Остапа. Заробляв великі гроші у Сибіру. "Друзі-п'янички" так вивчили час його повернення, що вже не по днях, а по годинах зустрічали його на вокзалі. Грошей додому ні жінці з сином, ні рідним батькам майже не давав. Постійні п'янки, зневаги, а потому і побої не витримала ланка, набридло вночі через вікна тікати. Покинула Остапа. Щоб заспокоїти нерви, почав знущатись з батьків, та не тільки словом, а й побиттям. У нападах білої гарячки брав з собою матрац і біг містом до священика, щоб поміг йому розправитись з чортом, який вилазив з матраца і дразнив його. Остап з такою силою бив його, що з обох рук від ударів потріскала шкіра. А жінка з дитиною і батьки не кляли йому. Не проклинали, а щиро молились і наймали Служби Божі за відвернення від алкоголю.

За дві неділі сконали три "друзі" від алкоголю. У хвилини тверезого розуму задумався Остап над майбуттям, тим більше вигнали з роботи, і знову пішов до священика, вже не воювати з чортом, а просити поради.

- Сину, кожній людині Бог дав той великий дар - трійцю: розум, пам'ять і свобідну волю. Не керуйся тільки свобідною волею, але і розумом. Пізнай добро і зло, і тікай від зла, та пам'ятай: де горілка - там диявол. Якщо ти сам захочеш, то й Бог тобі поможе.

Прощаючись, священик поблагословив знедоленого і дав багато настанов.

В неділі і свята спішив Остап на святу Літургію, а в будні дні вночі йшов під Місійний хрест, клякав на коліно, відмовляв молитви і в сльозах благав про поміч. Так було багато разів. Але повністю не міг опанувати себе. Помогла Пречиста Діва Марія. Коли образ чудотворної Зарваницької Матері Божої з великими почестями носили від парафії до парафії, Остап повірив, що Вона поможе йому. В присутності одинадцяти священиків, сестер-монахинь і тисяч народу серед дороги впав на коліна і заридав, як мала дитина, благаючи допомоги. І, о чудо!..

З того дня став людиною, а не людською подобою. Повернулася дружина, народилась дочка. Радіють сином батьки, який був помер, але знову ожив. Тепер Остап порядний селянин, люблячий чоловік, тато і син. За ради каяття, віри і сили волі, Божа Мати змилувалась над ним.

Інший приклад сили святої Літургії і молитви. Хто з порядних батьків не думає про щастя своїх дітей. Навчаючись в одному інституті Львова, Марта була для других не тільки взірцем у навчанні і природній красі, якою її Бог обдарував, а й в дівочій поведінці, культурі і охайності. У вільні хвилини брала до рук вервичку і щиро молилась. Цього дня у Марти в грудях стояв камінь. Чомусь не знаходила місця. З вервичкою в руках лягла у ліжко. Та на жаль у вузи попадають й інші діти, в котрих у серці немає Бога, немає контролю совісті, ні батьків. Вночі напали на сонну дівчину, щоб збезчестити її. Честь дитина свою захистила, але психіку нарушила. На невизначений час студентку виключили з вузу. Лікування залишилось без наслідків. Тоді батько дає обітницю перед Богом - відвідувати кожного дня св. Літургію, і кожного місяця наймати Службу Божу. Після трьохмісячної обітниці Господь Бог і Пречиста Діва Марія змилосердилися над татом і його донечкою. В повному розсудку, немовби збудилась зі сну, Марта закінчила інститут, а батько кожного дня дотримує своєї обітниці: уже роками відвідує святий храм.

"І ЦВІТ СПАДАТИМЕ ДО ТВОЇХ НІГ"

Бишів - невеличке, але мальовниче село, що розкинулось на схилах двох горбів недалеко від лісу, за 14 км від райцентру -м. Галича. Перша згадка про село датується XV ст.

У давні часи тут був монастир. Древня легенда, що передається із покоління в покоління, розповідає про жорстоку татарську навалу. Напад ворогів був цілком несподіваний. В монастирській церкві відбувався шлюб. В паніці люди почали вибігати з церкви і одразу потрапляли під нещадні удари татарських шабель. Один з ворогів стяв голову молодій нареченій. На тому місці виріс барвінок у формі вінка і стрічок, його можна і тепер побачити. Село і монастир були знищені вщент. Вцілілі жителі переселилися в інше місце, де якраз розташоване село сьогодні. З останків монастиря була збудована дерев'яна церква, яка існує й донині.

Жив у селі побожний чоловік - Василь Карпяк. Був людиною дуже убогою. Він умів добре пошивати дахи соломою, тож цим і заробляв собі на хліб. Коли п. Василь постарів, люди подавали йому допомогу-хліб, молоко, одяг. І так доживав чоловікового віку. Правда, допомоги ніколи не просив: односельчани самі приносили йому харчі, дивлячись на його вбогість.

Пан Василь завжди ходив до лісу на те місце, де стояв монастир, там молився, а пізніше збирав гриби чи ягоди.

Було це на початку 60-х рр. Якось між святами Успіння та Різдва Пресвятої Богородиці п. Василь пішов, як завжди, помолитися на улюблене місце, потім збирав гриби. Раптом побачив сяйво перед собою. У тому дивному світлі стояла Пречиста Діва Марія. Була зодягнута у білу сукню та блакитну накидку. Стояла на хмаринці босими стопами. Побачивши чудову з'яву всього один метр над землею, п. Василь впав навколішки, охоплений великим страхом. Зненацька почув: "Не бійся!" Після цих слів переляк зник безслідно. Богородиця заговорила:

- Збираєш гриби? Збирай. Отець Небесний дав їх людям на поживу... Я прийшла напімнути вірним, щоб змінили своє життя, щоб так тяжко не ображали Господа. Передай, щоб багато і щиро молилися, каялися, дотримувалися постів, давали милостиню. І якщо хтось тобі подасть допомогу, то буде мати велику ласку від Бога. Скажи людям, нехай почистять монастирську криницю, бо там вода цілюща, допоможе при різних недугах. Також на місці, де був монастир, треба побудувати капличку, а на місці об'явлення - хрест. Передай людям, щоб образ Ісуса Христа, який був колись в монастирі, а зараз знаходиться у церкві, перенесли з процесією назад, на місце, де був монастир... Ти будеш багато страждати після того, як розкажеш про те, що бачив... Помреш на дуже велике свято... На твоєму похороні буде дуже багато людей... І цвіт буде спадати до твоїх ніг...

Чутка про видіння миттю рознеслася по Бишеві та навколишніх селах. Незабаром монастирську криницю було розчищено. Люди руками наносили цегли для будівництва каплички. Поставили хрести на місці з'яв та на місці колишнього монастиря, розпочалися Богослужіння. З кожним днем все більше і більше вірних приходило на місце з'яви Пречистої Діви. Люди з навколишніх сіл добиралися різними видами транспорту. Невдовзі про це паломництво дізналася комуністична влада і почала вживати всіх заходів, щоб припинити прощу.

Пана Василя забрали до району. Віз його дільничий на тачанці. По дорозі жорстоко бив, домагаючись, щоб відмовився від своїх слів. Знущалися над чоловіком і в районі, і в міліції. З'явилася замітка в районній газеті, яка заперечувала усі слова п. Василя. Пізніше він згадував, що зазнав дуже великих страждань, принижень, однак фізичного болю зовсім не відчував.

Через деякий час ліс був оточений міліцією, і туди нікого не пускали. Людей лякали пострілами в повітря, записували номери транспорту, штрафували.

На місці, де був монастир, комуністичні активісти почали чинити свою диявольську справу. Вирішили засипати криничку цеглою, яку люди наносили для побудови каплички. Та дивна річ. Цілюща вода все одно просочувалась крізь купу каміння та цегли, якою комуністи хотіли прикрити святе джерело. Безбожники палили хрести, образи, рушники. Відбирали у людей молитовники, пісенники і кидали їх у вогонь.

Один з чекістів витягнув пістолет і розрядив цілу обойму в образ, який принесли з церкви, а потім кинув у вогонь. Активну участь у цьому диявольському розгулі, а особливо в засипанні кринички, брав Голова Деліївської сільської Ради, до якої входило село Бишів.

Комуністичній владі через певний час таки вдалося зменшити потік прочан.

Хрести спалювали, а на ранок виростали нові - то бишівські патріоти дбали про це. З часом люди стали рідше приходити сюди, видно, тут добре попрацювали атеїсти та комуністична влада. Але в свята та неділі впродовж усіх років Бишівці приходили на місце об'явлень, молилися, співали, приносили квіти.

А п. Василь помер на самий Великдень. На третій день свят був похорон. Людей прийшло дуже багато. Тоді стояла прекрасна весна Яблуні, груші, черешні зацвіли майже одночасно. День похорон був теплий, ясний. Коли везли п. Василя на цвинтар, напротязі усього шляху вітерець підіймав опадаючий цвіті котив валами на процесію... "І цвіт буде падати до твоїх ніг..."

Так було, аж поки не поховали праведного чоловіка. Отже, пророцтва здійснилися.

Пройшли роки. Але вчинки атеїстів не минули безслідно. Зненацька втратив зір Голова Деліївської сільської Ради. Його помічники, які особливо відзначилися у фальсифікації подій у Бишові, закінчили життя самогубством.

Ніякі ліки не допомагали голові сільради від сліпоти. Він знав, чого осліп. Просив, щоб його привозили на місце об'явлення, там лягав під хрестом і плакав, каючись у своїх гріхах. Односельчанин, який перебував із головою у лікарні, згадує його слова: "Якби мені, Василю, твої очі, я б побіг і почистив криницю, яку засипав, і молився б, молився, аби лише Пречиста Діва простила мені і повернула зір... Знаю, за що терплю. Бив я Василя Карп'яка, копав ногами, зневажав... Якби можна було повернути ті часи... Я б того вже ніколи не робив..." Так і помер незрячим, але відкрилися його духовні очі... Богородиця виявила своє велике милосердя в такий спосіб...

Божа ласка зійшла на нашу Україну. І накази Небесної Матінки через Василя Карп'яка стали втілюватися у життя. Піднялася капличка, відновлюються хрести на місці об'явлень, розчищено монастирську криничку. Вже недалекий той час, коли тут зберуться тисячі людей, духовенство, щоб спільно опуститися на коліна і просити прощення і відпущення наших і чужих гріхів.

Зміст об'явлення знаходить відгук у серцях все нових і нових християн... Молитва, покута, піст, жертва, добре християнське життя... Просто і доступно... Як і всі інші веління Богоматері у різних частинах світу - у Фатімі, Люрді, Междугор'ї. А тепер і в Бишеві. Вона не наказує, а закликає до поправи нашого життя, як Мати своїх любих, але неслухняних дітей. Від того, чи відгукнемося ми на Її прохання, залежить наше майбутнє.

С Мислюк, П. Стрембіцький

Божий палець

Божий палець

Божий палець

Божий палець

Божий палець

Божий палець

 

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

 

[ Cкачати книгу: "Божий палець" ]


Нагору



Рекомендуйте цю сторінку другові!






Подписаться на рассылку




Христианские ресурсы

Новое на форуме

Проголосуй!